Ластовенко О. Міжнародні фінанси. Курс лекцій для студентів денної і заочної форми навчання спеціальностей 050104, 050104 "Фінанси", 050103 "Міжнародна економіка"

• Название: Курс лекцій для студентів денної і заочної форми навчання спеціальностей 050104, 050104 "Фінанси", 050103 "Міжнародна економіка"
• Анкор: Ластовенко О. Міжнародні фінанси.doc
• Дата: 22.06.2018
• Размер: 2.09 Mb.
• Имя файла: Ластовенко О. Міжнародні фінанси.doc
• Тип: Курс лекцій; #20596
• страница: 21 из 30

Тема 8. РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВИХ ВІДНОСИН

План

1. Валютно-фінансова політика держави

2. Валютні обмеження та валютні ризики

3. Стратегічні напрями вдосконалення системи регулювання міжнародних фінансів

4. Основні напрями вдосконалення діяльності міжнародних фінансових інституцій


1. Валютно-фінансова політика держави
Валютне регулювання — одна з форм державного регулюван­ня міжнародних економічних відносин, спрямована на регулювання міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютою та валютними цінностями з метою урівноваження платіжних ба­лансів, зміни структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрації валютних ресурсів у руках держави.

Системи національного регулювання грошово-валютних відно­син мають дуже давню історію. Воно розпочиналося, як правило, з впровадження заборони вивозу золота з країни. Поступово це регу­лювання поширилось на інші валютні цінності, у тому числі на платіжні засоби та цінні папери: акції й облігації. З уведенням оборотності валют валютне регулювання в деяких розвинутих краї­нах було скасоване, в інших — значно послаблене.

Валютне законодавство розвинутих країн визначає коло валютних операцій, які можуть підлягати валютному регулюванню. У більшості випадків вони поділяються на операції, пов'язані з міжнародним рухом капіталів, зовнішньою торгівлею, міжнародними борговими відносинами, операціями із золотом та іншими валютними ціннос­тями, та операції, пов'язані з розвитком таких сфер міжнародних відносин, як туризм, інші форми спеціальних міждержавних виплат.

Валютне регулювання забезпечується спеціальною системою пра­вових норм і засобів. Деякі спеціалісти-правники розглядають цю систему як самостійний інститут права (у зарубіжній літературі його називають "валютним правом").

У розвинутих країнах ринкової економіки валютне регулюван­ня здійснюється або міністерствами фінансів (у більшості країн), або центральними емісійними банками (Велика Британія, Данія), або спеціальними урядовими установами (Франція, Італія).

У системі державного регулювання економічного життя кожної країни виділяють сукупність заходів, які вживаються центральними банками у сфері грошового обігу і валютних відносин з метою впли­ву на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом, що становить сутність певної валютної політики держави. Ця політика здійснюється переважно у двох формах: обліковій (дис­контній) та девізній.

Облікова (дисконтна) політика означає зміну облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного пла­тіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і цим самим стимулює приплив іноземного капіталу з країн, де цей рівень нижчий. Цей приплив короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну ва­люту, таким чином сприяючи підвищенню її курсу. Досить неорди­нарним прикладом застосування облікової валютної політики на сучасному етапі розвитку грошово-валютних відносин можуть служи­ти дії Центрального банку Швеції, коли в другій половині 1992 р. виникла паніка на валютних ринках Європи і шведська крона опи­нилася у досить скрутному становищі. Щоб терміново підвищити валютний курс крони, було оголошено рішення Центрального банку про підвищення ставки позикового процента до 75%, а згодом цю ставку було встановлено на небаченій досі в практиці валютних відно­син позначці в 500%. До такого неординарного заходу Централь­ний банк Швеції вдався, щоб зупинити відплив валюти за кордон. Саме в той час до аналогічних заходів вдався і Центральний банк Норвегії.

При значному активному сальдо платіжного балансу, що буває досить рідко, центральні банки відповідних країн вдаються до про­тилежних дій. Вони знижують облікову ставку і тим самим стиму­люють відплив іноземного й національного капіталу з метою змен­шення активного платіжного сальдо. За цих умов зростає попит на іноземну валюту, зростає її курс, а курс національної валюти відповідно падає.

Облікова політика — це традиційний метод регулювання валют­ного курсу. Але в сучасних умовах ефективність цього методу знач­но зменшилася за рахунок інтенсивних процесів інтернаціоналізації господарського життя і негативного впливу дорогих кредитів на розвиток національних економік.

Прагнення управляти валютною політикою за допомогою про­центних ставок за надання кредиту, мали місце в розвинутих краї­нах ще наприкінці XIX ст., але досить активно й у широких масштабах почали проводитися у 20—30-х роках XX ст. Після Другої світо­вої війни найбільш широко використовується так званий компенса­ційний принцип облікової політики. Сутність цього методу валют­ного регулювання полягає в поєднанні й послідовному використанні двох протилежних типів цієї політики: обмеження кредиту, так зва­ної кредитної рестрикції, або політики "дорогих грошей", а також стимулювання кредиту, так званої кредитної експансії, або політики "дешевих грошей".

Політика кредитної рестрикції ("дорогих грошей") викорис­товується, як правило, в умовах стрімкого промислового буму та зро­стання господарської активності. її мета — перешкодити процесові активного використання кредиту господарськими суб'єктами та за­гальмувати промисловий бум, який часто призводить до "перегріву економіки" і перевиробництва товарів.

Політика кредитної експансії ("дешевих грошей"), навпаки, спрямована на стимулювання кредитних операцій у розрахунку на те, що більш сприятливі умови кредитування будуть спонукати до господарської активності, зростання виробництва і залучення іно­земного капіталу.

Ліберальна політика кредитної експансії спричиняє зниження валютного курсу, і навпаки, політика кредитної рестрикції породжує тенденцію до підвищення валютного курсу.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набирає форми валютної інтервенції — прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному введенні обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках, як правило, значні суми іноземної валюти, що приводить до зростання курсу національної валюти щодо іноземної, та навпаки, скуповування іноземної валюти веде до падіння курсу національної.

Девізна валютна політика справляє тимчасовий і обмежений вплив на рівень валютного курсу, якщо немає докорінних порушень платіж­ного балансу. За наявності таких порушень активне використання девізної політики може призвести до швидкого виснаження валют­них резервів країни, не запобігши при цьому процесу знецінення національної валюти. Тому валютна інтервенція передбачає наявність у центральних емісійних банках країн, що її проводять, значних ва­лютних резервів і можлива тоді, коли неврівноваженість платіжного балансу незначна й характеризується періодичною зміною пасивно­го сальдо на активне. У протилежному разі проведення валютних інтервенцій загрожує не тільки повним виснаженням валютних резервів, як уже зазначалося, а й розладнанням грошового обігу всере­дині країни.

Прикладом масової валютної інтервенції можуть бути дії уряду США, спрямовані на підтримку курсу долара, коли він став стрімко падати після значного зростання у 1980—1985 pp. Так, у вигляді валютної інтервенції для підтримки власної валюти, США викорис­тали за період з 1987 р. по липень 1989 р., за різними оцінками, понад 140 млрд дол.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на заниженому рівні шляхом валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з метою масового експорту то­варів за цінами, нижчими за світові.

Валютний демпінг використовується для експорту товарів шля­хом застосування спеціальних занижених валютних курсів, які відоб­ражають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку країни, яка експортує товари та послуги. При валютному демпінгу експортер, навіть за високого рівня витрат виробництва, реалізуючи свої товари на зовнішніх ринках за цінами, які нижче світових, може одержати досить вигідний прибуток у валюті тієї країни, куди експортується товар. Найчастіше валютний демпінг здійснюється в умовах мно­жинності валютних курсів, при використанні так званих вільних курсів та інших спеціальних занижених курсів для певного виду товарів, послуг та операцій.

Валютний демпінг безпосередньо впливає на торговельно-еконо­мічні відносини відповідних країн. Так, занижений валютний курс підвищує конкурентоспроможність фірм певної країни на світових ринках та сприяє розширенню експорту товарів і послуг. Однак зани­ження валютного курсу призводить до зростання внутрішніх цін, країна вивозить більше товарів і послуг на відповідну одиницю імпорту, що порушує еквівалентність міжнародного обміну на шкоду цій країні.

Штучно завищений валютний курс спричиняє зворотний еконо­мічний ефект, коли на одиницю вивезеного за кордон товару країна за рахунок імпорту одержує більшу кількість товарів і послуг. Цим також порушується еквівалентність міжнародного обміну, але вже на користь цій країні.

Традиційними методами валютного регулювання є девальвація і ревальвація, які хоч і меншою мірою, ніж це було за часів дії золото­монетного стандарту, але все одно застосовуються в практиці сучасних грошово-валютних відносин. Сутність дії цих двох протилежних явищ полягає у відповідному зниженні або підвищенні валютного курсу.

До скасування офіційного вмісту золота у валютах девальвація означала зменшення в законодавчому порядку металічного вмісту національної грошової одиниці або зниження офіційного курсу ва­люти певної країни щодо золота чи срібла, а після скасування — зниження курсу національної валюти щодо іноземних валют.

Нині девальвація часто офіційно закріплює фактичне знецінення національної валюти в умовах інфляції або ж виступає вихідним пунктом майбутньої інфляції. Часто девальвація не забезпечує стабі­лізації валюти, а лише служить проміжним етапом інфляційних процесів. Після Другої світової війни і до скасування офіційного вмісту золота у валютах (1946—1973 pp.) у світі було проведено понад 500 девальвацій. У періоди глибоких економічних потрясінь здійснюються масові девальвації валют, що спостерігалися в 1949 p., наприкінці 60 х — на початку 70-х років. Тому в економічній літера­турі можна зустріти визначення девальвації як відносно тривалого зниження курсу валюти. З початку 80-х років лише в межах ЄС девальвації проводитися більше десятка разів, а щодо деяких ва­лют — неодноразово (наприклад італійська ліра).

Ревальвація — офіційне підвищення вартості валюти, що вира­жається у зростанні її золотого вмісту (система золотомонетного стан­дарту), або в підвищенні її курсу щодо інших валют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації ревальвація порівняно рідкісне яви­ще v валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ставить себе в менш вигідне по­ложення у сфері зовнішньої торгів ти, припливу іноземного капіталу і розвитку міжнародного туризму порівняно з іншими країнами. Адже підвищуючи курс своєї валюти щодо валют інших країн, дер­жава, яка здійснює ревальвацію, викликає підвищення цін експорто­ваних товарів у іноземній валюті, чим знижує власну конкуренто­спроможність на світовому ринку, стримує експорт своїх товарів. Па­ралельно відбувається процес зниження цін, виражених у націо­нальній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже, реваль­вація призводить до зростання попиту на імпортовані товари та по­слуги і реачьно збільшує обсяги імпортованої продукції. Ревальва­ція робить невигідним вкладення капіталу в дану країну для іно­земних інвесторів, оскільки вони при обміні валют одержують мен­шу суму в місцевій валюті. Для країни, яка ревальвувала свою валю­ту, стає вигідним експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі більш дешевої іноземної валюти

Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфля­ційними процесами, оскільки, стримуючи зростання грошової маси в обігу, дещо затримує зростання внутрішніх цін.

Ревальвація також здійснюється з метою стримування зростан­ня активності сальдо торговельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну, що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під тиском інших країн, які мають найактивніші зовнішньоекономічні зв'язки з цією країною.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифікувався, особливо після введення системи плаваючих валютних курсів. За таких умов ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не до всіх валют, а лише щодо валют тих країн, з якими ця валюта має спільний режим плавання. Ревальвація може бути здійснена й у формі відмови центрального банку країни від проведення валютної інтервенції, для підтримання або підвищення курсу національної валюти щодо інших валют. Прикладом такої офіційно не об'явленої, але фактично проведеної ревальвації може служити стійке зростання курсу японської єни щодо долара США за відносно короткий термін — з кінця 1976 по березень 1978 р. від 340 до 233 єн за один долар.
2. Валютні обмеження та валютні ризики
Розглянуті інструменти валютного регулювання і валютної полі­тики виступають головним чином як засоби економічного впливу держави на динаміку курсових співвідношень власної валюти. Ра­зом з цим у практиці грошово-валютних відносин застосовуються методи прямого втручання держави у сам механізм формування валютних курсів. Ідеться про валютні обмеження як систему нор­мативних правил, встановлених у законодавчому та адміністратив­ному порядку, які спрямовані на обмеження операцій з золотом, ва­лютними цінностями та іноземною валютою. Вони поширюються на фізичних і юридичних осіб при обміні валюти власної країни на іноземну, а також при інших валютних операціях.

Валютні обмеження передбачають організацію і здійснення ком­петентними органами відповідних країн спеціальних заходів валют­ного контролю з метою врівноваження платіжних балансів і підтрим­ки курсів національних валют. Система валютного контролю за здійсненням валютних операцій то послаблюється, то стає більш жорсткішою, залежно від економічної ситуації як у певній країні, так і у світовому господарстві.

Уперше валютні обмеження у формі зосередження обороту іно­земної валюти в руках держави були впроваджені в Німеччині в 1931 р.

Втручання держави у сферу міжнародних валютно-фінансових відносин виявляється в періодичному використанні валютних клірингів, при застосуванні яких взаємні розрахунки між двома або декількома країнами здійснюються шляхом заліку зустрічних ви­мог, а платежі валютою здійснюються лише на суму різниці в товарних поставках та наданих послугах. Валютний кліринг спочатку використовувався лише для зовнішньоторговельних розрахунків, а згодом був поширений на операції неторговельного характеру та інші платежі, що виникають у результаті економічних зв'язків між окремими країнами та економічними угрупованнями.

У практиці міжнародних розрахунків розрізняють двосторонні, тристоронні й багатосторонні кліринги. Найбільшого поширення набули двосторонні кліринги, при яких залік зустрічних вимог і зо­бов'язань відбувається між двома країнами. Перша подібна клірин­гова угода була підписана між Швейцарією та Угорщиною в 1931 p., а вже до березня 1935 р. було підписано 74 клірингові угоди, станом на 1937 р. діяло 169 таких угод. У цілому до середини 50-х років близько 60 % міжнародних розрахунків капіталістичного світу здійснювалось через валютні кліринги.

Багатосторонній валютний кліринг відрізняється від двосторон­нього тим, що заліки взаємних вимог, зобов'язань та взаємне збалансу­вання міжнародних платежів здійснюються між всіма країнами — учасницями клірингової угоди. Перший подібний кліринг діяв з червня 1950 р. по грудень 1958 р. у формі Європейського платіжно­го союзу (ЄПС), у якому брали участь 17 країн Західної Європи. Незважаючи на труднощі й незгоди міждержавних суперечностей, ЄПС у цілому успішно справився з нелегкою роллю, пов'язаною з функціонуванням багатостороннього клірингу, скоротивши, завдя­ки взаємному заліку, обсяг взаємних вимог на 45 % та заощадивши при цьому значні золотовалютні резерви країн — членів Союзу.

З 1958 р., у зв'язку з підвищенням ступеня оборотності валют країн з розвиненою ринковою економікою, питома вага клірингових розрахунків у загальному обсязі платежів капіталістичного світу стала поступово та неухильно знижуватися. Проте, незважаючи на цю тенденцію, у вересні 1985 р. у результаті трирічних переговорів між найбільшими європейськими комерційними банками був ство­рений багатосторонній кліринг для взаємного заліку вимог і зобов'я­зань, пов'язаних з операціями в ЕКЮ. Це було зумовлено перш за все швидким впровадженням ЕКЮ в приватний сектор. Клірингові розрахунки дали можливість щоденно здійснювати через систему СВІФТ взаємні розрахунки з 1000 операцій на суму 2 млрд. ЕКЮ.

Єдиний в історії Міжнародний проект клірингового союзу був розроблений Кейнсом у квітні 1943 р. як противага "плану Уайта" при підготовці Бреттон-Вудської валютної угоди. За задумом Кейнса, Міжнародний кліринговий союз (МКС) мав бути призначений для взаємного заліку вимог і зобов'язань країн нової валютної сис­теми і міждержавного валютного регулювання. Кейнс розглядав міжнародний кліринг як інституцію міжнародного уряду з економіч­них питань і як засіб подолання тогочасних міжнародних суперечностей. Однак цей проект, як відомо, не знайшов підтримки на Бреттон-Вудській міжнародній конференції через позицію США. І не­випадково, адже вже володіючи на той час досить значними золото­валютними резервами порівняно з іншими країнами — учасницями Другої світової війни, Сполученим Штатам для реалізації своїх да­лекоглядних стратегічних інтересів було невигідно приймати такий принцип міждержавних розрахунків.

Останнім часом клірингові розрахунки почали широко застосо­вуватися в багатосторонніх взаємних розрахунках країн, що розви­ваються в межах їхніх економічних і валютних угруповань. Так, на початку 90-х років 87 країн, що розвиваються, уклали 148 двосто­ронніх клірингових угод. Крім того, діє 4 багатосторонніх кліринги, які охоплюють 13 країн Латинської Америки, 8 — Карибського ба­сейну, 13 — Західної Африки, 7 — Азії.

У 1961 р. було створено багатосторонній кліринг країн — членів Центральноамериканського спільного ринку — Центральноамери­канську розрахункову палату. З метою розвитку взаємної торгівлі країн Азії і Тихого океану з 1975 р. функціонує Азіатський клірин­говий союз (АКС). В економічному співтоваристві країн Західної Африки в липні 1976 р. замість двосторонніх клірингових угод було створено багатосторонній кліринг у складі центральних банків ряду країн Африки.

Досить активно систему двостороннього і багатостороннього клірингу у свій час, використовували країни — члени Ради еконо­мічної взаємодопомоги. Двосторонній валютний кліринг діяв тут до 1963 p., коли було підписано угоду про запровадження багатосто­роннього клірингу, в якому спочатку брали участь 8 соціалістичних країн, згодом приєднались ще дві. З 1991 p., з початком активного впровадження ринкових відносин система багатостороннього клірин­гу перестала існувати.

Загалом валютні кліринги справляють двоїстий вплив на розви­ток зовнішньої торгівлі. З одного боку, вони пом'якшують негативні наслідки валютних обмежень, надаючи можливість країнам-експортерам використовувати валютну виручку. З іншого боку, при клірин­гових розрахунках зовнішньоторговельний оборот необхідно регу­лювати з кожною країною окремо, а валютну виручку можна вико­ристовувати лише в тій країні, з якою укладена клірингова угода. Крім того, замість виручки у конвертованій валюті експортери за поставлені товари та надані послуги одержують національну валю­ту. Спочатку це було причиною пошуку країнами різних обхідних шляхів щодо додержання клірингових угод, а згодом, з лібераліза­цією міжнародних економічних відносин, валютний кліринг між розвинутими країнами значно скоротився, а з часом фактично при­пинив своє існування.

Однією з форм валютних обмежень виступає валютна блока­да — припинення або обмеження валютно-фінансових відносин з блокованою країною, аж до заморожування в банках валютних цінно­стей цієї держави та валюти приватних осіб з метою здійснення на неї економічного і політичного тиску.

Розрізняють односторонню, коли одна країна блокує іншу, та багатосторонню блокаду, коли вона здійснюється рядом держав. Ва­лютна блокада буває повна — з використанням усіх методів валют­но-фінансового впливу, аж до заморожування валюти країни, що піддається валютній блокаді, та часткова, коли використовуються лише окремі методи валютної блокади. Багатостороння валютна блокада часто здійснюється через міжнародні валютно-фінансові організації — Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та ін.

Прикладом багатосторонньої валютної блокади було припинен­ня валютно-фінансових відносин всіма країнами Антанти з Радян­ською республікою до середини 30-х років. Західні держави блоку­вали Єгипет у 1956 р. у відповідь на націоналізацію Суецького каналу, Лівією (1988 p.), Іран га Ірак під час війни 1980—1988 pp., знову Ірак під час агресії проти Кувейту та після неї, республіки, що входили до складу Югославії. Останнім часом валютна блокада застосовується до країн — учасниць локальних та регіональних конфліктів.

Валютні обмеження можуть практикуватися через офіційне вста­новлення країною кількох валютних курсів. Встановлюючи мно­жинність валютних курсів, держави диференціюють їх за групами товарів, послуг та за цільовим використанням валюти. Вперше така форма валютних обмежень почала використовуватися під час Вели­кої депресії після світової економічної кризи 1929—1933 pp. Німеч­чина напередодні Другої світової війни, наприклад, застосовувала близько 60 валютних курсів щодо долара США.

Деякі країни світу використовують одночасно декілька видів валютних курсів, наприклад, особливий курс для зовнішньоторго­вельних операцій, курс для фінансових операцій, для туристів тощо. Це було характерно для колишнього СРСР, особливо в останні роки його існування.

Так, 3 листопада 1990 р. було введено спеціальний комерційний курс рубля до інвалют, який застосовувався при продажу підприєм­ствами частини власної валютної виручки в централізовані фонди. Ринковий курс рубля застосовувався при валютному обслуговуванні своїх та іноземних громадян при продажу їм валюти у випадку ви­їзду за кордон. Біржовий курс встановлювався під впливом попиту та пропозиції на гроші на валютному ринку (біржах та аукціонах) і використовувався переважно для зовнішньоекономічних операцій. За таких обставин не міг не існувати курс "чорного ринку", який стихійно формувався під впливом попиту та пропозиції у різних регіонах колишнього СРСР і використовувався у валютних операціях приватних (фізичних) осіб Сяк резидентів, так і нерезидентів).

У післявоєнні роки практично всі розвинені країни Заходу прак­тикували ті чи інші валютні обмеження, за винятком США і Швей­цари. Сьогодні, за різними оцінками, від 60 до 70 % країн — членів МВФ використовують валютні обмеження.

Зовнішньоекономічні операції пов'язані з різного роду валют­ними ризиками, небезпекою валютних (курсових) втрат, які можуть виникнути у зв'язку зі зміною курсу іноземної валюти щодо націо­нальної при проведенні зовнішньоторговельних, кредитних та ва­лютних операцій. При цьому експортер може зазнати збитків (кур­сових втрат) при зниженні курсу іноземної валюти щодо національ­ної у період між підписанням контракту та здійсненням за ним платежів. Курсові втрати імпортера пов'язані з імовірним підви­щенням курсу валюти, в якій передбачені розрахунки за контрактом.

Для запобігання валютних ризиків практика міждержавних роз­рахунків виробила систему валютних застережень, які є специфічною формою валютних обмежень.

Валютні захисні застереження направлені на усунення або обмеження валютного ризику в торговельно-економічних відноси­нах з країнами, розрахунки з якими здійснюються у вільно конвер­тованій валюті, а також тими з них, де розрахунки здійснюються за клірингом. При цьому застереження, що передбачають перерахунок суми платежу в разі зміни курсу валюти платежу, носять назву дво­сторонніх, оскільки можливі збитки і вигоди однаково поширюють­ся і на експортера, і на імпортера. Односторонні ж застереження захищають інтереси тільки однієї із сторін на випадок підвищення або зниження валютного курсу.

Різновидом валютних застережень є так звані мультивалютні застереження. Мультивалютні застереження передбачають перераху­нок суми платежу за умови зміни середньоарифметичного курсу найбільш стійких валют світу щодо валюти платежу. Використання мультивалютних застережень дає змогу уникнути залежності тільки від однієї валюти, оскільки розрахунок здійснюється за середнім умов­ним показником, який дозволяє визначити величину валюти ціни і валюти платежу не на базі однієї валюти, а на основі кількох валют. Широке використання в зовнішньоекономічних відносинах спеціаль­них розрахункових одиниць — СДР і євро — дає змогу уникнути ситуацій, які спонукають сторони вдаватися до мультивалютних за­стережень.

Система валютних обмежень регламентується державою в ціло­му, а специфічна їх форма — валютні застереження — використо­вується на макроекономічному рівні у зовнішньоекономічних відно­синах юридичними і фізичними особами.

Загалом система валютного регулювання і валютного контролю спрямована на досягнення країнами або іншими суб'єктами зовніш­ньоекономічних відносин більшого ступеня своєї платоспроможності щодо інших країн чи суб'єктів і світового співтовариства в цілому.
3. Стратегічні напрями вдосконалення системи регулювання міжнародних фінансів
Глобалізація економіки, що набирає силу з 70-х років, стала ха­рактерною рисою сучасності.

Глобалізація — це якісно новий стан інтернаціоналізації, який відрізняється від перших післявоєнних десятиліть надзвичайною інтенсифікацією і масштабністю зарубіжної діяльності ТНК, інституційних інвесторів та кредиторів, формуванням автономних євроринків. Найбільш характерний цей процес для світових валютно-фінансових потоків.

І хоча міжнародна торгівля продовжує випереджати зростання світового ВВП (у 1960 р. — в 1,5 раза, у 1987—1998 pp. — у 1,8—1,9 раза), все ж сьогодні вона поступилася лідерством у загальному про­цесі глобалізації на користь світових валютно-кредитних і фінансо­вих зв'язків.

Якщо зіставити обсяги світового валютного ринку з обсягами міжнародної торгівлі й переміщенням боргів, то можна зробити висно­вок, що ринок іноземної валюти прямо від них не залежить. Якщо відобразити десятки мільярдів доларів щоденних операцій у конкрет­них торговельних угодах, то одержимо в десять разів більше, ніж цього вимагають реальні умови торгівлі та інвестицій. Іншими словами, на кожну реальну торговельну угоду припадає дев'ять спекулятивних.

Денний оборот на трьох найбільших ринках (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становив 20—30 млрд.. дол. США в 1973 p.; 60 млрд.. — у 1983 р.; 1,3 трлн — у 1995 р. і 1,5 трлн дол. США — у 1998 р.

За останні 15 років у світі сформувалися грандіозні потоки "гаря­чих грошей", які не є виявом потреб виробництва, торгівлі, інвестуван­ня чи споживання. Головним їх гаслом є "торгівля грішми". Ці "сві­тові гроші" вже не виконують економічних функцій господарювання, а тому не підлягають дії об'єктивних економічних законів. Вони пере­стали бути мірилом вартості, засобом обміну чи втіленням багатства.

Спекуляція на світовому валютному ринку, тобто ризикований обмін валют заради зиску, є найбільш характерною рисою сьогодення.

Першопричиною сучасної світової валютно-фінансової кризи прийнято вважати нафтові шоки, які розпочалися з 1970 р. і призве­ли до переростання заборгованості окремих країн, головним чином країн, що розвиваються, у глобальну кризу заборгованості.

Перший нафтовий шок 1970р. викликав різке збільшення дефі­цитів поточних платіжних балансів усіх країн — імпортерів нафти. Це, у свою чергу, призвело до великих запозичень на міжнародному ринку капіталів.

Розпочався сучасний етап глобалізації і фінансової інтеграції.

Другий нафтовий шок з 1979 по 1981 р. ще більше ускладнив ситуацію За 1974—1981 pp. сукупне негативне сальдо за поточними рахунками промислово розвинутих країн досягло 154,2 млрд.. дол. США; країн, що розвиваються, — 330 млрд.. Водночас сукупне пози­тивне сальдо країн ОПЕК склало 393 млрд.. дол. США.

Третім вирішальним поштовхом до глобальної валютно-фінансової кризи стала світова економічна криза початку 80-х років, яка одночасно започаткувала й сучасну міжнародну кризу зовнішньої заборгованості.

За цих умов навіть країни — члени ОПЕК мали дефіцит за по­точними статтями платіжного балансу з 1982 по 1989 р.

Першим симптомом сучасної глобальної валютно-фінансової кризи як продукту новітньої світової фінансової системи стала криза в Мексиці у 1995 p., яка практично звела нанівець шість років важкої праці мексиканського народу. Мексика стояла перед загро­зою колапсу всієї економіки, що справило б руйнівний вплив на весь Американський континент. Треба було вживати термінових заходів. І президент США прийняв рішення на власний розсуд, оскільки для підтримки Конгресу був потрібен певний час, а зволікати не можна було. Мексиці було надано 20 млрд.. дол. із Фонду валютної стабілі­зації; 25 млрд. — із спеціального пулу для підтримки американського долара; 18 млрд. надійшло від МВФ; 10 млрд. виділили центральні бан­ки індустріальних країн через Банк міжнародних розрахунків v Базелі і 3 млрд. надійшло від комерційних банків. Разом — 76 млрд. дол. США, і Мексику вдалося втримати на поверхні

Щодо наслідків банківських криз, які охопили інші країни Ла­тинської Америки, то Чилі, наприклад, зазнала у зв'язку з банків­ською кризою втрат, які перевищили 30 % від ВВП, враховуючи всі непрямі витрати, а внаслідок банківської кризи у Венесуелі подібні втрати становили понад 20 % від ВВП.

Проте такий колосальний валютно-фінансовий обвал, як завжди, нікого нічому не навчив. Серед політиків, вчених, практиків аж до 1997 р. панували спокій, самовдоволеність і самовпевненість.

Криза спочатку вразила Японію, однак ця могутня країна, хоч і з певними втратами (падіння ВВП в 1998 р. становило більш як 2 %), все-таки змогла витримати її удар. Однак у лютому 1998 р. стало очевидним, що спочатку Таїланд, згодом Індонезія, Малайзія, Філппіни, Південна Корея подібного удару не витримають. І це не­зважаючи на той факт, що темпи економічного зростання у цих краї­нах впродовж останніх 30 років становили 5 % ВВП на одного жите­ля і більше. В Індонезії, наприклад, норма бідності зменшилася з 64 % у 1975 р. до 11 % у 1995 р.

Економіки країн Південно Східної Ази не встояли перед бурею песимізму, паніки, втрати довіри і відчаю, хоча інфляція тут безпосе­редньо напередодні кризи, як і раніше, була незначною. Сталося не­бувале розладнання приватного сектору незважаючи на відносну міць державних фінансів більшості країн Південно-Східної Азії.

Показники фондових ринків у цих країнах порівняно з 1996—

1997 pp. впали більш ніж на 50 %, а в деяких випадках — на 75 % . Валюти країн Південно-Східної Азії знецінились щодо долара США на 40—72 %, залежно від країни, значних втрат зазнала реальна економіка цих країн, особливо постраждав приватний сектор.

Падіння ВВП на душу населення у 1998 р. порівняно з 1996 р. (коли цей показник досяг максимального рівня) становило: в Індо­незії — майже 73 %, у Таїланді — 40, Південній Кореї — 43, Ма­лайзії — ЗО %. Остання відмовилася від допомоги МВФ, звинуватив­ши у всіх бідах світових фінансових спекулянтів і обмеживши їх доступ на малайзійський ринок.

За прогнозами, докризового рівня економіки країни Південно-Східної Азії можуть досягти, у кращому разі, близько 2001 року.

Спочатку вважалося, що валютно-фінансова криза матиме ви­ключно регіональний азіатський характер. Однак невдовзі, у серпні

1998 p., вона досягла Роси, згодом України та інших держав СНД. За даними Голови правління Національного банку України Віктора Ющенка, російські банки втратили внаслідок кризи 10 млрд. нових рублів, українські — 650 млн. дол. США.

Наприкінці 1998 p. криза відбилась у тій країні Латиноамери­канського континенту, про яку ще на початку 70-х років тодішній президент США Річард Ніксон сказав: "Куди піде Бразилія, туди прямуватиме й уся Латинська Америка".

Першою реакцією валютного ринку Бразилії було здешевлення реала на 27 %. Однак, щоб запобігти подальшим, більш руйнівним наслідкам валютно-фінансової кризи, глава держави Фернанду Енріке Кардозу, колишній міністр фінансів Бразилії, запропонував Центрально­му банку істотно збільшити процентні ставки. Проте, як підтверджує світова практика, такої тактики можна дотримуватися недовго, після чого, як правило, має настати серйозний спад в економіці.

Крім того, уряд Бразилії планував тримати ціни під контролем, а також знизити тарифи на імпорт деяких товарів, щоб не допустити їх подорожчання. Сенат, у свою чергу, схвалив конституційну по­правку, згідно з якою на три роки продовжувався й одночасно збільшу­вався податок на фінансові операції, зарплати і пенси. Завдяки цьо­му до кінця 1999 р. було заплановано досягти перевищення при­бутків держбюджету над видатками у сумі 23,5 млрд. дол. США.

Однак, на думку бразильських підприємців, дрібні фірми (і не лише дрібні) були просто не готові до такого підвищення податків, і в майбутньому вони мали б або істотно скоротити свій штат та обсяг фінансових операцій, або оголосити про банкрутство.

Після оголошення планової девальвації бразильського реала на 9 % , масовий відплив капіталу, що розпочався восени 1998 p., пере­творився на неконтрольований. У деякі дні втеча інвесторів сягала 1 млрд. дол. США щоденно.

За результатами 1998 р. бюджетний дефіцит у Бразилії досяг 8 %, а державний борг — 45 % ВВП.

І хоча сьогодні руйнівні наслідки світової валютно-фінансової кризи ще не до кінця усвідомлені, а глобалізований характер світо­вої фінансової системи як унікальне явище ще недостатньо вивче­ний, все ж можна зробити бодай один незаперечний висновок. Як показує світовий досвід, країни, котрі залучають значні обсяги при­ватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня довіри інвесторів, які можуть суттєво дестабілізувати їхню економі­ку і негативно позначитись на економіці інших країн. Саме країни Південно-Східної Ази і Латинської Америки пережили серйозні фінансові кризи, коли інвестори втратили довіру до їхньої економі­ки, а великий приплив капіталу змінився масовим відпливом.

Азія до певного часу була наочним прикладом переваг глобалі­зації. Тільки в 1996 p., наприклад, приплив приватного капіталу в країни, що розвиваються, і в країни з перехідною економікою досяг рекордно високого рівня — 235 млрд. дол. США, причому майже половина цієї суми припадала на Азію.

Однак наступні події засвідчили, що частина цих коштів була інвестована непродумано.
4. Основні напрями вдосконалення діяльності міжнародних фінансових інституцій
Однією з головних функцій міжнародних валютно-фінансових структур є недопущення кризових потрясінь у міжнародних валют­них відносинах.

Як не дивно, але реальні кроки міжнародних валютно-фінансо­вих структур напрочуд стереотипні. Як і у випадку з Мексикою, під час валютно-фінансового обвалу в Південно-Східній Азії Міжнарод­ний валютний фонд виділив 97 млрд. дол. США найбільш постраждалим від кризи країнам (Таїланду — 17 млрд.; Індонезії — 23 млрд.; Південній Кореї — 57 млрд. дол.). Коли криза сягнула Бразилії, МВФ відразу затвердив програму її кредитування на загальну суму 18,1 млрд. дол. США.

Як і раніше, і МВФ, і Світовий банк продовжують висувати сте­реотипні стандартні вимоги до всіх без винятку країн світу, які ко­ристуються їхніми кредитами, і відповідне стереотипне пояснення неефективності використання країнами цих кредитів.

Відомо, що МВФ і СБ були створені для розв'язання завдань світу, де панували фіксований режим валютного курсу і контроль за ру­хом капіталів. Сьогодні постав зовсім інший світ глобальних фінансів, коли існують всезагальна конвертованість валют із поточних рахунків, вільний рух капіталів в умовах плаваючих валютних курсів. За цих умов координуюча функція МВФ для розвинених ринкових економік виявляється взагалі непотрібною. Разом з тим концентрація зусиль МВФ на країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою (так званих транзитних країнах) також виявляється малоефективною.

Стандартні вимоги до країн, що розвиваються, були розроблені у відповідь на структурну кризу в Латинській Америці у 80-х роках XX ст., узгоджені між МВФ, СБ і Казначейством США. Вони відомі як "Вашингтонська угода" і з часом стали своєрідною економічною доктриною. Ця доктрина ґрунтується на таких вимогах:

• підвищення відсоткових ставок;

• здійснення жорсткої монетарної і фіскальної політики;

• лібералізація цін, руху капіталів, відкритість економіки;

• приватизація та макроекономічна стабілізація шляхом ско­рочення інфляції і бюджетного дефіциту.

Підганяючи всіх під одну мірку у внутрішньо-економічних пи­таннях, міжнародні організації фактично проігнорували безконтроль­ний рух капіталу в світових масштабах, надавши змогу самому рин­кові його регулювати. Після такого регулювання внаслідок паніки з Південно-Східної Ази пішло більш як 100 млрд. дол. США.

Головною складовою кризи в цьому регіоні стало падіння довіри інвесторів, для відродження якої у МВФ є добре відомі ліки — підви­щення відсоткових ставок, що дало шанс непогано заробити світо­вим фінансовим спекулянтам, які, ніким не контрольовані, зреш­тою своїм масовим виходом розвалили нестабільні ринки.

Окреме питання — перехідні економіки України, Роси, інших країн СНД. Рекомендації МВФ передбачають існування до початку реформування бодай зародкових ринкових процесів і структур, як це мало місце в постсоціалістичних країнах Центральної Європи та Балти.

В умовах пострадянського простору такої бази немає, тому ситуа­ція потребує радикальної переоцінки стратегії МВФ і СБ.

Намагаючись будь-що захистити неефективні дії МВФ в умовах сучасної світової валютно-фінансової кризи, його директор-розпорядник Мішель Камдессю намагається перекласти тягар відповідаль­ності на самі країни, які найбільше постраждали від неї. Так, висту­паючи в червні 1998 р. на міжнародній конференції, присвяченій п'ятиріччю введення киргизької національної валюти — сома, він зазначив, що по суті внутрішні інститути цих країн виявились недо­статньо сильними, а внутрішня політика недостатньо гнучкою, аби виконувати дедалі жорсткіші вимоги для забезпечення економічно­го успіху.

Після цього М. Камдессю зупинився на трьох групах причин, які, на його думку, призвели до кризи.

Перша група — це хиби, які виявилися у різних сферах, зокрема в невжитті заходів щодо стримування перегріву економіки й у недо­статній гнучкості валюти, що в поєднанні з гарантіями підтримки банківських корпорацій призвело до надзвичайно великого обсягу зовнішніх позик, часто з коротким строком погашення і значним валютним ризиком.

Друга група — це високий ступінь невиправданого державного втручання в економіку, в тому числі у формі надання кредиту на основі особистих зв'язків і вказівок уряду, наслідком чого були не­ефективні інвестиції та погіршення якості банківських балансів в умовах недостатнього банківського нагляду.

Третя група — це брак даних про проблеми цих країн, причому не тільки від усього світу, а й від них самих, що породило самозаспо­коєність влади і хибне почуття безпеки в іноземних інвесторів, ви­кликало паніку на ринку.

У свою чергу, Президент Світового банку Джеймс Вулфенсон не знайшов нічого кращого, як висловити думку, що фінансова криза в Азії закінчилася. Торкнувшись цієї теми у своєму виступі на прес-конференції в Парижі, він заявив: "Звичайно, майбутнє передбачити неможливо, але я твердо переконаний, що все, що могло статися, вже сталося".

Не знімаючи значної частки провини із самих країн, що по­страждали від кризи, слід однозначно підтвердити недостатню ефек­тивність поведінки в кризових умовах як Міжнародного валютного фонду, так і Світового банку.

На думку "батька" монетарної системи Мілтона Фрідмена, МВФ став дестабілізуючим фактором у Південно-Східній Азії навіть не через умови, які він ставить перед потенційними одержувачами до­помоги і які неадекватні першопричинам кризи, а тому, що Фонд спробував уберегти приватні фінансові інституції від наслідків зроблених ними помилок. МВФ, на думку М. Фрідмена, вичерпав свою місію ще 1973 p., коли було скасовано систему фіксованих обмінних курсів, наглядати за якою він мав у момент свого створення в 1944 р.

Відомий економіст, директор Гарвардського інституту міжнарод­ного розвитку Джеффрі Сакс, прогнозуючи провал допомоги Бра­зилії з боку МВФ, зазначив, що в обмін на надання величезної суми Фонд вимагає від цієї країни скорочення дефіциту бюджету за рахунок цих грошей, при цьому залишаючи відкритою головну проблему — курс бразильської валюти, який нереально завищено. У результаті, починаючи з серпня 1998 p., Центральний банк Бразилії за рахунок валютних інтервенцій втратив 25 млн. дол. США. Така ж доля може спіткати й наступні кредити.

Джордж Сорос, фінансист зі світовим ім'ям, також висловлюєть­ся на користь зміни принципів надання допомоги з боку МВФ. Од­нак тут слід зауважити, що Сорос відстоює свою позицію безпосеред­нього учасника світових фінансових ігор, і запроваджена ним органі­зація міжнародного страхування капіталу передусім спрямовується на захист його і подібних до нього. І все ж, на думку Сороса, у нині­шньому вигляді методи Міжнародного валютного фонду і Світового банку не є такими, що можуть допомогти країні під час перехідного періоду.

Подібної думки дотримується й один з "батьків" російської ре­форми, колишній глава російського уряду Crop Гайдар, який вважає абсолютно неправильним, коли експерти МВФ нав'язують урядам тих чи інших країн свої ліберальні позиції, які свідомо виконувати­ся не будуть, але допомога все-таки надається.

Критичне ставлення до діяльності МВФ характерне сьогодні для певної частини економічних і політичних кіл України. Але найбільш послідовно діяльність МВФ критикує західна преса, в якій нерідко зустрічаються матеріали, де МВФ оголошується винуватцем як не­давніх фінансових проблем міжнародного ринку, так і спотворення економічних процесів у ряді країн, які активно користуються підтрим­кою, а точніше кредитами, Міжнародного валютного фонду.

Критика кредитної політики МВФ ґрунтується переважно на тому, що за відсутності реальних позитивних зрушень в економічному становищі країни-позичальниці, остання фактично потрапляє в за­лежність від кредитора, який диктує не завжди виправдані умови. Багато держав, гостро потребуючи фінансової підтримки, вимушені погоджуватися з волею кредитора.

На сьогодні найбільш актуальним є питання, як досягти розваж­ливої поведінки не тільки позичальників, а й кредиторів.

Асиметрія у відносинах між кредиторами і позичальниками є головним джерелом нестабільності глобальної ринкової системи і має бути виправлена. Таку думку висловив Джордж Сорос у нещодавно опублікованій книзі "Криза глобального капіталізму", презен­тація якої за участю автора відбулася у 1999 р. в Інституті міжна­родних відносин Київського національного університету імені Тара­са Шевченка.

Однак, зважаючи на його власний інтерес в організації міжна­родного страхування капіталу, все ж слід зазначити, що і кредитори в умовах жорсткої конкуренції намагаються реалізувати свої очіку­вання за будь-яких умов, попри кризову ситуацію у країнах-позичальницях.

Для того щоб розв'язати проблему боргової кризи, МВФ висуває жорсткі вимоги до країни-позичальниці, але не передбачає жодних стягнень до кредиторів. Тому є заяви працівників МВФ про те, що його роль має змінюватися. Важливо поставити в рівні умови і кре­диторів, і позичальників, аби уникнути виснаження валютних ре­зервів країн.

Хвилі критики, що обрушилися на міжнародні валютно-фінан­сові організації, привели до перегляду принципів надання фінансо­вої допомоги. Про проголошення нової політики йдеться у розпов­сюдженій 10 листопада 1998 р. доповіді Світового банку під назвою: "Оцінюючи допомогу: що спрацює, що не спрацює і чому...", де зазна­чається, що віднині допомогу отримуватимуть тільки ті, хто її на­справді заслуговує, тобто держави, які готові до реформ не лише на словах, а й на ділі, оскільки надання значних сум не привело до вражаючих успіхів у справі боротьби з бідністю в країнах, де існу­ють проблеми з управлінням.

Ефективною допомогою, згідно з доповіддю СБ, можна вважати таку, яка здатна залучити 2 долари іноземних інвестицій на 1 долар кредитів Світового банку, тобто гарантувати стабільність приватно­му капіталу. Саме держави, які підпадають під такий критерій, мо­жуть розраховувати на фінансування програм Світового банку й надалі.

Отже, на порядку денному сьогодні стоїть питання про реформу­вання постбреттон-вудських фінансових інституцій, щоб привести їх діяльність у відповідність до потреб світової фінансової системи, яка вступила у смугу тривалих кризових потрясінь.

Тому азіатська криза означає завершення певного етапу розвит­ку світової економіки і відповідних стереотипів світової економіч­ної думки і політики.

На сьогодні світова економічна теорія і практика відійшли до­сить далеко від традиційного "чистого" монетаризму і кейнсіанства, тому використовувати на практиці ці теорії в сучасних умовах мож­на лише з високою часткою відносності.

Як заявив Й. Стігліц, старший віце-президент і головний еко­номіст Світового банку, у своїй Річній лекції, яку він прочитав у 1998 р. в університеті ООН, необхідні нові підходи у трактуванні проблем перехідних економік, нове мислення і політика, що залишає позаду застарілі й уже недоречні орієнтації МВФ і СБ. Потрібна нова доктрина на основі перегляду поглядів, що панували в еко­номічній думці й політиці Заходу протягом останніх двадцяти років.

Світ стоїть сьогодні на порозі формування та утвердження нових правил гри, які, безперечно, зменшать значення стихійних сил ринку і підвищать регулятивну роль міжнародних фінансових інститутів та держав на національному рівні.

Можливо, на рубежі тисячоліть ми станемо свідками повернення до елементів Бреттон-Вудської системи регулювання глобальної еко­номіки та світових валютно-фінансових процесів.
Контрольні запитання і завдання

1. Що таке валютне регулювання?

2. Дайте визначення валютної політики.

3. Назвіть характерні особливості облікової та девізної політики.

4. Які особливості валютного демпінгу?

5. Розкажіть про використання девальвації і ревальвації нині та за часів дії золотомонетного стандарту.

6. У чому полягають особливості застосування валютних об­межень?

7. Що таке валютний кліринг?

8. Коли застосовується валютна блокада?

9. Яка мета застосування захисних валютних застережень? 10. Визначте економічну спрямованість системи національно­го валютного регулювання.

10. Які економічні наслідки сучасної глобалізації господарського життя?

11. Визначте головні причини новітньої світової валютно-фінан­сової кризи. Які країни вона охопила?

12. Охарактеризуйте поведінку міжнародних валютно-фінансо­вих структур в умовах кризи.

13. Які головні вимоги ставлять МВФ і СБ перед країнами?

14. Які основні засади критики кредитної політики МВФ і СБ з боку провідних економістів світу?

15. Які, на вашу думку, вжито найефективніші заходи на шляху подолання наслідків світової валютно-фінансової кризи?

16. Які основні напрями вдосконалення діяльності міжнародних фінансових структур у сучасних умовах?