І. В. СпасибоФатєєвої, В. Л. Яроцького
 Скачать 4.59 Mb.
|
|
ГЛАВА 35 ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ДОГОВІР § 1. Поняття і значення договору Договір має місце там, де рівні, вільні та майново відокремлені суб’єкти досягають між собою домовленості з приводу чогось важли- вого для них. Тому договір можливий лише у сфері приватного права, побудованого саме на таких принципах (статті 1 і 3 ЦК України) і являє собою правову конструкцію суто приватного характеру. Однак у зв’язку з тим, що приватне право становить не тільки цивільне, але й почасти земельне, екологічне, господарське, сімейне, аграрне право, крім цивільно-правових договорів мають місце також ті, які регулюються нормами зазначених галузей права. Договір набув поширення й поза сферою приватного права, напри- клад, адміністративний, трудовий договір, договір у міжнародному публічному праві; це й різні угоди в цивільному й господарському процесах. Зазначені договори не регулюються ЦК України й не можуть характеризуватися з цивілістичних позицій. До того ж адміністратив- ний договір сам по собі є досить спірним правовим явищем, існування якого продовжує викликати дискусії. Загальновживаних значень терміна «договір» три: договір як право- чин, договір як зобов’язання й договір як документ. Звідси випливає, що термін «договір» застосовується для позначення хоча й схожих, але разом з тим різних понять. Договір як правочин являє собою різновид юридичного факту, дії, в основі якого лежить погоджена воля двох і більш сторін, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків (частини 1 і 4 ст. 202 ЦК України). Як такий договір є підставою ви- никнення цивільних правовідносин (ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України), 136 Розділ VIІI. Загальні положення про договір тобто він є його першоосновою. Одночасно договір розуміється і як самі правовідносини, як зобов’язання. Договір як зобов’язальні правовідносини — це юридичний зв’язок, установлюваний між двома або більше суб’єктами, що породжує їхні суб’єктивні права й обов’язки відносно один до одного. Тісний зв’язок між цими двома іпостасями договору не нівелює відмінностей між ними, адже ясно, що договір як дія осіб і як сукупність прав і обов’язків, що існують у них, відрізняються. Договір як документ являє собою форму договору-правочину, як правило, письмову, але не обов’язково, тому що все частіше договори укладають в електронній формі, йменованій іноді бездокументарною, хоча вірніше її йменувати безпаперовою. Договір-правочин піддається регулюванню правочинів (глава 16 ЦК України) і тому на нього поширюються норми, зокрема, про умови дій- сності правочинів, їхню форму, державну реєстрацію, недійсність та ін. Договір як правочин є тим джерелом, з якого народжуються договір- правовідносини, нібито «запускаючи» їх, у зв’язку з чим регулювання договору як правочину й договору як правовідносин відокремлені. Від- повідно норми про правочини не можуть застосовуватися до норм про зобов’язання (договірні правовідносини), а випадки подібного сполу- чення регулювання, що трапляються в законодавстві, слід визнати по- милковими. Наприклад, у § 2 глави 17 ЦК України регулюються право- ві наслідки недодержання сторонами вимог закону при вчинення право- чинів, що призводить до їхньої недійсності. А у статтях 207, 208 ГК України мова йде про недійсність зобов’язання (а не правочину). У переважній більшості випадків договір-правочин є підставою виникнення зобов’язальних правовідносин (найм, комісія, зберігання та ін.). Втім зобов’язання часто модифікуються в інші відносини, як, наприклад, при купівлі-продажу, метою якої є виникнення в остаточ- ному підсумку відносин власності. Однак від укладання договору до виникнення речових правовідносин проходить певний період часу, часто поєднаний з необхідністю передачі речі, що являє собою окрему дію, яка часто кваліфікується як речовий договір. Договір і безпосе- редньо може породити речове право (а тому й речові правовідносини), якщо він спрямований на встановлення сервітуту, емфітевзису або суперфіцію (ч. 2 ст. 402, ч. 1 ст. 407, ч. 1 ст. 413 ЦК України). Сфера договору ширше зобов’язальних відносин, тому що на його підставі можуть виникати й виключні права на об’єкти права інтелек- 137 Глава 35. Цивільно-правовий договір туальної власності (статті 427, 430, 1113 ЦК), і корпоративні права (шляхом купівлі-продажу акцій або часток у статутному (складовому) капіталі господарського товариства). Однак буває так, що договір по- роджує не тільки договірне зобов’язання, а й недоговірне — по від- шкодуванню шкоди або у зв’язку з безпідставним збагаченням, якщо мова йде про порушення умов дійсності правочинів. Найтісніший зв’язок договору-правочину й договору-зобов’язання проявляється в тому, що за домовленістю між собою (правочином) сторони визначають для себе свої права й обов’язки (зобов’язання). Тим самим договір демонструє свою регулюючу функцію тією мірою, як вона визначена у ст. 6 ЦК України, адже сторони договору можуть, керуючись нормами ЦК, що мають, як правило, диспозитивний ха- рактер, різним чином установити для себе права й обов’язки, їх коло й відповідальність за порушення, а можуть і зовсім відступити від положень актів цивільного законодавства й урегулювати свої відно- сини на власний розсуд, якщо на це немає заборони або інше не ви- пливає із суті відносин. Подібне можливо в силу того, що особи, які виражають свою волю на вступ у договірні правовідносини, вільні й рівні. Ці й інші якості договору виявилися настільки привабливими, що договір стає майже універсальним регулятором відносин між особами навіть там, де це не завжди й не цілком прийнятне. У першу чергу це стосується адміністративного договору, сторонам якого не властива рівність, тому що одна з них завжди залежна від іншої й не вільна у ви- разі своєї волі — укладати або не укладати договір, а також у форму- ванні його умов. У той же час і деякі цивільно-правові договори іноді укладаються вимушено, буває, що не обидві сторони договору мають однаковий доступ до формування його умов (публічний договір, бір- жові договори). Однак різний ступінь свободи договору не спричиняє стирання найважливішої для нього якості — вільного волевиявлення сторін при його укладенні, що не спостерігається в адміністративному договорі. Договір слід відрізняти від схожих правових конструкцій. Напри- клад, рішення загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерів не є договором, хоча ухвалюється внаслідок досягнутої домовленості. Принципова різниця між догово- ром і рішенням загальних зборів полягає в тому, що сторони договору повинні дійти взаємної згоди, а учасники господарського товариства ухвалюють рішення, як правило, більшістю голосів. 138 Розділ VIІI. Загальні положення про договір Договір купівлі-продажу, який укладається по волі його сторін, принципово відрізняється від викупу майна в особи, що має місце в силу різних обставин і не припускає волі відчужувача, як це буває при реквізиції (ст. 353 ЦК України), при викупі земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК України) та ін. Не укладається й договір при продажу майна з публічних торгів (при зверненні стягнення на майно боржника, у тому числі банкрута, кон- фіскованого майна). У цих випадках відсутнє головне, що характеризує договір як правочин, — відсутність домовленості сторін. Разом з тим домовленість сторін і їх вільне волевиявлення вступи- ти в правовідносини не означає цілковитої автономії кожної. Навпаки, договір лише тоді може виникнути, коли сторони досягають домовле- ності між собою, а це стає можливим у тому числі внаслідок взаємних поступлень і самообмежень, які диктує їхнє бажання досягти певного результату спільними зусиллями. Звідси дії сторін повинні бути по- годжені й скоординовані в ім’я загальної зацікавленості, хоча їх воле- виявлення бувають протилежні за своєю спрямованістю, оскільки мета у сторін договору абсолютно різна. Якщо продавець має на меті при- пинити своє право власності на річ і одержати гроші, то покупець, навпаки, прагне стати власником речі. Навіть більше того, подібна протилежна спрямованість волевиявлень сторін, що містять договір, породжує зобов’язання. У сторін договору виникають взаємні права й обов’язки. На порівнян- ня, якщо співвласниками відчужується річ, то це можливо лише за згодою між ними (ч.1 ст. 358, ч. 2 ст. 369 ЦК України), яка втім не втілюється в договір. Не можна назвати договором і заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК), хоча й у цьому випадку подружжя повинні домовитися між собою про вираження загальної волі при складанні такого заповіту. Договір же є та- ким правочином двох сторін, волевиявлення яких мають протилежну спрямованість. Тому-то вони й називаються контрагентами. Багатосторонній договір, що укладається двома й більш особами, не має у своїй основі протилежної спрямованості, а волевиявлення всіх його сторін спрямовані на досягнення загальної мети. Прикладом мо- жуть бути договір про спільну діяльність (ч. 1 ст. 1130 ЦК України), договір простого товариства (ст. 1132 ЦК України), договори про за- снування господарських товариств (статті 120, 134, 142, ч. 2 ст. 153 ЦК України). Отже, договір являє собою, по-перше, домовленість сторін, у чому проявляється його поняття як правочину; по-друге, цей правочин має 139 Глава 35. Цивільно-правовий договір певну мету, оскільки він спрямований на виникнення в його сторін прав і обов’язків; по-третє, ці права й обов’язки мають цивільно- правову природу. Звідси, (а) не всякий правочин є цивільно-правовим договором; (б) можливе породження правочином таких суспільних відносин, які правом не регулюється взагалі (наприклад, «джентльменська угода»); (в) не всяка погоджена дія сторін є договором, тому що коли такі дії суперечать закону, вони є правопорушеннями як недійсні правочини; (г) цільовий характер дій сторін договору як правочину дозволяє від- межувати його від інших дій, іменованих юридичними вчинками (на- приклад, внаслідок створення творчих здобутків). Про договір звичайно говорять як про унікальний правовий засіб, використовуваний у цивільному обороті. Тобто він фігурує в динаміч- них правовідносинах, відмінних від статичних відносин власності. Його призначенням є «обслуговування» сфери передачі благ, виконан- ня робіт і надання послуг. З економічної точки зору договір є способом обміну матеріальних благ. Ця роль договору настільки значуща, що право покликано вироби- ти такі універсальні механізми, завдяки яким ставали б можливими безперебійні й безпечні для суспільства ринкові процеси товарообігу. З цією метою законодавець установлює специфічне правове регулюван- ня, що припускає, з однієї сторони, волю сторін у виробленні умов до- говорів, а з другої — забезпечує достатньою мірою контроль над това- рообміном з боку держави, яка виконує тим самим свою соціальну функцію, а також примус до виконання зобов’язань і залучення до від- повідальності осіб, які порушують умови домовленості. Тому договір є важелем товарообміну (у широкому розумінні цього слова, тобто в тому числі й щодо надання послуг, і виконання робіт) і саморегулювання. Із закріпленням формально-юридичної й економічної рівності всіх власників, залученням у цивільний оборот усе більшої кількості об’єктів, становленням ринкової економіки з її структурами й механіз- мами роль договору значно зміцнилася й поглибилася. Цьому сприяє й супутня ринковим відносинам свобода конкуренції. Усі разом ці фактори обумовили численні договірні зв’язки, як досить прості, так і ті, що тривають певний період часу, взаємно перетинаються, безпо- середні й опосередковані. Процеси глобалізації економіки, інвестуван- ня й розширення рамок сфери діяльності юридичних осіб далеко за межами однієї держави породили надзвичайне ускладнення договірних відносин. Іноземний елемент, що привноситься в ці відносини, вимагає 140 Розділ VIІI. Загальні положення про договір врахування права різних держав, міжнародного приватного права для вироблення умов договору й його укладення. Нерідко виникає потреба у формуванні комплекс них, змішаних договорів. Універсальність договору як регулятора відносин іноді використо- вується для зняття напруги при недостатності або неефективності регулювання відносин (наприклад, корпоративних), законом і локаль- ними (внутрішньокорпоративними) актами. Внаслідок цього стали популярними договори між акціонерами, що існують поряд із корпо- ративним регулюванням 1 Значення договору як регулятора цивільних правовідносин, як їх- нього джерела важко переоцінити. З набранням чинності ЦК України 2003 р. значення регулювання в приватній сфері значною мірою пере- містилося в площину саморегулювання. Це сталося завдяки допусти- мості встановлення в договорі численних умов, не передбачених у за- конодавстві, можливості відступати від законодавчого регулювання та застосовувати іншим чином таку основну засаду цивілістичного регу- лювання, як свобода договору. Такий законодавчий підхід дає можли- вість сторонам договору виважено ставитися до опрацювання його умов і, як наслідок, належним чином його виконувати. У масштабах цивілістичного обороту це є запорукою стабільності, значно ефектив- нішою за імперативне державне регулювання. § 2. Свобода договору Свобода договору як одна з основних засад цивільного законодав- ства (ст. 3 ЦК України) і виразник диспозитивної спрямованості втіле- них у ньому норм походить від вільного волевиявленния суб’єктів, що є принциповим для цивільного обороту. Очевидно тому законодавець ще раз наголошує на свободі договору у 627 ЦК України. Це поняття багатоаспектне і включає в себе такі прояви. По-перше, особи за власним волевиявленням приймають рішення про вступ у договірні відносини (укладення договору).Це обумовлено вольовими засадами, що покладаються у підґрунтя цих відносин, адже договір є правочином, тобто усвідомленими діями осіб, які його вчи- няють. 1 Див.: Спасибо-Фатєєва, І. В. Акціонерні угоди [Текст] / І. В. Спасибо-Фатєєва // Право України. – 2009. – № 12. – С. 182–190. 141 Глава 35. Цивільно-правовий договір Проте така характеристика свободи договору хоча й є основопо- ложною, але не абсолютною, оскільки існують випадки, коли особа мусить укладати договір. Часто в цьому вбачають обґрунтоване об- меження принципу свободи договору, хоча це не зовсім так. Статтею 627 ЦК України не передбачається обов’язок для особи в певних ви- падках, встановлених законом, укласти договір. Водночас такий обов’язок виникає в осіб внаслідок добровільно прийнятого на себе зобов’язання, наприклад, якщо вони уклали попередній договір, то зобов’язані в майбутньому укласти основний договір (ч. 1 ст. 635 ЦК України). Проте навіть при недодержанні цієї домовленості особа, яка ухиляється від укладення основного договору, не примушується до цього, а має відшкодувати заподіяні цим другій стороні збитки (ч. 2 ст. 635 ЦК України). Певною мірою обмежується й свобода підприємця при укладенні публічного договору, від чого він не може відмовитися (ч. 4 ст. 633 ЦК України). Між тим, як і у випадку з попереднім договором, при від- мові підприємця укласти договір він лише відшкодовує заподіяні цим збитки, а не примушується до укладення договору. Крім того, особа, яка здійснює відповідну діяльність, у процесі якої укладаються публіч- ні договори, діє свідомо, заздалегідь погоджуючись з положенням за- конодавства про обмеження його свободи в укладенні договорів. Тим не менш існують випадки, коли законом приписується укла- дати певні договори, наприклад, за державним замовленням, яке мають виконувати юридичні особи, засновані на державній власності, акціо- нерні товариства, контрольний пакет акцій яких належить державі, монополісти на відповідному ринку тощо (ч. 8 ст. 3 Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб»). По-друге, у разіприйняття особою принципового рішення про те, що нею укладатиметься договір,вона на свій розсуд обирає того, з ким вступатиме у правовідносини. Інакше кажучи, вона вільна у виборі контрагента за договором. Втім й щодо цього аспекту свободи догово- ру слід вказати на публічний договір, який укладається з кожним, хто звернеться до підприємця, який здійснює певні види діяльності (роз- дрібну купівлю-продаж, послуги зв’язку тощо). По-третє, сторони самостійно обирають вид договору, який ними укладається та який найоптимальніше відповідає їхній меті й прагнен- ням. При цьомувони можуть укладати не тільки договори, що перед- бачені ЦК та іншими актами цивільного законодавства(пойменовані 142 Розділ VIІI. Загальні положення про договір договори), а й договори, які не передбачені ними. Останнє буває тоді, коли сторін не влаштовує жоден із договорів, врегульованих цивільним законодавством, і вони обирають особливий шлях побудування своїх договірних стосунків. Може так статися, що ЦК обходить якесь питан- ня, а спеціальний закон лише загальним чином торкається можливос- ті укладення договору, не визначаючи його істотних умов та особли- востей (наприклад, про набуття права власності на предмет іпотеки або лізингу). У цих випадках сторони самостійно опрацьовують умови таких договорів. Найчастіше ж вони моделюють свої договірні від- носини, формуючи так звані змішані договори, тобто договори, в яких містяться елементи різних договорів (ч. 2 ст. 628 ЦК). Прикладом та- кого договору є договір на реалізацію продукції, який може містити елементи договорів купівлі-продажу, комісії, зберігання, перевезення тощо. По-четверте, умови договору, що у сукупності являють собою його зміст, сторони опрацьовують самостійно. Згідно зі ст. 628 ЦК України умови (зміст) договору визначаються на розсуд сторін і по- годжуються ними, якщо інше прямо не передбачено законодавством. У таких випадках певні умови договору бувають обов’язковими, і сто- рони не можуть відступити від приписів законодавства. По-п’яте, принципом свободи договору охоплюється й обрання його сторонами місця та часу укладення договору По-шосте, сторони договору вільні у виборі його форми та спо- собу укладення. Згідно із ч. 1 ст. 205 ЦК сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше на встановлено законом. Прикладом можуть бути приписи закону про обов’язковість нотаріального посвід- чення певних правочинів. Логічність такого підходу очевидна, адже свобода договору має поширюватися не лише на його зміст, а й на форму як втілення змісту. Поміж іншим свобода обрання сторонами на власний розсуд його форми доводиться й тим, що за загальним правилом недодержання сторонами навіть припису закону про просту письмову форму договору не тягне за собою його недійсність (ч. 1 ст. 218 ЦК України). Проте законодавець встановлює правила, які ді- ятимуть у цьому разі і з якими зазвичай ускладнюється можливість довести сам факт укладення договору. Щодо способу укладення договору, то відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК України це може відбуватись як шляхом фіксації його змісту в одному або кількох документах, так і шляхом обміну листами, телеграмами, а також за допомогою електронного чи іншого способу зв’язку. 143 Глава 35. Цивільно-правовий договір По-сьоме, сторони вільні в обранні способу забезпечення виконан- ня договірного зобов’язання (ч. 2 ст. 546 ЦК України) і можуть це робити на власний розсуд, за винятком тих випадків, коли закон прямо приписує для забезпечення виконання договору конкретний спосіб. Так, наприклад, при кредитуванні на придбання житла в будинку, що будується, вимагається його іпотека (Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотеч- ні сертифікати»). Навпаки, при мікрокредитуванні підприємницької діяльності та при наданні кредиту на споживання імперативно не вста- новляються застави, оскільки це суперечитиме тим механізмам, які опрацьовані для розвитку цих напрямів банківського кредитування. По-восьме, сторони вправі вільно домовлятися про свою відпові- дальність за порушення договірних зобов’язань, самостійно обирати форми такої відповідальності. Так, якщо це неустойка, то її розмір ви- значається сторонами з можливістю його збільшення або зменшення в разі, якщо неустойка визначається законом (ч. 2 ст. 551 ЦК). Виняток становлять окремі випадки, коли це законом не допускається або вста- новлюється певна межа для свободи сторін у цьому питанні (напри- клад, щодо визначення розміру пені згідно зі ст. 3 Закону «Про відпо- відальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», яка не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України. По-дев’яте, сторони вільні не лише в укладенні, а й в розірванні та зміні договору, що можливе за їхньою згодою (ч. 1 ст. 651 ЦК Укра- їни). З наведеного слідує чималий діапазон можливостей, яких надає сторонам свобода договору, і їх перелік не вичерпний, хоча ці можли- вості й не безмежні. Адже в цивільному законодавстві існують не лише дозволи, а й імперативні приписи, яким сторони мусять підкорятися. Крім того, не слід не зважати і на ті звичаї, зокрема ділового обороту, які склалися і яких додержуються учасники цивільних відносин (ст. 7 ЦК) України. Обмеження свободи договору спостерігається для забезпечення належного рівня конкуренції на ринку, зокрема, відповідно до законів «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної кон- куренції у підприємницькій діяльності», «Про захист від недобросо- вісної конкуренції», «Про захист економічної конкуренції», «Про природні монополії». Як правило, це пов’язано з а) необхідністю за- хисту прав та інтересів економічно слабких суб’єктів (дрібних підпри- 144 Розділ VIІI. Загальні положення про договір ємців) або залежних (не тільки юридично, а й економічно) осіб, які стають стороною договору, що укладається з тими особами, від яких вони залежать; б) специфікою середовища, в якому укладається договір (відсутністю ринкових відносин, а отже — конкуренції, або низьким їх рівнем внаслідок монополізації ринку); в) особливостями відносин та охороною прав їхніх учасників (наприклад, корпоративних відносин, права та інтереси дрібних акціонерів, в яких вимагають додержання приписів законодавства при укладенні значних правочинів та правочинів із заінтересованістю — статті 70–72 Закону України «Про акціонерні товариства»; г) охороною або захистом публічних інтересів. Варто відмітити тенденцію зростання кількості норм, якими об- межується свобода договору, що свідчить про те, що ринкове середови- ще не є абсолютно нерегульованим і таким, що побудовано виключно на власній волі його учасників. Встановлення обґрунтованих обмежень свободи договору є необхідною умовою розвитку приватноправових відносин, і до цього покликана економічна та соціальна функція дер- жави. Цим забезпечується баланс інтересів сторін, що домовляються про вступ до правовідносин, для запобігання тому, щоб один контрагент скористався легковажністю, неосвіченістю іншого, його нагальними потребами, які вимушують до укладення невигідного йому договору. Отже, свобода договору обмежується у випадках, коли: 1) укладен- ня договору є обов’язковим для однієї зі сторін; 2) певним суб’єктам заборонено законом укладення окремих видів договорів; 3) якась зі сторін обмежена або позбавлена можливості брати участь у розробці умов договору; 4) законом встановлені певні приписи щодо умов до- говору; 5) вимагається відповідність договору типовим умовам дого- ворів певних видів; 6) законом передбачається механізм укладення договору з попереднім узгодженням його умов, або отриманням до- зволу на це, або з виконанням певних дій, які передують укладенню договору, та ін. Головним правилом, що діє у сфері застосування принципу свобо- ди договору, є встановлене у ст. 6 ЦК України, яким визначається співвідношення актів цивільного законодавства і договору. Згідно із цією статтею запроваджується загальний підхід про можливість сторін договору відступати від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Одночасно наводить- ся й виняток з цього правила, тобто недопустимості для сторін в до- говорі відступати від положень актів цивільного законодавства. Їх три: 1) якщо неможливість цього прямо встановлюється в цих актах; 145 Глава 35. Цивільно-правовий договір 2) якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законо- давства хоч прямо і не позначена в них, але випливає з їх змісту; 3) якщо недопустимість для сторін відступити від приписів законодав- ства слідує з суті відносин між сторонами. В останніх двох випадках не виключається, а часто й потребується тлумачення законодавства та з’ясування сутності правовідносин і праворозуміння. |