1 Види праці дітей. Зміст і виховне значення кожного виду праці
 Скачать 220.66 Kb.
|
|
35. Форми роботи з фізичного виховання. Фізичне виховання – це систематичний вплив на організм з метою його морфологічного і функціонального вдосконалення. До форм організації фізичного виховання дітей належать: фізкультурні заняття; фізкультурно-оздоровчі заходи (ранкова гімнастика, фізкультхвилинки, що гартують процедури) і повсякденна робота з фізичного виховання дітей (рухливі ігри, прогулянки, індивідуальна робота з дітьми, самостійні заняття дітей різними видами фізичних вправ, прогулянки). Фізкультурні заняття Основною формою систематичного навчання дітей фізичними вправами, є фізкультурні заняття. Спеціальної завданням цих занять є навчання дітей всіх вікових груп правильними руховими навичкам і виховання фізичних якостей. Здійснення оздоровчих завдань досягається на заняттях шляхом різнобічної рухової діяльності дітей, сприяє підвищенню всіх фізіологічних процесів в організмі, посилення його життєдіяльності, в оптимальних гігієнічних умовах. Фізкультурно-оздоровчі заходи До фізкультурно-оздоровчих заходів належать: ранкова гімнастика, фізкультхвилинки, що гартують процедури у поєднанні з фізичними вправами. Ранкова гімнастика є обов'язковою частиною щоденного режиму дитини в сім'ї, яслах, дитячому садку. Вона передбачає сукупність спеціально підібраних вправ, які надають різносторонню дію на організм що займаються в цілях зміцнення здоров'я, розвиток рухових умінь і якостей, вдосконалення рухових здібностей з урахуванням фізичного навантаження на організм, також вона підвищує життєдіяльність організму, розгальмовує нервову систему після сну, скорочує час переходу від сну до пильнування. Значення фізкультхвилинки (короткочасні фізичні вправи) полягає в зміні характеру діяльності і пози дитини шляхом рухової активності, що знімає стомлення, відновлювальної емоційно - позитивні стану психіки. Організації роботи з фізичного виховання в повсякденному житті Правильна організація фізичного виховання дітей у повсякденному житті забезпечує виконання рухового режиму, необхідного для здорового фізичного виховання дитини та її психіки протягом дня. Оздоровчі та виховно-освітні завдання програми фізичного виховання дітей здійснюється в різних формах: рухливі ігри, прогулянки, індивідуальна робота з окремими дітьми і з невеликими групами, фізкультурні свята, самостійні заняття. Рухливі ігри сприяють всебічному розвитку дітей, сприяють оздоровлення організму, збагачують життя дітей новим змістом, виховують їх почуття, поведінки, орієнтування в навколишньому середовищі, самостійність і творчу ініціативу. 36. Завдання та принципи естетичного виховання дітей дошкільного віку Естетичне виховання – послідовне формування у дітей естетичного ставлення до життя, розвиток сприймання і розуміння прекрасного у мистецтві, природі, взаєминах людей, художніх потребах і здатності до художньої творчості. Завдання естетичного виховання :
Принципи естетичного виховання: -первинність національної культурипід час вивчення світової, пізнання перлин світового мистецтва через призму національних першоджерел; залучення дітей до вивчення історії рідного краю, пісенної творчості та художніх промислів, побуту; -рідномовність у художньо-виховному процесі. Побутування в дитячому і молодіжному середовищі традицій народної творчості визначально впливає на процес формування національної свідомості, поваги до мови і культури свого народу, його мистецької скарбниці, а відтак і до культурних надбань інших народів. Враховуючи багатонаціональність народу України, збереження рідної мови, національної культури в іншомовному оточенні набуває важливого значення; -рівноправність інонаціонального і національного компонентів у визначенні змісту, форм і методів естетичного виховання в національній школі; -врахування етно-психологічних особливостей, національного художнього мислення та відповідність морально-етичним ідеалам народу. В кожну епоху народ має свої власні морально-етичні ідеали, які визначають сутність і зміст виховання. Багатий досвід народної педагогіки має стати основою забезпечення принципу педагогічного синкретизму; принцип регіональності. Кожному регіону притаманні свої традиції та звичаї, обряди, народний побут, мистецтво, ремесла; принцип традиційності передбачає наслідування художньо-естетичних надбань минулого і вимагає в умовах національного самовизначення школи залучення учнів до активної участі в збереженні пам'яток культури, до освоєння традиційних ремесел і народних промислів; принцип календарної організації естетично-виховної роботи випливає з того, що весь устрій життя народу, свята, обряди пов'язуються з народним календарем, що об'єднує національну культуру, традиції, духовність; принцип активної творчої діяльності. Естетичне виховання досягне своєї мети лише тоді, коли молода людина навчиться сприймати і оцінювати твори мистецтва, сама буде збирати перлини народної творчості, відтворювати і примножувати їх; принцип єдності естетичного і педагогічного впливу. Естетичне виховання, яке спирається на надбання національної культури, забеспечує формування високих моральних якостей: національної свідомості, почуття патріотизму, людської гідності тощо. Тому слід поєднувати досвід, набутий етнопедагогікою, та можливості мистецтва, що сприяє розвитку емоційної сфери, народно-естетичних смаків і потреб. 37.характеристика методів морального виховання дошкільників Моральне виховання-цілеспрямований вплив дорослого на формування у дітей моральних почуттів і якостей, засвоєння ними певних норм і правил, розвиток відповідних мотивів і звичок поведінки. Методи морального виховання (Логвіна) 1.Методи формування моральної поведінки: - практичне залучення дитини до виконання конкретних вимог правил поведінки - приклади дорослих: показ, пояснення( вітання, прощання); - створення ситуації морального вибору; - вправляння в моральній поведінці 2. Методи формування моральної свідомості – спрямованості на засвоєння моральних уявлень і понять - роз’яснення моральних норм і правил 3. Методи стимулювання моральних почуттів і мотивів поведінки - приклад інших - метод педагогічної оцінки і поведінки вихованців -метод заохочення -метод схвалення, осуду. 38.С.Ф. Русова про вимоги до особистості вихователя дитячого садка С. Ф.Русова в творах «Дошкільне виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «У дитячому садку» та ін. наголошувала на тому, що головне завдання виховання – це виховання національно свідомої, творчої, працелюбної, духовно багатої особистості. Особу вихователя (садівниці) педагог вважала центральною постаттю в освітньому процесі дитячого садка. Важливий висновок, який робить Русова, полягає у тому, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний, а не змучений нестатками та безправний педагог, принесе найбільшу користь дітям і їхнім батькам. Сформульовані вимоги до вихователя дитячого садка, С.Русова розподілила на три групи, а саме:
С.Русова вважала, що садівниця повинна мати гуманістичну спрямованість. Викладаючи вимоги до фахової підготовки вихователя. С.Русова зазначала, що «садівниці» мають оволодіти «широкими керівними принципами, знаннями дитячої природи, які допоможуть їм оцінювати ті або другі засоби виховання, вибрати для малечі відповідну роботу, розуміти різну вдачу дітей, розбиратися у методах навчання і виховання». Найважливішим в роботі педагога С. Русова вважала його вміння «спостерігати дитину». Такого вихователя вона називала «чулий». Великого значення надавала С. Русова самоосвіті «садівниць». Вона писала, що педагог в процесі педагогічної діяльності повинен багато читати і постійно збагачувати свої знання, бо «...той, хто учить, повинен сам учитись і багато знати». Саме педагога С. Русова називала «джерелом освіти». С.Русова зазначала, що успіх у вихованні маленьких дітей буде залежати від уміння педагога реалізувати важливу складову професійної діяльності вихователя - організувати співпрацю з батьками: «...головне завдання її – це об’єднати матерів, з’єднати їх в один щирий гурток, зацікавлений в найдорожчих своїх інтересах, в розвитку своїх дітей.» . Вивчення теорії створення українського дитячого садка С. Русової, дає можливість стверджувати, що теоретико-практичний внесок сьогодні є актуальним і може бути підґрунтям для створення сучасної особистісно орієнтованої системи дошкільної освіти. 39.Характеристика сюжетно-рольової гри, її структурні компоненти Сюжетно-рольова гра - відтворення дітьми дій дорослих і стосунків між ними. Це - образна гра за певним задумом дітей, який розкривається через відповідні події (сюжет) і розігрування дітьми. Структурними компонентами сюжетно-рольової гри є роль, сюжет, зміст, правила, ігрові дії, рольові і реальні стосунки, ігрові предмети і предмети-замінники. Дитина може взяти на себе виконання певної ролі, якщо відображена у сюжеті гри сфера дійсності вже знайома їй, оскільки основним джерелом сюжетів ігор є дійсність, ознайомлення з якою є основною умовою її виникнення. Уведення дитини в цю дійсність має відбуватися так, щоб у її центрі стала людина, її діяльність, а в результаті цього ознайомлення виникало позитивне емоційне ставлення до діяльності,. Сюжетно-рольова гра допомагає дитині зрозуміти мотиви трудової діяльності дорослих, розкриває їх суспільне значення. На перших порах у виборі ролі переважає її зовнішня привабливість, а у процесі гри розкривається її значущість (дитина розуміє, що вихователь виховує, лікар лікує тощо). Старші дошкільники опановують до 10-ти ролей, з яких 2-З стають улюбленими. Дотримання дитиною правил і свідоме ставлення до них свідчить, наскільки глибоко вона засвоїла відображену у грі сферу соціальної дійсності. Роль надає правилам значущого змісту, актуалізує необхідність діяти згідно з ними, створює можливості контролювання цього процесу. Недотримання правил руйнує гру. Діти краще дотримуються правил у колективних іграх, оскільки їхня діяльність контролюється однолітками. У сюжетно-рольовій грі між дітьми складаються рольові і реальні стосунки. Рольові стосунки зумовлюють вибір і розподіл ролей, виявляються в різноманітних репліках, зауваженнях, вимогах, які регулюють перебіг гри. 40. Зміст і завдання естетичного виховання дошкільного віку. Задання 1. Формування естетичного ставлення до дійсності, естетичних уявлень і суджень. Естетичне сприймання дійсності спирається на чуттєвий аспект речей — їх колір, звук, форму, що зумовлює необхідність розвитку сенсорної культури дітей. Естетичне сприймання виникає лише за емоційного ставлення до того, що дитина сприймає. За правильного педагогічного керівництва усі види мистецтва, природа, побут сприяють формуванню естетичного ставлення до дійсності. Компонентами естетичного ставлення дитини до мистецтва є:— здатність до емоційного переживання;— здатність до активного засвоєння художнього досвіду, самостійного навчання, пошукових дій;— спеціальні художні й творчі здібності. 2. Освоєння дітьми естетичної діяльності. Це завдання передбачає розвиток естетичного і художнього сприймання, формування початкових умінь і навичок виконавської художньої діяльності, втілення елементів прекрасного в побут, стосунки з людьми, ставлення до себе. 3. Розвиток загальних і спеціальних художньо-творчих здібностей дітей. Від того, наскільки правильно будуть помічені художньо-творчі здібності дитини, наскільки вміло буде спрямований їх розвиток, часто залежать її мистецькі успіхи в майбутньому, підтвердженням чого є безліч фактів з історії мистецтв і сучасної дійсності. Ці здібності формуються в процесі засвоєння способів діяльності — сприймання, виконання і творчості. Творчість дитини виявляється у розвитку здатності до створення задуму і його реалізації, в умінні поєднувати свої знання, уявлення, у щирому передаванні думок, почуттів, переживань. Навчання дітей способам образного вираження своїх задумів у слові, малюнку, пісні стимулює розвиток їх художньо-творчого потенціалу. Зміст
сили, нерідко — збройної, у вирішенні складних проблем взаємодії народів, людей. Отже, до змісту естетичного виховання входять різноманітні знання про прекрасне в житті, природі, вчинках людей.
41. Характеристика навичок культури поведінки та методи формування іх. Моральні звички людини як стійкі форми поведінки позначаються на її культурі поведінки. Культура поведінки – це виконання людиною норм, правил співжиття завдяки чому не тільки підтримується загальний порядок, а й відбувається доцільне сприятливе спілкування між людьми, зберігаються і дотримуються нормальні умови праці, відпочинку, творчої діяльності, проявляється турбота, увага людини до людини. Культура поведінки забезпечується такими основними моральними звичками: 1) звички до ввічливості - це звички, які виражають емоційний тон спілкування з людьми: - привітно вітатися під час зустрічі; - привітно прощатися; - ввічливо звертатися до людини під час спілкування; - рахуватися в процесі спілкування з інтересами інших. 2) звички виявлення уваги і передбачливості у ставленні до людей, готовності прийти на допомогу; 3) звички, пов’язані з гарними манерами: - триматися природно-невимушено і гідно; - бути гостинним хазяїном і нерозв’язним гостем; - вислуховувати співбесідника, не перебивати його, нав’язуючи свою точку зору; - шанобливо відповідати на запитання. 4) звички турбуватися про інших; 5) звички до стриманості – уміння гальмувати свої емоційні прояви; 6) звички до точності. Точність – характеристика особистої поведінки, що проявляється в організованості людини. 4. Методика формування культури поведінки учнів Для формування звичок моральної поведінки майстер виробничого навчання повинен володіти системою методів, серед яких особливе місце посідають такі методи: педагогічна вимога, громадська думка, метод прогнозування, метод змагання, метод використання виховуючи ситуацій. Педагогічна вимога – це метод впливу, за допомогою якого майстер виробничого навчання викликає, стимулює, гальмує ті чи інші дії учня; або виявлення і формування певних моральних якостей. Вимога має різні форми прояву: 1. пряма вимога – це вимога до учня, чи колективу, виражена в авторитетній формі (щоб вимога була ефективною необхідно вимовляти її рішучим холодним тоном; речення не повинно включати частки «не»; вимога повинна бути звернена до конкретного учня; кожна пряма вимога повинна враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів щоб бути посильною для виконання; поставивши пряму вимогу, майстер виробничого навчання повинен обов’язково добитися її виконання); 2. непряма вимога або опосередкована проявляється: • вимога – порада; • вимога – довіра; • вимога – недовіра; • вимога – прохання; • вимога – натяк; • вимога – схвалення; • вимога – осуд; • вимога – погроза. Непряма вимога відрізняється від прямої тим, що стимулом до дії учнів стає не стільки сама вимога, стільки спричинені нею психологічні фактори. Вимога–порада – це звернення до свідомості учня з метою переконання його в доцільності, необхідності саме таких дій. Використовувати вимогу-пораду доцільно тоді, коли майстер виробничого навчання впевнений в повазі учня до думки майстра виробничого навчання, коли впевнений, що учень здатний зрозуміти сутність і доцільність цієї порати. Вимога–довіра – це вимога, яку можна використовувати тоді, коли між педагогом і учнем склалися душевні товариські стосунки. Частіше всього в ПТНЗ вимога-довіра виражається в певних дорученнях, які викладач дає учню. Значно рідше вживається вимога-недовіра. Ця форма впливу буде ефективною за умови авторитету педагога в очах учнів. Застосовувати вимогу-недовіру доцільно до тих учнів, , у яких дещо завищена самооцінка. Вимога-прохання. Це один з найбільш часто вживаних засобів впливу, форма виявлення співробітництва, взаємної довіри і поваги. Ця вимога свободи вибору дії, а тому вона повинна виголошуватися так, щоб учню здавалося, що він діє за власним бажанням. Як правило вимога-прохання спрацьовує у всіх випадках і практично по відношенню до всіх учнів. Вимога-натяк – це непомітна іншим форма опосередкованої вимоги, погляд, окрема фраза, окремий жест викладача, який спрямований на конкретного учня. Головне призначення вимоги-натяку дати поштовх до дії, яка в учня вже сформована. Але вимога-натяк спрацює в тому випадку, коли учень чи колектив розуміє сутність цього натяку. Вимога-схвалення – це похвала, стимул, який використовується, коли є необхідність викликати позитивні почуття, ще раз їх пережити. Ця вимога використовується переважно по відношенню до учнів, які старанні, але не завжди досягають необхідних результатів. Вимога-осуд – це негативна оцінка, що відіграє роль гальма небажаних вчинків учнів. Вона спрямована на те, щоб викликати в учня почуття сорому, розкаяння. Форма вираження непрямої вимоги-осуду повинна здійснюватись через вираження негативних емоцій, які переживає викладач від дій учня. Вимога-погроза – це умовна вимога, надзвичайно сильний засіб, який спрямований на переоцінку учнем своїх дій, вчинків, але вимога-погроза повинна бути педагогічною, не чинити учневі зла, спричиняти душевний біль, пригнічення, почуття страху. Критерієм ефективності вимоги-погрози служить звернення учня до педагога за допомогою. Громадська думка– це система загальних суджень людей, яка виникає в процесі спільної діяльності і спілкування і виражає їх ставлення до різних явищ, подій, навколишньої дійсності. Громадська думка виступає одночасно як метод виховання і як його результат. Метод прогнозування– це передбачення перспектив в діяльності учня. В основі цього методу лежить прагнення особистості до здійснення своєї мрії, мети, проекту. Цей метод забезпечує цілеспрямованість і доцільність діяльності і вчить учнів прогнозувати своє життя. Методика використання методу прогнозування була чітко розроблена А.С. Макаренко і знайшла своє відображення в системі перспективних ліній. |