Шпори філософія до кандидат. КНУ Шевченко. 1. Своєрідність і сучасне тлумачення предмету філософії. Предметом філософії
 Скачать 308.5 Kb.
|
|
Синергетика-др.пол. 19ст -це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Засновн.С є Герман Хакен(Пригожин), який ввів це поняття в своїй книзі «Синергетика» (ідея самоорганізації). Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі, в цілому, можуть з'явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін С використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфері. У станах, далеких від рівноваги, починають діяти біфуркаційні механізми — наявність точок біфуркації переходу до того чи іншого щодо довготривалого режиму системи — атрактора. Заздалегідь неможливо передбачити, який з можливих атракторів займе система. Флуктуація або флюктуація - випадкове відхилення значення фізичної величини від середнього в певній області простору чи в певний момент часу. 38.Міждисциплінарний і трансцисциплінарний вимір методології Застосув. міждисциплінарної методології в гуманітарних науках-це явище характерне постнекласичній науці з її ухилом на дослідження відкритих людиновимірних систем, що саморозвиваються. Сучасний стан наукового знання пов*язаний з розмиванням дисциплінарних кордонів. Намагання проводити цілісні дослідження характеризує усвідомлення необхідності глобального погляду на світ.Впровадження ідей та методів. Синергетика — це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі — в цілому — можуть з'явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін синергетика використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфері. На перший план висувається поняття невизначеності, вірогідності, нелінійності, біфуркації та флуктуації.Зростає роль та значення діалектичного філософського методу. 39.Особливості гуманітарного знання і пізнання гуманітарне-суб’єктом пізнання –людина як особа що має особистісно-ціннісні характеристики, головн. принцип-розуміння (людських інтенцій+особливостей історичної епохи)Гум. знання не є настільки точним як математичне чи природниче знання. До гуманітарних наук відносимо науки, об’єктом яких є окремі види людської діяльності література, мистецтво, етика, естетика, культурологія, і які покликані розвивати цінності людини. Головні проблеми гуманітарного знання (властиві також і філософії) – пізнавальне і ціннісне відношення людини до світу; духовний досвід людини в осягненні смислу життя; проблеми життя і смерті, свободи і необхідності. Філософське і гуманітарне знання співвідносяться як універсально-всезагальне і спеціально-конкретне знання про людину, її культуру і світ.“Гуманітарна наука” (“наука про дух”) (19 ст). Термін здобуває право на існування передусім завдяки Джону Стюарту Міллю, який (у праці “Логіка”) окреслює можливість, яку несе застосування індуктивної логіки в царині ”моральних наук”, мета – показати, що в основі усіх всіх пізнавальних наук лежить індуктивний метод. Дільтей: проти причинно-наслідкових моделей свідомості, абстрактних побудов, з яких виключена людина, прагнув осмислити людину як цілісність. Вціому ідеї геменевити і феноменології стали важливм філософським фундаментом для становлення методології гуманітарного знання. В ХХ ст. ровиток методології гуманітарного знання відбувається в різноманітних напрямках. На Заході розробляються структуралістский постструктуралістский, деконструктивістский підходи, в вітчизняній філософії науки проблеми досліджуються в традиційній суб’еєкт-об’єктній парадигмі. В ХХ веке про ці проблеми серьйозно розмірковув М.М.Бахтін. Найбільш плідна його ідея – посбудова вченея про пізнання не уособленно від людини, а на основі довіри до цілосного суб’екту. Його міркування про філософські основи гум.знання: критерій в ньому не точність пізнання, а глибина проникнення, пізнання в ньому спрямоване на індивідуальне. 40.Методологічна програма герменевтики Герменевтика-мистецтво розуміння текстів(пізнання світу через пізнання тектів) Гермен. є допоміжною дисципліною гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками. У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації. М. Гайдеґґер онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів(Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей,) герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола(значення слова визначається реченням, частиною якого воно є, тим не менше, речення може бути зрозуміле лише через слова, які його складають.) У Ф.Шлейєрмахера герменевтика - мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Осн завд герменевтичного методу — зрозуміти автора і його текст краще, ніж BІH сам розумів себе і своє творіння. Предметом герменев¬тики - насамперед вираз, а не зміст, тому що саме вираз є втілення індивідуальності. В. Дільтей розгляд герменевтику як методологічну осн гуманітарн знання. Те, що людина знаходить в іншому, вона знаходить в самій собі як переживання; те, що вона сама переживає — може знайти в іншому через розуміння. Розуміння -саморозуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає. Німецький філософ Г. Гадамер розробляє в герменевтиці онтолігчний бік. Герменевтика -філософія розуміння. Предмет розуміння – не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст з осмисленням якого пов’язаний даний текст. Герменевтика – філософія тлумачення: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому. Фр.філософ П.Рікьор – гносеологічний бік. Будь-яке розуміння опосередковане знаками і символами. Символ – це будь-яка структура значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший – непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. Позитивні моменти: відтвор ідея цілісності культури, філософії, суспільства; дається метод аналізу культурних явищ; визначається поворот до загальнолюд цінностей. ФГ протистоїть класичні теорії пізнання (чітке розрізнення суб’єкту і об’єкту, дотримання методу, який відхиляє будь-які почуття, емоції). Г. – повернення до Античності – пошук практичних основ пізнання. Істина може бути не лише наукова і об’єктивна, є ще і практична істина нашого повсякденного життя (істина розуміння або герменевтична істина), яка уможливлює наше сприйняття світу. Гадамер виокремлює різновиди людського досвіду, які мають стосунок до справжньої істини: мистецький досвід, досвід гуманітарних наук (історичний досвід) і моральний досвід. Осягнення буттєвої істини і є головною метою Г. 41.Методологічний потенціал феноменології Феноменологія буква означає вчення про феномени. Феномен — це філ поняття, яке означає: явище, яке осягається в чуттєвому досвіді; об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутнісної основи. Виникнення на початку XX ст. фен як напрямку зх філ пов'яз з іме¬нем нім філ Е. Гуссерля. Він розглядає феноменологію як нову філософію, феноменологічний метод становить фундамент науки. Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і нау¬ки треба з дослідження свідомості, тому що ре¬альність доступна людям лише через свідомість. Важлива не сама реальність, а те як вона сприймається і осмислюється людиною. Осн мотив – досягнення ясності, очищення свідомості від нашарувань. Задача – розкриття смислу предметів, затемненого множиною смислів, суперечливих думок і оцінок. Гол харак-ка свідомості – її постійна направленість на предмет – «інтенціональність». Фен-ія виокр у свідомості ряд пластів в залежності від спрямованості свідомості: 1 пласт – свідомість спрямована винятково на предмет зн світу , тоді свідомість є потоком вражень; 2 рівень – рівень рефлексії, коли свідомість переорієнтована на саму себе. Фен-гія розрізнянє свідомість та її власника =суб’єкта=глибинне «я» свідомості – того, хто цю свідомість спрямовує, він є «інтеціональним полюсом», де зароджуються наміри, таким чином людське «я» не зводиться до свідомості. Коли свідомість направлена на предмети зн світу, вона потрапляє у полон ілюзій, для неї стає неможливи неупереджений, тверезий погляд на світ. Неупереджено глянути на світ та на суб’єкт можна за допмогою феноменологічної редукції - очищення свідомості від предметного змісту, результатом якої є «чиста свідомість» , вона зберігається тільки в тих якостях, що властиві свідомості усіх людей або людині як абстрактному представнику люського роду (трансцендентальний суб’єкт). Чиста свідомість – загальнолюдська свідомість. Щоб редукція відбулася також треба відмовитись від суджень. Феномен – утримується від оцінки об‘єкта. «Епохе» - операція, коли увага спрямована не на предмет, а на те, як даються вказані предмети нашій свідомості. Всі види реальності, з якими має справу людина, поясню¬ються із актів свідомості. Об'єктивної реальності, що існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. 42.Соціальна теорія пізнання та соціальна епістемологія Це проблема теорії (фіолософії) науки. Соціал.епістемологія, соц.гносеологія, соц.теорія пізнання – синонімічні за проблемою. Тут підкреслюється факт соц.навантаження знання. Своєрідність обумовленості знання соц.структурами. генетично функціональне дослдження всього того, що маєхочаб якийсь локальний, когнітивний статус. Все, що має відношення до пізнавального процесу. Специфіка соціального виробництва знання. Як соціальність впливає на знання. Типи: тип внутрішньої соціальності (правила, норми пізнання обумовлені внутрішньою соціальністю. Радянське наукове товариство.); тип зовнішньої соціальності (залежність просторово-часових характеристик знання від станів суспільної системи). Інтериоризація- специфіка зовн.соціальності, з необхідність входять як певні соц.змісти в діяльність дослідника; тип відкритої соціальності (динамізм соц.зовн.смислів, культурних систем, здатність людини зняти книжку з полиці і впасти в ту добу. Знання включ.в соціальну динаміку.) Естернамізація соціальних смислів – правила, ідеали, моделі пізнавального процесу впроваджені взагальний соціальний смисл і набувають соціальних змін, процесів, характеристик. Ікони є зверненням надприродного до людини. Гносеологія-теорія пізнання. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. Гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, а загальні підстави, які дають можливість розглядати результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання-матеріалізм та ідеалізм. Епістемологія-філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення епістемології і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт-знання».Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання. 43.Проблема методу в соціальному пізнанні В некласичній філософі. Конкуренція різних соціальних теорій. Наявність різних парадигм, які дають досліднику різний інструментарій: структуралізм (генетичний метод Бурд*є, Фуко), комунікативна парадигма (розглядає природу соціальності через соц.процеси. процедурна етика, комунікативна дія.), теорії постіндустріального суспільства (прогнозування суспільних систем). Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп. практикою людства. Це ідеальна духовна форма вивчення навколишнього світу. Методи:-теоретичний - виявлення системи узагальненого достовірного знання про той або інший фрагмент дійсності. Складає духовне, уявне відображення і відтворення навколишнього світу;- практичний - специфічно свідома, почуттєво-предметна діяльність. Практика - основа пізнання. Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв’язок, який виявляється в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосердньою діяльною моделлю об’єкта. 44.Соціальне прогнозування та соціальний конструктивізм "Прогноз" в сучасному значенні слова - це не просто передбачення, а особливий вид його, який суттєво відрізняється від усіх інших видів високим ступенем обґрунтованості, об’єктивності. Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на ґрунті спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного і технічного знання. До основних методів соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп'ютерного моделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок. За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і застерігаючими. Соціальний конструктивізм — соціологічна теорія пізнання, розвинена Пітером Бергером і Томасом Лукманом в їхній книзі «Соціальне конструювання реальності» (1966). (люди самі коструюють свою дійсність) Метою соціального конструктивізму є виявлення шляхів за допомогою яких індивідууми і групи людей беруть участь у створенні сприймається ними реальності. Ця теорія розглядає шляхи створення людьми соціальних феноменів, які інстітуціоналізіруются і перетворюються в традиції. Проблема природи соціальності: соц.прогнозування чи соц.конструктивізм? Бурд*є: соціальний процес – це капітал, соц.поле чи габідус. Габідус – це система схем практики виробництва. (досвід, який людина отримує в процесі своєї соціальної активності, насичений практиками виробництва). Схема Бурд*є це структура соціальної реальності, показує прогнозованість. Чи соціальний процес – це сприйняття і оцінювання практики. Соц.конструктивізм – соц.процес характеризує наявність знання як продукту домовленості людей. Суспільство конструює само себе. Досвід стає типом, набуває інституціональних норм. Основним методом соц.знання є ситуативна логіка. Заперечена Т.Адано (франкфуртська школа). 45.Комунікативна парадигма у соціальному пізнанні Ю. Габермас, автор теорії комунікативної дії, й К.-О. Апель, автор теорії комунікативного співтовариства творці нового критичного вчення про суспільство поняття комунікативної раціональності, що конституює суспільність. Якщо Ю. Габермас пішов шляхом обґрунтування теорії суспільства на універсальних принципах мовної практики, притаманних будь- якому історичному суспільству, то К.-О. Апель намагався відшукати трансцендентальне обґрунтування соціальних норм. Згідно з Ю.Габермасом, принципова відміна комунікативної дії від усіх інших видів дій полягає в тому, що вона орієнтована не на успіх, а на пошук взаєморозуміння між різними соціальними суб’єктами. При цьому кожен із таких суб’єктів є носієм певної системи цінностей, які координуються соціальними механізмами духовної сфери суспільства. Якщо виникають ціннісні конфлікти, так яскраво описані у свій час ще М.Вебером, то вони є конфліктами між цінностями етичної, естетичної і релігійної сфер, і складають невід’ємну частину суспільного життя, формуючи зміст ідентичності. Засадничим для людського буття запропоновано розглядати феномен комунікації, що визнається останнім підґрунтям свідомості, пізнання і суспільного буття. Причиною сучасної духовної кризи є стратегічно орієнтований науково-технічний тип поведінки людини. Оновлення людського життя відбувається під впливом раціональної комунікації, зорієнтованої на досягнення взаєморозуміння між людьми. Аналіз духовної ситуації, що склалася в сучасному, зокрема Західному, світі спонукає до думки, що місце людини в ньому стає щоразу невизначеним та суперечливим. Особливо видно це в контексті різноманітних кризових явищ. Передусім необхідно назвати глобальні проблеми людства (екологічну, демографічну тощо) та різні конфлікти (на етнічному, релігійному чи національному ґрунті). Апогеєм кризових процесів була Друга світова війна. Загалом, можна сказати, що Західна цивілізація зазнала глобальної кризи світовідношення, яка торкнулася всіх сфер людського життя і проявляється у відносинах людини зі самою собою, іншими людьми, природою та суспільством. Зміна парадигми відбулась також і в соціальній теорії, в якій постала проблема побудови нового бачення суспільства з урахуванням комунікативного повороту в філософії. Дослідження такої проблематики здійснює Ю. Габермас шляхом переусвідомлення головних положень класичної соціальної теорії, насамперед західної соціології кінця ХІХ—початку XX ст., шукаючи також в історії соціальних ідей закономірності руху до зміни парадигми, сутність якої полягає в переході від соціальної теорії, що виходить із концепції дії (насамперед цілераціональної) до теорії суспільства, узасадниченої комунікацією". У межах зміни парадигми в соціальній теорії "місце суспільної інтеграції засобами вірувань заступає інтеграція, яка забезпечується механізмами мовленнєвої взаємодії. Індивідуалізація та зростаюча автономія суб'єкта пояснюється також тим, що формування ідентичності суб'єкта стає результатом комунікативної діяльності" . Засадничими в соціальній сфері визнають інтерсуб'єктивно комунікативні структури, а мова, мовленнєва діяльність, постає головним джерелом суспільної інтеграції. Світовідношення людини є мовно, а точніше комунікативно, детермінованим, що змушує нас визнати проблему інтерсуб'єктивності як засадничої в контексті запропонованої комунікативною філософією зміни світоглядних орієнтирів. Такий висновок має дуже вагоме значення для вирішення завдань, що стоять перед комунікативною філософією. Передусім основою людського буття визнають не абстрактну позалюдську реальність з ідеалом пошуку об'єктивної істини, а комунікативну діяльність людини, спрямованої на досягнення взаєморозуміння з іншими людьми та навколишнім світом. Саме раціональна аргументація в дискурсі стає для комунікативної філософії критерієм істинності (справедливості, щирості). В цьому контексті "дискурсивно-теоретичний критерій розуму (формально чи процедурно) заступає онтологічні змістові (лад буття, світ ідей, Бог, природа) чи трансцендентальні (філософія свідомості) та монологічні концепти розуму традиційної філософії". |