Шпори філософія до кандидат. КНУ Шевченко. 1. Своєрідність і сучасне тлумачення предмету філософії. Предметом філософії
 Скачать 308.5 Kb.
|
|
18.Основні парадигми суспільного розвитку Парадигма – модель, взірець. Платон. Парадигма – модель постановки і вирішення проблеми, яка забезпечує існування наукової традиції. Парадигма – сукупність стійких, загальнозначимих норм, теорій, методів, схеми наукової діяльності, які передбачають єдність у трактуванні теорії, в організації емпіричних досліджень, в інтерпретації наукових результатів. (Кун 1962р. «Структура наукових революцій»). Це стан нормальної науки. Особливість цього стану – консерватизм. По відношенню до соціальнихтеорій, це трактування парадигми є доволі умовним. Парадигма(приклад, взірець)-фіксує відношення між фізичним і метафізичним світом. Парадигма-модель постановки і вирішення проблеми, яка забезпечує існування наукових традицій. Визначення:-символічне узагальнення законів;-основні методологічні принципи;-набір стандартизованих інструментів і методів для вирішення типових завдань.(пр..-марксистська теорія лінійного трактування історії: розуміння розв. сусп. через економічні відносини, аналіз функціонув. економ. чинників формування сусп. як базових, тобто. об’єктом матеріалістичних трактувань історії. Цей термін активно використав америк.історик і філософ Томас Кун,у кн."Структура наукових революцій". В ній він розглядає науку на певному етапі як вираз наперед усталеної парадигми, а революція в науці розглядається як розпад діючої парадигми і перехід до іншої. Першими парадигмами в історії філософії були: "Світ - це єдине", "Світ - це множинне", "Людина - є міра усіх речей" /Перменід/. На новому етапі - "Знання - сила" /Ф.Бекон/, "Існувати - значить мислити" /Р,Декарт/, "Існувати - значить бунтувати" /А.Камю/.У сучасний період у стилі мислення допускається діалектичний підхід, багатозначність логічних термінів, альтернативний вибір тощо. 1)формаційна (лінійно-стадіальномодель, аналіз історичного поступу через призму економічних чинників, антагонізм, як чинник розвитку, буття визначаєсвідомість, індивідуальну визначеність, визначеність суспільного буття). Вплив цієї парадигми на концепцію соціальних протиріч Дюркгейма. 2)теорія постіндустріального суспільства (лінійно-стадіальна модель історії, значення техніки і економіки як засад розвитку суспільства 3)постструктуралізм Фуко, Ентоні Гідденс (символічне виробництво-легітивна номінація. Індивід має право на інтерпретацію, спроможна привносити смисли в соціальний процес) 4)консюмеризм (теорія суспільства споживання Бодріяр) виробнича сфера входить в будденість людини. Економізується і капіталізується соціальна сфера. Бауман –нижча ланка-споживач. 5)комунікативна Аппель, Габермас.(проблематизується життєвий світ, пошук універсальної прагматики, людина осмислює і переживає себе в якійсь ситуації, має бути визначена етика.) комунікація – суть універсальної прагматики. Реальна практика взаємодій. 19.Ідеологія і соціальна дійсність Ідеологія-(Дестют де Трасі)система поглядів, ідей, переконань, цінностей та установок, що виражають інтереси різних соціальних груп, класів, товариств. Вперше наукове з'ясування суті ідеології, її ролі в суспільному житті дав марксизм, який довів, що ідеологія-явище надбудовного характеру і являє собою відображення в свідомості людей їхнього суспільного буття. Особливістю ідеології є те, що зміни, які відбуваються у виробництві, відображаються в ній не безпосередньо, а через базис, через призму інтересів певних класів. Ідеологія має класовий характер, а ідеологічна боротьба є однією з форм класової боротьби. Ідеологія відіграє величезну роль у житті суспільства, прискорюючи (передова ідеологія) або гальмуючи (реакційна ідеологія) його розвиток. Ідеологія – сукупність сусп ідей, теорій, поглядів, які відображ соц-екон умови життя людей з позиції певної соц спільності, а також програми із закріплення або зміни існуючих сусп відносин. Ідеологія – це складне духовне утвор, яке включає певну теорет основу, програму дій і механізми поширення ідеологічних настанов у масах, що виплив з цієї теорте основи. І – вищий рівень сусп свідомості, який є систематизованим, теортеично обгрунтованим духовним відображенням інтересів певного соц субєкта. Ідеологія створюється ідеологами, соц мислителями, політиками. І виражається у формі ідей, концепцій, теорій. В сусп існують різні соц субєкти з різними інтересами, тому не може бути єдиної ідеології. Носії ідеології прагнуть нав’язати свої погляди, ідеї теорії іншим соц групам. І визначається соц-екон умовами життя людей, суспільним буттям, що формує певні сусп інтереси. І виступає у формах політичних, правових, релігійних, естетичних та філос поглядів. І – відображення сусп буття, вона здатна впливати на всі сфери сусп життя, розвиток суспільства. Досить влучним є визначення українських дослідників Л. Губерського, В. Андрущенка, М. Михальченка. Вони стверджують: „Ідеологія – це словесно-теоретична чи знаково-образна форма подання ціннісних орієнтацій певних соціальних груп. В ній з більшою чи меншою адекватністю виражено їх соціальне становище, колективний інтерес, історичну еволюцію, сучасний стан, можливі перспективи розвитку” Можна визначити ряд характеристик ідеології з метою кращого усвідомлення даного феномену: завжди дає цілісну картину світу, акцентуючи увагу на місці і ролі людини в цьому світі; інтерферує знання, отримані попередніми поколіннями; стимулює і направляє людську поведінку, інтегруючи суспільні дії; є організуючою формою громадського життя; в цілому, визначає перетворення, розвиток і функціонування суспільства. 20.Філософія як акт самопізнання та самовідтворення Філософія як культура мислення. Самовизначена. У Ф.Шлейєрмахера герменевтика - мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Герменевтика: Осн завд герменевтичного методу — зрозуміти автора і його текст краще, ніж BІH сам розумів себе і своє творіння. Предметом герменев¬тики - насамперед вираз, а не зміст, тому що саме вираз є втілення індивідуальності. В. Дільтей розгляд герменевтику як методологічну осн гуманітарн знання. Те, що людина знаходить в іншому, вона знаходить в самій собі як переживання; те, що вона сама переживає — може знайти в іншому через розуміння. Розуміння -саморозуміння, оскіль¬ки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає. Герменевтичне коло: інтерпретатор може побачити в матеріалі, який пізнається, лише те, що вже є в ньому самому, розірвати його можна шляхом встановлення гармонії між 2 духовно-душевними світами автора та інтерпретатора. Німецький філософ Г. Гадамер розробляє в герменевтиці онтолігчний бік. Герменевтика -філософія розуміння. Предмет розуміння – не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст з осмисленням якого пов’язаний даний текст. Герменевтика – філософія тлумачення: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому. Фр.філософ П.Рікьор – гносеологічний бік. Будь-яке розуміння опосередковане знаками і символами. Символ – це будь-яка структура значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший – непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. Позитивні моменти: відтвор ідея цілісності культури, філософії, суспільства; дається метод аналізу культурних явищ; визначається поворот до загальнолюд цінностей. Некласична філософія: раціоналізм, філософська антропологія. 21.Сутність комунікативного повороту в сучасній філософії 60-70ті рр. ХХст. Перехід від філософії свідомості до комунікативної філософії. Екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика фіксовані на людині, на персоні. В цей період кризи глобальні економічні,культурні. Тому людина перестає бути проблемою. Проблемою стає міжлюдська комунікація. Комунікація(повідомлення, імперсональність, монологізм) – це інформаційнийобмін, який відбувається згідно формули «прийняти-зрозуміти-декудувати-засвоїти-діяти згідно повідомлення». Зовнішня і внутрішня ком-ція. Зовнішня (маніпулятивна, примушує людину до внутрішньої комунікації). Симетрична, асиметрична. Симетрична передбачає компетентність учасників цієї взаємодії. Необхідність розуміння зовнішньої комунікації, як такої, що стимулює до внутрішньої (філософська антропологія). XX ст., Л. Феєрбах: коли спілкування виявилось належним чином усвідомленою на рівні філософії, відбувається справжній комунікативний поворот-поворот від позиції єдиного самодостатнього (або «монологічного») суб'єкта до прийняття принципів діалогу, інтер-суб'єктивності як керівних засад осмислення людського буття і діяльності. К. Ясперс протеставлення «екзистенційної комунікації» щоденному спілкуванню. 22.Дискурс як філософське явище Дискурс – (постструктуралізм Фуко) – це соціально обумовлена організація системи мови і дії. Впливає на суспільний розвиток. Характеристика мовленевих ситуацій показує формування мовленевих структур. Габермас, дискурс – це ідеальна мовленева ситуація, в якій учасники мають рівні права на висловлювання. Основа соц.взаємодії – консенсус. Структура можливих соціальних дій (інструментальна, стратегічна, комунікативна). Відношення до інших людей як до засобів – соціальнадія. Інструментальна – локалізована межами об*єктивного світу (перетворення природи). Стратегічна дія – локалізована межами соціального світу. Філософське звучання термін «дискурс» набув завдяки роботам Фуко. «Дискурсія» розуміється ним як складна сукупність мовних практик, що беруть участь у формуванні уявлень про той об'єкт, що вони припускають. «дискурсія» виявляється своєрідним інструментом пізнання.У дискурсії Фуко виявляє специфічну владу вимовляння, наділену силою щось стверджувати. Говорити-значить мати владу говорити. У цьому відношенні дискурс подібний всьому іншому у суспільстві-це такий самий об'єкт боротьби за владу. Багато в чому завдяки роботам Фуко, Альтюссера, Дерріди, Лакана фр. школа дискурсного аналізу відрізняється більшою філософською спрямованістю, увагою до ідеологічних, історичних, психоаналітичних аспектів дискурсу. 23.Теорія комунікативної дії Комунікативна дія – ідеологема. Це ідеал. 2 форми: комунікативна дія відбувається в діалогічній формі і є пріоритетною у всіх формах взаємодії. В межах її дії, правила вимоги цієї взаємодії лише передбачаються; в мехаж дискурсу проблематизуються самі вимоги інтеракції. Потім – цілераціональність. Спрямування – розуміння постання людини, як діалогічного окреслення свого внутрішнього змісту; спілкування набуває чітко соц. Хар-ру. Робота „Теорії комунікативної дії” Ю.Габермаса займає центральне місце в комунікативній філософії. Філософ виводить поняття комунікативної дії. Ціллю даного типу соціальної дії є вільна згода діячів для досягнення спільних цілей в певній ситуації. Вона відрізняється тим, що може включати в себе координацію зусиль учасників дії, спрямовану лише на те, щоб примусити інших сприяти досягненню своєї цілі, комунікативна дія передбачає досягнення взаєморозуміння між учасниками дії відносно всіх критеріїв раціональності, тобто фактично, цей тип дії передбачає координацію заради неї самої. Сам Габермас визначає комунікативну дію як „таку форму соціальної інтеракції, в якій плани дії різних учасників дії координуються завдяки обміну мовними актами, а отже, використання мови орієнтує на досягнення розуміння”. Комунікативна парадигма Лумана містить ряд принципових моментів. Зокрема, теза Лумана щодо емерджентності комунікації, в якій вчений підкреслює недоречність розгляду комунікації як вдалого чи невдалого переносу повідомлень та інформації. Луман вважає, що комунікація немає жодної цілі, вона просто існує. Узагальнюючи, варто зазначити про переваги застосування концепції Ю. Габермаса в якості теоретичних засад вивчення комунікативних особливостей політичної реклами. Сформюльоване і розроблене німецьким вченим поняття „комунікативної дії” та „комунікативної раціональності” дають можливість досліджувати не тільки відношення окремого суб'єкту до чогось в об'єктивному світі, що можна уявити і чим можна маніпулювати, а й інтерсуб'єктивний зв'язок, який встановлюють суб'єкти, які володіють мовною компетенцією та коптетентністю дії, домовляючись один з одним. 24.Смисловий горизонт класичних визначень культури Ідея Культури-Парменід(розмежув.природнього та неприроднього). П-д еллінізму і римськ. імп.-Марк Порцій Катон, (фіксована ідея К як землеоброблення); Цицерон визначив К. через філософію;Новий час(фр.просвітн. інім.класиц.)ідеалістична філософія. Традиції:-К-це стан цивілізаційного державного існування на противагу варварству.К-духовність, спроможність до естетичного, морального, філософське відношення людини до світу. Кін.19-20ст-більшість видатних мислителів наголошують на людинотворчому характері культури. Вона розглядається як прояв особистісної самореалізації людини, вираз її суспільної цінності, творчості, як людський спосіб освоєння світу і життя в ньому, як людська діяльність та її результати, як саморозвиток людини через діяльність. К є явищем складним і багатогранним, звідси – багатоманітність її визначень. “Натуралістична” модель (Вольтер, Руссо, Гольбах). Представники розуміли культури як одну зі сходинок природної еволюції, що втілює розвиток здібностей “природної” людини. Вони зводили культуру до предметно-речових форм її прояву. Німецькі просвітники пов’язували поняття “культура” з особистісним розвитком людини, в центр своєї уваги ставили моральне виховання. “Класична” модель (х-на для ХІХ ст). людина як розумна істота є творцем культури.Культура - чисто духовне утворення, визначальна сфера розвитку людини. В марксистській філософії - матеріалістичне тлумачення: не лише як духовна проблема виховання та освічення індивіда, а також як проблема створення необхідних матеріальних умов для всебічного розвитку людини. К. є не лише сукупністю результатів трудової діяльності суспільства, а й самим процесом людської діяльності. К – процес сходження від нижчих сусп-екон формацій, менш розвинутих до більш розвинутих. Некласична (модерністсьа): культура – як культура окремої особистості, етносу, соціуму, які взаємод між собою; культурна реальність сприймається в процесі переживання, а не раціональн осмислення. Постмодерністська модель. Світ немовби чинить опір впливу на нього людини, що порядок, який існує в світі, “мститься” людським спробам переробити його, перевести його з “нерозумного” стану в “розумний”. Світ не тільки не піддається людським зусиллям, а й не уміщається ні в які теоретичні схеми. 25.Сучасні цивілізаційні парадигми В формаційних парадигмах – принцип індивідуалазція та генералізації. Данилевський, Тойнбі, Фукуяма, Шпенглер. М Данилевського. Головна теза учення М. Данилевського полягає в тому, що ніякої всесвітньої цивілізації не існує, а є лише окремі "культурно-історич. типи". Ядром кожного з цих типів є "історичні нації", які відрізняються від неісторичних тим, що мають власну ідею і завдання. Шпенглер в своїй книзі "Захід Європи" висміює ідею однолінійною, суцільного поступального прогресу. Він бачить не монотонну картину, а феномен безлічі культур, у кожної з яких власні: форма, ідея, пристрасті, життя, манера сприймати речі, смерть. Відповідно у нього налічується 8 таких що повністю здійснили свої можливості культур Арнольд Тойнбі розглядає історію як круговорот локальних цивілізацій. У нього декілька різних варіантів таких цивілізацій. Історія постійно кидає цивілізації "виклики". Творча меншина відповідає на "виклики", захоплюючи за собою інертну більшість. Своєрідність "викликів" і "відповідей" визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей, її сенс життя. Таким чином, всі теорії суспільного круговороту розглядають історію як замкнуті, незалежні один від одного локальні суспільні утворення. Кант розмежовував поняття культури і цивілізації: цивілізація - зовнішній “техн тип культури”. Шпенглер, Ніцше (2 пол. ХІХ): розвиток цивілізації неухильно призводить до деградації та духовної загибелі суспільства. Шпенглер заявляв, що цивілізація – це етап занепаду культури, її старіння. В соціальній філософії поняття «ц» викор для харак-ки конкретного сусп-ва як соціокультурного утворення, виділяли цивілізації Старод Єгипту або Вавілона, арабську цивілізацію тощо. Марксист філософія: цивілізація - результат досягнень матеріальної і духовної культури, типи якої визначаються змістом суспільно-економічних формацій. Ступені розвитку світової цивілізації мають конкретно-історичний характер, обумовлений рівнем розвитку суспі виробництва. У сучасній філософії цивілізацію розглядають як універсальне поняття, що визначає зміст усіх суспільних процесів і лежить в основі класифікації основних історичних етапів розвитку суспільства. Цивілізація поєднує в собі перетворену людиною природу та засоби цього перетворення, людину, що засвоїла культуру і здатна жити і діяти в окультурненому середовищі, а також сукупність суспільних відносин як форм соціальної організації культури, що забезпечують її існування та розвиток. На розв цивіліз впдивають різні чинники, серед яких особл роль відір технологія вироб-ва. За рівнем розвитку технології розрізняють такі цивілізації: аграрну (панувала до сер XVIII); індустріальну (розв в наш час); постіндустр (повяз з розв інформатики, електроніки,автоматики). 26.Культура міжособистісних стосунків: сутність та особливості розвитку Етикет-відносини людини до іншої людини. - це слово, що означає манеру поведінки, тобто правила чемності, ввічливості та толерантності що прийняті в суспільстві. Ці норми моральності сформувалися протягом тривалого часу становлення взаємин між людьми. На цих нормах поведінки базуються політичні, економічні, культурні відносини, бо існування без дотримання певних правил неможливе. Культурна поведінка в своїй основі є всезагальною і дотримуватись її повинні не окремі особи, а все суспільство загалом. Норми етикету є "неписаними", тобто мають характер певної своєрідної угоди між людьми, щодо дотримання певних стандартів поведінки. Кожна культурна людина повинна не тільки знати і дотримуватися основних норм етикету, але й розуміти необхідність існування визначених правил і взаємин між людьми. Манери людини є індикатором багатства внутрішнього світу людини, вони відображають моральний та інтелектуальний розвиток. В сучасному світі культурна поведінка має дуже велике значення: вона допомагає встановлювати контакти між людьми, спілкуватись та створювати стійкі взаємини. |