1. Етапи розвитку укр реалізму напрями, методи
 Скачать 10.5 Mb.
|
|
24.Тема минулого України в поезії І.Манжури і призначення митця в житті народу. Великою перевагою І.Манжури було те, що як поет і як фольклорист-етнограф він органічно і всеохоплююче доповнював один одного. Цю тезу потверджують і його поеми-казки: “Трьомсин-богатир”, “Іван Голик”, “Казка про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли”.Ці твори побудовані на сюжетах популярних народних казок ПРО ЛИЦАРІВ-БОГАТИРІВ, ЩО УОСОБЛЮЮТЬ В СОБІ РИСИ НАРОДНОГО ХАРАКТЕРУ, ПОГЛЯДИ НАРОДУ НА ДОБРО І ЗЛО, ПРАВДУ І КРИВДУ. “Трьомсин-богатир” і “Іван Голик” – РЕЗУЛЬТАТ ШУКАНЬ І.МАНЖУРОЮ ГЕРОЇЧНОЇ ТЕМИ, ГЕРОЇЧНИХ ОБРАЗІВ. ОБИДВІ ПОЕМИ НАПИСАНІ В 1885–1886 РР., КОЛИ І.МАНЖУРА ПОДОРОЖУВАВ ПО КАТЕРИНОСЛАВЩИНІ І ХАРКІВЩИНІ, ЗБИРАЮЧИ ФОЛЬКЛОР. Центральний образ поеми – БОГАТИР ТРЬОМСИН (бо саме 3 запорожців знайшли його немовлям у дуплі дерева і виховали як сина). Запорожці навчили його лицарських звичаїв, “як у лаві й поодинці стати супроти ординців”, і він спрямував усю свою богатирську силу на боротьбу з “нечистю”. Де б не був Трьомсин-богатир, він скрізь б’ється супроти “сили вражої”, людської “погані та скверноти”, нищить ворога так, що “і на плід не покидає”. Характерно, що один із описів розправи Трьомсина з царством Змія Манжура передає в стилі української історичної пісні думи з характерними для них паралелізмами і протиставленнями, метафоричними засобами: Твір завершується перемогою Трьомсина та його синів над Змієм-лиходієм, поганий труп якого вони спалили та “попіл розмахали скрізь по вітрові”. ЗА ЖИТТЯ АВТОРА ЦЯ ПОЕМА НЕ БУЛА ОПУБЛІКОВАНА. (січ, віра, брати, змій украв у матері, мати продажна). ПОЕМУ-КАЗКУ “ТРЬОМСИН БОГАТИР” І.МАНЖУРА ПРИСВЯТИВ КАТЕРИНОСЛАВСЬКОМУ ПОМІЩИКУ, НАЩАДКУ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА ІВАНУ ГРИГОРОВИЧУ ВАСИЛЕНКУ, прозваного в народі Трьомсином. За народною легендою, яка і до сьогоднішнього дня побутує в селі Ново-григорівці (колишнє Трьомсинівка Олександрівського пов.) Васильківського району на Дніпропетровщині, його немовлям знайшли три паничі, усиновили, назвавши Трьомсином. І. Василенко у другій половині ХІХ ст. володів 10 тисячами десятин землі у Олександрівському повіті, був відомим губернським і повітовим земським гласним, людиною інтелігентною, передових демократичних поглядів. Захоплювався ідеєю народництва. Його предок – Григорій Василенко числився на Запорозькій Січі серед військової старшини писарем Козацького перевозу на Дніпрі і на Самарському мосту. Після скасування Січі був капітаном сформованого Війська Чорноморського і статистом комісії, яка була призначена у 1776 р. для збору даних про роздані запорозькі землі і про те, чи встигли нові власники їх заселити. Потім він був завідуючим продовольчою частиною греків, які тоді переселилися в Маріуполь. Помер у кінці ХVІІІ століття. З І.Манжурою І.Василенка об’єднувало спільне захоплення ідеями народництва. Поміщика зацікавив талановитий безпритульний юнак. Він запросив його до себе в економію на посаду прикажчика, дав пораду походити по Катеринославській губернії, виділив кошти. Пропозиція І.Василенка була охоче прийнята І.Манжурою, він переїздить на Катеринославщину і цілком віддається збиранню перлин народної творчості. За допомогою І.Василенка він обходив багато сіл і хуторів Олександрійського та інших повітів. Зібрані матеріали через О.О. Русова надіслав до Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства, звідки одержує схвальні відгуки, матеріальну допомогу. І.Манжура з ще більшим завзяттям продовжує розпочату справу, записує сотні пісень, казок, легенд, повір’їв, прислів’їв, приказок, загадок, які були надруковані у фольклорних збірниках, упорядкованих вченими М.Драгомановим, В.Антоновичем (Київ), О.Потебнею (Харків) і на сьогоднішній день стали раритетними виданнями. Таким був початок фольклорно-етнографічної діяльності І.Манжури на Катеринославщині. Ще складнішою була творча й цензурна історія поеми-казки “ІВАН ГОЛИК”. Написана в той же час, що й поема “Трьомсин-богатир”, вона побачила світ через 75 років. В основі поеми – ПОПУЛЯРНИЙ СЮЖЕТ НАРОДНОЇ КАЗКИ ПРО СМІЛИВОГО І КМІТЛИВОГО ЛИЦАРЯ-БОГАТИРЯ ІВАНА ГОЛИКА, ХОЧА ВИКОРИСТАНО І МОТИВИ ІНШИХ КАЗОК (ПРО ЛЮТИХ ЗМІЇВ, ПРО ЧУДОДІЙНУ ДЖЕРЕЛЬНУ ВОДУ ТОЩО). Головний герой поеми – Іван Голик – лицар-богатир з незвичайною силою, він чесний, сміливий, відвертий. Люди люблять і шанують його за лицарську вдачу. Йому протиставлений його брат і їхній батько – деспотичний князь, а також лютий цар – батько зміївен, триголовий Змій. Малюючи Івана Голика казковим богатирем, І.Манжура НАДІЛЯЄ ЙОГО І ЦІЛКОМ РЕАЛЬНИМИ СИЛАМИ – КОЗАКА-ХАРАКТЕРНИКА. Закінчується поема цілковитою перемогою І.Голика над усіма ворогами – КНЯГИНЕЮ, ЗЛИМ БАТЬКОМ-ЦАРЕМ, ЗМІЇВНАМИ. Вдалося врятуватися лише “маленьким змієнятам”, що, як пише І.Манжура, “зосталися на плід, нам, хрещеним, на клопіт”. Як підсумовує М.Д.Бернштейн, “напоєна соками народної мудрості, традиціями уснопоетичної творчості, поема відзначається літературною довершеністю, прозорістю, легкістю форми”. Порівняно недавно, а з огляду на час написання – 1886-1887 рр., – дуже пізно, з’явилася друком 3 поема-казка І.Манжури “КАЗКА ПРО ХИТРОГО ЛИСОВИНА І ПРО ДРУГИХ ЗВІРІВ ТА ПРО ТЕ, ЩО ВІН ЇМ, А ВОНИ ЙОМУ КОЇЛИ”. Це переробка перших шести пісень казки Гете “Рейнеке-Лис”. У 1890 р. в журналі “Дзвінок” надрукована була поема І.Франка “Лис Микита” (переробка з нім. джерела), а казка І.Манжури, як вважають дослідники, веде безпосередньо до російського перекладу М.Достоєвського. МАНЖУРА НАДАВ ТВОРОВІ ВИРАЗНОГО УКРАЇНСЬКОГО КОЛОРИТУ. Події відбуваються на Україні, У ТВОРІ ДІЮТЬ ГЕРОЇ З КОЛОРИТНИМИ УКРАЇНСЬКИМИ НАЗВАМИ ЛЮДЕЙ, ТВАРИН, ПТАХІВ: КИРКА СЕМЕН, ІВАН МАХНИДРАЛА, КУЛЕМЗА МИКИТА І ТІТКА СЕКЛЕТА, ПІП З ПАТЕРИЦЕЮ І ДЯК ХВИЛИМОН З МАКОГОНОМ, ОСЕЛ КАПЛОВУХИЙ, ВОВК СІРОМАНЕЦЬ, ЦАП МЕКЕКЕ ТОЩО. У казці Манжури рельєфно виведений мерзенний і підступний тип грабіжника і розбійника Лиса, що користується підтримкою царя і його кодла. Твір закінчується тим, що брехнею і хитрощами рятується Лисовин, звільнено з “підвалля” Вовка Сіроманця і вони знову гарно зажили. А ПОСТРАЖДАЛИ… ВІВЦІ. Фінал промовистий і особливих коментарів не потребує. Саме тому цензор і вважав її такою, що “пройнята політичною тенденцією”, “для друкування непридатною”. “КАЗКИ ТА ПРИКАЗКИ І ТАКЕ ІНШЕ. З НАРОДНИХ УСТ ЗІБРАВ І У ВІРШІ СКЛАВ І.МАНЖУРА 1888 Р.” У ЗБІРКУ ВВІЙШЛО 3 ВІРШОВАНІ КАЗКИ І 28 ВІРШОВАНИХ ПРИКАЗОК. 25. Порівняльна характеристика віршованих приказок І.Манжури зі співомовками С.Руданського. Сам Манжура початок своєї етнографічно-фольклористичної діяльності означував 1871 роком. А вже в червні 1874 р. на засіданні Південно-Західного відділу Російського імператорського географічного товариства розглядалося питання про його роботу, яка дістала цілковите схвалення. Відтоді майже 20 років І.Манжура збирає фольклорний матеріал. Манжура пройшов вздовж і впоперек майже всю південну степову Україну, зібрав і записав кілька тисяч зразків усної словесності. Це був цінний скарб з огляду на кілька причин: 1) точність запису; 2) урахування вже раніше фіксованого; 3) предметом уваги І.Манжури були саме ті місцевості України, де порівняно рідко бував фольклорист-збирач. Зібраний Манжурою матеріал відзначався багатством змісту, жанровим розмаїттям. Увагу І.Манжури привертали: КАЗКИ, ПЕРЕКАЗИ, ЛЕГЕНДИ, НАРОДНІ ПІСНІ У ВСЬОМУ БАГАТСТВІ ЇХ ЖАНРОВИХ І СТИЛЬОВИХ ОЗНАК, ПРИКАЗКИ, ПРИСЛІВ’Я, ЗАМОВЛЯННЯ, НАРОДНІ АНЕКДОТИ ТОЩО. До численних збірників, в яких уміщував фольклорно-етнографічні матеріали І.Манжура, слід додати такі: “Легенда и три песни о Семене Палие” та “Панщина в песнях и молитве”, уміщені в журналі “Киевская старина” за 1882 рік. У другому випуску другого тому “Сборника Харьковского историко-филологического общества” за 1890 р. вийшли друком окремим збірником “СКАЗКИ, ПОСЛОВИЦЫ И Т.П., ЗАПИСАННЫЕ В ЕКАТЕРИНОСЛАВСКОЙ И ХАРЬКОВСКОЙ ГУБ. И.И.МАНЖУРОЮ” УМІЩЕНО ПОНАД 200 НАРОДНИХ КАЗОК, ЛЕГЕНД, 400 ПРИСЛІВ’ЇВ І ПРИКАЗОК, ЗАГАДКИ, ЗАМОВЛЯННЯ ТОЩО; В КІНЦІ ЗБІРНИКА І.МАНЖУРА ПОДАВ СЛОВНИК МАЛОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ. У 1974 р. у видавництві “Музична Україна” побачив світ збірник під назвою “Народні пісні в записах І.Манжури”, який упорядкувала і написала до нього вступну статтю Л.Каширіна. У ньому є понад 500 пісень, записаних Манжурою на півдні України: обрядові: веснянки;русальні;купальські;жниварські;весільні;колядки і щедрівки; родинно-побутові (про кохання, сирітство); соціально-побутові:козацькі;кріпацькі;чумацькі; рекрутські;солдатські; матроські; ремісницькі; вівчарські; бурлацькі; наймитські; заробітчанські; робітничі; а також:думи; балади; історичні пісні; жартівливі пісні; дитячі пісні. До багатьох записів І.Манжура дає свої пояснення, примітки, які становлять значний науковий і практичний інтерес, грунтовно доповнюють характеристику історичної і життєвої основи зібраних зразків уснопоетичної творчості народу. Висновок: У фольклорно-етнографічній діяльності І.Манжури поєдналися сумліний науковий підхід до збирання і вивчення народної творчості з тонким художнім чуттям і розумінням тексту. Сам І.Манжура добре знав і ВИСОКО ЦІНУВАВ ФОЛЬКЛОРНУ ПРАЦЮ ДРАГОМАНОВА, РУДЧЕНКА, Номиса, Андрієвського, Якушкіна, Шейна, О.Потебні та М.Сумцова. Відповідно ж і його фольклорно-етнографічна діяльність сприймалася і належно поціновувалась у наукових колах. Так, Ф.Колесса писав 1895 р. у ЗНТШ: “Всі матеріали, зібрані Манжурою, мають чималу вартість для науки, тим більш, що записані совісно, зі збереженням всяких деталів і подробиць, характеристичних для даної місцевості”. Високо цінував фольклористику І.Манжури Микола Сумцов, що вважав його одним із видатних фольклористів 19 ст. У 20 ст. фольклорно-етнографічну спадщину, зібрану І.Манжурою, досліджували І.Березовський, Г.Сухобрус, П.Павлій, Л.Каширіна. 26.Манжура і Боровиковський 27.Тематична своєрідність збірок Я.Щоголева («Ворскло», «Слобожанщина»). Поетичність мови. ВОРСКЛА: Поминки, Воля, Орел, Січа, Запорожець; Черевички, Добридень, Пісня, Баю-баю, Плац, Горішки. СЛОБОЖАНЩИНА:В степу, Остання Січа, Запорожець над конем, Хортиці; Серденько, Не6 чує, Над потоком, Рута. У 1883 році він видав збірку поезій «Ворскла»; а 1898 року, у день його похорону, вийшла його збірка «Слобожанщина». Поезія Щоголева багата різноманітними мотивами. Є в нього багато таких віршів, в яких він ОПИРАЄТЬСЯ НА НАРОДНІ ВІРУВАННЯ У ВІДЬОМ, ВОВКУЛАКІВ, ЛОСКОТАРОЧКУ, У КВІТ ПАПОРОТІ («Климентові млини», «На полюванні», «Ніч під Івана Купала», «Рибалки», «Вовкулака», «Лоскотарочка»). Вони стилізовані на взірець народних пісень. У деяких творах («Ткач», «Кравець», «Мірошник») Щоголів ОСПІВУВАВ РЕМІСНИЦЬКИЙ ПОБУТ ТА РЕМІСНИЦЬКУ ПРАЦЮ. У житті Яків Іванович зазнав чимало горя. Він поховав дочку і сина, на старості років сам багато хворів. Останні роки життя провів у Харкові. Щоголів був ОДНИМ З ПРЕДСТАВНИКІВ ХАРКІВСЬКОЇ ШКОЛИ РОМАНТИКІВ, і велика кількість його поезій присвячена романтичному ЗОБРАЖЕННЮ ІСТ. МИНУЛОГО УКРАЇНИ, насамперед Запорізької Січі й Козаччини («Січа», «В степу», «Запорозький марш», «Орел», «Орлячий сон» тощо), образам запорожців. Козакофільська романтика Щ. перейнята песимістичною тугою за минулим, за зниклою «останньою Січчю». Низка поезій Щ. ПРИСВЯЧЕНА ОБРАЗАМ УКР. ПРИРОДИ («Травень», «Осінь», «Степ», «Після бурі» тощо). Окремівірші Щ. позначені СОЦ. МОТИВАМИ («Струни», «Завірюха», «Пожежа», «Маруся», «Бурлаки» та ін.). Багато його віршів покладено на музику, і вони увійшли в пісенний нар. репертуар («Пряха», «Черевички», «Зимовий вечір»). Посмертні вид, творів Щ.: «Твори. Повний збірник» (X. 1919), «Поезії» (К. 1926), «Твори», І — II (1930), «Поезії» (К. 1958), «Твори» (К. 1961). За життя поета народ його творів не знав. Мало знали їх і в середовищі літературно-мистецької інтелігенції. Батьки Я. Щоголева жили спокійно-впорядкованим життям з дотриманням релігійності та народних звичаїв. Не відступив від цих традицій і поет, який називав себе “патріархальним гетьманцем” Художній світ у поезії Я. Щоголева – це передусім РОМАНТИКА КОЗАЦЬКОЇ ЗВИТЯГИ, протиставлення нелегких життєвих буднів, “неволі” волі, яка можлива, на думку поета, лише на Січі; неймовірна туга заминулим, козацькою вольницею, українськими степами, в яких бурлило життя, точилась боротьба, і які, на час написання творів, житами поросли; готовність ліричного героя віддати й життя за рідний край тощо. Як зауважують біографи, Я. Щоголев жив усамітнено, уникав широких знайомств, громадської діяльності ( і це в роки, коли діяли і творили такі великі громадські діячі, як Б. Грінченко, І. Франко). Однак життєві проблеми доби вимагали і від нього виявлення власної позиції, скажімо, з приводу революційно-визвольної боротьби, що була ознакою часу. До революційних заходів він ставився з недовір’ям, вважав цю справу безперспективною. У деякій мірі застарілими, в основному ідеалістичними, були і вимоги Я. Щоголева до літератури. Я. Щоголев вважав ПРОВІДНИМИ В СВОЇЙ ТВОРЧОСТІ ПАТРІОТИЧНІ МОТИВИ І РОЗГЛЯДАВ ПОЕЗІЮ ЯК ЯВИЩЕ БОРОТЬБИ ЗА “ПІДНЕСЕННЯ НАРОДНОСТІ”, РОЗУМІЮЧИ ПІД ЦИМ ПІДНЕСЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. У 40-х роках ХІХ століття визначився в поезії Я. Щоголева один із провідних мотивів його творчості, який незмінно звучить в обох його збірках. Це – МОТИВ СУМУ ЗА МИНУЛИМ УКРАЇНИ, ЗА КОЗАЦТВОМ, ЗА ЗАПОРОЖЖЯМ. ВІН РОЗРОБЛЯЄТЬСЯ У РОМАНТИЧНОМУ ПЛАНІ. Поета вабить у минулому України Запорозька Січ, вільне степове життя – “свята старовина”, про яку співають лірники, кобзарі, про яку нагадують високімогили в степу, Дніпро, славні історичні картини коша, башт, куренів, майдану, вкритого лавою лицарів (“Січа”), та картини походу запорожців на ворога (“Запорозький марш”, “В степу”, “Орел”, “Орлячий сон”), найчастіше – образ суворого запорожця (“Запорожець”, “Запорожець над конем”, “Огир”, “Воля”, “Козак” тощо). ЗАПОРОЖЕЦЬ У ПОЕЗІЯХ Я. ЩОГОЛЕВА – славний лицар, який захищає рідний край від орд татар і турків (“Орел”, “Орлячий сон”, “В степу”). Його найближчий товариш – вірний кінь. Коли ж він втрачає його, то не скупиться на сльозу (“Запорожець над конем”). У творах Я.Щоголева ОСПІВУЮТЬСЯ ЗАПОРОЖЦІ-ЛИЦАРІ, А НЕ ВЗАГАЛІ КОЗАЦТВО, І ТИМ БІЛЬШЕ НЕ КОЗАЦЬКА СТАРШИНА УКРАЇНИ. Поет відчуває ностальгію за картинами ДИКОГО НЕЗАЙМАНОГО СТЕПУ (“Степ”), за старими панами-ХУТОРЯНАМИ (“Покинутий хутір”), ЗА ЧУМАКАМИ (“Останній з могікан”), СТАРОСВІТСЬКИМИ БАТЮШКАМИ (“Батюшка”), засуджував потворності капіталістичного ладу, а свої добрі погляди звертав у минуле, ідеалізуючи його. Треба визнати, що “стосунки” Я. Щоголева із сучасністю, майбутнім і минулим були, дійсно, надзвичайно складними. Сьогодення поет не сприймав майже ні в яких його виявах, у прийдешнє не вірив, а в минуле “опізнився”. В основі естетичних поглядів письменника лежать, по-перше, ПРАГНЕННЯ ВБЕРЕГТИ ХУДОЖНЮ ЛІТЕРАТУРУ ВІД ВПЛИВУ ІДЕОЛОГІЙ (“тенденції”, за висловом Я. Щоголева), ЗАПОБІГТИ ЇЇ ПЕРЕТВОРЕННЮ НА ЗАСІБ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ПРОПАГАНДИ ТА, по-друге, УТВЕРДЖЕННЯ ІДЕАЛУ КРАСИ ЯК БЕЗЗАПЕРЕЧНА МІСІЯ МИСТЕЦТВА. Хоча письменник неодноразово підкреслює надзвичайно вагому (навіть вирішальну) роль досконалої художньої форми, критерію “ВІЧНОЇ КРАСИ”, справжня, художньо вартісна поезія не уявляється йому без утвердження загальнолюдських, християнських ідеалів. 28.Оспівування героїко-історичного минулого запор.козаків та уславл.жін.краси, почуття материнства, кохання в поезії Я.Щоголева. 29. Укр.театр корифеїв Зародками театру вважають «бродячі» студентські виступи, (вертеп 17 ст.), шк.драми, інтермедії. У 60-70-ті Старицький вперше зібрав професійну групу.До нього приєднались Кропивницький і Карпенко-Карий. На початку 80-х вже по всій Україні знали про існування такого гуртка.В першій половині 19 ст. в Україні з'явився перший професійний театр. Спершу це були бродячі акторські групи. Потім з'являються перші театральні приміщення, що приймають у себе гастролерів і дають сцену для власних театральних труп. Полтава та Харків – центри театр.життя. У 1818 р. Іван Котляревський очолив професійний театр у Полтаві. На його сцені були вперше поставлені його п'єси "Наталка Полтавка", "Москаль - чарівник". У 1812 директором і режисером Харківського театру став Г. Квітка-Основяненко, що пише для нього комедії "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик". Разом із п'єсою Т.Шевченко "Назар Стодоля" усі ці 5 п'єс увійшли В ЗОЛОТИЙ ФОНД УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМАТУРГІЇ І НЕ СХОДЯТЬ ЗІ СЦЕНИ ПО СЬОГОДЕННЯ . Основоположниками вважають: Ка П.Саксаганського, М.Заньковецьку, М.Кропивницького,. М.Старицького. Серед кращих акторів українсько-російських труп цього часу був кріпосний актор МИХАЙЛО ЩЕПКІН (1788-1863). Його гру високо цінував Т.Шевченко. З Щепкіним його зв'язувала особиста дружба і кріпосне минуле, як і з американським актором-негром, що був рабом - Айрой Олдриджем, що гастролював у Росії. У 1858 р. Т.Шевченко написав портрети обох цих акторів. М.КРОПИВНИЦЬКИЙ БУВ РЕФОРМАТОРОМ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ, розвивав його в шевченківських традиціях, використовуючи багатства українського фольклору і наслідки етнографічних досліджень (національний одяг, предмети побуту, українські пейзажі, декорації і т.п.). Постановки були музичними і супроводжувалися піснями і танцями. Вони проклали дорогу українській опері. Трупа Кропивницького з успіхом гастролювала в Росії (Петербурзі, Москві, містах Поволжя і Кавказу, Кишиневі, Варшаві). Після 1885 р. склад трупи змінювався багато разів. Головні актори покидали трупу Кропивницького, створювали власні театральні колективи. З одного боку це послаблювало "театр корифеїв", розпорошувало його сили. З другого боку вело до збільшення театральних колективів в Україні і поширенню пропаганди української культури серед широких мас населення. Значний внесок у розвиток українського драматичного мистецтва внесла чудова акторка МАРІЯ ЗАНЬКОВЕЦЬКА (1854-1934). Ця група акторів отримала назву "корифеїв українського театру" або "театру корифеїв". Також своїм голосом дивували сестри АННА ТА СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКІ, які навчалися у Львові та Італії. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. З початку 20 ст. в українській драматургії з'являються нові тенденції, зв'язані з класовою диференціацією села, розвитком капіталізму, посиленням класової боротьби. Ці тенденції знайшли відбиток у п'єсах І.Карпенка-Карого "Хазяїн", "Сто тисяч" і ін. |