Голосних звуків української мови. Творення голосних звуків, їх класифікація. Основні принципи класифікації голосних

• Название: Голосних звуків української мови. Творення голосних звуків, їх класифікація. Основні принципи класифікації голосних
• Анкор: PKUM_EKZAMEN.doc
• Дата: 28.08.2018
• Размер: 0.87 Mb.
• Имя файла: PKUM_EKZAMEN.doc
• Тип: Документы; #23686
• страница: 3 из 9

"Голосні звуки".

Для того, щоб вимовити [о] та [у], ми випинаєио і заокруглюємо губи, вони належать до огублених, лабіалізованих. Саме тому ці голосні можуть у вимові наближатись. У ненаголошеній позиції [о] перед наголошеним [у] вимовляється [оу]. Наприклад, слово "косуля" ми вимовляємо так: [коусýл'а].

Увага: в інших випадках, тобто перед іншими наголошеними голосними звук [о] не міняється.

Певних змін у ненаголошеній позиції зазнають голосні звуки [и] та [е], наближаючись відповідно одне до одного - [ие], а [еи].

Увага: за шкільними правилами української мови таке наближення звуків [и] та [е] можливе лише в позиції перед наголошеним протилежним голосним. Наприклад, живе - [жиевé]. Наголошений [е] впливає на попередній ненаголошений [и]. Однак аналіз тестів ЗНО з української мови попередніх років показав, що усі ненаголошені [е] та [и] слід вважати наближеними, і транскрибувати відповідно [еи] та [ие]. Винятками в цьому випадку є ненаголошене "и", розташоване в кінці слова після наголошеного складу. Наприклад, писати - [пиесáти]. Як бачимо, у першому випадку наближення ненаголошеного "и" до "е" відбувається, а в другому - ні. Також чітко, тобто без наближень, вимовляється ненаголошений [и] перед "й". Детальніше про специфіку транскрипції приголосного "й" в наступній статті " Нескладові "в" та "й"". 

Всі інші голосні звуки істотних змін при вимові не зазнають.

1. Голосні під наголосом, на початку (за винятком [і]) і в кінці слова вимовляються чітко: [вéлич], [сúд′ачи], [пóле];
2. Наголошений голосний [і] на початку слова наближається у вимові до [и]: [íиншиj], [íинод′і];
3. Голосний [о] в ненаголошеній позиції вимовляються чітко, ніколи не наближається у вимові до [а]: [кóротко], [монтáж];
4. Голосний [а] завжди вимовляються чітко, ніколи не наближається у вимові до [е]: [л′áл′ка], [д′áд′ко];
5. Голосні в ненаголошеній позиції можуть наближатися у вимові один до одного:
6. Голосний [о] у позиції перед складом з наголошеним [у], [і] наближається у вимові до [у] → [оу]: [гоулỳбка], [коужỳх], [тоуб’í], [соуб’í];
7. Голосний [е] в ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до [и] → [еи]: [веилúкиj], [веиснá], [сеистрá];
8. Голосний [и] в ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до [е] → [ие]: [жиевỳт′], [диевỳjус′].

5.Основні правила вимови приголосних. Порушення правил вимови українських приголосних та причини такого явища.

1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [з], [д̑з], ['ж], [д͡ж], [г], [ґ] у кінці слова і в кінці складу перед глухим приголосним вимовляються дзвінко: [хл'і́б], [горо́д], [вʻʻіз], [ґед̑з'], [н'іж], [ґанд͡ж], [с'н'іг], [ґиерли́ґ]; [гриебки́], [обчи́стиети], [гр'а́дка], [вʻʻідкуси́ти], [ни́зка], [вʻʻід̑зсади́ти], [ду́жка], [пʻʻідше́фниĭ], [дос'агти́].

Тільки в словах вогко, легко, кігті, нігті, дігтяр звук [г], як правило, знеголошується: [во́г̯ко] і нерідко оглушується: [во́х̯ко]. Знеголошується також звук [д] у слові жердка: [же́рд̯ка].

2. Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється звуком [ф]: [барв]. Навпаки, в кінці слова після голосного, в середині слова після голосного перед приголосним та на початку слова перед приголосним набуває більшої звучності і переходить у нескладотворчий [ў]: [браў], [поўтори́ти], [ўплиў].

Безголосий варіант [в], але без переходу в [ф] зустрічається тільки в кінці слова після двох глухих приголосних: [виедауни́цтв̯].

3. Префікс з-, як і прийменник, перед глухими приголосними переходить у [с-]: зцілити [с'ц'ілйти], з хати [схати].

4. Префікс роз- перед глухими приголосними у швидкому і нормальному темпі вимовляється як [рос-]: розказа́ти[росказа́ти]. Перед [с] здебільшого зберігається форма із [з]: [розси́пати]. У повільному темпі звучить роз-: [розказа́ти].

5. Префікс без- перед глухими у повільному і нормальному темпі вимовляється як [без-]: [беизпека]. У швидкому — як [бес-]: [беиспе́ка].

6. Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів вимовляються як відповідні дзвінкі: боротьба́[бород'ба́], вокза́л [воґза́л]. Також у тісних словосполученнях: о́сь де [о́з'де], хоч би́ [ход͡жби́].

7. Сполучення літер дж вимовляється як один звук [д͡ж]. Твориться він так само, як [ч], тільки з участю голосу:джерело́ [д͡жеиреило́], буджу́ [буд͡жу́].

На межі префікса і кореня правописне дж вимовляється як два звуки: [вʻʻід-жиема́ти] → [вʻʻід͡жжиема́ти]. Звук [д͡ж] тут виник із [д] внаслідок уподібнення.

8. Сполучення літер дз звучить як один приголосний [д̑з]. Твориться він так, як [ц], але з участю голосу: дзе́ркало[д̑зеркало], кукуру́дза [кукуру́д̑за].

На межі префікса і кореня правописне дз вимовляється як два окремих звуки:[пʻʻід-зві́тниĭ] → [пʻʻід̑ззві́тниĭ]. Звук [д̑з] тут постав із [д] унаслідок асиміляції.

9. Звук [г] в українській мові дзвінкий, гортанний (власне, глотковий), фрикативний приголосний: [голова́], [доро́га], [говори́ти].

10. Літературний [л]—передньоязиковий ясенний твердий сонант. Твердо він вимовляється в кінці слова та перед приголосним: [вʻʻіл], [полк], також перед голосними [а], [о], [у]: [клас], [блок], [клуб]. У цих же позиціях [л] виступає і м'яким. На письмі його м'якість позначається літерами ь, я, ю: біль, пильнувати, льох, лякати, люди.

Перед [і] звук [л] вимовляється м'яко: [л'і́кар], [л'і́зти]. Перед голосними [е] та [и] поширена трохи пом'якшена (але не м'яка) вимова [л]: [ел˙ектриека], [л˙и́хо]. Цю середню між твердою і м'якою вимову словник не фіксує: [еле́ктриека], [ли́хо]. М'яка вимова [л] перед [е]: [ел'е́ктриека], [л'е́кц'іја] є грубим порушенням літературної норми. Не властивий літературній мові і дуже твердий задньопіднебінний [л], відомий у говорах західних областей. У кінці слова після глухого приголосного звук [л] буває безголосим: [бʻʻіно́кл̯' ].

11. Губні приголосні [б], [п'], [в], [м], [ф] майже завжди тверді: [др'іб], [сип], [с'ім], [верф]. Напівпом'якшеними вони виступають у позиції перед [і]: [бʻʻіб], [пʻʻіл], [вʻʻін], [мʻʻіĭ], [фʻʻігу́ра], у словах типу [с'вʻʻа́то], [ц'вʻʻа́х], [д̑з'вʻʻакнути] та в деяких іншомовних словах: [бʻʻуро́], [пʻʻуре́].

12. Звук [ф] — губно-зубний щілинний глухий твердий приголосний, відомий лише в словах іншомовного походження: [факт], [фо́рма], [ареифметиека]. У діалектному мовленні цей звук часто замінюється двома звуками [хв] або одним [х]: [хвакт], [хво́рма], [хо́рма] [ареихме́тиека]. Спостерігається в говірках і зворотне явище — усталене звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [фи́л'а], [фʻʻі́ртка], [фʻʻіст], [форо́ба]. Такі заміни не допускаються літературною мовою.

13. Приголосні [г], ['к], [х], [ґ], як правило, тверді: [ги́чка], [ки́лием], [хи́триĭ], [ґи́ґнути], [ге́н'іĭ], [ке́л'ма], [хе́кати], [ґед̑з'], [дороги́ĭ], [важки́ĭ], [глухи́ĭ] (ч. р.), [дороге́], [важке́], [глухе́'], [беириеги́], [думки́], [пастухи́], [д̑зи́ґи]. Напівпом'якшені вони тільки перед [і] та в окремих запозичених словах: [гʻʻі́рко], [кʻʻіне́ц' ], [хʻʻіба́], [кʻʻуве́т].

14. Шиплячі [ч], [д͡ж], [ш], [ж] в українській літературній мові тверді:[ча́ша], [чиета́ч], [чу́чеило], [чи́шчеиниĭ], [д͡жем], [меижа́], [лоша́], Напівпом'якшені вони в позиції перед [і] та в деяких словах іншомовного походження: [о́чʻʻі], [товариешʻʻі́], [ножʻʻі́], [жʻʻур'і́].

Подовжені шиплячі частіше вимовляються також напівпом'якшено: [кло́чʻʻ:а], [під:а́шʻʻ:а], [збі́жʻʻ:а]. Пом'якшена вимова шиплячих перед а дієслівного закінчення третьої особи множини: [бʻʻіж'а́т' ], [криеч'а́т' ], а також в іменниках середнього роду типу лоша: [лошʻʻа́], [курчʻʻа́], властива окремим говорам, не відповідає літературній нормі.

15. Приголосний [ц] у літературній мові здебільшого м'який: [молоде́ц' ], [ву́лиец'а], [реивол'у́ц'іја], [ц'а́мриена]. Твердий він завжди перед [е], [и]: [це́гла], [цим], а також у запозичених словах: [ца́риена], [плац], [пала́ц], [абза́ц] і окремих вигуках: [бац], [клац].

16. Звук [р] постійно твердий укінці слова й складу: [вʻʻіўча́р], [чеитве́р], [база́р], [кома́р], [л'і́кар], [суха́р], [з'вʻʻір], [тхі́р], [веирба́], [верхи́], ['гірки́ĭ], [мо́рква]. М'яка вимова [р] у цих позиціях: [базар' ], [л'ікар' ]; [вер'хи], [мо́р'ква], а також перед [а] в деяких словах: [кварти́р'а], [комо́р'а], [гр'ад], [р'ама] є діалектною, ненормативною.

На початку складу перед [і], звуками [а], [у], [о], що графічно передаються буквами я,ю та сполученням літер ьо, приголосний [р] вимовляється м'яко:[р'і́веин' ], [р'іг], [зор'а́], [пор'а́док], [р'аби́ĭ], [гр'у́кати], [вар'у́], [утр'о́х]. Тверда вимова [р] у цих позиціях: [риг], [зора́], [бу́ра], [пора́док], [вару́], [говору́], [л'і́кару], [утро́х], властива багатьом говорам, у літературному мовленні не допускається. У кінці слова після глухого приголосного звук [р] знеголошується: [теиатр̯].

17. Приголосні [д], [т], [н], [л], [з], [с], [ц], [д̑з] можуть м'якшитися в усіх позиціях: [д'а́д'ко], [бад'о́риĭ], [мʻʻід' ], [т'ул'па́н], [мит' ], [н'а́н'ка], [кʻʻін' ], [л'ут' ], [бʻʻіл' ], [з'ат' ], [лаз' ], [с'уди́], [вʻʻіс' ], [ц'ац'ка], [мʻʻіц' ], [ґед̑з' ].

Найм'якшими є [д' ], [т' ], [н' ], [л' ]. Звуки ж [з' ], [с' ], [ц' ], [д̑з' ]—тільки пом'якшені. Дуже м'яка, трохи шепелювата їх вимова: [на во́з'ж'і], [с'ш'і́но], [ц'ч'іна́], відома в південно-західній діалектній групі, не становить літературної норми.

18. Приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед [і], що походить з давнього [о] та прикметникового закінчення -ыѣ, вимовляються здебільшого м'яко: [сиен'іў], [под'і́л], [з'ір], [л'іĭ], [с'іл' ], [ра́д'існиĭ], [зеиле́н'і], [си́т'і], [би́т'і]. Проте в цих позиціях можлива також тверда їх вимова: [сиеніў], [сіл' ], [радісниĭ], [зеиле́ні] і напівпом'якшена: [сиенʻʻіў], [сʻʻіл' ], [ра́дʻʻісниĭ], [зеиле́нʻʻі]. З метою нормалізації вимови цих приголосних перед [і] з [о] та -ыѣ словник рекомендує тільки м'який варіант.

19. Твердо вимовляються зубні приголосні на межі частин абревіатур та на стику слів [пѐдінстиету́т], [брат і сеистра́], а також звичайним темпом на межі префікса і кореня: [беизімен:иĭ].

20. Приголосні [з], [с], [д̑з], [ц], [н], [л], [д], [т] перед м'якими цієї ж групи вимовляються м'яко: [ку́з'н'а], [с'н'іг], [молод̑з'ц'і́], [миец':і], [рад'а́н'с'киĭ], [гʻʻі́л'ц'і], [д'н'і], [д'л'а], [пу́т'н'і], [т'л'і́ти], але: на [во́лз'і].

Звуки [д], [т], [з], [с] перед кінцевим м'яким основи прикметників твердої групи у формах давального й місцевого відмінків однини та називного відмінка множини переважно не пом'якшуються: [наро́дн'іĭ], [па́мјатн'іĭ], [о́бразн'іĭ], [барви́ст'іĭ]; [наро́дн'іĭ], [па́мјатн'і], [о́бразн'і], [барви́ст'і]. Хоч тут можлива і м'яка вимова: [наро́д'н'іĭ], [па́мј'ат'н'іĭ], [о́браз'н'іĭ], [барви́с'т'іĭ]; [наро́д'н'і], [па́мјат'н'і], [о́браз'н'і], [барви́с'т'і].

Приголосні [з], [с], [ц], [д̑з] можуть пом'якшуватися і перед напівпом'якшеми губними: [з'вʻʻір], [с'вʻʻато], [с'вʻʻіт], [с'мʻʻіх], [ц'вʻʻах], [д̑з'вʻʻа́кати].

Зубні в кінці префікса перед м'якими зубними звичайно не пом'якшуються: [беизд'іја́л'ниĭ], [пʻʻідл'і́зти], [розд'ага́ти], [розл'ін'і́јати], [розс'і́јати], але[роз':а́вити].

Пом'якшуються тільки префіксальний [д] перед [д' ], [т' ], [н' ]: [вʻʻід':іли́ти], [над'т'і́сувати], [пʻʻд'н'іма́ти], також [д̑з], [с] перед [с' ], [ц' ]: [пʻʻд̑з'с'істи] [вʻʻід̑з'ц'іл'а́], [с'і́кти], [с'ц'іди́ти] та префікс с- перед [т' ]: [с'т'і́сувати], [с'т'а́гувати].

21. Приголосні [т' ], [д' ] вимовляються без свистячого відзвуку: [т'і́сно], [мит' ], [д'і́ло], [мʻʻід’ ]. Вимова їх з призвуками [ц'], [д̑з']: [т'ц'і́сно], [д'д̑з'і́ло]—не властива українській літературній мові. Лише в позиції після [с' ], [з' ] звуки [т' ], [д' ] мають відзвуки [ц'], [д̑з']: [чи́с'т'ц'], [јі́з'д'д̑з']. Цього відтінку вимови словник не фіксує.

22. Звук [д' ] перед [д], а також шиплячими зберігає свою м'якість: [бу́д'де], [бу́д'чиĭ], [бу́д'шчо]. Також [т' ] перед [т]: [тра́т'те]. Проте відома і тверда їх вимова в цих позиціях: [бу́д:е], [бу́д͡жчиĭ], [бу́д͡жшчо]; [трат:е]. Диспалаталізованого варіанта словник не транскрибує.

23. Подовжені приголосні, що розвинулися в давньоукраїнській мові внаслідок уподібнення звука [ј] попереднім м'яким приголосним: знання, рілля, тінню, ллю, а також подвоєні (здвоєні) в результаті збігу: оббити, законнийвимовляються як один довгий звук: [знан':а́], [об:и́ти]. Так само вимовляються і не закріплені орфографією подовжені приголосні, що постають унаслідок асиміляції: вітчи́зна [вʻʻіч:и́зна], болі́тце [бол'іц:е], ви́нісши [ви́н'іш:и],зжува́ти [ж:ува́ти], бере́шся [беире́с':а], беріться [биер'і́ц':а].

24. Багато груп приголосних зазнають у вимові асимілятивних змін. Унаслідок регресивного уподібнювання відбуваються такі зміни в звукосполученнях:

с + ш→[ш:]: ви́рісши [ви́р'іш:и]

з + ш в середині слова → [жш]: ви́візши [ви́вʻʻіжши],

на початку слова [ш:]: зши́ти [ш:и́ти]

з + ж → [ж:]: зжо́вкнути [ж:о́ўкнути], безжа́лісний [беиж:а́л'існиĭ]

з + ч в середині слова → [жч] безче́сний [беижче́сниĭ],

на початку слова → [шч]: зчи́стити [шчи́стиети]

з + дж →[жд͡ж]: з джерела́ [жд͡жеиреила́]

ш + с' → [с':]: милу́єшся [миелу́јиіс':а]

ж + с' → [з'с' ]: зва́жся [зва́з'с'а]

ч + с' → [ц'с' ]: не моро́чся [моро́ц'с'а]

ш + ц' → [с'ц' ]: на до́шці [на до́с'ц'і]

ж + ц' →[з'ц' ]: на сму́жці [смуз'ц'і]

ч +ц' → [ц':]: у ху́сточці [ху́стоц':і]

На межі слів приголосні [ш], [ж], [ч] перед [с' ], [ц' ] не зазнають асимілятивних змін: [ваш с'інок'і́с], [де ж с'і́сти], [п'ідко́р'увач ц'ілиени́]

д + с → [д̑зс]: ві́дступ [вʻʻі́д̑зступ]

д + ц → [д̑зц]: відцура́тися [вʻʻід̑зцура́тиес'а]

д + ш → [д͡жш]: відшліфува́ти [вʻʻід͡жшл'іфува́ти]

д + ч → [д͡жч]: відчини́ти [вʻʻід͡жчиени́ти]

д + ж → [д͡жж]: віджива́ти [вʻʻід͡жжиева́ти]

д + з → [д̑зз]: ві́дзвук [вʻʻі́д̑ззвук]

т + с → [ц]: бра́тство [бра́цтво]

т +ц → [ц:]: кори́тце [кори́ц:е]

т + ш у нормальному темпі мовлення → [чш]: бага́тшати [бага́чшати], у жвавому мовленні → [ч:]: [бага́ч:ати]

т+ч → [ч:]: кві́тчати [квʻʻіч:а́ти]

25. При вимові відбувається також спрощення в групах приголосних:

нт + ськ → [н'с'к]: студе́нтський [студе́н'с'киĭ]

ст + ськ у звичайному темпі → [с'к]: туристський [тури́с'киĭ], у повільнішому → [с':к]: [тури́с':киĭ]

нт + ст → [нст]: аге́нтство [аге́нство]

ст + ц' → [с'ц' ]: арти́стці [арти́с'ц'і], у старанній вимові→[с'ц':]: [арти́сʻʻц':і]

ст + ч → [шч]: невістчин [неивʻʻі́шч иен]

ст + д → [зд]: шістдесят [шʻʻіздеис'а́т]

ст + с → [с:]: шістсот [шʻʻіс:о́т]

Сполучення чн у деяких[2] народно-побутових словах вимовляється як [шн]: [со́н'ашниĭ] день, [ја́шн'і] крупи, [смашна́ јаје́шн'а], [пшеини́шниј] хліб, [моло́шна] каша.

1. Дзвінкі приголосні в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко:

[народ] - народ; [наказ] - наказ; [чиемдуж] - чимдуж; [надто] - надто; [дбв'ідка] - довідка.

Примітка. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляєтеся як [х]:

[лехко] -легко; [н'іхт'і] - нігті; [к'іхт'і] - кігті.

2. Глухі приголосні перед дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко:

[проз'ба] - орфографічно просьба; [вогзал] - вокзал; [бород'ба] - боротьба.

3. Оглушуються прийменник і префікс з перед глухими приголосними:

[с тобойу] - орфографічно з тобою; [сказати] - сказати.

4. Префікси роз-, без- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу мовлення):

[розписка] і [роспйска] - розписка;

[беизпомиелкбвий] і [беиспомиелковий] - безпомилковий.

5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш] (крім подовжених) та задньоязикові [г], [к], [х] в кінці слова та складу вимовляються твердо:

[с'ім] - сім; [вели'ч] - велич; [пиш^ш] - пишеш; [позичте"] - позичте; [с'м'іх] - сміх.

Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [в'італ'ний] - вітальний; [б*іограф'ійа] - біографія; [ш'іс'т'] - шість; [хвід] -хід;

[к'ілограм] - кілограм.

Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [роздор'іж': а] - роздоріжжя; [р'іч*: у] -річчю.

6. В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [ґ]. Приголосний звук [г] вимовляється у власне українських словах, а також зукра-їнізованих словах іншомовного походження. Найповніший реєстр слів з літерою ґ, що позначає задньоязиковий зімкнений дзвінкий звук [ґ], подано в "Українському орфографічному словнику", яким варто послуговуватися, оскільки звук ґ вживається не лише відповідно до норми, а й на власний розсуд мовців. Подаємо найбільш уживані слова:

ґазда

ґанок

ґатунок

ґречність

ґрунт

ґрунтово-кліматичний ґрунтознавство ґрунтуватися ґрасувати (розчищати)

ґаздувати

ґрати

ґречний

ґречно

ґрунтовий

ґрунтозахисний

ґрунтообробний

ґудзик

7. Буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і вимовляються як африкати [дз], [дж]:

[дзвониек] - орфографічно дзвоник; [присуджувати] - присуджувати; [в'ідр'адже"н': а] - відрядження; [нагородже"н': а] - нагородження.

Роздільна вимова цих звуків [д][з], [д]-[ж] є порушенням орфоепічних норм. Як два окремі звуки вони вимовляються тоді, коли належать до різних частин слова, наприклад до префікса і кореня:

[в'ід-зиевати] - орфографічно відзивати;

[п'ід-зв'їтний] - підзвітний;

[п'ід-жеину] - піджену

8. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед наступними м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко:

[майбут'н'е] - орфографічно майбутнє; [п' іс'н'а] -пісня; [горд'іс'т'] - гордість.

Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова, план, гарантійний, витяг, видавець, мудрість. В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:

1. Голосні [а], [і], [у] - в усіх позиціях вимовляються виразно, чітко:

[зніти] - знати;

[ пунктуал'н'іс'т'] - пунктуальність;

[з'в'ітувати] - звітувати. У деяких словах на початку слова голосний [і] вимовляється з наближенням до [и]:

[іинод'і] - іноді [іинколи] - інколи [іинде] - інде [іиншиї] - інший

2. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед складом з постійно наголошеним [у] й [і] вимовляється з наближенням до [у]:

[то^му] - тому; [порушити] - порушити; [й^му] - йому; [с&бЧ]-собі.

3. Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:

[е]-з наближенням до [и] [ме'ті] - мета; [реиагувіти] - реагувати; [мен'і] - мені.

У ненаголошеній позиції в кінці слова звук [е] вимовляється чітко: [р'іуне] - Рівне; [пбле] - поле.

їй]-з наближенням до [е] [ви'даток] - видаток; [oбвиcнyв¿чe,,н,: а] - обвинувачення; [сисстеиматичнисї] - систематичний. Звуки [е], [и] в наголошеній позиції вимовляються чітко: [полем' і ка] - полеміка; [вибори] - вибори; [креидит] - кредит.

Увага! Орфоепічна компетенція

Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці ненаголо-шеного [о]: [мажоритарна] - мажоритарна (неправильно мажаритарна).

6.Особливості вимови груп приголосних.

Вимова приголосних звуків української мови характеризується в цілому чіткістю)
виразністю як у позиції перед голосним, так і в кінці слова. Однак вимова окремих
груп приголосних має певні особливості.
1. Дзвінкі приголосні не втрачають дзвінкості в кінці слова та в позиції перед
піухими приголосними (крім [г], [з]): [горб], [пох’ід], [наказ], [дубки], [н'іжка], але
[н'іхт'і], [ленхкий], [ш:умом] (з шумом); у префіксі без [з] не оглушується.
116 2. Глухі перед дзвінкими вимовляються дзвінко внаслідок асиміляції за дзвін­
кістю: [бород'ба], [проз'ба], [вогзал], [фудбол].
3. Губні [б], [п], [в], [м], [ф] у кінці слова вимовляються твердо: [с'ім], [др'іб],
[верф], а перед [і] — напівпом’якшено: [б’іл'], [в’ік], [м’іж], [п’ід], [ф’ігура], у словах
іншомовного походження вимовляються пом’якшено також перед голосними зад­
нього ряду ([у], [о], [а]): [б’уро], [ф’узеил'аж].
4. Шиплячі в кінці слова і складу, а також перед голосними [а], [о], [у], [е], [и]
завжди вимовляються твердо: [п’іч], [курча], [чес'т'], [чаша]. Лише у позиції перед [і]
ці звуки вимовляються напівпом’якшено: [нож’і], [груш’і], [оч’і].
5. У кінці слова завжди вимовляємо [ц']: [к’інец'], [хлопеиц'], [си'ниц'а]; крім слів
іншомовного походження та вигуків: [палац], [бац].
6. Буквосполучення дж, дз передають один звук у межах морфеми: [джеирел°о],
[дзеркал°о]; або два звуки на межі морфем: [від-женни], [над-зв°ук°овий].
7. Щілинний [г] в українських і в багатьох запозичених словах вимовляється як
гортанний: [гай], [гор’іх], [гора], [гуси], [сн'іг], [агр°он°ом], а проривний [ґ] звучить у
небагатьох словах: [аґрус], [ґазда], [ґанок], [ґедз'], [гирлига] та ін.
Увага! Усі запозичені слова в українській мові фонетично й граматично
адаптуються. Однак окремі з них характеризуються орфоепічними особливо­
стями. Наприклад, російський голосний [е], що походить з [іе], передається в
українській мові як [+е] після м’якого приголосного (орфографічно є): Лесков.
Бєлий. В іншомовних загальних назвах після [д], [т], [з], [с], [ц], [ж], [ч], [ш], [р]
вимовляється [и], а після інших приголосних — [і]: дизель, шифр, жираф, але:
хімія, гігант, фізика. Звукосполучення «голосний + [і]» замінюється в україн­
ській мові на «голосний + [йі]»: егоїст, мозаїка. Те ж саме із сполученням [і] +
[е]: гігієна, ієрогліф, але всередині слова у звукосполученнях [іа], [іу], [іо]
приголосний [й] не з’являється: ідіома, авіація, тріумф.

7.Акцентуаційні норми СУЛМ . Правила вимови звуків української мови, правила вимови звукосполучень , норми наголошування слів, норми інтонування як обовязкову складову загальної культури мовлення людини. Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів.

Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією.

Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.
Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у

виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим

видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може

падати на будь-який склад, напр.: а?верс, акце?пт, арбітра?ж,

акредити?в, автоматиза?ція; відзначається здатністю рухатися у межах

слова зі зміною його форм, напр.: авансува?ти – авансу?ють.
Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення

певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній

синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова

чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне

виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків).
До особливостей наголошування слів української мови належать:
– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла?);
– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних

(кварта?л, кіломе?тр, аристокра?тія);
– подвійне наголошування слів (за?вжди?, по?ми?лка);
– наголошування складних слів (прива?тнорабовла?сницький,

ра?боторгі?вля);
– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові

(фено?мен, до?гмат, гене?зис);
– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або

в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (ки?дати, нови?й,

ви?падок, віднести?,);
– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (ви?ходити і

виходи?ти, забі?гати і забіга?ти).
В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи

слів:
– дієслова вести?, нести? і под. мають наголос на останньому складі,

слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в

минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу?де,

бу?дуть, була?, були? тощо);
– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза?ння,

планува?ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад

(знання?, звання? тощо);
– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос

на останньому складі (величина?, новина? тощо);
– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова,

від яких вони утворені (Ки?ївщина, Доне?ччина);
<
p
p
ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-,

мають наголос здебільшого на префіксах (за?хід, ро?зстріл, за?тишок,

пере?біг, при?повідка тощо); винятки розгро?м, зачи?н, набі?р;
– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні

(листки?, сторінки? тощо);
– однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра?тія,

демокра?тія; діало?г, катало?г тощо; числівники одина?дцять,

чотирна?дцять, п’ятдеся?т, шістдеся?т тощо; більшість слів однакового

типу творення мають різний наголос, напр.: вимика?ч, шука?ч і

рення мають різний наголос, напр.: вимика?ч, шука?ч і

вини?щувач, випро?стувач; міліме?тр, кіломе?тр і баро?метр, термо?метр

тощо.
2. Роль наголосу у літературному мовленні
Наголос є засобом фонетичного оформлення слова, виступає виразником душі

слова. Втрачаючи наголос, слово часто втрачає свою самостійність.
В українській мові трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову

самостійність, втрачають наголос і приєднуються до інших слів,

пов’язуючись із ними спільним наголосом. Слова без наголосу, які

приєднуються до наступних слів, називаються проклітиками, наприклад:

переді мно?ю, мимо на?с. Слова, що стоять після наголошених, утворюючи з

ними одне фонетичне ціле, називаються енклітиками, наприклад: працю?й

же, хоті?в би.
Наголошування характеризується в українській мові сталою системою і

яскраво вираженими закономірностями. Акцентуаційні норми відображені у

різних словниках, тому є загальнодоступними. Проте у практиці усного

мовлення трапляється багато порушень цих норм, що знижує загальний

рівень спілкування. Особливо це стосується ділового мовлення, яке

покликане обслуговувати усі сфери громадського життя і діяльності членів

суспільства. Са?ме ділове мовлення є свідченням реального рівня мовної

культури суспільства. Воно вимагає чіткого дотримання акцентуаційних

норм, яке є важливою і необхідною ознакою культурного й грамотного

ділового мовлення.

Вимова звукосполучень 1. Сполучення -шся і -ться у дієслівних формах вимовляються як [с':а], [ц':а]: [зв'ітуйес \а], [у'чиец':а], [лиестуйец':а] (орфографічне: звішуєшся, учиться, листується). 2. Сполучення -жся, -чся у дієсловах наказового способу вимовляються як [з'с а], [цс а]: не [ур'і'з'с'а], не [мороц'с'а] (орфографічне: не вріжся, не морочся). 3. Групи приголосних, що з'являються у словах внаслідок словотворення, спрощуються: проїздн(ий) ->[пройізний]. Таку вимову приголосних закріплює український правопис: злісний, тижневий, якісно. Проте написання окремих слів, зокрема числівників шістнадцять, шістсот, шістдесят, не відповідає вимові: [ш'існадц'ат], [ш'іс:от], [ш'ізде"с'а'т]. Така ж невідповідність спостерігається і в багатьох словах, утворених від іншомовних твірних основ: президентський [пре"зиеде'нс'кий], агентський [агенс кий}. Примітка. Ніколи не спрощуються звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здр]игатися, зу[стр]іч, [спр]ава. Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: поїзд, маркетинг, феномен, консорціум, комерсант, співіснування, самовдосконалення. Така особливість, як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним, як-от: гараж: — гаража — у гаражі; гопак — гопака. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад форма називного відмінка множини деяких іменників лікарі але 4 лікарі), форми родового й орудного відмінка

однини числівника один (одного але всі до одного, один за одного, один одного; одним, але один за одним, один з одним, одні одних).

Складність засвоєння наголосу посилюється також тим, що у багатьох словах наголос є нерухомим, тобто при змінюванні слова за відмінками, родами, числами, дієвідмінами наголос припадає на той самий склад: гривня - гривні, гривнями.

У розмовній мові часто трапляються помилки, що виникають внаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосу. Порушення норм наголошування іноді пояснюються впливом російської мови.

Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.

Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може падати на будь-який склад, напр.: а́верс, акце́пт, арбітра́ж, акредити́в,автоматиза́ція; відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм, напр.: авансува́ти – авансу́ють.

Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків).

До особливостей наголошування слів української мови належать:

– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла́);

– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (кварта́л, кіломе́тр, аристокра́тія);

– подвійне наголошування слів (за́вжди́, по́ми́лка);

– наголошування складних слів (прива́тнорабовла́сницький, ра́боторгі́вля);

– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (фено́мен, до́гмат, гене́зис);

– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (ки́дати, нови́й, ви́падок, віднести́,);

– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (ви́ходити і виходи́ти, забі́гати і забіга́ти).

В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів:

– дієслова вести́, нести́ і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу́де, бу́дуть, була́, були́ тощо);

– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза́ння, планува́ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання́, звання́ тощо);

– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина́, новина́ тощо);

– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Ки́ївщина, Доне́ччина);

– відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (за́хід, ро́зстріл, за́тишок, пере́біг, при́повідкатощо); винятки розгро́м, зачи́н, набі́р;

– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки́, сторінки́ тощо);

– однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра́тія, демокра́тія; діало́г, катало́г тощо; числівники одина́дцять, чотирна́дцять, п’ятдеся́т, шістдеся́т тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимика́ч, шука́ч і вини́щувач, випро́стувач;міліме́тр, кіломе́тр і баро́метр, термо́метр тощо.


8.Фонетичний, морфологічний, історичний(традиційний ) , диференціюючий (смисловий )принципи орфографії . Принципи української орфографії. Поняття орфограми .

Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила.

Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.

Фонетичний принцип.

Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють.

За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, стихати, схопити), а також слова гарячий (пор. горіти), чорний (йор. черниця), чеський (пор. чех), серце (пор. сердечний), тижневий (пор. тиждень) та ін. Онтологічно фонетичний принцип є першим для всіх мов.

Морфологічний принцип.

Для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції.

За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову [бо-род'ба], [с'м'Уец'а], [брац'киі], [п'їс'н'а], [агенство].

Ідеографічний, або символічний, принцип

(Його ще називають диференційними написаннями). Опирається на смислові відмінності подібних написань.

Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. Слово компанія вживається тоді, коли потрібно виразити значення "товариство", а кампанія, коли слово має значення "сукупність заходів для здійснення в певний період якогось важливого громадсько-політичного або господарського завдання". За ідеографічним принципом пишуться різні закінчення для різних значень у деяких словах. Наприклад: звука (в музиці, в лінгвістиці) і звуку (в інших значеннях), блока (механізм) і блоку (об'єднання), апарата (пристрій) і апарату (установа; сукупність органів), органа (частина організму) й органу (установа), центра (в математиці) і центру (в інших значеннях), оригінала (дивак) і оригіналу (першоджерело). Цим принципом обґрунтовується також різне написання прийменника з іменником і ононімічних прислівників (до дому і додому, на зустріч і назустріч, з боку і збоку), написання малої букви в загальних назвах і великої у власних (віра і Віра, любов і Любов, орел і місто Орел), а також написання займенників ви і Ви (з великої букви Ви пишеться у випадку підкресленої шанобливості). У російській мові диференційним принципом визначаються написання ожёг (дієслово) й ожог (іменник), плачь (наказова форма дієслова) і плач (іменник).

Історичний.Він полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі.

До традиційних написань в українській мові належать написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох звуків, збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і написання без подвоєння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив), а також написання е та и в ненаголошених позиціях таких слів, як левада, леміш, лиман, кишеня тощо.

Основу української орфографії складають два головні принципи – фонематичний і морфологічний. Певну роль відіграють також історичний (або традиційний) і смисловий (або семантико-диференціюючий) принципи.
Згідно з фонематичним принципом написання слів ґрунтується на якнайповнішому врахуванні їх літературно-нормативного звучання, тобто слова пишуться так, як вимовляються за нормами орфоепії: шостий – шести, гарячий, боягузтво, кроїти – краяти, сонце, материнка – яблунька, гілка - тополька.
Морфологічний принцип полягає в тому, що значущі частини споріднених слів (морфеми) пишуться однаково, незважаючи на те що вони в різних формах того самого слова або в споріднених словах звучать по-різному: крутишся – [к р y' т ие с':а].
Суть історичного принципу полягає в тому, що деякі написання не зумовлюються ні вимовою, ні морфологічною будовою слова, їх написання перевіряємо за словником: леміш, левада, кишеня, комин. Вони виникли історично.
Смисловий принцип орфографії лежить в основі диференціації за допомогою різних написань:
1) власних і загальних назв: Орел і орел;
2) слів і прийменниково-іменникових конструкцій та часток не, ні з самостійними словами (разом – окремо): убік – у бік, неволя – не воля;
3) складних слів і словосполучень (разом – окремо): відвідати палатку легкопоранених – у палаті було кілька легко поранених осколками. Тобто, щоб написати слово, треба осмислити, що воно означає. 

Орфогра́ма — правильне написання за відповідним правилом або за тра­дицією, яке обирається з кількох можливих. Орфограма є однією з основних одиниць