Док2. Документ Microsoft Word (1). 1. Патофізіологія як наука та навчальна дисципліна. Методи патофізіології
 Скачать 158.39 Kb.
|
|
Алергічні реакції розвиваються трьома основними шляхами: гіперчутливість негайного типу ( До реакцій негайного типу належать анафілактичний шок, атопічна форма бронхіальної астми, полінози, ангіоневротичний набряк, алергічна кропив’янка, сироваткова хвороба), гіперчутливість уповільненого типу (алергічний контактний дерматит, інфекційно-алергічна форма бронхіальної астми, реакція відторгнення трансплантату, тиреоідит Хашимото.); алергічні реакції пізнього типу. Типи алергічної реакції – негайний і сповільнений. При алергічній реакції негайного типуімуноглобуліни гуморальних антитіл розповсюджуються по організму, виходять у тканини й секрети і при повторному введенні антигену відразу ж зустрічаються з ним і негайно втягують у реакцію антиген-антитіло. При утворенні переважно Т-лімфоцитів розвивається алергічна реакція сповільненого, чи клітинного, типу. У цьому випадку при повторному надходженні антигену в тканини виходять імунні Т-лімфоцити, викликаючи сповільнену алергічну реакцію. За Кумбсом і Джеллом: Перший тип –(анафілактичний) – пов’язаний з утворенням антитіл із високою клітинною активністю. Особливість цих реакцій полягає в тому, що антитіло сорбоване на клітині, а антиген надходить ззовні. Другий тип – цитотоксичий (цитолізу) – пов’язаний з утворенням антитіл проти антигенів, що є компонентами клітини чи сорбовані на ній Третій тип – імунокомплексний (реакції типу феномена Артюса) – пов’язаний з утворенням імунних комплексів у рідких середовищах. Четвертий тип – клітинно-опосередкований – пов’язаний з утворенням сенсибілізованих лімфоцитів (Т-ефекторів). Стадії: 1. Стадія імунних реакцій (імунологічна), яка включає: 1) первинний контакт організму з антигеном (сенсибілізуючий); 2) період сенсибілізації (вироблення і накопичення специфічних антитіл або сенсибілізованих Т-лімфоцитів); 3) взаємодію антигену з антитілом (дозволяючий). 20. Анафілактичні реакції: експериментальні моделі, основні клінічні форми. Імунологічні механізми анафілактичних реакцій, роль тканинних базофілів у їх розвитку. Активна і пасивна анафілаксія, патогенез анафілактичного шоку. Анафілактична реакція (анафілаксія) – це швидка алергічна реакція, що представляє небезпеку для життя і загальна для всіх алергічних захворювань. Класифікації анафілактичного шоку за ступенями тяжкості: I ступінь — легка форма шоку- інкубаційний період — від 2 до 6—8 год, що частіше спостерігають при застосуванні ліків усередину, виявляють гіперемію обличчя, склерит, кон'юнктивіт, набряклість слизових оболонок ротоглотки і гортані, задишку, сухі хрипи, невелику тахікардію і приглушеність тонів серця. II ступінь — середньої тяжкості форма- характеризується коротшим прихованим періодом, відчувають сильне занепокоєння, страх смерті, може бути короткочасна втрата свідомості, окремі судоми, розвиток олігурії. III ступінь — тяжка форма –початок впродовж 10 хвилин, бурхливий початок з дуже коротким продромальним періодом, бурхливий початок з дуже коротким продромальним періодом IV ступінь — вкрай тяжка форма (блискавична)- виникає після внутрішньовенного введення ліків, укусу комахою, при потраплянні алергену під час оперативних утручань, від кількох секунд до 1 хвилини, відсутністю продромального періоду і шкірно-слизового синдрому, галопувальним розвитком судинної недостатності з швидкою втратою свідомості, судомами, гострою дихальною недостатністю. В імунологічному механізмі імуноглобулін E (IgE) з'єднується з антигеном. Це призводить до вивільнення медіаторів запалення. Потім ці медіатори збільшують скорочення гладеньких м'язів бронхів, спричинюють розширення кровоносних судин, збільшують відтік рідини з кровоносних судин, що призводить до ослаблення серцевого м'язa. Анафілаксія активна - A., яка виникає в результаті утворення антитіл в організмі. Анафілаксія шкірна - місцева А., що виникає при внутрішньошкірному введенні алергену в активно або пасивно сенсибілізований організм. 21. Цитотоксичні реакції: експериментальне моделювання, основні клінічні форми. Механізми цитолізу: комплементзалежний цитоліз, антитілозалежний фагоцитоз, антитілозалежна клітинна цитотоксичність. Роль комплементу і продуктів його активації в розвитку цитотоксичних реакцій. ЦИТОТОКСИЧНИЙ Причиною найчастіше є хімічні речовини з порівняно невеликою молекулярною масою повторно фіксовані на клітинних мембранах. Такий тип реакції може зустрічатися при трансплантації органів, переливанні крові, медикаментозній алергії. Для відтворення гіперчутливості II типу використовують цитотоксичні сироватки, що містять антитіла проти антигенів тієї або іншої тканини. Такі сироватки одержують шляхом імунізації тварин тканинними антигенами. Так можна отримати антиміокардіальну, антинефротичну, антиретикулярну та інші цитотоксичні сироватки. Виділяють наступні механізми цитоліза: 1)Комплемент залежний цитоліз. В результаті активації комплемента мембрана антигененесучої клітини перфорується і клітина пошкоджується,а потім гине. 2)Антитіло залежний фагоцитоз.звязані з антигеном антитіла викликають ефект полегшують фагоцитоз антигеннесучої клітини макрофагами. 3)Антитілозалезна клітина цитотоксичність. Знищення антигеннесучої клітини,зв’язаної з антитілами.виконується Т-кілерами. Для розвитку цитотоксичних реакцій мають значення здатність антитіл зв’язувати комплемент, ефект опсонізації та здатність антитіл проникати у тканини. 22. Імунокомплексні реакції: відтворення в експерименті, основні клінічні форми. Фактори, що визначають патогенність імунних комплексів. Імунокомплексні ушкодження, їх місцеві та загальні прояви. Причиною алергічних реакцій цього типу є розчинні білки, що повторно потрапляють в організм, наприклад, медикаменти. Імунокомплексні реакції відтворюють шляхом однократного введення тварині великої дози чужорідної сироватки. Внаслідок цього розвивається сироваткова хвороба. Види імунних комплексів: а) великі комплекси – утворюються за умови надлишку антитіл б) нерозчинні комплекси – утворюються в еквівалентних співвідношеннях антигену і антитіл. в) невеликі розчинні комплекси – утворюються за умови великого надлишку антигену або у разі одновалентних антигенів г) розчинні комплекси проміжної величини. Вони утворюються за умови незначного надлишку антигену Патогенні властивості циркулюючих імунних комплексів визначаються наступними чинниками: а) структурними і функціональними властивостями комплексів антиген + антитіло, зокрема розмірами комплексів і їх структурою; б) тривалістю циркуляції імунних комплексів в організмі; в) місцем утворення комплексів. Розвитку імунокомплексних пошкоджень сприяють: 1) порушення системи комплементу; 2) функціональні дефекти системи мононуклеарних фагоцитів; 3) умови, при яких швидкість утворення імунних комплексів значно перевищує швидкість їх елімінації. 23. Клітинно-опосередковані реакції: експериментальне відтворення, основні клінічні форми. Особливості імунологічних механізмів. Роль лімфокінів. Реакції, опосередковані не гуморальними факторами антитілами, а клітинними, у першу чергу Т-лімфоцитами. Алергічні реакції IV типу моделюють шляхом: 1) введення тваринам вбитих вакцин або антигенних екстрактів бактерійних клітин разом з ад’ювантом Фрейнда; 2) введення внутрішкірно мінімальних доз антигену. Відбувається сенсибілізація організму, в основі якої лежить антигензалежне диференціювання Т-лімфоцитів, а саме: Т-хелперів (Т-ефекторів реакцій гіперчутливості сповільненого типу) і цитотоксичних Т-лімфоцитів (Т-кілерів). Ці сенсибілізовані Т-лімфоцити циркулюють у внутрішньому середовищі організму, виконуючи наглядову функцію. Частина лімфоцитів знаходиться в організмі протягом багатьох років, зберігаючи пам’ять про антиген. При контакті з антигеном Т-лімфоцити виробляють лімфокіни, які є біологічно активними речовинами. За допомогою лімфокінів Т-лімфоцити керують функцією інших лейкоцитів. Лімфокіни бувають стимулюючими й гальмівними. 24. Алергічні реакції стимулюючого та гальмівного типу, клінічні форми. Псевдоалергічні реакції. Автоалергічні (автоімунні) реакції. Причини і механізми їх розвитку. Роль автоалергічного компоненту в патогенезі хвороб. Стимулюючий тип реакцій гіперчутливості. Характеризується тим, що при цьому типі реакцій ушкодження клітин не розвивається, а, навпаки, активуються функції клітин. Лежить в токсичному зобі. При гальмівному навпаки. Псевдоалергічні реакції – це реакції із тими ж самими симптомами, що й алергія, але без участі специфічних механізмів імунітету (лімфоцити та антитіла не беруть участі в даних реакціях). Вони виникають у відповідь на дію різних неспецифічних факторів – холоду, стресу, пилу, харчових, хімічних та фармакологічних агентів. Аутоімунні реакції можуть виникати не викликаючи захворювання, або спостерігатись при захворюваннях, викликаних іншими механізмами, і зазвичай через феномен аутотолерантності не призводять до розвитку аутоімунного захворювання. Причини виникнення аутоімунних захворювань до кінця не з'ясовані, але доведена роль мутацій генного характеру (спадковий чинник), ендокринних порушень (частіше хворіють жінки), факторів оточуючого середовища, зокрема – ультрафіолетового випромінювання. 25. Характеристика поняття «пошкодження клітин». Принципи класифікації пошкодження клітин. Насильницьке та дизрегуляторне пошкодження клітин. Структурні, функціональні, фізико-хімічні, біохімічні та термодинамічні ознаки пошкодження клітини. Екзо- і ендогенні причини пошкодження клітин: гіпоксія, дія фізичних, хімічних, інфекційних агентів, імунні реакції, генетичні дефекти. Ушкодження клітини (альтерація) - це типовий патологічний процес, основу якого складають порушення внутрішньоклітинного гомеостазу, що приводять до порушення структурної цілісності клітини. Ушкодження клітин класифікують: 1) У залежності від швидкості розвитку ушкодження, розрізняють: а) гостре - розвивається швидко, як правило внаслідок одноразового, але інтенсивного впливу ушкоджуючого агента, б) хронічне- перебігає повільно і є наслідком тривалого, проте менш інтенсивного патогенного впливу. 2) У залежності від ступеня порушень внутрішньоклітинного гомеостазу, розрізняють: а) зворотні - зникають після припинення дії ушкоджуючого фактора, б) незворотні - ведуть до загибелі клітини. 3) В залежності від періоду життєвого циклу клітини: а) мітотичне і б) інтерфазне. 4) В залежності від етіологічного фактора: а) безпосереднє (первинне) ушкодження та б) опосередковане ушкодження. 5) У залежності від патогенетичних механізмів ушкодження клітин поділяють на: а) насильницьке і б) цитопатичне. Насильницьке - виникає у разі дії на здорову клітину фізичних, хімічних і біологічних факторів, інтенсивність яких перевищує порогові подразнення, до яких клітина адаптувалася Цитопатичне - виникає внаслідок первинного порушення захисно-пристосувальних механізмів клітини і тоді природні для даної клітини подразнення стають ушкоджуючими. Ознаки: 1) Структурні - виявляються за допомогою гістологічних і електронномікроскопічних методів. 2) Функціональні - супроводжуються: а) порушенням електрофізіологічних процесів, б) порушенням скоротливості, в) порушенням екзо- і ендоцитозу; порушенням клітинного поділу і т.ін. 3) Фізико-хімічні – супроводжуються: а) порушенням з боку клітинних колоїдів, б) змінами водно-електролітного обміну і т.ін. 4) Біохімічні – супроводжуються порушенням внутрішньо- і позаклітинної концентрації різноманітних речовин. 5) Термодинамічні – супроводжуються конформаціїними змінами макромолекул, які відбуваються в напрямку найбільш вигідного термодинамічного стану (денатурація). 26. Інформаційні механізми пошкодження клітин. Патологія сигналізації, рецепції сигналів. Феномен молекулярної мімікрії. Розлади механізмів сигнальної трансдукції, порушення вторинних месенджерів. Дефекти клітинних програм як основа розвитку патологічних процесів. Фактори фізичного походження: · Механічний вплив · Дія високої і низької температури · Ультрафіолетові промені · Іонізуюча радіація · Фактори хімічного походження: · Неорганічні речовини (кислоти, луги, солі важких металів) · Низькомолекулярні органічні сполуки Високомолекулярні сполуки Фактори біологічної походження: · Віруси · Бактерії · Найпростіші Дефіцит або відсутність сигналу може перешкодити включенню тих або інакших адаптивних програм, що призводить до певних патологічних наслідків. Надлишок того або інакшого сигналу примушує адаптивні програми, що включаються даним регулятором, функціонувати зайво інтенсивно або аномально довго, що також патогенно. Особливий випадок представляє досить поширена ситуація, коли клітка помилково приймає один сигнал за іншою. Молекулярная мимикрия – схожесть отдельных белковых молекул инфекционных агентов с антигенами организма человека. В результате иммунный ответ, направленный против патогенов, может быть реализован и против собственных тканей организма. Сигнальна трансдукція — біохімічний процес сприйняття та модифікації позаклітинного сигналу клітиною та наступні внутрішньоклітинні реакції на даний сигнал. 27. Характеристика універсальних механізмів пошкодження клітин (гіпоксичного, вільнорадикального, кальцій-залежного). .Характеристика універсальних механізмів пошкодження клітин: 02-залежні (дія кисню та його похідних - вільних радикалів, що спричинюють пероксидацію молекул, в першу чергу, ліпідів з активацією мембранних фосфоліпаз, детергентною дією лізофосфоліпідів та вільних жирних кислот); кальцій-залежні (збільшення вільного кальцію в клітинах, активація фосфоліпаз, протеаз, ендонуклеаз); зумовлені дефіцитом АТФ або первинними порушеннями мембранної проникності і, як наслідок, електролітно-осмотичний механізм пошкодження; внаслідок розвитку внутрішньоклітинного ацидозу; викликане активацією протеолізу, денатурацією білків; обумовлені порушеннями генетичного апарату клітини. 28. Механізми і прояви пошкодження субклітинних структур. Наслідки пошкодження клітин. Некроз та апоптоз, їх характерні ознаки. Екзо- та ендогенні індуктори апоптозу. Механізми апоптозу. Наслідки пригнічення та підвищення апоптозу. Одним з важливих показників пошкодження клітин є порушення будови і функцій ЕПР, мітохондрій, лізосом, рибосом. Различают два вида клеточной гибели: насильственная смерть от повреждения – некроз и запрограммированная клеточная смерть – апоптоз. Некроз – это посмертные изменения клетки необратимого характера, заключающиеся в постепенном ферментативном разрушении и денатурации ее белков. Он развивается при чрезмерной альтерации клетки, не требует затрат энергии. Апоптоз – это программированная клеточная смерть (инициирующаяся под действием вне- или внутриклеточных факторов) в развитии которой активную роль принимают специальные и генетически запрограммированные внутриклеточные механизмы. Он, в отличие от некроза активный процесс, требующий определенных энергозатрат. Механізми: . По-перше, це зовнішні, позаклітинні чинники, які можуть бути специфічними (антигени, цитокіни, гормони глюкокортикоїди, а також особливий мембранний білок, індуктор апоптозу FAS-ліганд, який активується Т-лімфоцитами) та неспецифічними, які не порушують цілісність клітинних мембран, але пошкоджують клітинні структури (опромінення, хіміотерапія, токсичні речовини, гіпоксія тощо). По-друге, існують внутрішньоклітинні механізми розвитку апоптозу. 29. Основні форми порушень периферичного кровообігу: артеріальна та венозна гіперемія, ішемія, стаз. Їх види, причини і механізми розвитку, зовнішні прояви. Найбільш часто зустрічаються форми місцевого порушення кровообігу: артеріальна та венозна гіперемія, ішемія, стаз, тромбоз, емболія. Артеріальна гіперемія (повнокрів’я) - це збільшене кровонаповнення органа чи тканини внаслідок посиленого притоку крові через артеріальні судини. Розрізняють фізіологічну й патологічну артеріальну гіперемію. Типовим прикладом фізіологічної гіперемії є робоча гіперемія, яка розвивається під час посиленої функції органа (гіперемія м’язів при фізичному навантаженні, головного мозку під час розумової праці, внутрішніх органів під час травлення). Нейропаралітична артеріальна гіперемія виникає внаслідок паралічу судиннозвужувальних нервів · Гіперемію нейропаралітичного типу пояснюють зняттям постійної імпульсації на гладенькі м’язи судин адренергічних волокон. Гіперемія нейротонічного типу часто виникає при подразненні судиннорозширювальних нервів · Гіперемія нейротонічного типу може виникати рефлекторно, наприклад у хворих з ураженням внутрішніх органів. Ішемією (недокрів’ям, місцевою анемією) називають зменшене кровопостачання органа чи тканини внаслідок недостатнього припливу артеріальної крові. Виділяють три типи ішемій за механізмом їх виникнення - компресійну, обтураційну і ангіоспастичну. Компресійна ішемія є наслідком здавлювання артерії пухлиною, рубцем, ексудатом, лігатурою, джгутом, стороннім тілом. Обтураційна ішемія виникає при частковому або повному закритті просвіту артерії тромбом, емболом, склеротичною бляшкою. Ця форма характерна для облітеруючого ендартеріїту, коли просвіт судини звужується внаслідок продуктивного запалення її стінки. Стаз – крайній ступінь розладу кровообігу при деяких захворюваннях (висипний тиф, пневмонія, панкреатит). Він відіграє істотну патогенетичну роль, може стати незворотним і привести до важких структурних змін тканин. 30. Тромбоз і емболія як причини місцевих розладів кровообігу. Причини та умови тромбоутворення. Види емболів, механізми емболії. Роль рефлекторних механізмів у розвитку загальних порушень, спричинених емболією. Особливості перебігу емболії великого і малого кіл кровообігу, ворітної вени. Тромбоз – це вироблений в процесі еволюції механізм зупинки кровотечі. Емболія — гостре закриття просвіту (обтурація) кровоносної судини з порушенням кровопостачання тканини або органу. Види: бактеріальна жирова медикаментозна газова (включно повітряна е.) тканинна (клітинна) тромбоемболія мікотична парадоксальна ретроградна Розрізняють емболію судин малого та великого кола кровообігу. Причини емболії: Кров'яні згустки (доти, доки вони не відірвалися від стінок кровоносних судин і не рухаються з потоком крові, називають тромбами) закупорюють артерію. Відірвані частинки тромбу називають емболами. Найчастіше спостерігають тромбоемболію легеневих артерій, при якій переносимий з потоком крові ембол застряє в легеневій артерії. Ембол, що застряг в інший артерії, спричинює системну емболію. Перенесення емболів здійснюється в судини малого кола кровообігу (із венозної системи великого кола кровообігу і правих відділів серця), в судини великого кола кровообігу (із лівих відділів серця, артеріальної системи великого кола), в систему ворітної вени печінки. 31. Типові порушення мікроциркуляції. Внутрішньосудинні порушення. Сладж-синдром. Стаз: види та механізми розвитку. Порушення тонусу, механічної цілісності і проникності мікросудин. Позасудинні порушення мікроциркуляції. Капіляротрофічна недостатність. Розлади мікроциркуляції поділяють на внутрішньосудинні, пов’язані зі зміною самих судин та позасудинні порушення. Внутрішньосудинні порушення. Найбільш важливими внутрішньо-судинними порушеннями є розлади реологічних властивостей крові у зв’язку зі зміною суспензійної стабільності клітин крові та її в’язкості. Позасудинні порушення. Найбільш важливими є два типи позасудинних порушень. Одні з них суттєво впливають на стан мікроциркуляції, є додатковими патогенетичними механізмами її порушень в умовах патології. Перш за все, це реакція тканинних базофілів, навколишніх судин, сполучної тканини на ушкоджувальні агенти. При деяких патологічних процесах (запалення, алергічні ураження тканин та ін.) із тканинних базофілів при їх дегрануляції в оточуючий мікросудини інтерстиціальний простір викидаються біологічно активні речовини і ферменти. Другий тип порушень навколишньої тканини включає в себе зміни периваскулярного транспорту інтерстиціальної рідини разом із розчиненими в ній речовинами, утворення і транспортування лімфи. Збільшення транссудації міжтканинної рідини спостерігається при збільшенні гідродинамічного тиску крові на стінки мікросудин. Стаз – це сповільнення і зупинка кровоплину в капілярах, дрібних артеріях і венах. Розрізняють справжній (капілярний) стаз, який виникає внаслідок патологічних змін в капілярах або порушення реологічних властивостей крові, ішемічний – внаслідок повного припинення припливу крові з відповідних артерій у капілярну сітку, і венозний – як результат венозної гіперемії. Венозний і ішемічний стази є наслідком простого сповільнення і зупинення кровоплину. Ці стани виникають у зв’язку з тими ж причинами, що і венозна гіперемія й ішемія. Венозний стаз може бути результатом здавлювання вен, закупорки їх тромбом або емболом, а ішемічний – наслідком спазму, здавлювання або закупорки артерій. Позасудинні порушення: дегрануляція тканинних базофілів і вихід у оточуючу судини тканину біологічно активних речовин і ферментів, зміна периваскулярного транспорту інтерстиціальної рідини. 32. Визначення поняття запалення. Класифікації запалення (імунне, неімунне; інфекційне, неінфекційне; гостре, хронічне; нормо-, гіпо- та гіперергічне, та ін.). Етіологія запалення: класифікація і характеристика флогогенних чинників. Загальні та місцеві прояви запалення. Запалення — місцева пристосувальна реакція організму у відповідь на ушкодження. Імунне запалення - це судинно-мезенхімальна реакція на імунне пошкодження, на імунну альтерацію. 33. Патогенез гострого запалення. Стадії запалення. Альтерація (первинна і вторинна), причини і механізми вторинної альтерації. Біохімічні та фізико-хімічні порушення в осередку запалення. Сутністю гострого запалення є повне знешкодження та елімінація патологічного агента з осередку запалення і завершення патологічного процесу повним відновленням цілісності пошкоджених тканин. Розрізняють три стадії: альтерацію, ексудацію та проліферацію. АЛЬТЕРAЦІЯ — зміна структури клітин, тканин і органів, що супроводжується порушенням їхньої життєдіяльності. Первинна альтерація — результат ушкоджувальної дії запального фактора і залежить в основному від його властивостей. Вторинна альтерація— результат впливу на сполучну тканину, мікросудини та кров лізосомальних ферментів, які вивільнилися з клітин, і активних метаболітів кисню. Основними фізико-хімічними змінами в осередку запалення є гіперосмія, гіперонкія, ацидоз. Ацидоз зумовлює набряк сполучної тканини, збільшує ексудацію і локальний набряк. Підвищення осмотичного тиску збільшує ексудацію. 34. Медіатори запалення, їх класифікація. Плазмові медіатори (білки гострої фази, білки систем комплементу, згортання крові, фібринолізу, кініни). Медіатори клітинного походження, специфічні та неспецифічні. Цитокіни – види, характеристика дії. Медіатори з тканинних базофілів. Ейкозаноїди. Медіаторів запалення, які можуть бути плазмового (гуморального) і клітинного (тканинного) походження. Медіатори плазмового походження — представники калікреїн-кінінової системи, згортаючої та протизгортаючої і комплементарної систем. Медіатори клітинного походження пов'язані з ефекторними клітинами — базофілами, які викидають гістамін, серотонін, повільно реагуючу субстанцію анафілаксії та ін.; тромбоцитами, які виділяють також лізосомні ферменти; поліморфно-ядерними лейкоцитами, багатими на лейкокіни, лізосомні ферменти, катіонні білки та нейтральні протеази. Цитокіни — клас невеликих пептидів та білків, що регулюють міжклітинні і міжсистемні взаємодії в організмі. Цитокіни на такі групи: прозапальні, що забезпечують мобілізацію запальної відповіді, наприклад інтерлейкіни 1,2,6,8, ФНО, інтерферон γ протизапальні, що обмежують розвиток запалення, наприклад інтерлейкіни 4,10, TGFβ регулятори клітинного і гуморального імунітету — природного або специфічного, що мають власні еффекторні функції (противірусні, цитотоксичні). Ейкозаноїди – це біологічно активні речовини, які синтезуються в багатьох клітинах із полієнових жирних кислот. 35. Порушення місцевого кровообігу у вогнищі гострого запалення. Дослід Ю. Конгейма. Патогенез ішемії та артеріальної гіперемії. Причини переходу артеріальної гіперемії у венозну. Зміни реологічних властивостей крові в осередку гострого запалення. Судинні зміни вперше були вивчені Ю. Конгеймом на брижі жаби. Занаркотизовану жабу фіксують на дощечці спинкою догори. Роблять бічний розріз шкіри живота, витягують петлю тонкої кишки, розправляють брижу над отвором в дощечці і фіксують кишку булавками. Розглядають під мікроскопом розвиток судинних явищ при запаленні (зміна просвіту судин, зміна швидкості кровотоку, крайове стояння лейкоцитів, утворення тромбів). Спочатку виникає короткочасний рефлекторний спазм артеріол. Він змінюється артеріальною гіперемією, наступний етап судинних змін - венозна гіперемія. Далі настає престаз, і нарешті - повна зупинка мікроциркуляції (стаз). Запалення характеризується місцевими порушеннями циркуляції крові і лімфи, особливо в мікроциркуляторному руслі. Конгайм вперше описав 5 стадій порушення мікроциркуляції у вогнищі запалення. Артеріальна гіперемія - підвищене кровопостачання тканини, обумовлене надмірною припливом артеріальної крові. Розширення просвіту малих артерій і артеріол досягається за рахунок реалізації неирогенного, гуморального та неиромиопаралитического механізмів або їх поєднання. Чинники венозної гіперемії: внутрішньосудинні (закупорка вен тромбом або емболом) позасудинні (здавлювання вен пухлиною, рубцем, збільшеною маткою, рідиною набряків) фактори самої судинної стінки (конституціональна слабкість еластичного апарату вен, недостатній розвиток і знижений тонус гладеньких м'язів їхніх стінок) Зміни реологічних властивостей крові містять у собі: 1. Крайове стояння лейкоцитів. 2. Стаз у посткапілярах і венулах, який змінюється тромбозом 36. Ексудація в місці гострого запалення, причини і механізми. Характеристика ексудатів. Еміграція лейкоцитів в осередку запалення. Стадії, причини і механізми еміграції лейкоцитів. Фагоцитоз: стадії, механізми знищення об’єктів фагоцитозу. Ексудація — це судинна реакція з утворенням ексудату та запального клітинного інфільтрату, яка завершується очищенням вогнища запалення від збудників і зруйнованих клітин. У основі ексудації лежать наступні механізми: 1) підвищення проникності судинної стінки; 2) збільшення гидростатічесого тиску в судинах; 3) збільшення осмотичного і онкотичного тиску в тканині. Ексудатів: До них належать: руйнування судинної стінки при альтерації; округлення ендотеліальних клітин і утворення складчастості плазматичної мембрани ендотеліоцитів при скороченні цитоскелета; «розсування» ендотеліальних клітин лейкоцитами. Еміграції лейкоцитів складається з 4 послідовних етапів: 1) крайове стояння; 2) проходження крізь судинну стінку; 3) міграція у тканини(хемотаксис); 4) здійснення функцій у осередку запалення. У еміграції лейкоцитів у вогнище запалення спостерігається певна черговість: спочатку емігрують нейтрофільні гранулоцити, потім — моноцити і, нарешті, — лімфоцити. Фагоцито́з— активне захоплення i поглинання мікроскопічних сторонніх об'єктів (бактерії, фрагменти клітин) і твердих частинок одноклітинними організмами або деякими клітинами багатоклітинних тварин. Розлади фагоцитозу можуть бути: (а) спадково зумовленими і (б) набутими. I. Порушення, пов'язані з особливостями об'єкта фагоцитозу До таких відносять a) розлади, зумовлені чинниками бактерій, що мають антифагоцитарну дію і в такий спосіб захищають себе від впливу захисних механізмів організму б) порушення, які виникають при поглинанні неорганічних і деяких органічних речовин, що не метаболізму ються клітинами. Набуті і спадково зумовлені імунодефіцити, які виявляють себе зменшенням утво рення антитіл - IgG б) порушення активації системи комплементу. 37. Проліферація в місці запалення – регенерація та/або фіброплазія. Причини і механізми проліферації. Мітогенні сигнали (фактори росту, цитокіни, гормони, відсутність контактного гальмування проліферації). Проліферація — це процес розмноження клітин сполучної тканини. Проліферативна фаза запалення забезпечує відтворення структури тканини, включаючи всі елементи органо-тканинного функціонального комплексу. Макрофаги стимулюють проліферацію фібробластів через секрецію низки БАР (цитокінінів і факторів росту). Проліферація є завершальною фазою розвитку запалення, що забезпечує репаративні регенерацію тканин на місці вогнища альтерації. Проліферація розвивається з самого початку запалення поряд з явищами альтерації і ексудації. Фактори росту — клас невеликих природних пептидів та білків, що беруть участь у сигнальних системах організму еукаріотів, зв'язуючись із рецепторами на поверхні клітин із головною метою стимулювання росту та диференціації. Крім того, фактори росту важливі для регулювання різноманітності клітинних процесів. Цитокіни — клас невеликих пептидів та білків (8-30 кДа), що регулюють міжклітинні і міжсистемні взаємодії в організмі, включаючи виживання клітин, стимуляцію або пригнічення їх росту, диференціацію, функціональну активність і апоптоз, а також забезпечують узгодженість дії імунної, ендокринної і нервової систем в нормальних умовах і у відповідь на патологічні дії. Гормони- биологически активные вещества органической природы, вырабатывающиеся в специализированных клетках желёз внутренней секреции (эндокринные железы), поступающие в кровь, связывающиеся с рецепторами клеток-мишеней и оказывающие регулирующее влияние на обмен веществ. 38. Хронічне запалення. Загальна характеристика, особливості системних і місцевих проявів (у співставленні з гострим запаленням). Особливості патогенезу (мононуклеарна інфільтрація, репарація/фіброз, утворення гранульоми). Хронічне запалення характеризується: - тривалим і млявим перебігом. Протікає таке запалення протягом багатьох років і навіть всього життя пацієнта (наприклад, у хворих на проказу, туберкульоз, токсоплазмозом, хронічними формами пневмонії, гломерулонефриту, гепатиту, ревматоїдного артриту та ін.); - формуванням гранульом (наприклад, при туберкульозному, бруцельозного або сифилитичному запаленні); - утворенням фіброзної капсули (наприклад, при наявності в тканини стороннього тіла або відкладенні солей кальцію); - частим розвитком некрозу в центрі вогнища хронічного запалення. Причини хронічного запалення: -різні форми фагоцитарної недостатності; - тривалий стрес та інші стани, що супроводжуються підвищеною концентрацією в крові катехоламінів і глюкокортикоїдів. Зазначені групи гормонів пригнічують процеси проліферації, дозрівання і активність фагоцитів, потенціюють їх руйнування; - повторне ушкодження тканини або органу, що супроводжується утворенням чужорідних антигенів і розвитком імунопатологічних реакцій; - персистуюча інфекція та / або інтоксикація; - патогенну дію факторів імунного аутоагресії. 39. Роль реактивності організму, патологічної імунної відповіді в розвитку запалення (норм-, гіпо-, гіперергічне запалення). Системна відповідь на дію флогогенних чинників. Роль цитокінів. Білки гострої фази. Перебіг запальної реакції залежить від реактивності організму, що визначається станом нервової, ендокринної та імунної систем. Еволюційне формування усіх цих систем, а також судинної, сприяло ускладненню і удосконаленню запалення, як захисної реакції на пошкодження тканини. 40. Визначення поняття та загальна характеристика гарячки, її формування в онто- та філогенезі. Етіологія гарячки. Характеристика пірогенів. Первинні і вторинні пірогени. Утворення пірогенів при інфекції, асептичному ушкодженні та імунних реакціях. Хімічна природа і походження вторинних пірогенів. Механізми впливу на центр терморегуляції. Гарячка - це типовий патологічний процес, що розвивається у вищих гомойотермних організмів у відповідь на пірогенні подразники і виявляє себе перебудовою терморегуляції, спрямованою на активне підвищення температури тіла. Безпосередньою причиною гарячки є інфекційні захворювання, запальні процеси. Нерідко гарячка може бути першим проявом злоякісних пухлин, лімфопроліферативних хвороб, захворювань сполучної тканини — саркоми, раку, лімфоми, лімфогранулематоза, системного червоного вовчака тощо. ПІРОГЕНИ або пірогенні речовини — сполуки ліпополісахаридної природи (ліпополісахариди, адсорбовані на білковому носії), з високою мол. м. і розміром часток від 50 до 1 мкм, як правило, бактерійного походження. Екзогенні (первинні) пірогени виділені з мікроорганізмів, вони є складовою частиною ендотоксинів. Ендогенні (вторинні, лейкоцитарні) пірогени являють собою тер- молабільні поліпептиди, що не володіють видовою специфічністю або білки з молекулярною масою від 1,5 до 40 кД. Ендогенний піроген продукується ними при фагоцитозі бактерій, частин вірусів і контакті з бактеріальними пірогенами, що циркулюють у крові, або в результаті того ж процесу, що відбувається у вогнищах інфекційного запалення. Терморегуляція здійснюється рефлекторно, під впливом подразнень, що надходять з терморецепторів шкіри, внутрішніх органів і слизових оболонок. 41. Стадії гарячки. Зміни процесів теплопродукції та тепловіддачі у різни стадії гарячки. Участь нервової, ендокринної та імунної систем у розвитку гарячки. Зміни обміну речовин та фізіологічних процесів (реакції серцево-судинної, дихальної, травної, видільної систем) при гарячці. Захисне значення та патологічні прояви гарячки. Принципи класифікації, типи гарячки. У перебігу гарячки виділяють 3 стадії: Стадія підвищення температури. Характеризується тим, що теплопродукція перевищує тепловіддачу. Тепловіддача зменшується внаслідок звуження периферичних судин, зменшення припливу крові до шкіри, гальмування потовиділення, зменшення віддачі тепла шкірою, хворий стає білим. Стадія збереження сталої температури тіла на високому рівні. Триває від кількох годин до кількох тижнів, залежно від виду хвороби та самого організму. Теплопродукція зрівнюється із тепловіддачею, температура вже не зростає, але, оскільки температура висока, то хворий відчуває жар. Стадія зниження температури. У цій стадії теплоутворення знижується, а тепловіддача збільшується. Внаслідок цього на цій стадії температура може знижуватися двома шляхами — критичним (швидким) або літичним (повільним) З боку ендокринної системи спостерігають активізацію системи гіпофіз надниркова залоза, викидаються глюкокортикоїдні гормони, що гальмують процеси запалення, стимулюється секреція щитоподібної залози, що веде до підвищення основного обміну; У ЦНС виникають гальмування кори головного мозку, безсоння, відчуття розбитості, втома, головний біль. Також може спостерігатися марення чи галюцинації; З боку ШКС зменшується секреція слини, при цьому язик сухий, знижується апетит та кислотність шлункового соку, секреція різних травних залоз. Це призводить до розвитку едогенного отруєння організму, тобто: кишки починають гноїтися, а також у кишках виникають різні бродильні процеси; Зі сторони серцево-судинної системи спостерігають прискорення пульсу (правило Лібермейстера — на кожний градус вище 37°С частота серцевих скорочень у дорослої людини прискорюється на 8-10 за 1 хвилину), артеріальна гіпертензія на початку гарячки та його падіння на останніх стадіях; Власне патологічні прояві гарячки: залежать від рівня температури тіла( що вища температура тіла,тим вищі негативні прояви): -гарячка завдає страждань хворому: порушується загальний стан хворого, стають характерним нездужання, головний біль, відчуття ознобу, жар тощо. -значних змін зазнає обмін речовин в організмі. Збільшується основний обмін ( на 10-12%) це викликає збільшення споживання кисню і поживних речовин. - зростає потреба у воді - розвівається зневоднення. - гіпокапнія, газвовий алкалоз. 42. Патофізіологічні принципи жарознижувальної терапії. Поняття про піротерапію. Основні відмінності між гарячкою, екзогенним перегріванням та іншими видами гіпертермії. Жарознижуюча терапія, в основному фармакотерапія, спрямована на зниження температури тіла при гарячці, яка супроводжується негативним впливом високої температури на життєдіяльність організму. Зниження температури може бути досягнуте за допомогою лікарських речовин, які впливають на гіпоталамічні центри терморегуляції, а також на процеси теплопродукції і тепловіддачі. Як жарознижуючі засоби широко використовуються ненаркотичні анальгетики: ацетилсаліцилова кислота (аспірин), амідопірин, індометацин, парацетамол і деякі інші препарати. Ці жарознижуючі засоби, впливаючи на теплорегулюючі центри, збільшують тепловіддачу через розширення судин шкіри і підвищення потовиділення. Піротерапія - лікування штучним підвищенням температури тіла. Штучну викликають лихоманку введенням в організм чужорідного білка (див. Протеинотерапия), збудників захворювань (малярії, поворотного тифу), різних вакцин, хімічних речовин (пірогенал, зваж сірки в маслі, дистильована вода). Підвищення температури тіла викликають також впливом на організм повітря, води, піску, грязі, нагрітих вище звичайної температури тіла, при одночасному обмеженні тепловіддачі (див. Гіпертермія) і електричного струму - діатермія, індуктотермія, электропирексия (див.). Піротерапія викликає посилення кровообігу, обміну речовин та імунобіологічних (захисних) реакцій організму. Всі види пиротерапии необхідно поєднувати Із застосуванням лікарських препаратів (наприклад, сульфаніламідних, миш'яку, йоду, аміназину, антибіотиків). Відмінності між гарячкою та гіпертермією: Гіпертермія розвивається внаслідок зовнішнього або внутрішнього розігрівання організму. При гарячці центр терморегуляції перебудовується таким чином, що це дозволяє активно піднести температуру тіла на вищий рівень. При гіпертермії температура тіла підвищується всупереч спробам центру терморегуляції утримати її на нормальному рівні. 43. Загальна характеристика основних видів порушень тканинного росту (гіпоплазія, гіперплазія). Визначення понять «пухлина» та «пухлинний процес». Загальні закономірності пухлинного росту. Молекулярно– генетичні основи безмежного росту і потенційного безсмертя пухлинних клітин. Анаплазія: прояви структурної, функціональної, фізико-хімічної, біохімічної, антигенної анаплазії. Характеристика експансивного та інфільтративного (інвазійного) росту пухлин. Принципи класифікації пухлин. Гіпоплазі́я — вада розвитку, яка проявляється недорозвиненням частини тканини, органа, системи органів. Хоча термін не завжди точно використовується, при правильному використанні він означає недостатню або менше ніж нормальну кількість клітин Гіпоплазія є схожою на аплазію, але при аплазії відбувається повне недорозвинення тканини, органа, системи органів. Гиперплазия— увеличение числа структурных элементов тканей путём их избыточного новообразования. Гиперплазия, лежащая в основе гипертрофии, проявляется в размножении клеток и образовании новых тканевых структур. При быстро протекающих гиперпластических процессах часто наблюдается уменьшение объёма размножающихся клеточных элементов. Пухли́на — патологічний процес, представлений новоствореною тканиною, в якій зміни генетичного апарату клітин призводять до порушення регуляції їхнього росту і диференціювання. Пухлинний процес – це типовий патологічний процес, що характеризується нерегульованим необмеженим розростанням тканини, не пов’язане із загальною структурою враженого органу та його функціями. Ріст пухлини може бути експансивним, інфільтративним та апозиційним. При експансивному рості пухлина росте, відштовхуючи оточуючі тканини; вони атрофуються, заміщуються сполучною тканиною, а пухлина, таким чином, обмежується псевдокапсулою. Експансивний ріст пухлини часто повільний, він характерний для зрілих доброякісних пухлин. Проте деякі злоякісні пухлини, наприклад фібросаркома, рак нирки, можуть рости експансивно. При інфільтративному рості пухлинні клітини вростають в оточуючі тканини та руйнують їх. Межі пухлини при інфільтративному рості чітко не визначаються. Інфільтративний ріст пухлини часто швидкий та характерний для незрілих злоякісних пухлин. ЗН проникають в нормальну тканину та формують вирости з неопластичних клітин, що розповсюджуються в усі боки. ЗН рідко формують капсулу. Рак та саркома мають схожий характер інвазії, незважаючи на різницю в їх гістогенезі. Виділяють також місцеводеструктивний ріст, при якому пухлина інфільтрує та руйнує навколишні тканини, але нездатна поширюватися по всьому організму. Апозиційний ріст пухлини відбувається за рахунок неопластичної трансформації нормальних клітин в пухлинні, що виявляють у пухлинному полі. Прикладом такого росту можуть служити десмоїди (фіброматози) передньої черевної стінки. Анаплазія — стійке порушення дозрівання клітин із зміною їхньої морфології і біологічних властивостей. При анаплазії практично неможливо встановити видову приналежність клітини через повну відсутність рис її диференціювання. Зазвичай анаплазія характерна для клітин, які переродились злоякісно. |