1. Політикоправова система сучасного українського конституціоналізму поняття, принципи, зміст. Поняття та структура методології сучасного конституціоналізму
 Скачать 2.78 Mb.
|
|
Стаття 40. Покладення обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду. Якщо у результаті вчинення адміністративного правопорушення заподіяно майнову шкоду громадянинові, підприємству, установі або організації, то адміністративна комісія, виконавчий орган сільської, селищної, міської ради під час вирішення питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення має право одночасно вирішити питання про відшкодування винним майнової шкоди, якщо її сума не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а суддя районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду - незалежно від розміру шкоди, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Коли шкоду заподіяно неповнолітнім, який досяг шістнадцяти років і має самостійний заробіток, а сума шкоди не перевищує одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суддя має право покласти на неповнолітнього відшкодування заподіяної шкоди або зобов'язати своєю працею усунути її. В інших випадках питання про відшкодування майнової шкоди, заподіяної адміністративним правопорушенням, вирішується в порядку цивільного судочинства. 60. Державний контроль: сутність, види, правове регулювання. Забезпечення законності передбачає необхідність створення системи її гарантій, а саме: загальні передумови (політичні, економічні, ідеологічні, організаційні, юридичні) і спеціальні юридичні, організаційно-правові засоби забезпечення законності (контроль і державно-правовий примус). Основними способами забезпечення законності і дисципліни є контроль, нагляд і звернення громадян. Контроль — це основний спосіб забезпечення законності, головними напрямками здійснення якого є: а) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, договірної, технологічної, виконавчої, трудової та ін. видів державної дисципліни; б) використання державних ресурсів; в) виконання вимог природоохоронного законодавства; г) підбір і розміщення кадрів у державному секторі; д) виконання соціальних програм тощо. Зміст контролю: а) спостереження за функціонуванням підконтрольного суб’єкта, одержання об’єктивної інформації про виконання ним правил і доручень; б) аналіз зібраної інформації, виявлення тенденцій, причин, розробка прогнозів; в) прийняття заходів щодо запобігання порушень законності і дисципліни, шкідливих наслідків, шкоди, у тому числі припинення протиправних дій з метою недопущення нових порушень; г) облік конкретних порушень, визначення їх причин і умов; д) виявлення винних, притягнення їх до відповідальності. Контроль — це явище багатогранне і різнопланове. Він може бути охарактеризований як форма або вид діяльності, як принцип, як функція. Контроль у сфері державного управління, враховуючи його суть, можна охарактеризувати як самостійний вид роботи. Слід зазначити, що в умовах реформи системи органів державного управління змінюється сутність державного контролю. Оновлення його сутності полягає в тому, що на перший план, при його здійсненні, висувається питання: чому так виходить і що необхідно зробити, щоб досягти кращого результату. У минуле відходить інший підхід — виявити й покарати за допомогою контролю. Виходячи із тих завдань, що стоять перед контролем, можна виокремити такі основні принципи державного контролю: законності, відповідальності контролюючого органу, субординації у службових відносинах контролюючих органів, плановість у діяльності контролюючих органів, систематичності контролю, професіоналізму, об’єктивності, неупередженості, гласності, взаємодії контролюючих органів, допомоги підконтрольному об’єкту. Функція державного контролю у державному управлінні полягає в аналізі та зіставленні фактичного стану у тій чи іншій галузі з вимогами, яких поставлено перед ними, відхиленнями у виконанні поставлених завдань та причин цих відхилень, а також оцінкою діяльності й доцільності саме такого шляху. При усвідомленні цього питання слід звернути увагу на співвідношення таких понять, як «контроль», «нагляд», «моніторинг». Стосовно перших двох понять, слід зазначити, що єдиної думки з приводу їх співвідношення в адміністративній науці немає. Деякі вчені дотримуються думки, що контроль і нагляд це — різні поняття, інші (О. Ф. Андрійко) вважають, що контроль — це родове поняття, а нагляд — похідне від нього, яке має свої характерні ознаки, до яких, зокрема, належать: а) перевірка дотримання правових норм, спеціальних правил здійснюється на об’єктах, що знаходяться під адміністративним наглядом; б) організаційна непідпорядкованість об’єктів органам, що здійснюють адміністративний нагляд. Сутність державного контролю неможливо усвідомити без характеристики його видів. Виокремлюють такі види залежно від: — обсягу контролю та характеру контрольних повноважень: загальний та спеціальний; — часу проведення: попередній, поточний (оперативний) і наступний; —організаційних взаємозв’язків контролюючого і підконтрольного об’єкта: зовнішній (парламентський, президентський, судовий) і внутрішній; — обсягу спостереження, аналізу й перевірки діяльності: загальний і спеціальний; —організаційноїпідпорядкованості між контролюючим і підконтрольним: відомчий (галузевий) і надвідомчий. Парламентський контроль, передбачений Конституцією України, здійснюється Рахунковою палатою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та постійними і тимчасовими контрольними комісіями, які можуть створюватися за необхідності. Президентський контроль в Україні здійснюється за допомогою спеціального Контрольного управління у складі Адміністрації ПУ. Судовий контроль полягає в реалізації судовими органами своїх повноважень щодо правової оцінки дій або нормативно-правових актів державних органів у разі звернення заінтересованих осіб. Іншими словами, фізичні та юридичні особи мають право оскаржити в судові органи рішення, дії або бездіяльність державних органів та їх посадових і службових осіб. Особливо із цього приводу зростає роль адміністративних судів, на яких саме і покладається завдання захисту прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб у відносинах з державними органами, органами місцевого самоврядування та іншими органами, яким делеговано повноваження держави. При вивченні цього питання особливу увагу слід звернути на систему та повноваження адміністративних судів та на Кодекс адміністративного судочинства України. Для відомчого контролю характерним є: а) організаційна підпорядкованість того, кого контролюють, тому, хто контролює; б) стосується різних сторін діяльності підпорядкованого суб’єкта; в) обмежується заходами адміністративного впливу. Надвідомчий контроль характеризується такими ознаками: а) організаційна підпорядкованість між контролюючим і підконтрольним відсутня; б) як правило, стосується конкретної функції чи певної сторони управлінської діяльності підконтрольного; в) контролюючий орган може вдатися до примусових заходів, або ж звернутися з поданням результатів контролю до відповідних державних органів. Державний контроль можна класифікувати в залежності від його змісту чи напрямків здійснення на банківський, податковий, фінансовий, статистичний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, контроль за виконанням управлінських рішень тощо. Система органів контролю в Україні є досить складною. Ці органи мають різну організаційну форму та правове становище в системі органів виконавчої влади. Провідне місце серед них належить функціональним центральним органам, для яких контроль є основною функцією щодо непідпорядкованих в адміністративному порядку державних органів і організацій. Вони мають право приймати у межах своєї компетенції обов’язкові для міністерств, 61. Адміністративний нагляд: сутність, види, правове регулювання. Контроль слід відрізняти від нагляду. Нагляд буває судовий, прокурорський та адміністративний. Судовий нагляд здійснюють: Конституційний Суд України, суди загальної компетенції, господарські суди, адміністративні суди (Конституцію України, Закони України від 16. 10. 1996 р. «Про Конституційний Суд України», від 07. 07. 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів»). Адміністративний нагляд є найбільш об’ємним і різноманітним і суттєво відрізняється від судового і прокурорського нагляду тим, що: а) контролюючий суб’єкт є суб’єктом виконавчої влади; б) основною метою є забезпечення безпеки громадян, суспільства, держави (а судового і прокурорського – забезпечення законності в країні); в) має спеціалізований характер, тобто спрямований на дотримання спеціальних правил (санітарних, ветеринарних, пожарних, митних тощо); г) здійснюється систематично за конкретним об’єктом; д) здійснюється, як правило, суб’єктами державної виконавчої влади, наділеними надвідомчими повноваженнями; ж) пов’язаний із застосуванням адміністративного примусу. Види адміністративного нагляду, 1) адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі (ЗУ від 01. 12. 1994 р. «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»); 2) державний санітарно-епідеміологічний нагляд (ЗУ від 24. 02. 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Указ ПУ від 06. 04. 2011 р. «Про Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу України», постанову КМУ від 22. 06. 1999 р. «Про затвердження Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні»); 3) державний нагляд за безпекою дорожнього руху (закони від 20. 12. 1990 р. «Про міліцію», від 30. 06. 1993 р. «Про дорожній рух»; Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України, затв. Постановою КМУ від 14. 04. 1997 р.; 4) державний пожежний нагляд (Закон від 17. 12. 1993 р. «Про пожежну безпеку», Положення про Державну пожежну охорону, затв. Постановою КМУ від 26. 07. 1994 р.,); 5) державний геодезичний нагляд (Положення про Інспекцію державного геодезичного нагляду Головного управління геодезії, картографії та кадастру України, затв. Постановою КМУ від 30. 08. 1999 р.); 6) державний ринковий нагляд (Закон від 02. 12. 2010 р. «Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції»). 62. Звернення громадян: сутність, види, правове регулювання. Важливим способом забезпечення законності в державному управлінні є право громадян на звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій різних форм власності, громадських об’єднань. Це право регламентується Конституцією України, ЗУ від 02. 10. 1996 р. «Про звернення громадян», Указом ПУ від 7 лютого 2008 року. N 109/2008 «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, «Інструкцією з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації», затвердженою Постановою Кабінету Міністрів N 348 від 14 квітня 1997 р. Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної безпеки, а також особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності. Особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами. Звернення громадян — викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Стаття 40 Конституції України усім громадянам України надає право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений ЗУ строк Право на звернення забезпечує громадянам можливість обстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення, участі в управлінні державними і громадськими справами та впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, установ, підприємств, організацій. Звернення громадян до органів державної влади та органів місцевого самоврядування мають важливе значення у забезпеченні постійного зв'язку між державою та громадянином, у вирішенні життєво важливих проблем окремої людини і суспільства в цілому, і реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина, в процесі побудови демократичної, соціальної, правової держави. Вимоги до зверненняЗвернення адресуються тим органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. Звернення, оформлене без дотримання цих вимог, повертається заявникові з відповідними роз'ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження, крім певних випадків, передбачених ЗУ від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення громадян» Порядок розгляду звернень громадянОргани державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду. Органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів. Заборона відмови в прийнятті та розгляді звернення Звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду. Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення. Виокремлюють три види звернень: 1) пропозиція (зауваження) – звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування, депутатів всіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства; 2) заява (клопотання) – звернення з проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством України їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності, народних депутатів, депутатів місцевих рад; 3) скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян. Законодавство передбачає певні вимоги до звернень, дотримання яких забезпечує реалізацію права на звернення: а) звернення адресуються тим державним органам та органам місцевого самоврядування, іншим юридичним або посадовим особам, до повноваження яких належить вирішення питань, порушених у зверненні; б) звернення обумовлює наявність необхідних реквізитів: прізвище, ім’я, по-батькові, місце проживання громадянина, викладення суті порушеного питання. Не підлягають розгляду та вирішенню: а) анонімне звернення, тобто звернення, без зазначення місця проживання, не підписане автором, а також таке, з якого неможливо встановити авторство; б) повторне звернення у той же орган від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо попереднє звернення вирішено; в) звернення, подані з порушенням терміну, зазначеного статтею 17 Закону «Про звернення громадян»; г) звернення осіб, визнаних судом недієздатними. 63. Адміністративні процедури: поняття, види, правове регулювання. |