Шпори філософія до кандидат. КНУ Шевченко. 1. Своєрідність і сучасне тлумачення предмету філософії. Предметом філософії
 Скачать 308.5 Kb.
|
|
46.Філософія історії її предмет основні функції Філософія історії—сфера філософського знання про загальність і сутнісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства. Поняття «філософія історії» запровадив у науковий обіг Вольтер у праці «Філософія історії» (1765), покликаний надати історії якісно нового звучання, яке відповідало б рівню зрілості тогочасного європейського суспільства. Філософія історії розв'язує одну з основних проблем — теоретичну реконструкцію історичного минулого через моделювання культурно-історичного плину суспільства у формі часових цілісних символічних конструкцій. Предмет філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямків ідеться, становить суспільство в його темпоральних (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані у філософії історії багато спільного з історичною наукою. Філософію історії цікавлять масштабні цілісні соціокультурні формоутворення, глибинні тенденції та закономірності цих змін. Гіпертрофуючи саме цю обставину, І.Г.Гердер свого часу дійшов навіть висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих викрутів долі. Філософія історії фокусує увагу не на чистому об'єкті як .такому, а саме на різноманітних виявах взаємовідношення, взаємозв'язку об'єкта і суб'єкта: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства загалом та окремого суспільства або ж суспільства і особи. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається вельми широке коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем — від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини. Предмет ф.і. – історичний вимір буття людини. Метод ф.і.: субстанціалістська ф.і.- метод історицизму( розгл.явище істор.буття у його становленні разом з істор.обставиною). Критична ф.і. (Дільтей, неокантіанці)- метод історизму (розгл.істор.свідомість як явище що розвивається. Хар-не застосування герменевт.методу (осягнути,зрозуміти істор.процес). Функції ф.і.: 1)світоглядна (цілісний образ іст.сус-ву щоб віднайти в іст.своє місце)2) методологічна(ф.і. як метатеорія істор.науки, що розробляє понятійний апарат 3)створює ідеал, моралізує утопії. 47.Співвідношення природного і соціального у суспільно-історичному процесі Відношення суспільства і природи є складною і багато аспектною проблемою. Поняття “природа” : у широкому розумінні охоплює і суспільство, і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів, тобто є синонімом Всесвіту; вузькому розумінні – це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть суспільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе суспільство; необхідне підгрунтя для у розвитку сусп. Поняття “суспільство” багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася; система, яка охоплює всю сукупність умов соціальної життєдіяльності людей та їхні відносини один з одним і з природою. Природа первинна. Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фіз і дух життя людини, джерелом ресурсів, що викор у вироб-ві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Єдність суспільства і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва. Історія розв сусп є продовженням істор розв природи. Перебуваючи у тісному взаємозв’язку, природа і суспільство утворюють систему “суспільство – природа” - передбачає пізнання людиною природи, її використання і перетворення. Марксизм Основною формою взаємодії суспільства і природи є матеріальне виробництво, частина науковців розрізняються три найважливіші етапи такої взаємодії на основі етапів розвитку матеріального виробництва, зміни його технологічних способів: ручного вироб-ва; машинного вироб.; автоматизованого вироб. Також в істор відносин сусп-природа виокремл ; періоди: привласнення, аграрний, індустріальний, ноосферний(ноосфера-сфера розуму). У праці Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави” історія суспільства ділиться на три періоди – дикість, варварство і цивілізація. Рос. Вчений Платонов пропонує доповнити цю періодизацію, врахувавши результати сучасних наукових досліджень, характер і масштаби змін, що сталися у системі “суспільство – природа”. Він називає такі основні періоди: 1)біогенний, або адаптаційний, який Енгельс називає “дикістю”; 2)техногенний – охоплює два етапи: “варварство” і “цивілізацію”; 3)ноогенний, або сучасний. Географічний детермінізм - це форма натуралістичних вчень, які приписували провідну роль у розвитку суспільства і народів їхньому географічному положенню; однин з різновидів детермінізму. Патріархом напрямку географічного детермінізму вважають німецького географа, основоположника політичної географії кінця XIX ст. Ф. Ратцеля. Головна його заслуга в тому, що він намагався пов'язати між собою політику і географію, вивчити політику тієї чи іншої країни, виходячи з її географічного положення у певному просторі. У своїй книзі «Політична географія» (1897), зокрема у четвертому розділі він акцентує увагу на політико-географічному положенні держави. 48.Суб’єкт та рушійні сили історії Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними.Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують сторичних осіб, які мають вирішальний вплив /як позитивний, так і негативний/ на хід історії. Є різні підходи до пит.творця іст.:1) звичайні люди з їх повсякденною діяльністю (Адам Сміт, Фернан Бродель). 2)іст.зводиться до пошуку виняткових людей, які завдяки своїм особистим якостям діють в ім'я інших або маніпулюють (Томас Карлейльр. Він дає класифікацію різних типів героїв: герой як божество, г.як пророк, г.як поет, г.як пастер,г.як письменник, г.як вождь ). 3) істор.особа це індивід.,що займає певну позицію т.е. має певні повноваження. Роль таких людей-зміни на вирішення долі інших. М.Вебер виділяє: -традиційну владу(успадкування влади в монархії, індивід має можливість впливати на перебіг подій) –харизматична вл.(харизма-особлива здатність надприр.походження) –формальна вл.(індивід набуває владу завдяки форм.нормам, чіт-кій системі, така особа обмежена у часі і можливостях). Є концепції, які вваж.спільноту рушієм історії. Це кон-ї епохи Просвітництва, Нового часу( народ є дійсна реальна сила, що здатна творити іст.) Народ не є масою, а громадяни, самодостатні суб'єкти, що об'єднані з метою реалізації своїх прав. Народ – моральна сила, що усвідомлює заг.благо від імені якого діє держ.влада. Тут була закладена і велика небезпека, де від імені всього народу виступає група і визначає, що є для всіх благом. (Якобінський терор). Марксизм конкретизує пон.народ у класах, творчий момент в іст.пов'яз. з частиною сус-ва. Ортега-і-Гасет р.”Повстання мас”: повстання мас як проблема іст.ХХст., маси становлять негативну роль. На арену виходить людина-маса, на відміну від людини творчої. Індустріалізація і урбанізація виривають люд.зі свого становища і вона втрачає орієнтири. Вона не здатна до інновацій, лише споживає. Віддає перевагу абсолютній владі, позитивний ідеал аристократії залиш. позаду. Коли ми говоримо про межі впливу люд.на іст. маємо врах.що цей вплив не може бути 100% раціональним. Відповідь на пит.про можливість колективної дії набувати рац.хар-ру дала комунікативна ф-я. Габермас критикує ідею можливості повстання істор.суб'єкта. Він вв.що люд.дія може набувати раціон.хар-ру. Комунік.дискурс-прояснення смислів у мові для кожного індивіда, що бере участь у дискурсі. Ця кон-я дає варіант пошуку засобів дії що може набувати колект.хар-ру і може прямуватти до спільної мети. Через такі засоби поєднуються раціональність і дія. Різні мислителі в різні часи оголошували суб'єктами історичного процесу культурно-історичні типи (Микола Данилевський), культури (Лео Фробеніус, Освальд Шпенглер і ін.), цивілізації (АрнольдТойнбі, Філіп Бегбі, Керрол Квіглі і ін.), етноси (Сергій Широкогоров), етноси і суперетноси (Лев Гумільов, Едуард Кульпін), раси (Людвіг Вольтман). Особливо популярним останнім часом почало розглядати як суб'єктів історичного процесу цивілізації. 49. Витоки, сенс і спрямованість історичного процесу Існує 2 граничних полярних підходи щодо визначення сенсу іст.процесу: Сенси: передбачений заздалегідь(богословський-до народження христа і після) і хаотичний в кожному періоді сусп. самі творять свою історію відповідно до їх цінностей. Шпенглер (провісь історії) і Фукуяма (занепад культури). Серед трактувань сенсу історії, що співіснують нині у значенні основних, можна виокремити: агностичне (К.Ясперс), віталістське (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт), антиісторицистське (К.Поппер, А.Данто), екуменічне (А.Дж.Тойнбі), екзистенціалістське (М.Гайдегер, Ж.П.Сартр, А.Камю), герменевтичне (М.Гайдегер, Х.-Г.Гадамер, П.Рікьор), анти раціоналістичне (Т.В.Адорно, М.Хоркхаймер, П.Фейєрабенд), телеологічне (М.Бердяєв, Ж.Мартен), комунікативне (Ю.Габермас, К.Ясперс, К.О.Апель). Сенс історії не зводиться лише до розвитку суб’єкта історичної життєдіяльності. Він має охоплювати, як мінімум чотири параметри цієї життєдіяльності: по-перше, самопізнання чи само ідентифікацію суб’єкта історії, спрямовану на формування його автентичного самоусвідомлення своєї неповторності; по-друге, розвиток тих своїх сильних сутнісних сил, що зумовлюють не тільки соціальну типовість суб’єкта, а й його нетиповість, унікальність; по-третє, пошук і вибір саме свого осередку в структурі масштабної цілісної історичної системи, який. З одного боку, робить можливою ефективну реалізацію суб’єктом саме його здатностей, з іншого – якомога повніше відповідає запитам означеної системи щодо даного суб’єкта; по-четверте, сенс історії має охоплювати автентичну та повноцінну самореалізацію суб’єкта і історичному процесі. Усі існуючі точки зору з проблеми сенсу історії є не що інше, як вираження та відображення тих чи інших реальних граней цієї проблеми у масштабі того чи іншого індивіда історії на певному етапі його розвитку. Тому кожна з цих точок зору отримує право на існування як один із відтінків, чи аспектів осмислення цієї проблеми. спрямованість історичного процесу. В цьому випадку зазвичай вичленяють дві основні концепції філософії історії: так звану теорію "суспільного круговороту", або локальних цивілізацій і культур, і теорію суспільного прогресу. Теорія суспільного круговороту, або локальних цивілізацій і культур активно розроблялася і захищалася багатьма філософами і істориками ще із старовини. Найбільш яскраве втілення її ідей знайшли своє віддзеркалення у М Данилевського(ніякої всесвітньої цивілізації не існує, а є лише окремі "культурно-історич. типи", ядром кожного з цих типів є "історичні нації", які відрізняються від неісторичних тим, що мають власну ідею і завдання. Тому ті або інші політичні формули, вироблені одним народом, тільки для цього народу і годяться), О. Шпенглера(висміює ідею однолінійною, суцільного поступального прогресу. Він бачить не монотонну картину, а феномен безлічі культур, у кожної з яких власні: форма, ідея, пристрасті, життя, манера сприймати речі, смерть. 8 культур), А. Тойнбі(розглядає історію як круговорот локальних цивілізацій. У нього декілька різних варіантів таких цивілізацій. Історія постійно кидає цивілізації "виклики". Творча меншина відповідає на "виклики", захоплюючи за собою інертну більшість. Своєрідність "викликів" і "відповідей" визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей, її сенс життя.). Теорія суспільного прогресу (Тюрго, Кондорсе, Гердер, Гегель, а ще раніше Тіт Лукрецій Кар) надавали важливе значення ідеї про те, що розвиток людства йде по висхідній лінії. „Кінець історії” – Ф. Фукуяма вбачає у тому, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, яке знайшло своє втілення у розвинутих країнах світу. У теоретичному плані людству немає чого шукати. Кінцеву раціональну форму суспільства пропонує раціоналізм. В постісторичний період немає ні мистецтва, ні мистецтва, ні філософії, є лише музей людської історії, що старанно оберігається. Все це наводить людей на песимістичні роздуми про майбутнє, які, може, й примусять історію взяти ще один старт, так завершує свою статтю Фукуяма. Жан Бодріяр. 1) Про кінець історії говорять у звязку з прискоренням оновлення в різноманітних сферах життя, виходом за межі чітко визначеного горизонту, в якому можливим є реальне. Таке прискорення робить неможливою концентрацію, значущу кристалізацію подій, яку й називають історія. 2) У суч сус-вах панують масові процеси. Події чергуються і зникають в індифирентності. Маси, що нейтралізовані інформацією, виробили до неї нечутливість і нейтралізують історію. Вони не мають історії, не мають почуття творення, не мають бажань. 3) Подолання тієї ммежі, за якою в процесі дедалі більшої інформ експансії та її вдосконалення історія перестає існувати як така. 4) Зараз – кінець лінійності. У такій перспективі майбутнє вже не існує – немає більше й кінця історії – парадоксальний процес повернення назад, реверсивний ефект модерну. 50.Взаємообумовленість свободи, випадковості і необхідності у русі суспільства Вся історія людства – досягнення найв духовно цінності – свободи. Історично проблема свободи піднімалась в зв’язку з проблемою „свободи волі” і „свободи вибору”. В філософії стародавньої Греції часто-фаталізм виключав свободу волі, свободу вибору. Декарт розумів свободу, як усвідомлену необхідність. Свобода розумілась як свобода тварини, яку ведуть на бойню, вона це розуміє, але нічого зробити не може. Німецький філософ Ніцше розумів свободу, як уміння здолати себе, як фактичну даність, прориву у сферу можливого. Ніцше загострив розуміння питання „свободи від” і „свободи для”. „Свободи від” обов’язків, від роботи, від діяльності. „Свободи для” вибору, для боротьби, для проявлення свого „я”. Гегель: світова історія – процес зростання свободи. Свобода багатолика, але сутність її одна – наявність різноманітних можливостей, внаслідок чого вона – найвища цінність. Маркс: лише за умови знаходження соціальної свободи починається розвиток людських сил, який є самоціллю. Цікавим поглядом є погляд представника класичної німецької школи Шеллінга. Свобода – усвідомлена діяльність, необхідність – підсвідома діяльність. Він досліджує зв’язок між ними–перетворення свободи в необхідність: вільна діяльність, об’єктивуючись, перетворюється в діяльність необхідну. Виходить, що свідома діяльність призводить до протилежних результатів. Суперечливість свідомої діяльності Шеллінг називає необхідністю. Він вважав, що люди не можуть переслідувати цілі, які можуть повністю здійснитися, і тому не припускав, що антагонізм свободи і необхідності з часом може бути усунений. В середині 20 ст. Ерік Фром в роботі „Втеча від свободи” показав свободу як взяття відповідальності, перш за все індивідуальної відповідальності за свою долю, боротьби цієї індивідуальності від колективного і фюрерського навіювання, зараження. Проблема свободи зараз - як базовою антропологічною характеристикою людини. В даному контексті свобода - одночасно як дарунок і як тягар, і людина сама вільна визначати приймати її чи відмовлятися від неї. За Карлом Попером свобода людини, суспільства - це здатність управляти власним розвитком, щільно пов’язаним з самосвідомістю, гнучкістю, відкритістю, готовністю до змін. Свобода не протилежна детермінізму, а співвідноситься з конкретними даностями і незворотностями, по відношенню до яких свобода тільки і визначається. Власне свобода і є можливість змінити те, що маємо, здатність трансформувати свою природу. Нове розуміння свободи і необхідності пов’язане з синергетичною теорією Іллі Пригожина. Згідно цієї теорії свобода є розрив детермінації в точках біфуркації (точки розходження) в залежності від характеру атрактора (те, що впливає). Причому напрямок в точках біфуркації може бути випадковим. Отже свобода – це розрив детермінації. Свобода - самовизначення духа. Саме свобода за внутрішньою суттю може надати можливість людині бути і залишатися самою собою і не підкорятися обставинам. Іммануїл Кант майже першим в історії філософії обґрунтував принципову різницю між причинністю духовного світу особи і причинністю світу зовнішнього, природно-матеріального. Людина, за Іммануїлом Кантом, не є тільки чуттєво-природна істота, а, по-перше, істота розумна й моральна. І як раз такій якості людини притаманна незалежність від визначальних причин світу зовнішньої необхідності. Ця незалежність і складає свободу людини. Жан Поль Сартр.- суть людини - це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує долю.М. Бердяєв-У центрі філософської концепції - особа в усій різноманітності її духовного життя. Особа розуміється філософом не як мала частина соціального цілого (держави, роду, соціальної групи), а як всесвіт-універсум, мікрокосм. Важливо, що особа не просто маленька копія величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна цінність світу С і Необхідність – філ. категорії, що виражають взаємовідношення між діяльністю людей і об’єкт. з-нами природи і сусп-ва. Ідеалісти: С і Н – взаємовикл. поняття; С.- самовизначення духу, свобода волі, можливість діяти згідно волевиявленню, яке не детерміноване зовн. умовами; ідея детермінізму, що встановлює необх-ть люд. вчинків, знімає відп-сть Л. і унеможливлює моральну оцінку її дій; тільки нічим не обмежена свобода виступає єд. основою люд. від-сті, а, отже, і етики. Екзист. (Сартр, Ясперс): суб’єктивізм в поясненні С. Механістичний детермінізм: заперечують свободу волі; вчинки Л. визначені зовн., незал. обставинами→фаталізм. Наук. пояснення С і Н засн. на визнанні їх органічн. взаємозв’язку. 1-й – Спіноза: С – усвідомлена Н. Гегель: розгорнута концепція діалект. єдності С і Н. Наук., діалект.-мат. вирішення проблеми С і Н виходить з визнання об’єктивної Н. як первинного, а волі і свідомості Л. – як вторинного. Н. існ. в природі і сусп-ві у формі об’єкт. з-нів. Непізнані з-ни прояв. як „сліпа” Н. На поч. своєї історії Л. – раб непізнаної Н. Чим глибше усвідомл. об’єкт. з-ни, тим більш свободою стає діяльність. + обмеження люд. С. обумовлене залежністю людей від пануючих сусп. сил. |