1модуль Українська мова державна мова в Україні. Державна мова і мова національних меншин
 Скачать 249 Kb.
|
|
14. Види усного спілкування за професійним спрямуванням. Жанри публічних виступів. Композиція мовлення.. Жанри публіцистичних виступів. Композиція мовлення. Доповідь - вид самостійної науково - дослідної роботи, де автор розкриває суть досліджуваної проблеми; наводить різні точки зору, а також власні погляди на неї. Нарада — форма реалізації управлінських рішень, змістом якої є спільна робота певної кількості учасників управлінської діяльності. Бесіда — це форма спілкування з метою обміну думками, інформацією,почуттями тощо. Бесіда сприяє також активізації зусиль партнерів для забезпечення співробітництва та впливу одне на одного.Якщо в нараді беруть участь більше двох учасників, то в бесіді якраз дві особи становлять сферу спілкування. Відмінність ділової бесіди від повсякденної (побутової) полягає у тому,що вона є цілеспрямованою із заздалегідь спланованим результатом і скерована на вирішення певних завдань, виробничих проблем і питань,пов'язана з необхідністю робити висновки на основі аналізу отриманої інформації. Також така бесіда дозволяє виробити певні рішення і реалізувати їх. Ділові бесіди, завдяки ефекту зворотного зв'язку, дозволяють керівникові реагувати на висловлювання співбесідника відповідно до конкретної мети бесіди, її предмету та особистості співбесідника. Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:а) стиль ЗМІ - засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);в) есе (короткі нариси вишуканої форми);г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо). Композиція (від лат. сomposition – “складання, створення”) – побудова виступу, співвідношення його окремих частин, відношення кожної окремої частини до виступу як єдиного цілого 15.Службова бесіда. Правила ведення службової бесіди. Службова бесіда - один із різновидів ділової бесіди. Найчастіше - це розмова керівника з підлеглим. Такі бесіди сприяють підвищенню інтересу працівника до роботи, налагодженню тривалого ділового контакту, підсилюють авторитет керівника і довіру підлеглого. Правила: До такої бесіди треба готуватися заздалегідь. Слід поцікавитися особистістю співрозмовника, його нахилами, захопленнями. Напруженості на початку розмови можна уникнути завдяки приязній і ввічливій манері звертання, інтересу до особистих і службових справ співрозмовника. Розмова стане приємнішою й невимушеною, якщо підлеглий пересвідчиться у щирості намірів керівника. Під час бесіди треба говорити чітко, переконливо, не поспішаючи. Протягом бесіди варто змінювати інтонацію, акценти, щоб мова не була монотонною, невиразною. Важливо, щоб підлеглий і особливо керівник до кінця вислуховували одне одного, якомога уважніше сприймали сказане співрозмовником. 16. Власне українська та іншомовна лексика у професійному мовленні. Доцільність використання у фаховому мовленні іншомовної лексики. У сучасній українській мові вживаються слова, засвоєні з інших мов. Вони вливалися до складу української мови з різних джерел. Це, зокрема, економічні, політичні та культурні взаємозв'язки українського народу з народами Заходу й Сходу, внаслідок чого українська мова перейняла значну кількість слів. Запозичуючи їх, підпорядкувала своїм законам фонетики і граматики, пристосувала до правил українського словотвору семантичних систем. Так, одні з них, що давно вже засвоєні означають назви загальновідомих явищ і предметів, увійшли до Української мови і вже сприймаються як активна лексика. Наприклад: крейда, м'ята, агроном.Інші засвоєні слова, що означають назви понять і явищ, які не є загальновідомими і рідко вживаються в мові мають виразні ознаки іншомовних слів, не властиві українській мові, наприклад: адажіо, мольберт, фрикасе, вуаль, ланцет, ландшафт. Іншомовні слова – слова запозичені з різних мов. Іншомовні слова вимагають до себе критичного ставлення. Їх слід вживати у разі потреби, коли немає відповідного еквівалента в українській мові, або вони дістали міжнародне визнання. До міжнародних належать терміни фінансові, бухгалтерського обліку, поштово-телеграфних зв'язків (бланк, штраф, бандероль, віза, гриф, маркетинг, менеджер, фінанси, бюджет, авізо, дебет) При виборі запозиченого чи власнемовного слова слід звертати увагу на відтінки у його значенні (сервіс – обслуговування: сервіс – це будь-яке обслуговування, а обслуговування – тільки побутових потреб населення).Отже, і добір, і вживання іншомовного слова в професійному тексті диктуються кількома обставинами й мають вирішуватися кожного разу з урахуванням конкретного тексту. 17. Історія становлення і розвитку української термінології. Основні термінологічні словники. Українська термінологія творилася впродовж багатовікового життя народу. Значний внесок у розбудову української наукової термінології зробило львівське «Наукове товариство ім. Шевченка. Накопичувальний період – це час фіксації спеціальних слів у грамотах, юридичних актах, монастирських книгах, лікарських порадниках, загальномовних словниках тощо. Із становленням України як суверенної держави, конституційне закріплення за українською мовою статусу державної, проблема національної термінології набуває глобального значення. Історія еволюції української науки засвідчує неослабну увагу до проблем термінології не тільки наукової еліти, а й широких кіл освічених людей. Науково-технічний прогрес вносить істотні зміни в лінгвістичну модель світу. Бурхливий потік нових слів і значень потребує систематизації, уніфікації та кодифікації. Велику роль у цьому процесі відіграють галузеві словники, над створенням яких сьогодні працює практично вся Україна. Наукова термінологія не є сталою системою, вона живе, змінюється, пристосовується до потреб суспільства. Вона твориться самим життям упродовж духовного розвитку суспільства. Велика роль у її збереженні належить словникам, оскільки словник – це безперервний кругообіг набутих і втрачених слів. 18. Терміни та професіоналізми у професійному мовленні. Виробничо-професійна, науково-термінологічна лексика.Номенклатурні назви в професійному мовленні. Наукові поняття визначаються спеціальними словами — термінами, які складають основу наукової мови. Термін — це слово або усталене словосполучення, що чітко й однозначно позначає наукове чи спеціальне поняття. Термін не називає поняття, як звичайне слово, а, навпаки, поняття приписується терміну, додається до нього. Терміни поділяються на загальновживані (авангард, ідея, гіпотеза, формула) та вузькоспеціальні, уживані в певній галузі науки (знаменник, дільник, чисельник). На відміну від загальнолітературної, мова професійного спілкування вимагає однозначності тлумачення основних ключових понять, зафіксованих у термінах. Науково-термінологічна лексика обслуговує сферу науки, виробничо-професійної діяльності та офіційно-ділового спілкування. Дуже часто терміни та термінологічні сполучення утворюються на ґрунті переосмислення значення уже відомих слів, у якому криється подібність між відомими і новими речами, явищами, ознаками, функціями. Виробничо-професійна лексика (професіоналізми) вживається при визначенні спеціальних виробничих процесів і знарядь, предметів виробництва. Кожна професія має свій перелік професійно-виробничої лексики, куди входять і терміни, і ділова лексика, і загальновживані слова, що набувають фахового значення, і професійний жаргон. Номенклатура сукупність назв конкретних об’єктів певної галузі науки, техніки,мистецтва тощо.Номенклатуру становлять іменники тасловосполучення, які передають як систему назв об’єктів певної науки, так і сукупність назв одиничних об’єктів. 19Багатозначні слова і контекст. Системність лексики української мови (синонімія, антонімія), специфіка виявлення системності у термінології. Особливості вживання термінів-синонімів. Слово — одна з головних функціонально-структурних одиниць мови, яка служить для найменування предметів, дій, процесів, властивостей:. Багатство мови визначається багатством її словникового складу. У сучасній українській літературній мові послуговуються сотнями тисяч слів, і це свідчить про те, що наша мова досягла рівня найрозвиненіших мов світу. Синоніми — це слова, що різні за звучанням, але мають тотожне значення або відрізняються відтінками значень: обов'язково — неодмінно — конче —доконче — неминуче; властивий — притаманний; проживати — мешкати. Володіти синонімічним багатством мови — значить уміти: . уникнути малозрозумілого, особливо іншомовного, слова;. уникнути повторення того самого слова; . знайти слово з певним забарвленням, відтінком у значенні;. відшукати найвлучніше слово; . якнайточніше висловити свою думку. Тексти офіційно-ділового стилю вимагають однозначності, через це точності слів надається неабияке значення. Адже для чіткої регуляції офіційно-ділових стосунків важливо, щоб усі однаково сприймали й витлумачували той чи інший закон, наказ, договір, контракт. Пароніми - слова, а також фразеологічні одиниці й синтаксичні конструкції, подібні за звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а відрізняються лише суфіксом, префіксом, закінченням, наявністю чи відсутністю частки -ся. Незначна різниця у вимові паронімів спричиняє труднощі у їх засвоєнні, призводить до помилок, зокрема до неправильної заміни одного слова іншим. Отже, синонімічність у межах літературознавчої термінології вважаємоособливим видом лексико-семантичних відношень. Причинами існування термінів-синонімів виступають як внутрішньолінгвістичні, так і позамовні фактори. Актуалізація одного з критеріїв визначення однозначності(логіко-граматичного або комунікативно-прагматичного) дає можливість розрізняти серед номінатів дублети і семантичні синоніми, а останні диференціювати залежно від функцій (заміщення, тлумачення, кваліфікативності). 20. Явище лексичної омонімії. Міжмовна омонімія, її небезпека. Пароніми. У лінгвістиці омонімами вважаються слова, або окремі граматичні форми, а також стійкі словосполучення, морфеми, синтаксичні констр-ціїї, які при однаковому звучанні мають абсолютно різні значення. В лексиці омоніми – це слова, що звучать і пишуться однаково, але не мають нічого спільного у властивих їм значеннях: 1) травлений – оброблений шляхом травлення; 2)травлений – засвоєний у процесі травлення їжі.. В свою чергу, л. омоніми поділ-ся на 2 групи: повні (абсолютні); неповні (часткові). Повні – це слова однієї частини мови, звуковий склад яких збігається у всіх граматичних формах:. Неповні – це слова, що збігаються лише в окремих граматичних формах (вік, жаль, слід – іменники; вік, жаль, слід – прислівники). Різновидами неповних о. є: а) омоформи (граматичні омоніми) – слова, що збігаються за звучанням і написанням лише в окремих грам. формах: б) омофони (фонетичні омоніми) – це слова, що збігаються тільки за звучанням, а пишуться по-різномув) омографи – слова, що збігаються за написанням, але розрізняються за значенням і наголосом: 4) морфологічні – однакові звукові комплекси, що утвор-ся при відмінюванні та дієвідмінюванні: .! Окрім внутрішньомовної омонімії, існує міжмовна омонімія Міжмовна омонімія Відоме також явище міжмовної омонімії, тобто збігу зовнішньої форми слів двох різних мов. Воно властиве не тільки близькоспорідненим, а й досить віддаленим щодо походження мовам. Омоніми широко використовуються в художній літературі, народній творчості, у розмовно-побутовому мовленні як засіб образної передачі думки: Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий, громадський і громадянський, дружний і дружній. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення. 21. Явище суржику. Шляхи і методи запобігання появи та подолання суржику в мовленні фахівця.. суржик (змішання мов) Суржик існує у різноманітних формах. Намагаючись типізувати суржик, деякі дослідники виділяють суржик «на основі української мови» і «на основі російської мови», а також «слабку» та «сильну» форми суржику, залежно від концентрації порушень лексичного стандарту української або російської мови Деякі характерні прояви суржику (порівняно з нормативною українською мовою): вживання русизмів замість нормативних українських відповідників; «українізовані» форми російських дієслів; «українізовані» форми російських числівників; змішування українських і російських форм невизначених займенників; порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за російським зразком; утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови; утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком; 22. Стилістичні норми української мови. Стилістичні помилки в діловому та науковому стилях: тавтологія, плеоназм, штампи. Стилістична норма — усталена й суспільно усвідомлювана функція мовної одиниці.Стилістична норма одночасно буває і якоюсь іншою мовною нормою (фонетичною, морфемною тощо). Стилістичне мовлення — це передусім мовлення нормативне, бо не можна дотриматися стилістики мор¬фем, слів, речень, порушуючи при цьому інші мовні норми, насамперед фонетичну Норма в мові — це її узвичаєна, узаконена, загальноприйнята, обов’язкова одиниця — фонетична, морфемна та ін. Стилістична норма є функціональним явищем, яке стає мовленнєвою реалією тільки за умов, що мовці:добирають і використовують лише такі мовні одиниці, які властиві літературній мові; вживають слова і фразеологізми із закріпленою за ними семантикою;комунікативні одиниці мови, особливо речення, а також еквіваленти речень (стверджувальні, заперечні, питальні та ін.) формують за усталеними в мові синтак¬сичними моделями;дотримуються вимог певного стилю мови. Серед найтиповіших стилістичних помилок і недоліків в офіційно-діловому стилі є: 1) неправильне вживання усталених словесних формул: відповідно до, згідно з, (а не відповідно з, згідно до); 2) уживання розмовної лексики: академічна відпустка (а не академка), залікова книжка (а не заліковка); 3) надуживання іншомовними словами в документах, коли є відповідники в українській мові: б; 4)неправильне відмінювання прізвищ: кінотеатр імені; 5)надмірне вживання закінчення -у(-ю) в давальному відмінку іменників чоловічого роду Тавтологія — у риториці, використання повторювання або надлишковості у мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої. Плеона́зм— надлишковість засобів, що використовуються для передачі лексичного чи граматичного змісту висловлювання 23. Особливості використання граматичних форм іменників Іменник — самостійна частина мови, що об'єднує слова, які називають предмети, опредмечені знаки, процеси, дії та відповідають на питання хто? що? Слід пам'ятати, що особливості ділової мови вимагають: 1. Перевагу віддавати абстрактним, неемоційним, однозначним іменникам книжного походження: автор, біографія, варіант, габарит, гарант, довідка, екзотика, екскурсія, 2. Використання іменників на означення статусу, професії, посади, звання (у більшості випадків) у чоловічому родi 3. Уживати форму Кл. відмінка тільки у звертанні до осіб 4. Уникати двозначності та багатозначності іменників без додаткового пояснення. неправильно правильно 5. Надавати перевагу не дієсловам, а віддієслівним імен¬никам, які забезпечують однозначність і водночас узагальненість змісту Звертання і вітання — це ті елементи мовного етикету, які передусім сигналізують про соціальні відношення, що встановлюються в рамках комунікативного акту. Тому головним чинником, який впливає на вибір того чи іншого звертання, є соціальний статус комунікантів, ситуація спілкування Так, на урочистих зборах промовець, звертаючись до аудиторії, вживе звертання “Товариші!” з атрибутами шановні, вельмишановні, високоповажані або без них. Звертання товарищ, функціонуючи в ролі власне звертання, в сучасній українській літературній мові реалізує одне із своїх ., звертаючись на вулиці чи в транспорті до незнайомої людини, ми цілком доречно вживемо слово-звертання товариш. У системі дипломатичного етикету звертання товариш (і) теж функціонує із значенням людини-товариша по класу, по партії. До офіційних представників чи громадян інших країн звертаємося, вживаючи слово пан (панове). Однією з форм звертань до незнайомої людини в сучасній українській мові є слово громадянин (громадянка, громадяни). 24.Особливості використання граматичних форм прикметників Прикметник називає ознаку, якість або властивість предме¬ті, явища, істоти. За значенням прикметники поділяються на якісні, відносні й присвійні. Усі вони змінюються за родами, числами й відмінками, а якісні, окрім того, мають ступені порівняння. 1.Перевага надається прикметникам книжного походження: автобіографічний, валютний, ідеальний, конфіденційний, організаційний, парламентський, та ін. 2. У використанні ступенів порівняння окремих якісних прикметників перевага надається аналітичним формам, які утворюються за допомогою прислівників: дуже, надто, більш, менш та ін. 3. Складена форма вищого й найвищого ступенів порівняння утворюється за допомогою прислівників: більш, найбільш, менш, найменш. 5. У формах М. відмінка однини чоловічого та середнього роду слід використовувати закінчення -ому. 9. Прикметник узгоджується з іменником на означення певних професій, посад та звань жінок лише в чоловічому роді. 12. Треба слідкувати за узгодженням прикметникових закінчень з іменниками на позначення невизначеної кількості одно¬рідних предметів, що існують у певній сукупності. Особливості використання граматичних форм займенників Займенник лише вказує на предмети, ознаки та кількість, але не називає їх.. 1. Слід уникати використання займенників (якщо можна) або в їх значенні вживати інші частини мови. 2. Слід уникати вживання займенників: із суфіксами зменшеності: такесенький, самісінький, нікогісінько;складних неозначених форм: абиякий, казна-хто, хтозна-який, хто-небудь і под.;усічених форм прикметникових займенників: на моїм, у тім, тої, на чим і под. 3. Треба використовувати тільки нормативні форми займенників, уникаючи розмовних, діалектних варіантів ПРИСВІЙНІ ПРИКМЕТНИКИ виражають приналежність предмета певній людині чи тварині і відповідають на питання чий? чия? чиє?: Присвійні прикметники мають яскраво виражене значення при-належності одній особі і не позначають належність групі осіб. В українській мові характерною ознакою присвійних прикметників є специфічні суфікси -ин(-їн)-, -ів(-їв). |