Шпори філософія до кандидат. КНУ Шевченко. 1. Своєрідність і сучасне тлумачення предмету філософії. Предметом філософії
 Скачать 308.5 Kb.
|
|
9.Критичність посмодерну Постмодернізм викликає велику кількість трактувань. П. – теоретична течія у філософії ХХ ст.., яка привертає увагу до змін, що відбуваються в сучасному світі. Він не існує як єдиний, організований напрям, навпаки, різні концепції, теорії об’єднуються під назвою П., хоча саме це поняття ще не достатньо концептуальне. Основоположниками П. є Ніцше, Вебер, Фуко. Філософська концепція постмодернізму має великі здобутки у конкретних науках. Тому «конкретно-науковий» постмодерн на сьогоднішній день носить достатньо конструктивний характер. Хоча в гуманітарних науках сила його падає. Його основоположні поняття «сліду», «письма», «іншого», «різності» тут є вже не настільки функціональними і в силу певної непослідовності багато з елементів і фрагментів цього вчення на даному етапі викликають досить різку критику. Критика суспільства як системи споживання, вирпобництва. Бодріяр. Бодріар – сучасна людина характеризується практичною байдужістю. Характерне для суспільства споживання. Індивідуальність – п. ХХст. «приватність». Фуко – критика постмодернізму. Культурне самозваблення, індивідуальної неповторності. ХХст. – прибрали виробничу частину. Гедонізм, нарцисизм – характеристика ХХст. Суспільство споживання. Ціннісне, що впроваджено в ринкову культуру 10Людина як предмет філософської рефлексії Античний образ людини космоцентричний. У старод гр філософії людина розглядається як частина космосу – «мікрокосм». Людина поєднує в собі всі основні елементи космосу і складається з тіла і душі, які є двома аспектами єдиної реальності (Арістотель), або дві різнорідні субстанції (Платон). Середньовічний образ людини- теоцентричний: людина – образ і подоба Бога. Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. Людина є втіленням гріха. Епоха Відродження: людина, її тілесність, почуття усвідомлюються і змал як вища цінність; харак самостійністю, має безмежні творчі можливості. Бог переміщається на перефирію люд життя. Тепер людина вірить у себе. Для класичн нім філ характерним є уявлення про людину як про суб’єкт дух діяльності, що створ світ культури, є носієм загальн свідомості, духу, розуму. Фейєрбах ставить у центр людину, розуміючи її насамперед як чуттєво-тілесну істоту. Згідно з Ніцше, людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом. В екзистенціалізмі гол увага приділ духовній активності та духовній витримці людини, яка виявила¬ся закинутою в ірраціональний (нерозумний) потік подій і глибоко розчарувалася в історії. Людина така, якою вона сама себе хоче бачити. Світ абсурдний, чужий, безглуздий. Людина одинока у своїх почуттях, вона знаход в пустоті за М. Хайдеггером, — основ¬ний смисл людського життя. Центром уваги філ антропології є сутнісна відмінність у способі існування людини і тварини. Марксисти розгляд людину як сусп істоту, яка є вищим ступенем роз живих організмів на землі, здатна виробляти знаряддя праці, використ їх, володіє мовою. Людина змін, перетвор на особистість задяки і в процесі праці. Філософія досліджує людину із людини і в людині, досліджує її як таку, що належить царині духу, наука ж досліджує людину як таку, що належить царині природи, тобто поза людиною, як об’єкт. (Бердяєв) Людина розглядається в філософії системно, цілісно. На кожному етапі свого розвитку філософія акцентує увагу на певному колі проблем людини, виробляє своєрідну теоретичну модель людини і впроваджує специфічні принципи дослідження людини. Тому філософське питання про те, що таке людина, є питанням про її природу і сутність, про закономірності і механізми функціонування даних їй від природи і придбаних у культурній історії порівняно постійних структур і якостей, питання про характерні особливості і спрямованості її безперервної зміни й розвитку, про неповторну своєрідність її сучасного конкретно-історичного єства і буття». Евандро Агацці дуже слушно зауважив: якщо раніше тривалий час завданням філософії вважали доведення існування бога, то в нашу дегуманізовану епоху основне її завдання - доведення існування людини. 11.Марксистське та неомарксистське осмислення людського буття Філософські погляди Маркса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Філософією марксизму є матеріалізм.Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши працю за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльності й пізнання. Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробничих відносин. Прихильники неомарксистської теорії не розглядають суспільство крізь призму класової боротьби, експлуататорами вважають країни, добробут яких базується на капіталістичній глобальній економіці, що є способом новітнього пригноблення народів. Маркс, Ніцше, Фройд – ХІХст. Філософський дискурс. Марксизм – запозичує ідею Феєрбаха, людина розглядається як конкретна істота з своїм досвідом, відношенням. Людина – природна людська істота – родова істота за Марксом. Може поставати всезагальною, вільною, тобто універсальність людини. Ця універсальність розкривається через розуміння людини як суспільної істоти. Риси людин: праця, мова, спілкування. Перетворення природи – соціалізація, олюднення природи – практика. Це перетворення відрізняється в первісному і сучасному суспільстві. З*являється феномен відчудження. Людська праця спрямована на відтворення себе як біологічної істоти. Людина втрачає свою соціальну винятковість і відчуджується від себе як духовної істоти. Універсальність відчудження проявляється в капіталізму. Політична філософія, соціальна теорія Маркса. Неомарксизм, франкфуртська школа п.сер.ХХст. (Маркузе, комунікативна філософія). Проблема відчудження. Радянський марксизм, фрейдизм, постструктуралізм. 12.Екзистенціальний вимір людського буття Екзистенціалізм-це філософська течія XX ст. На перший план висувається абсолютна унікальність людського існування, яка не може бути виражена за допомогою понять. Вже саме слово "екзистенціалізм" (від латин. екзистенція - людське існування) містить в собі програму замінити класичну "філософію сутностей "філософією" людського існування". Екзистенційна філософія реалізує себе як «онтологічний поворот» у філософії. Формування екзистенційного способу мислення пов'язане з творчістю датськ. філософа К'еркегора, який асоціює зміст слова "екзистенція" зі специфічно людським способом існування. Виникнення та поширення Е. пов'язане з іменами М.Хайдеггера, К. Ясперса Ж. - П. Сартра, А Камю, Г. Марселя, М. Мерло-Понті та С. де Бовуар. До попередників екзистенціалізму традиційно відносять таких мислителів як: фр.Блез Паскаль, дан. філософ С. К'єркегор, нім. Фрідріх Ніцше, російські філософи М Бердяєв і Л. Шестов, рос. письменник Ф. Достоєвський. В основі екзистенціалізму лежить відчуття принципової несамостійності людини, залежності її від чогось іншого. На відміну від класичної філософії представники екзистенціалізму висувають на перший план не стільки вчення про належне буття, скільки вчення про реально існуюче буття в даний момент і в даному місці (суще). Основною проблемою тут є визначення місця екзистенції в загальній структурі сущого. Та модель людини, яка є характерною для екзистенціалізму - це людина, що знаходиться в пограничній ситуації - ситуації на грані життя і смерті, у стані страху, відчаю та страждання.Саме в стані страху, на думку екзистенціалістів, людині відкривається та прірва, на краю якої людина усвідомлює, що не існує спокою, що залишився ще ризик рішення. Це й є справжнє існування, яке витримати набагато важче, ніж повсякденне існування в межах установленого порядку. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом. Натомість Сартр дедалі настійніше відстоює активну політичну діяльність. У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є:Мартін Хайдеггер, Альбер Камю, Габріель Марсель (1889-1973), Моріс Мерло-Понті (1908-1961) та ін. Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. 13.Філософський зміст психоаналітичної антропології Антропологія як філ. вчення відповідає на питання про природу та сутність людини; протиставляє знання про різноманітні сторони людського буття в їх цілісному осягненні. Свої ідеї філософська антропологія розробляє також в полеміці з сучасними формами гносеологізму. Філ. А. як окремий напрям філософії виникла в 20 -ті роки ХХ ст., майже одночасно з екзистенціалізмом. Засновн. та представн.: М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен. Психоаналіз - течія в психології та філософії, що виникла на межі ХІХ і ХХ ст. Її виникнення та поширення пов'язано з іменем Зиґмунда Фрейда (1856-1939 р.р.). Нинішнього вигляду психоаналіз набув завдяки ідеям та зусиллям його учнів та послідовників - К.Г.Юнга, А.Адлера, К.Хорні, С.Гроффа, Г.Маркузе, Е.Фромма. Психоаналіз-це вчення про позасвідоме та його роль в житті людини. Несвідоме або підсвідомість тут - це все те, що лежить за межами нашої свідомості, хоча належить до сфери психіки. Фрейд не був першим дослідником сфери несвідомого. Переорієнтація в європейській культурі на дослідження несвідомого багато в чому завдячує творчості Шопенгауера та Ніцше з їх вченнями про волю як первинну реальність. З.Фрейд відстоював думку про те, що поведінку дорослої людини багато в чому визначають переживання дитячого віку, які були "забуті" та витіснені зі свідомості. Вони продовжують існувати в підсвідомості та зумовлюють страждання людини, розростаючись іноді до значних психічних порушень. Кожна доросла людина носить у собі багато комплексів, страхів, забобон, котрі іноді проявляються в вигляді дивацтв, а часом набувають антисоціального характеру. 14.Уявлення про сутність людини у постмодерністській філософії Постмодерні́зм— продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо кн.. фр. філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну». Постмодерністи, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його,тобто подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. М.Фуко ХХст. Втратило свою суб*єктивність. Смертність людини. Після смерті людини залишається мова, мовлення, практика, виробничі процеси. Самодостатні процеси. Бодріар – сучасна людина характеризується практичною байдужістю. Характерне для суспільства споживання. Індивідуальність – п. ХХст. «приватність». Фуко – критика постмодернізму. Культурне самозваблення, індивідуальної неповторності. ХХст. – прибрали виробничу частину. Гедонізм, нарцисизм – характеристика ХХст. Суспільство споживання. Ціннісне, що впроваджено в ринкову культуру. Крістіа – полілог-плюралізм раціональності. Кожен має свій досвід, практику мовлення. Класичне трактування людини- тоталізність, цілізність. Монада – Лейбніц. Різнебачення людини: Паскаль, Кант, Гайдегер – людина сторож ніщо і пастух буття, С.Кримський – суч.укр.філос. (стоячи обличчям до Бога людина відчуває холод небуття, з різниці температур народжується історія) – екзистенціальна філософія. Отто Бельнот – принцип відкритого питання. Будь-яка сутність, виявленнялюдини може визначати її існування. 15.Феномен соціального Особливість-людина як і тварина-біологічнв істота, але ще й соціальна.Живе в сусп..,яке й твориться нею. Людина, на відміну від тварини, намагається осягнути свою природу, сенс свого буття, має власні цінності які визначають її діяльність. Д-сть-це свідоме перетворення діяльності людини. Спілкув.-своєрідний процес пізнання. Платон(сусп..-це об’єднання людей для задоволення своїх потреб та засіб реалізації потреби людей одне в одному.) Висновки Етимологічно слова "суспільний" і "соціальний" є однаковими. За великим рахунком, "суспільний" це є переклад на українську мову латинського слова "соціальний". Однак практика їх використання в соціологічній науці призвела до певного розділення цих понять, що було пов’язано з розвитком соціології та вдосконалення її понятійно-категоріального апарату. Термін "суспільний" появився в науці набагато раніше слова "соціальний" та в основному відносився до області філософських знань про людину і суспільство. Термін "соціальне" з'являється пізніше, коли виникає соціологічна наука. На той час дослідники дійшли розуміння, що суспільство не тільки феномен буття, елемент Всесвіту, а й специфічний об’єкт наукового пошуку, складна, самоорганізовуча система. Розглядаючи людину як головний складовий елемент будь-якого суспільства, науковці підмітили, що на людину в ньому діють певні механізми (соціалізація, адаптація), які обумовлюються його сутнісними властивостями. Говорячи, "соціальний", мається на увазі, що в суспільстві відбувається певна взаємодія окремої людини і всього соціуму, а не просто існування людини, її "буття". У деяких сучасних галузевих соціологічних напрямках та державній сфері набуває поширення ще одне значення слова "соціальний". "Соціальний" означає такий, що захищає людину (соціальний захист, соціальна підтримка). Цей підхід практично не має відношення до визначення між термінами принципової різниці, але певною мірою відображає процеси взаємовідносин людини і суспільства (соціуму). 16.Соціальний процес та його детермінанти Соціальний процес-це об*єкт соціальної філософії. Соціальний процес – (Кемеров) сукупність людських дій, які обумовлюють відтворення і розвиток суспільства, які визначають збереження і трансформацію зв*язків соціального буття. 1)пошук чинників, які викликають дискретність і про те, як її уникнути (перерваність). 2)ідея, яка транслює принципи географічного чи природничого детермінізму (Монтеск*є) 3)економічний детермінізм (Маркс, Енгельс). Відчудження, соціальний антагонізм, стан соціальної аномії (Дюркгейм). Уникнення проблеми:політична ідеологія марксизму. 4)технократичний детермінізм (Арон, Тофлер, Белл, Гелбрайт). Відчудження людини від сфери знання, інформації. 5)геополітичний детермінізм (модель конфігурації між спільнотами) 6)принцип консумеризму (Фройд, Легон) ідея масової свідомості, одновимірна людина , масова культура. Інститути представництва і делегування інтересів. Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:- праця (специфічно людська доцільна діяльність); - спілкування (колективний характер діяльності і життя); - свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).Соц.процес-це взаємодія людей або явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими спільноти. Найважливішими рисами соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із суб'єктом, який здійснює процес. Ніщо не може відбуватися в суспільстві поза соціальним процесом. Зв'язок соціальних процесів із суб'єктами, які його здійснюють, дає змогу уникнути їх безликості, визначити форми і методи їх прискорення, гальмування чи нейтралізації. Усі перетворення в суспільстві, в його елементах, зміни особистості є причиною і наслідком соціальних процесів як історичної практики людей. 17.Соціальний антагонізм та «аномія» Соціальні відносини, у яких переважають орієнтації однієї або одночасно обох сторін на практичну або духовну, фізичнуабо ідеологічну негацію (заперечення) іншої сторони, є антагоністичними. Антагонізми передбачають у якості вихідної передумови установку взаємодіючих суб´єктів на їхню нерівність — расову, національну, класову, політичну, громадянську, економічну тощо. Індивіди, які стали предметом антагоністичного відношення з боку соціальних суб´єктів, що володіють повнотою влади, насильно відчужуються від своїх природних прав. Т. Гоббс вважав, що людині від народження притаманні тваринні пристрасті — страх, гнів, жадібність. Невикорінним і домінуючим мотивом більшої частини людських дій є любов до себе, а не до інших. Саме егоїзм виступає у Т. Гоббса головним стимулом людської активності. Якщо, наприклад, двоє людей, рівних між собою у своїх природних бажаннях і потребах, кинуться до однієї і тієї ж речі, якою неможливо володіти вдвох, то вони незмінно стають ворогами. Між ними встановлюються антагоністичні відносини, що вкладаються у формулу «людина людині вовк». У відомому розділі «Феноменології духу» про пана і раба Гегель спробував показати, що відмінною рисою відносин двох антагоністів є не стільки ворожнеча, скільки взаємна соціальна залежність. Пан, при усій удаваній свободі самовизначення і при тому, що він є головною стороною, здатною диктувати свою волю рабу, і підкоряти того своїм бажанням, все ж не має абсолютної автономії. Згідно з К. Марксом, індивіди, які включилися в процес суспільного виробництва і тим самим взяли на себе обов´язки по виконанню певних соціальних функцій, виявляються розведеними по різних соціальних полюсах і наділеними протилежними ролями власників засобів виробництва і виробників. Логіка виробничих відносин ставить суб´єктів у становище взаємного відчуження і диктує кожній стороні свою логіку соціальної поведінки, свій, особливий стиль світовідношення. У підсумку утворюється такий тип суспільних відносин, коли будь-яке єднання між антагоністами виглядає як щось випадкове, а роз´єднання — як норма. Суб´єкта антагонізованої свідомості вирізняють такі якості: Агресивність, підпорядкованість войовничим ідеологічним імперативам, що закликають до боротьби з дійсними або уявними противниками. Авторитарність, прагнення розглядати суспільні зв´язки крізь аксіологічну призму антитези «панування — підпорядкування». Імморальна готовність використовувати інших суб´єктів у якості засобів для досягнення власних цілей. Зневажливе ставлення до права, готовність діяти відповідно до принципу «вседозволеності». Різко негативне відношення до компромісів, нетерпимість до протилежних точок зору, поглядів, позицій. Брутальність як схильність до переважного використання насильства як методу вирішення конфліктних ситуацій. Аномія - є соціальною модифікацією хаосу й означає такий кризово-катастрофічний, історично-перехідний стан суспільних і особистісних структур, коли одні морально-правові приписи і норми уже не діють на них, а інші, які змінюють їх, ще не діють. Соціальні форми, у яких виявляється аномія, — це кризи, катастрофи, розгул злочинності, військові інциденти. Розпад цілого, будь то окрема держава або ціла цивілізація, може відбуватися протягом декількох етапів: соціальна криза, соціальний вибух, соціальний хаос. Першим із європейських учених, який почав спеціально розробляти проблему аномії, був французький соціолог XIX ст. Е. Дюркгейм. Згідно з його концепцією, аномія як протилежність стабільного соціального порядку виникає тоді, коли держава і суспільство послаблюють свій контроль над поведінкою індивідів. Це відбувається в епохи промислових, економічних і соціально-політичних криз. Зайнята власними проблемами, державна машина на деякий час самоусувається від вирішення насущних соціокультурних, духовно-моральних питань. У результаті в індивідів зникає почуття спільності і дух солідарності, поширюються егоїстичні умонастрої, пропадає належна повага до моральних і правових норм, погіршується стан звичаїв, зростає число самогубств і злочинів. В умовах аномії істотно розширюються можливості для вільних волевиявлень, у тому числі для тих, що виходять за межі цивілізованої нормативності. |