Шпори філософія до кандидат. КНУ Шевченко. 1. Своєрідність і сучасне тлумачення предмету філософії. Предметом філософії
 Скачать 308.5 Kb.
|
|
1. Своєрідність і сучасне тлумачення предмету філософії. Предметом філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку світу, виражених в принципах, філософських законах та категоріях. Предм. Ф. є не тільки вивчення наявного і минулого, але й можливого і майбутнього. Тому її називають наукою мудрості. Предмет Ф. х-ся своїм гуманістичним характеромбо в центрі його змісту перебуває людина. Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то неважко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної багатопланової проблеми "людина - світ", яка має багато проявів, модифікацій: "суб’єктивне-об’єктивне", "матеріальне-духовне", "природа-суспільство" тощо. Проблема "людина-світ" виступає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова направленість, зорієнтованість практично кожної філософської системи. Тому вона і виступає основним питанням філософії. "Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття..." Предметом філософії є процес взаємодії між людиною і світом. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях. Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними: “…що таке світ і хто така людина? Як вони співвідносяться між собою? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”. Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми. Формування предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії. Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами: до об’єктивних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією. 2.Співвідношення раціонального і ірраціонального в філософії Раціоналізм- це філософська течія, що визначається єдиною достовірною основою піднання і поведінку людини. Представник – Спіноза. Раціональне – філософська категорія, яка фіксує всезагальність, міру розуму в життєдіяльності і піднанні людини. Класичнийтип раціональності – від античної філософії до середини ХІХ ст. філософія Декарта. Класичний тип раціоналізму – класичний тип наукової раціональності. Особливості – 1) взірець теоретичного мислення і об*єктивність, істинність знання. Це онсновна ідея класичної раціональності. 2) в межах класичної раціональності акцентується увага на об*єктові. Відхиляється суб*єкт. Об*єкт як абсолют. Основний носій – наука. Максимально заперечуєтьсятіло людини. Методологізується і гносеологізується раціональність. Закладає Кант своєю антропологією. ХІХст. Занепад класичної раціональності. Мамардашвілі – той хто знає предмет,той знає свій стан розуму. Свідомістьпрозора щодо самої себе (Платон). Арістотель – логіка, вчення про категорії. Декарт – через інтелектуально інтуїцію, фіксує знання.в людини є мислення. Кант і Гегель – теоретичне мислення-засади світу. В ХІХст. Марксизм, психологізм. Маркс – непрозорість для суб*єкта власних станів свідомості. Ілюзорна свідомість. Взаємозв*язок суб*єкта і об*єкта опосередкований суспільним. Класичний психоаналіз. Раціоналізація, сублімація харатеризує становлення самого індивіда, історію його сексуальності. Лібідо. Класична раціональність=наукова раціональність. Тепер раціональність набуває різних виявів. Розвиток соціального знання. Основний смисл раціональності. Цілепокладання і сенсопокладання – характеристика раціональності в межах некласичної філософії. Цілепокладання – Вебер. Людина орієнтована на соціальну дію, коли вона цілевизначена, цілеспрямована. Сенсопокладання – екзистенціалізм, релігійна філософія. Ідея – людина в реальності абсурду спроможна фіксувати себе через призму свого мислення як здатність обирати і привносити значущість себе, важливість себе. Самостійна детермінація. Постнекласичний тип раціональності: зверненість до суб*єкта. Феноменологія, психоаналіз. Др.пол.ХХст. 60ті рр. –комунікативний поворот в філософії. Раціональність через призму індивідуальної взаємодії у суспільності. Габельмас – декомунізація людини. Цілі визначають тих хто їх покладає. Дегуманізація. Покладати в основу системи ідеї діалогу (Габельмас). Існує 3 основні типи раціональності: -класична – об*єкт, теоретичне мислення, наукове мислення -некласична – онтологічний поворт, людина в її практиках. Суб*єкт. -постнекласична – розкривається через звернення до проблеми людини в сучасному світі. Діагностується сама людина та її положення. Основні смисли раціональності: наукова раціональність (можливість систематичного об*єктивно – істинне знання про предмет); методологічна раціональність (К.Поппер, діалогізм, логічно обгрунтовує теоретичне усвідомлення і максимально виключає емоції, почуттєвість людини); соціальна раціональність (цілевизначення, цілепокладання, цілереалізація); соціокультурна раціональність (відповідність тому смисловому горизонту в якому існує і виявляє себе людина); особистісна раціональність(екзистенціалізм) (спроможність до аутентичного визначення власних смислів, значеь в межах своєї діяльності). АЛЕ: неможна відкидати почуттєву складову. ХХст. – екзистенціалізм. Хосе Ортега – і Гассет. «Людина має послуговуватись власним озумом» І.Кант. Франкфуртська школа – людина дивиться через призму себе як суб*єкта. Просвітництво вже немає соціального значення. Комунікативна філософія: людина характеризує себе через призму інструментального розуму. Ірраціоналізм – філософський напрям к. ХІХ-п.п.ХХст. який тяжіє до максимального звуження компетенції розуму, його спроможності в процесі пізнання, наукового мислення. Альтернатива розуму. Керкігор, Ніцше, Шопенгауер, феноменологія. Ірраціональне – філософська категорія, яка характеризує співвідношення через призму цілісності, неподільності думки, буття. Неефективність протиставлення світу мислення і світу речей – реальність я к певна цілісність. Соціокультурна реальність. Ірраціональне не постає запереченням. Копліментарність раціонального і ірраціонального. Раціон.-підхід у гносеології, що стверджує розум як головний засіб людського пізнання(зарод в ант., розпов. в нім. Клас. філ.-навк. світ тільки через розум(клас-кін19ст, неклас-кін20ст, постнеклас-сьогодення))Ірраціонан.-підхід у гносеолог., що заперечує можлив. Розуму як панівного засобу людського пізнання. Основоположники-Якобі, Шеллінг-на перший план висувають ірраціональні категорії:свідомість, підсвідомість, інтуїція, воля тощо. Раціо. Філос. Знайшла своє втілення у екзистенціалізмі, феноменології, філософії життя, психоаналітичній філософії, ніцшеанстві…Співідн- у гносеології та пошуках людської екзистенції. 3.Символічні та метафоричні смисли філософії Як виражається і розуміється філософське знання. До сер.ХІХст. оснвна функція філософії – пояснення. Існує взагалі 3 функції філософії: опис, пояснення, передбачення. Філософія не пояснює, вона може лише відтворювати свої ідеї через призму інтерпритації, розуміння, трактування. Гуссерль – філософія продукує не поняття, а ідею, смисли і значення, які не піддаються чіткій фіксації. Символічність і метафоричність філософії. Екзагеза – трактування релігійних текстів. Новий час відхиляє символічність, ототожнюється з образм. ХІХст. – ХХст. Мова символів характерна для філософського мислення. Ніцше «Філософія». Відсутність прямих ідей, показань, все робиться опосередковано. Структура символу: 1) образ – фіксую рівень візуально-просторових уявлень. Психічна функція. 2) метафора – рівень почуттєво-сенсорних вражень. Транслює симсл. 3) знак –рівень знаково-звукової будови слова. Комунікативна функція. Відтвореність і імперативність висловлювань людини, що і характеризує символізм. Форма виразу і передачі духовного змісту культури через матеріальні предмети чи створені образи що виступають я к знаки цього змісту – символ. Символізм: має 2 етапи(1-стар. світ;2-христ. теологія;) Символічність розглядається через культуру. Неокантіанська школа (Касірер)-людина фіксує відношення до дійсності через призму символізму. «Мова-домівка буття» Хайдегер, Філософія Ніцше-приклад символізму.Елементи симв. представлені символами буденної мови Метафоризація – це процес, що приводить до отримання нового значення про світ шляхом використання вже існуючих в мові назв. Метафоричний процес передбачає не тільки участі розуму, мозку людини, а й світу, в тріаді з яким метафоричний вислів постає своєрідним вузлом метафора – людина – світ. На відміну від Арістотеля, який заявляв, що “порівняння – розгорнута метафора” теорія порівняння(Ціцерон) розглядає метафору як скорочене порівняння, акцентуючи увагу на відношенні подібності, що лежить в основі метафори, а не дії заміни (субституції) як такої. 4.Духовно-практична інтенція філософії Інтенція (лат.прагнення, спрямованість) у філософських тлумаченнях означає предметну спрямованість переживань свідомості, первинне смислоутворювальне устремління свідомості до світу, предметну інтерпретацію відношень. Це поняття, запозичене Ф. Брентано з середньовічної схоластики і фундаментально осмислене його учнем Е. Гуссерлем, набуло поширення у феноменологічних ученнях та близьких до нього екзистенціалізмі (Ж.-п. Сартр) й неотомізмі (Ж. Марітен). В екзистенціоналізмі інтенція виражає постійну напруженість між світом і «людською реальністю», взаємністю й незвідністю їх. Продукує симсли які мають значення. Формує картину світу. Соціокультурний простір насичує ідеалами, симслами. 5.Критичний раціоналізм, як філософський напрям РАЦІОНАЛІЗМ - напрям у філософії, що визнає розум єдиною достовірною основою пізнання і поведінки людей. Р. проголошує розум єдиним джерелом і основою наших знань. У цьому розумінні Р. протистоїть як сенсуалізму (емпіризму), який шукає джерело пізнання у свідченнях органів чуття, а в знанні фактів - головну форму пізнання, так і ірраціоналізму. Карл Поппер – британський філософі, логік, соціолог ХХ ст. Головні праці: “Логіка та ріст наукового знання”, ”Відкрите суспільство та його вороги”, “Злиденність історицизму”. Погляди формуються під впливом логічного позитивізму, проте свої головні ідеї (концепцію “критичного раціоналізму”) висуває на грунті критики методологічних принципів індуктивізму. На думку Поппера, метод науки не є індуктивним методом: неправомірним є виведення універсальних висловлювань (гіпотез) з сингулярних (часткових висловлювань), незалежно від кількості останніх, оскільки будь-який висновок, зроблений таким чином, завжди може виявитись хибним. (Скільки би прикладів білих лебедів ми не спостерігали, все це не виправдовує висновок – “всі лебеді білі”). Хоча метою науки є пошук істини, ми все одно ніколи не можемо досягти її. Тому, раціональність науки полягає не в встановленні достовірності, а виключно в критичному підході – те, що не може бути спростованим, неварте серйозної уваги. Проте, ідея істини нам необхідна як регулятивна. Тільки відносно неї ми можемо говорити, що хоча ми і здатні помилятися, ми все ж таки сподіваємося вивчитися на наших помилках і наблизитися до істини, хоча можливо ніколи і не досягти її. Таким чином, межі науки співпадають з межами раціональної критики, яка засновується на вимозі: висувати “сміливі” гіпотези, піддавати їх самим жорстким перевіркам, спростовані гіпотези відкидати як хибні і висувати їм на зміну нові. Цей процес нескінчений і лише в ньому реалізується спрямованість пізнання до істини. Діяльність, яка не відповідає цим вимогам не може вважатися науковою і не є цілком раціональною. 6.Феноменологія як противага «психологізмові» і альтернатива «натуралізмові» Феноменологія (гр.те. що з'являється;засн-Гусерль)-філософське вчення про феномен, який постає не чим іншим, як появою певної реальності, Її самовияв і саморозкриття. Ф. не розкриває реальності, а засвідчує її такою, якою вона є. Для Гуссерля феномен — безпосередня даність, те, що дано з очевидністю.Осн. предмет-свідомість. Феноменологія зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого акту сприймання. головним напрямом якої є: -прагнення звільнити філософську свідомість від натурфілософських установок; -досягти в області філософського аналізу рефлексії свідомості про свої акти і про даний в них зміст; -виявити граничні параметри пізнання, початкові основи пізнавальної діяльності. Подальший свій розвиток ідеї феноменології отримали в екзистенціоналізмі і герменевтиці. Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям лише через свідомість. Важлива не сама реальність, а те як вона сприймається і осмислюється людиною. Осн мотив – досягнення ясності, очищення свідомості від нашарувань. Задача – розкриття смислу предметів, затемненого множиною смислів, суперечливих думок і оцінок. Гол харак-ка свідомості – її постійна направленість на предмет – «інтенціональність». У феноменології «свідомість стає чистою свідомістю». Існування предметів завдяки «інтенціональному переживанню» пізнається в ході споглядання, за допомогою смутних уявлень, осмислення, оцінки, в ході практичних дій; участь суб'єкта в цих процесах свідомості спочатку не цікавить феноменологію. Світ перетворюється на «феномен світу». У цьому сенсі феноменологія є наукою про конструювання світу, про структуру буття, яке для такої людини має значення ідеальної наочності. Це конструювання і ця структура здійснюються в чистих переживаннях свідомості, що створюють сенс. 7.Критичність в онтології: від критичної філософії Канта до критичної онтології Гартмана Онтологія — вчення про першооснови буття. Онтологія – вчення про найзагальніші принципи, визначення і категорії буття і сущого. О. Виникає ще в античній філософії, але сам термін вводиться в 1613 р. Гокленіусом. Кант критично аналізує поняття О., тлумачачи його як «аналітику розсудку», яка пропонує принцип покладання реальності в пізнанні. В центре философской системы Канта - проблема объективности, истинности познания. В книге "Критика практического разума" Кант утверждал, что объектом познания является материальная вещь вне человека, вне его сознания. Так уже на первой ступени познания Кант метафизически противопоставлял явление и сущность, в то время как сущность является внутренним содержанием предмета, а явление - внешней формой его существования. Поэтому анализирующий рассудок через явление идет к внутренней сущности предметов. В работе "Критика способности суждения" абстрактное мышление категориями (общими понятиями) только прилагается к единичным вещам, к индивидуальной сущности предметов. Следовательно, эта сущность, как и на первой ступени, оказывается непознаваемой. Здесь ограничение познания миром явлений Кант объяснял тем, что общие понятия возникли в сознании субъекта априори (от лат. априори - из предшествующего, подразумевается знание, предшествующее опыту и независимое от него) и не имеют связи с объективной реальностью. Третью ступень познания Кант рассматривает в книге "Критика чистого разума", где способность человека к философскому, а не обыденному мышлению признается только за людьми с высшими, философскими наклонностями. И здесь, согласно его учению, чистый разум, решая общие проблемы мироздания (конечен или бесконечен мир в пространстве и во времени и др.), запутывается в неразрешимых противоречиях, и Кант ставит знак равенства между неразрешимостью и непознаваемостью. Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розуміння буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана одна з найбільш відомих онтологічних концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розуміння буття як властивості лише матеріального сущого (речей), але не перейшла на позицію суб'єктивізму Гайдеггера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини. Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера реальності, є часовість й індивідуальність. Все, що існує в часі та характеризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов'язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності. На підставі такого поділу він критикує матеріалізм за зведення реальності до матерії та протяжності. Психічні та духовні явища не є матеріальними (не є протяжними), але вони належать до сфери реальності, оскільки характеризуються часовістю. 8.Структуралізм та оновлена метафізика Структуралізм — напрям у сучасній (перев.франц.) філософії, який вважає структурно-функціональний метод головним методом філософії. Розглядає структуру як вічне і незмінне, ігноруючи її розвиток. С. мав значний вплив у соціології, етнографії, мовознавстві та інших науках. Представники К. Леві-Стросс, М. Фуко та ін. Метафізика — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу. Постструктуралізм…Ф. Де-Сосюр… Розквіт С: 60-і роки ХХ ст. в межах французького С. (Леві-Стросс, Лакан, Барт) Передумова появи: методологічне відставання гуманітарних наук Мета: переведення гуманітарних наук з емпірико-описового на теоретичний рівень (зрівняння в правах з природничими науками) Критика: традиційної метафізики, ірраціоналізму і інтуїтивізму, синтетичного гуманізму (Сартр) Методологічний поштовх: ідеал “нової науковості”, розроблений в межах соссюрівської лінгвістики – виокремлення в мовленевій діяльності специфічного предмету (“мови”), визначення в ньому необхідних (не випадкових) зв’язків і створення адекватний цьому предметові дослідницький інструментарій. Вихідні принципи С: 1.принцип структурного пояснення об’єктів гуманітарного знання 2.уявлення про позасвідомий характер структури Струкутра – інваріантно – статичне ціле, утворене взаємозв’язком його елементів таким чином, що кожний залежить від інших і може з’явитися лише завдяки відношенням з іншими елементами. Для структури характерним є кінцева кількість складових і правил їх комбінування, які піддатні систематизації і інвентаризації. С – перенесення дослідницької поблематики зі сфери суб’єктивності і свідомості на позасвідомий рівень людського мислення. С. намагається осягнути буття відносно самого буття, а не відносно людського Я. Критика С. розпочинається майже одночасно з його появою, внаслідок чого формується напрямок постструктуралізму. Народжується в межах структуралізму (70-і р.ХХ ст). Головні представники – Дельоз, Деріда, Фуко, Крістєва. Спільна риса структуралізму і П. – критика автора-суб’єкта і літературного твору в якості його продукту. Але критика ведеться з різних позицій і переслідує різні цілі. Якщо для структуралізму структура – це самодостатнє ціле, яке не потребує ні адресата, ні комунікативної ситуації, ні автора (автор – лише простий виконавець структурних приписів), то з позиції П. структура – це втілений логоцентризм, а автор – тиран, який здійснює за допомогою твору терор монологічної істини. Якщо в межах С. об’єктивний статус наук забезпечувався структурою, то з позиції П. – знання взагалі не може претендувати на об’єктивність. П. виводить С. проблематику з лінгвістичної плошіни у сферу реальності - бажання, чуттєвості, тілесності. |