Фарма. Фармакологія. Чекман. Фармакологія в системі медичних і біологічних наук. 5 Історія лікознавства і фармакології
 Скачать 4.65 Mb.
|
|
Вакцина BCG (BCG — від бацила Кальметта — Ґерепа) містить непатогенні мікобактерії туберкульозу великої рогатої худоби (продукує туберкулін). Використовується для вакцинації проти туберкульозу. Призначають у комплексній терапії при деяких злоякісних пухлинах. Вакцина BCG стимулює макрофаги і певною мірою Т-лімфоцити. Позитивний ефект відмічають у випадках гострої мієлоїдної лейкемії, при деяких варіантах лімфоми (за винятком лімфоми Ходжкіна), раку кишок, грудної залози. Тималін, Такшивін та ін. — препарати тимуса великої рогатої худоби. За хімічною структурою належать до поліпептидів. Застосовують при імунодефіцит-них станах (наприклад після променевої та хіміотерапії у онкологічних хворих, при хронічних гнійних та запальних процесах тощо). Тималін стимулює імунологічну реактивність організму, регулює кількість Т- і В-лімфоцитів, стимулює реакцію клітинного імунітету, фагоцитоз, активізує процеси регенерації. Показання: захворювання, які супроводжуються зниженням клітинного імунітету, у тому числі хронічні гнійні процеси і запальні захворювання, опікова хвороба, трофічні виразки, пригнічення імунітету і гемопоезу після променевої або хіміотерапії у онкологічних хворих. 11.2.2. Імуносупресивні засоби. Імуносупресивні лікарські засоби (імунодепресанти) — це препарати різних фармакологічних і хімічних груп, які пригнічують імунологічні реакції організму. Призначають для лікування при аутоімунних захворюваннях, пухлинах, для запобігання відторгненню трансплантантів. Серед сучасних методів пригнічення імунітету (призначення специфічних антигенів та антитіл, антилімфоцитарної та антитимоноцитарної сироваток, рентгенівське опромінювання, видалення лімфоїдної тканини) перевагу надають призначенню імунодепресантів як у вигляді монотерапії, так і в поєднанні з іншими ЛЗ. Цитостатичний ефект. Високі дози Нетривале лікування Ефект настає через кілька діб Незначний протизапальний ефект Пригнічення синтезу ДНК Класифікація імуносупресивних лікарських засобів. 1. Антиметаболіти: 1) антагоністи пурину (меркаптопурин, азатіоприн); 2) антагоністи кислоти фолієвої (метотрексат). 2. Алкілюючі сполуки (циклофосфан, хлорбутин). 3. Протипухлинні антибіотики (актиноміцин D, циклоспорин). 4. Алкалоїди (вінкристин, вінбластин). 5. Глюкокортикоїди (преднізолон, тріамцинолон, дексаметазон). 6. Антилімфоцитарна сироватка (глобулін). 7. Різні лікарські засоби, що мають імуносупресивний ефект: пеніциламін НПЗЛЗ — бутадіон, індометацин, похідні фенотіазину, препарати золота, гепарин, кислота амінокапронова, ферментні препарати (рибонуклеаза, дезоксирибонуклеаза, L-acпapaгіназа). Точки впливу різних імуносупресивних ЛЗ у ланцюгу імунної відповіді є такими. На імунну відповідь І фази (транспорт антигену і захоплення його макрофагами) впливають глюкокортикоїди і бутадіон, які знижують активність моноцитів і гранулоцитів, пригнічують фагоцитоз. Попереднє лікування цитостатичними засобами, крім того, призводить до зменшення кількості макрофагів. У II—III фазах антиген поглинається імунними клітинами, а лімфоцити, які перебувають у стані спокою, активуються і перетворюються на імунобласти. Пригнічення імунної реакції досягається за допомогою глюкокортикоїдів, введенням антилімфоцитарного глобуліну (АЛГ) та іншими методами. У IV фазі імунної відповіді цитостатичні засоби та опромінювання блокують проліферацію ефекторних клітин (плазматичних і лімфоцитів), відповідальних за імунітет негайного та уповільненого типів. Цій фазі властива наявність циркулюючих антитіл і цитостатичних лімфоцитів. Пригнічення цитостатичних лімфоцитів можна досягати за допомогою АЛГ, глюкокортикоїдів і меншою мірою — цитостатиків. IgM деполімеризується під впливом пеніциліну. У V фазі відбувається реакція антиген — антитіло. На неї можна впливати бутадіоном, можливо, глюкокортикоїдами, також АЛГ. Симптоматика власне імунних реакцій у VI фазі імунної відповіді, зменшується під впливом глюкокортикоїдів і бутадіону. У випадках тривалого лікування цитостатичними засобами можна досягти протизапального ефекту. Цитостатичні лікарські засоби. Різниця у клініко-фармакологічних принципах призначення цитостатичних засобів для досягнення цитостатичного чи імуносупресивного ефектів така. Імуносупресивний ефект. Низькі дози. Тривале лікування. Ефект настає через тижні або місяці.Значний протизапальний ефект. Пригнічення синтезу РНК. Як імунодепресанти найширше застосовують у клінічній практиці антиметаболіти, алкілюючі сполуки, препарати деяких антибіотиків і ферментів. Антиметаболіти. Механізм імуносупресивної дії антагоністів пурину (меркаптопурину й азатіоприну) полягає в імуносупресивному впливі на IV — проліферативну фазу імунної відповіді, імуносупресивній дії після надходження антигену, підвищенні толерантності при повторному введенні антигену, гальмуванні гуморальної імунної відповіді (пригнічення продукування переважно IgG), пригніченні клітинних імунних реакцій і неспецифічних реакцій запалення, можлива протизапальна дія. Звичайна початкова добова доза меркаптопурину — 2 мг/кг, у разі тривалого лікування — 0,5—1 мг/кг. Його ефект підвищується призначенням дозою 4 мг/кг на добу. Імунодепресивний ефект обох засобів розвивається через 20 — 60 діб після початку лікування. Метотрексат, антагоніст кислоти фолієвої, пригнічує активність дигідрофолатредуктази (РН2-редуктаза), утворення кислоти тетрагідрофолієвої, яка потрібна для ресинтезу тимінметилових груп і кислоти дезоксиуридилової в межах синтезу тимідилату. При цьому порушується подвоєння ДНК. Призначають перорально від 2,5 до 5 мг на добу; загальна доза на тиждень — від 10 до 20 мг. Імуносупресивний ефект розвивається після введення 10-20 мг на 10-40-й день після початку лікування. Як імунодепресанти в групі алкілюючих сполук клінічне значення мають циклофосфан і хлорбутин. Механізм їхньої імуносупресивної дії полягає в гальмуванні проліферативної й непроліферативної фаз імунної відповіді, пригніченні імунітету до і після взаємодії з антигеном, стимуляції деяких імунних реакцій (якщо препарати призначають до введення антигену), підвищенні толерантності, пригніченні гуморальної відповіді й неспецифічних запальних реакцій за незначного впливу на клітинну імунну відповідь. Циклофосфан призначають початковою дозою 200-400 мг, у випадках тривалого призначення — 75-100 мг на добу. Імуносупресивний ефект розвивається на 10-ту добу від початку лікування. Хлорбутин призначають по 0,2 мг/кг на добу, у разі тривалого лікування дозу зменшують; імуносупресивний ефект настає на 10—14-ту добу після початку лікування. Протипухлинні антибіотики. Найважливішим представником цієї групи імунодепресантів є актиноміцин D — гальмує поділ клітин, а також синтез РНК. Препарату властива значна побічна дія, і тому його не призначають для тривалого лікування. Проте препарат досить ефективний для запобігання відторгненню нирок або інших органів після трансплантації. Вводять парентерально, добова доза 0,01-0,02 мг/кг. Циклоспорин не належить до групи антибіотиків, він є продуктом обміну грибів групи Trichoderma polysporum. Циклоспорин має значний імуносупресивний ефект, пригнічуючи переважно проліферацію Т-лімфоцитів, які беруть участь у відторгненні трансплантата. Призначають при трансплантації органів і тканин. Алкалоїди. У клінічній практиці використовують препарати алкалоїдів барвінка рожевого (Vinca rosea), які блокують мітоз у метафазі, пригнічують реакції синтезу білків і залежних від ДНК РНК-полімераз. Найбільш відомими з цих засобів є вінкристин і вінбластин. Перший впливає переважно на лімфоцити і має менш виразну мієлодепресивну дію. Призначають 2 мг внутрішньовенно раз на тиждень. 11.2.2.1. Показання до імуносупресивної терапії. Глюкокортикоїди. На відміну від цитостатичного, імунодепресивний ефект глюкокортикоїдів полягає в тому, що вони не пригнічують мітоз клітин. Глюкокортикоїди мають пригнічувальний вплив на різні ланки імуногенезу: міграцію стовбурових клітин з кісткового мозку, міграцію В-лімфоцитів, їх взаємодію з Т-лімфоцитами тощо. Найчастіше у клінічній практиці призначають преднізолон, тріамцинолон, дексаметазон. Усі ці засоби викликають однаковий ефект як відносно ефективності, так і побічної дії. Відносно лікування глюкокортикоїдами імуносупресивна фармакотерапія має деякі особливості. Так, за неадекватного дозування можуть раптово виникати небезпечні побічні ефекти й ускладнення. Тому призначення цього виду імуносупресивної терапії має чіткі показання: підтверджений діагноз аутоімунного захворювання, його прогресуючий перебіг, несприятливий прогноз, інші лікувальні заходи вичерпано, відсутність резистентності й протипоказань до призначення глюкокортикоїдів, похилий вік хворих тощо. Антилімфоцитарна сироватка (глобулін). У сучасній практиці використовують переважно не сироватку, а її збагачену активну фракцію — антилімфоцитарний глобулін з активним імуносупресивним ефектом, що пов'язаний з інтенсивним руйнуванням лімфоцитів і розвитком лімфоцитопенії. Тривале призначення призводить до атрофії лімфоїдних органів. 11.2.2.2. Протипоказання до імуносупресивної терапії. Особливої обережності слід дотримуватись у таких випадках: наявність інфекції, майбутні операційні втручання (у тому числі трансплантація нирок), недостатня функція кісткового мозку, зниження функції нирок, вагітність або бажання мати дитину, порушення функції печінки, органічні порушення з боку імунної системи. Слід підходити зважено до призначення імунодепресантів дітям та підліткам. Протиалергічні лікарські засоби. Назва.Форми випуску, середні терапевтичні дози, способи застосування. Кромолін-натрій Cromolin-natrium Капсули по 0,02 г. Для інгаляцій по 1 капе, за допомогою спеціального інгалятора Димедрол Dimedrolum Порошок, таблетки по 0,03 — 0,05 г (0,01 —0,02 г для дітей); супозиторії по 0,005, 0,01, 0,015 і 0,02 г; в ампулах по 1 мл 1 % розчину; очні краплі — 0,2 і 0,5 % розчин. Усередину 0,03 — 0,05 г 1—3 рази на день; внутрішньом'язово, внутрішньовенно по 1—5 мл 1 % розчину Дипразин Diprazinum Таблетки по 0,025 г, вкриті оболонкою; в ампулах по 2 мл 2,5 % розчину. Усередину по 0,025 г 2 —3 рази на день після їди; внутрішньом'язово, внутрішньовенно по 2 — 10 мл 2,5 % розчину Діазолін Diazolinum Порошок, драже по 0,05 — 0,1 г. Усередину по 0,05 — 0,2 г 1 —2 рази па день після їди, дітям — по 0,02 — 0,05 г 1 —3 рази на день Супрастин Suprastinum Таблетки по 0,025 г, в ампулах по 1 мл 2 % розчину. Усередину по 0,025 г 2 — 3 рази під час їди; внутрішньом'язово, внутрішньовенно по 1—2 мл 2 % розчину Левамізол Levamizolum Таблетки по 0,05 і 0,15 г. Усередину по 0,1 —0,15 г на добу Тималін Thymalinum У флаконах по 0,01 г. Внутрішньом'язово (глибоко) по 5 —30 мг щодня, попередньо розчиняти в 1 — 2 мл ізотонічного розчину натрію хлориду (курс 30 — 100 мг). Дітям: до року — 1 мг; 1—3 років — 1—2 мг; 4 — 6 років — 2-3 мг і 7 — 14 років — 3 — 5 мг (протягом 3—10 днів). Профілактично: дорослим 5—10 мг; дітям — 1 мг протягом 5 днів Т-активін T-activinum У флаконах по 1 мл 0,01 % розчину. Підшкірно по 1 мл перед сном раз па добу протягом 5 — 14 днів. Близько 50 % захворювань у людини викликають збудники, серед яких значне місце посідають мікроорганізми. Для профілактики цих захворювань і лікування хворих використовують протимікробні засоби. Декотрі захворювання викликають найпростіші, які паразитують в організмі людини чи на поверхні її тіла. Засоби, що діють на цих збудників, називають протипаразитарними. Протимікробні та протипаразитарні засоби є засобами етіотропної терапії, тобто вони впливають на причину захворювання. Протимікробні засоби поділяють на антисептичні, дезінфікуючі, хіміотерапевтичні. Антисептичні і дезінфікуючі засоби здатні викликати загибель або припиняти ріст і розвиток мікроорганізмів середовища, що оточує хворого, а також тих, що перебувають на поверхні його тіла. Хіміотерапевтичні засоби — це речовини, що вибірково діють тільки на певних збудників захворювань, що перебувають в організмі людини. Антисептичні речовини застосовують для знезаражування шкіри, слизових оболонок, поверхні опіків, ран, порожнин тіла людини тощо. Дезінфікуючі речовини застосовують для впливу на мікроорганізми, що перебувають у навколишньому середовищі: в приміщеннях, на одязі, предметах догляду за хворими, виділеннях інфекційних хворих (гній, харкотиння, сеча, фекалії тощо). Між антисептичними й хіміотерапевтичними засобами не завжди можна провести чітку межу. Спроби використання антисептичних засобів, зокрема хлорного вапна, сполук важких металів, йоду та інших належать до першої половини минулого сторіччя (О. П. Нелюбін, І. Земельвейс, М. І. Пирогов). Щодо успіху в цьому напрямі М. І. Пирогов сказав, що «недалекий той час, коли ретельне вивчення травматичних і госпітальних міазм дасть хірургії інший напрям». У науковій розробці проблеми антисептиків у хірургії велику роль відігравав англійський хірург Джозеф Лістер. Він запровадив у клінічну практику оброблення рук хірурга, операційного поля, інструментів і ран розчином фенолу. Але фенол виявився надто токсичним і легко абсорбувався через шкіру. Перші успіхи антисептики започаткували широкі пошуки протимікробних засобів, які продовжуються і сьогодні. Протимікробні засоби можуть чинити бактерицидну або бактеріостатичну дію. Активність протимікробної дії засобу залежить від багатьох чинників, насамперед від чутливості збудника до даної речовини і від його кількості, а також від концентрації протимікробного засобу. Найчастіше збільшення концентрації підвищує протимікробну активність. Виняток становить спирт етиловий: підвищення концентрації до 70 % збільшує протимікробну активність, а дальше підвищення концентрації при наявності білків, навпаки, знижує активність, що пояснюється швидкою коагуляцією білків, утворенням захисної плівки, яка перешкоджає проникненню спирту в глибокі шари шкіри, де можуть перебувати мікроорганізми. Протимікробна активність залежить від тривалості дії (експозиції). Збільшення її підвищує протимікробну активність, наприклад, ртуті дихлорид (сулема) діє в 40 разів активніше при експозиції 30 хв, ніж 2,5 хв. Під час гарячки також підвищується протимікробна дія. Ртуті дихлорид втричі, фенол у 7 разів активніші при підвищенні температури на 10° С. Наявність білків знижує активність протимікробних засобів, наприклад, 10 % розчин сироватки знижує активність фенолу на 10 %, ртуті дихлориду — на 90 %. Це пояснюється утворенням сполук протимікробних засобів з білками. |
| 12.1. Антисептичні і дезінфікуючі засоби. |
| Антисептичні і дезінфікуючі засоби мають значну протимікробну активність. Вони повинні мати широкий спектр протимікробної дії, бути активними при наявності рідин організму та продуктів тканинного розпаду, швидко діяти в кислому та лужному середовищах, добре розчинятись і мати достатню поверхневу активність, бути хімічно стійкими; не повинні викликати корозії медичних інструментів, викликати місцеву подразнювальну дію, сенсибілізацію, порушувати процес загоєння ран. Ці засоби не повинні також абсорбуватись у кров у значній кількості, у разі абсорбування — не викликати тяжких побічних реакцій. Обов'язкова умова — бути нешкідливими для макроорганізму. Активність дії визначають за феноловим коефіцієнтом — співвідношенням концентрації фенолу, що викликає бактерицидну дію, до концентрації розчину іншої речовини, в якій вона викликає такий самий ефект. Для оцінки антисептичної речовини має значення також загальна токсичність для живого організму. Для медичної практики більшу цінність мають речовини з найменшою токсичністю. Класифікація. Антисептичні та дезінфікуючі речовини поділяють за хімічною будовою: 1. Неорганічні сполуки: галогени і галогеномісткі сполуки, окисники, кислоти, луги, сполуки важких металів. 2. Органічні сполуки: а) ароматичного ряду: група фенолу, дьоготь березовий, похідні нітрофурану, оксихіноліну, барвники; б) аліфатичного ряду: альдегіди, спирти, детергенти (поверхневоактивні речовини); в) антибіотики для зовнішнього застосування (мікроцид, новоіманін, граміцидин, фузафунгін, геліоміцин) фітонциди, ефірні олії. 12.1.1. Неорганічні сполуки. 12.1.1.1. Галогени і галогеномісткі сполуки. 12.1.1.1.1.Препарати хлору. Хлор і його сполуки мають активну протимікробну дію широкого спектра. Хлор у концентрації 0,02 мг/л викликає загибель різних мікробів. У середовищі, що містить органічні речовини, бактерицидна дія хлору знижується, оскільки він частково зв'язується органічними речовинами і активна його концентрація зменшується. Механізм бактерицидної дії хлору пов'язаний з його взаємодією з білками цитоплазми мікроорганізмів. У молекулі білка хлор заміщує атом водню, зв'язаний з азотом. Внаслідок цього не можуть утворюватись водневі зв'язки між атомами азоту і карбоксильним вуглецем. У результаті порушується утворення вторинної структури білка. У водневих розчинах препарати хлориду можуть утворювати кислоту хлороводневу, яка розпадається на активний хлор і кисень. Тому деякі препарати хлору поєднують властивості галогенів і окисників. При взаємодії хлору з водою вивільняється атомарний кисень, який діє як окисник: СІ2 + Н20 = НСІ + НСІО; НСІО → НСІ + О. Таким чином, протимікробна дія хлору спричиняється хлоруванням і окисненням органічних речовин. Сполуки, що містять вільний хлор, мають дезодоруючу властивість. Протимікробна дія сполук хлору знижується за наявності органічних речовин і лугів. У кислому середовищі і при підвищенні температури протимікробна дія підвищується. Газоподібний хлор використовують для хлорування води. |