Ластовенко О. Міжнародні фінанси. Курс лекцій для студентів денної і заочної форми навчання спеціальностей 050104, 050104 "Фінанси", 050103 "Міжнародна економіка"

• Название: Курс лекцій для студентів денної і заочної форми навчання спеціальностей 050104, 050104 "Фінанси", 050103 "Міжнародна економіка"
• Анкор: Ластовенко О. Міжнародні фінанси.doc
• Дата: 22.06.2018
• Размер: 2.09 Mb.
• Имя файла: Ластовенко О. Міжнародні фінанси.doc
• Тип: Курс лекцій; #20596
• страница: 2 из 30

Тема 2. СВІТОВІ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ СИСТЕМИ ТА ЇХ ЕВОЛЮЦІЯ.
1. Національна та світова валютні системи

2. Паризька система золотомонетного стандарту. Генуезька система золотодевізного стандарту

3. Бреттон-Вудська та Кінгстонська валютно-фінансові системи

4. Регіональні валютно-фінансові групи

4.1 Валютні блоки

4.2. Валютні зони

4.3. Валютний союз країн ЄС

4.4. Міжнародні економічні організації як суб'єкти міжнародних фінансів

4.5. Міжнародні фінансові інституції

1. Національна та світова валютні системи
Валюту і гроші часом уявляють як ідентичні поняття, хоча все­редині країни частіше використовується термін "гроші", а термін "валюта" — зовні.

При вживанні поняття грошей питання про їх "національність" практично не виникає, але в міжнародних трансакціях національна приналежність валюти відіграє першочергову роль.

Термінологічна різниця між грошима і валютою існує і в багатьох мовах. Наприклад, money і currency — в англійській, geld і valjuta (wahrung) — у німецькій. Щодо російського слова "деньги", то його можна вважати "приємною" спадщиною татаро-монгольського іга. Український термін "гривня" походить ще з Київської Русі; термін "валюта", що має сьогодні міжнародне поширення, прийшов із Франції.

Випуск грошей тісно пов'язаний з національним суверенітетом і символізує владу держави, що виражається в її здатності примусити своїх громадян приймати видруковані державою гроші. Але держава не може нав'язувати свої гроші за межами своїх кордонів. Тому ви­користання національних грошей у міжнародних розрахунках перед­бачає домовленість сторін і пов'язане з необхідністю обміну валют.

Перетворюючись у валюту, гроші приймають на себе додаткову функцію — стають товаром, продаються і купуються, мають ціну в грошових одиницях іншої країни. Звідси випливає, що валюта як грошовий товар повинна мати не тільки внутрішнє, а й міжнародне визнання. У світовому співтоваристві має існувати довіра до валюти того чи іншого учасника міжнародних зв'язків, тобто переконаність у тому, що її можна обміняти на інші валюти. На практиці валюти вільно перетинають кордони і повертаються назад.

По суті, йдеться про здатність національних платіжних засобів бути обміняними на іноземні гроші, яка гарантується, як правило, центральним банком країни походження грошей.

З одного боку, якщо залишатися в рамках внутрішніх проблем, то виявляється, що операції з валютою є складовою грошово-кредит­ної сфери, активно впливаючи на стан державного бюджету і еконо­мічного зростання.

З іншого боку, оскільки ізольованих національних економік не існує, а національні господарства пов'язані між собою ланцюгом взаєм­них зобов'язань, то в цьому плані валютні відносини постають як ключова форма міжнародних економічних зв'язків. Товарообіг і рух факторів виробництва, науково-технічне і гуманітарне співробітництво, культурний обмін і туризм обслуговуються через валютні операції.

Найбільш простим визначенням валюти є визнання як такої банкнот, чеків, монет іноземних держав, між тим як вітчизняні гроші можуть стати валютою на зовнішніх ринках.

Історія грошей наповнена парадоксами. З'явившись на світ у вигляді посередника в товарному обміні, еквівалента, що протистоїть всьому товарному світові, гроші з плином часу самі перетворюються на товар, одержуючи власну ціну.

Отже, валюта, в широкому розумінні цього поняття, означає грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів, марка, франк тощо).

Поняття валюта використовується в таких значеннях:

• національна валюта — грошова одиниця певної країни або той чи інший її тип (золота, срібна, паперова);

• іноземна валюта — грошові знаки іноземних держав, кре­дитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одини­цях і які використовуються в міжнародних розрахунках;

• міжнародна (регіональна) валюта — міжнародна або регіо­нальна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу: СДР^х (спеціаль­ні права запозичення), ЕКЮ².

¹ СДР (SDR — Special Drawing Right) — міжнародні платіжні засоби, які викорис­товуються Міжнародним валютним фондом для безготівкових міжнародних роз­рахунків шляхом записів на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ.

² ЕКЮ (ECU — European Currency Unit) — регіональна міжнародна розрахунко­ва одиниця, яка була введена в 1979 р. у межах Європейської валютної системи і пізніше стала розрахунковою одиницею Валютного союзу країн ЄС (сьогодні це евро).
Різні форми світогосподарських зв'язків — торгівля товарами та послугами, виробниче та науково-технічне співробітництво, міграція робочої сили та розвиток світового туризму, рух позичкового капіталу та інвестицій формують міжнародний попит і відповідні пропо­зиції відносно тієї чи іншої національної валюти.

Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-гро­шових і розрахунково-кредитних зв'язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.

Міжнародні валютні відносини складаються і розвиваються на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили та новітньої техно­логії, спільного підприємництва. Основною цільовою функцією цих відносин, зрештою, є забезпечення необхідних умов для процесу відтво­рення у межах світового господарства та обслуговування світогосподарських зв'язків. Сам процес міжнародних валютних розрахунків належить до сфери розподілу та обміну, але разом із тим тісно по­в'язаний з процесом відтворення у сфері матеріального виробницт­ва. Причому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, так і зворотний зв'язок. Адже, з одного боку, розви­ток процесу відтворення виступає об'єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами та послугами, передачу технології і т. ін. та відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов'язані з міжна­родним оборотом останніх. З іншого боку, хоча валютна сфера — вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона не лише па­сивно відбиває хід виробничих процесів, а й активно на неї впливає.

Отже, міжнародні валютні відносини — одна з головних складових міжнародних економічних відносин. Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізня­ють національну та світову валютні системи. Остання розвивається на регіональному та глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між со­бою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.

Функціональні особливості валютних відносин втілюються в істо­рично-конкретних валютних системах, які є формою правової та інституційної організації валютних відносин.

Валютні відносини тісно пов'язані з внутрішніми грошовими відносинами. Тому еволюція міжнародних валютних відносин у спе­цифічному вигляді повторює, як ми побачимо нижче, розвиток внут­рішнього грошового обігу країн. Разом із тим валютні відносини не виключають національного характеру грошового механізму окре­мих країн. У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та розвитку економічних зв'язків відбувається інтеграція систем на­ціональних грошових відносин та світових валютних відносин, і функціональні відмінності між ними практично нівелюються.

Історично спочатку виникли національні валютні системи, які були закріплені національним законодавством з урахуванням норм

міжнародного права. Національна валютна система є складовою гро­шової системи країни, хоч і відносно самостійною, оскільки виходить за національні рамки. її особливості визначаються ступенем роз­витку і станом економіки та зовнішньоекономічних зв'язків країни.

Національна валютна система — це форма організації еконо­мічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжна­родні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кош­ти держави. Основні елементи національної валютної системи ви­значаються національним законодавством.

її структурними елементами є: національна валюта — грошова одиниця держави; валютний паритет як основа валютного курсу; режим курсу національної валюти; організація валютного ринку; національні органи, що обслуговують та регулюють валютні відноси­ни країни; умови обміну національної валюти на золото та інші валюти — конвертованість валюти.

Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. її функціонування регулюєть­ся національним законодавством кожної країни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтингу та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквід­ності, золото-валютного запасу, кредитних ресурсів та ін. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути.

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у межах світового господарства.

Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів: світовий грошовий товар, валютний курс, валютні ринки та міжна­родні валютно-фінансові організації.

Світовий грошовий товар виступає носієм міжнародних валют­но-грошових відносин і приймається кожною країною як еквіва­лент вивезеного з неї багатства. Історично першим міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше в міжнародних розрахун­ках стали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити). У 70-х роках з'являються спеціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці — СДР та ЕКЮ.

Сукупність всіх платіжних інструментів, які можуть бути вико­ристані в міжнародних розрахунках, називають міжнародною лік­відністю. Це золото, вільнооборотні валютні запаси держав та міжна­родні гроші.

Другим елементом світової валютної системи є валютний курс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Валютні курси можуть бути фіксо­ваними (твердими) і плаваючими (гнучкими). В основі фіксованого валютного курсу лежить монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових одиницях), плаваючі валютні курси не зв'я­зані з монетними паритетами, а визначаються шляхом зіставлення паритетів купівельної сили валют, тобто оцінки в національних гро­шах вартості однакового "кошика" товарів.

Третім елементом світової валютної системи виступають валютні ринки. Першим таким ринком був ринок золота як грошового то­вару, де золото продавалось на основі офіційної ціни, що була закріп­лена міжнародним договором. Офіційна ціна золота за одну тройську унцію (31,1035 г) становила в 1837—1934 pp. — 20, 67 дол. США, 1934—1968 pp. — 35 дол., у 1968 р. вона була підвищена до 38 дол. Остання офіційна ціна золота становила 42,22 дол. Цей ринок про­існував до серпня 1971 p., коли офіційна ціна на золото була ліквідо­вана. Нині ціна на золото складається під впливом попиту і пропо­зиції, а ринок золота функціонує як звичайний товарний ринок.

Розширення кредитних відносин привело до необхідності форму­вання власне валютних ринків, які існують на основі розгалуженої системи банківських взаємозв'язків провідних країн розвинутої ринко­вої економіки та міжнародних і регіональних валютно-фінансових установ. У своїх функціях продавця та покупця іноземної валюти, з одного боку, та органів, які здійснюють розрахунки із закордонними контрагентами, з іншого, банки та інші валютно-фінансові установи у своїй сукупності утворюють міжнародний валютний ринок. Поряд із ним функціонує євровалютний ринок, який виник на основі транснаціоналізації спеціальних рахунків приватних банків провідних країн світу.

Четвертий елемент світової валютної системи — це міжнародні валютно-фінансові організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який разом зі своїми філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Багатостороннім агент­ством з гарантій інвестицій (БАГІ) та Міжнародним центром із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) — утворює групу Світового банку, банк міжнародних розрахунків у Базелі, регіональні банки розвитку та ін.

Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей. Світовими називаються гроші, які обслуговують міжнародні економічні, політичні та культурні відносини, а грошова операція, завдяки якій у певній країні можна придбати платіжні засоби, що є дійсними і можуть бути використані за кордоном, є вже операцією валютною.

Еволюція функціональних форм світових грошей повторює з певним відставанням шлях розвитку національних грошей — від золотих до кредитних грошей. Підтвердженням цього є той факт, що в умовах, коли золото виконувало всі функції грошей, грошова і валютна системи — національна і світова — були тотожні, з тою лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, скидали, за висловом К. Маркса, "національні мундири" і приймались до опла­ти на вагу. Іншим прикладом дії вказаної закономірності є базу­вання світової валютної системи у XX ст. на одній або декількох валютах провідних країн світу.

Головне завдання світової валютної системи полягає в ефектив­ному опосередкуванні платежів за експорт й імпорт товарів, капіта­лу, послуг та інших видів'міждержавної господарської діяльності, створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та міжна­родного поділу праці, забезпеченні безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва. Через світову валютну систему здійснюється перелив економічних ресурсів з однієї країни в іншу або ж цей процес блокується, розширюється чи звужується ступінь національної самостійності країни, а також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) з одних країн до інших.

Отже, світова валютна система виступає однією з головних рушій­них сил, які можуть або сприяти розширенню міжнародних економіч­них відносин, або навпаки — обмежувати їх інтенсивність. Тому розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою зале­жить від характеру світової валютної системи і дієвості функціону­вання її інститутів.
2. Паризька система золотомонетного стандарту. Генуезька система золотодевізного стандарту
Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого грошового товару і відома під назвою системи золотого стандарту. Юридично вона була оформлена на Міжнародній конференції в Парижі 1867 р.

Для системи золотого стандарту, або золотого монометалізму, ха­рактерне те, що за неї роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а в обігу функціонують золоті монети або грошові знаки, розмінні на золото. Система золотого стандарту була встановлена у Великій Британії ще наприкінці XVIII ст., але значного поширення у світі вона набула в останній чверті XIX ст.: у Німеччині в 1871 — 1873 pp., Франції в 1878 p., Японії — 1897 р.

У Росії ця система остаточно сформувалася після грошової ре­форми 1895—1897 pp., яка дістала назву реформи графа Вітте, того-

полягала в тому, що паперові гроші (асигнації) прирівнювалися до певної кількості золота (1 рубль дорівнював 0,17424 золотника), а нові банкноти, які вводилися в обіг, могли вільно обмінюватися на зафіксовану в ни* кількість золота в банках Росії кожним росій­ським підданим чи іноземним громадянином. Банкнотам відпові­дали металічні рублі — золоті десятки і п'ятірки, а відповідні їм паперові гроші доповнювались карбуванням дрібної срібної і мідної монети. Вітте та його міністерство надзвичайно пильно стежили за тим, щоб не було допущено надмірного випуску в обіг паперових грошей на шкоду карбуванню золотих монет. Всілякі відхилення від цього правила жорстоко переслідувались. Тому з 1887 до 1914 р. ніхто, навіть цар, не наважувався змінити це жорстке положення статуту Державного банку Росії.

У результаті цих заходів на початок Першої світової війни в Росії перебувало в обігу паперових грошей на суму 1630 млн руб., а золота в підвалах Держбанку та закордонних банків — на суму 1743 млн руб., тобто зберігалось активне сальдо платіжного балансу.

До 1914 р. російський рубль входив у п'ятірку найміцніших валют світу (на той час, наприклад, 1 рубль дорівнював 0,47 німецької мар­ки). Цікаво, що на початку XX ст. інших варіантів зміцнення грошо­вої системи держави, кардинально відмінних від реформи СЮ. Вітте, практично не було, про що яскраво свідчить досвід реформування грошової системи СРСР. Адже фактично таку ж реформу, включно до карбування золотих, срібних і мідних монет, здійснив у 1922— 1924 pp. тодішній наркомфін СРСР Г.Я. Сокольников, ввівши в обіг так званий золотий червінець (золоту десятку). Саме золотий вміст рубля дав змогу за короткий період (практично за два роки) по­вністю ліквідувати інфляцію, підвести надійну фінансову основу під нову економічну політику, а країні після розрухи громадянської війни вийти на світові ринки.

Золотомонетний стандарт як класична форма золотого мо­нометалізму передбачає вільний обіг золотих монет і виконання зо­лотом всіх функцій грошей. Протягом майже всього XIX ст. і на початку XX ст. золото відігравало головну роль у міжнародній гро­шово-валютній системі. Ера класичного золотого стандарту розпо­чалася в 1821 p., коли після завершення наполеонівських війн Вели­ка Британія зробила фунт стерлінгів конвертованою в золото валю­тою. Невдовзі й США зробили те саме з американським доларом. Найбільшого поширення система золотого стандарту набула в період 1880—1914 pp., тобто до початку Першої світової війни.

Існувало три форми золотого стандарту: золотомонетна, золотозливкова та золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них.

При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно

продавати і купувати, перевозячи його з однієї країни в іншу. Ціна на валютний метал встановлювалася на основі закону вартості, тобто визначалася кількістю суспільно необхідної праці, витраченої на видобуток та транспортування дорогоцінного металу. Не обмежува­лися державою й операції з платіжними документами, цінними па­перами та засобами кредиту (векселями, чеками та ін.), а також вивіз капіталу та переведення прибутків з-за кордону. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конкуренції, необмеже­ного ринку і відповідного цим умовам механізму ціноутворення.

Режим золотомонетного стандарту був насамперед режимом стабільних валютних курсів. Ця стабільність — результат дотримання державами, що запровадили цю систему, встановлених конкретних "правил гри". Так, країни, з яких спостерігався відплив золота, внаслідок дефіцитності їх платіжного балансу, знижували внутрішні ціни, а країни, до яких спрямовувалися потоки золота, підвищували їх. Тільки дотримуючись таких "правил гри" можна було успішно подолати порушену рівновагу платіжних балансів, спричинену при­пливом і відпливом золота.

Від самого початку свого існування система золотомонетного стан­дарту забезпечувала надзвичайну валютну стабільність. Досить за­значити, що тільки австрійський талер та американський долар були єдиними провідними валютами Європи і Північної Америки, деваль­вованими протягом століття перед Першою світовою війною, фунт стерлінгів і французький франк зберегли незмінним золотий вміст із 1815 по 1914 р.

Централізована система золотомонетного стандарту перебувала в повній гармонії як із переважно централізованими системами про­мислового виробництва, так і системою світової торгівлі, швидкому розвитку якої вона активно сприяла. Так, якщо обсяг світової торгівлі у 1850 р. прийняти за 100 %, то у 1880 р. він становив 370, а в 1913 р. — 1000 %. Таке колосальне зростання обсягів зовнішньої торгівлі принесло зиск перш за все чотирьом провідним країнам світу: Великій Британії, Сполученим Штатам Америки, Німеччині та Франції, на яких у сукупності припадало близько 50 % загально­го обсягу світової торгівлі.

Щодо позицій у світовій валютній системі, то на той час серед провідних країн світу виділялася Велика Британія, частка національ­ної валюти якої в міжнародних розрахунках становила у 1913 р. 80 %. Саме тому золотий стандарт до 1914 р. було прийнято назива­ти стерлінговим стандартом.

Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки пере­ваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, ця система встановлювала

та на світовому ринку, від видобутку і виробництва золота. Відкрит­тя нових родовищ золота та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, що охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.

Але найсуттєвішою вадою системи золотомонетного стандарту було те, що за цих умов практично повністю виключалася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни. Це пояс­нюється тим, що безпосередньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперової емісії й інфляційне знецінення національних гро­шей були відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулювання, викорис­тання у конкретних напрямках економічної політики.

Останній недолік особливо відчувався під час воєн: існування золотого стандарту перешкоджало впровадженню дуже поширених методів фінансування воєнних дій шляхом випуску паперових гро­шей та монетизації державного боргу через продаж нових випусків цінних паперів центральному емісійному банку тієї чи іншої краї­ни. Країна, що намагалася фінансувати військові витрати шляхом емісії грошей і водночас дотримуватись їх конвертованості в золото, відразу ставала свідком масового відпливу своїх золотих запасів за кордон. Саме з цієї причини Сполучені Штати Америки відмови­лись від практики золотого стандарту під час громадянської війни, а європейські країни — під час Першої світової війни.

Перша світова війна в найбільшій мірі й остаточно дестабілізувала систему золотомонетного стандарту. Адже для фінансування війни європейські країни мусили вдатися до значних розмірів кредитів у своїх центральних банків і призупинити обмін на золото своїх валют, встановивши примусовий курс. Наприклад, Франція, яка збільшила свою грошову масу під час війни в 3 рази, загалом мала витрати на цю війну в сумі 215 млрд золотих франків. Розподіл золота у світі докорінним чином змінився на користь США, які вступили у війну значно пізніше.

Після війни співвідношення між грошовою масою і золотими запаса­ми країн, які брали в ній участь, докорінним чином змінилося на ко­ристь грошової маси, що спричинило в них значні інфляційні процеси.

Прагнення до валютної стабільності примусило більшість країн світу відновити золотий стандарт, від якого вони відмовилися в роки Першої світової війни. За період з 1924 по 1928 р. європейські краї­ни відновлюють золотий стандарт, але вже в модифікованому ви­гляді золотозливкового стандарту.

Система золотозливкового стандарту — перехідна форма золотого стандарту. Вона сформувалась в ряді високо розвинутих країн Заходу (крім США) після Першої світової війни і проіснувала до "Великої депресії" 1929—1933 pp. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти про­відних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золо­тий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш ніж 12,4 кг кожний. Таким чином, обмін національних грошових знаків на золото був обмежений пев­ними, досить великими, сумами (у Франції, наприклад, один золотий зливок коштував 215 тис. франків).

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних краї­нах було впроваджено систему золотодевізного стандарту, що базу­валася на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іно­земній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали на­зивати девізами.

Це була друга світова валютна система, юридичне оформлен­ня якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Гену­езькій міжнародній економічній конференції в 1922 р.

При системі золотодевізного стандарту країни накопичують для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти еко­номічно найсильніших держав, що є еквівалентом золота. Про цю систему фінансовий світ знав і раніше. Вона виникла і функціонува­ла досить давно. Вперше її використано в угоді про регулювання валютних операцій між Лондоном і Единбургом, підписаній ще у другій половині XVII ст. У 1894 р. у Росії, яка намагалась одержати значні зовнішні позики, утворилися за кордоном великі валютні резерви, і російський уряд заявив про готовність продавати і купува­ти цінні папери на закордонних біржах за фіксованим курсом. Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Цен­тральні банки багатьох країн одержали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і закордонних авуарах (¹ Авуари — ліквідна частка активів, до якої належать кошти банку, цінні папе­ри, що легко реалізуються. Найчастіше цей термін вживають стосовно коштів банку в іноземній валюті, які знаходяться на його рахунках у закордонних банках.), обмінних на золото. Країни, що приєдналися до золотодевізного стандарту, збе­рігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.

Історичний досвід показує, що для успішного функціонування золотодевізного стандарту потрібні такі умови:

• проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;

• країни, які виступають у ролі валютних центрів, мають постійно підтримувати значний рівень економічної активності й високий по­пит на імпорт з тим, щоб дати змогу країнам — членам системи вільно купувати необхідні їм резервні засоби;

• резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із ко­роткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають у ролі валютних центрів.

Загалом період між двома світовими війнами характеризувався нестабільністю валют і періодичними валютними кризами, які завда­вали значних збитків економічному зростанню і розвитку міжнарод­них економічних відносин. Відносна валютна стабілізація настала в період 1922—1928 pp., але невдовзі була підірвана світовою кризою 1929—1933 pp., яка охопила і світову валютну систему. Головними особливостями валютної кризи були: циклічний характер, оскільки валютна криза була наслідком глибокої економічної і грошово-кре­дитної кризи; структурний характер, адже основні принципи світо­вої валютної системи, що ґрунтувалися на золотому стандарті, зазна­ли поразки; значна довготривалість та виключна глибина і гострота.

Саме в цей час відбувається загальна трансформація економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподарських зв'язків, у тому числі й валютних. Така трансформація відбулася на основі теоретичних ре­комендацій, розроблених відомим англійським економістом, фінан­систом та державним діячем Дж.М. Кейнсом у 30-х роках XX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше ставилися цілком конкретні вимоги. Система має:

• забезпечувати міжнародний обмін товарами і послугами до­статніми платіжно-розрахунковими і кредитними засобами, що ко­ристуються довірою учасників валютно-кредитних відносин;

• володіти певним запасом стійкості для якнайтривалішого функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди прохо­дять болісно і призводять до дезорганізації зовнішньоекономічних зв'язків протягом певного періоду;

• бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціонування світового господарства і пристосуватися до них;

• забезпечувати збалансованість економічних інтересів у валют­но-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учасників світо­господарських зв'язків.

Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі бага­тьох країн світу розпочали активний пошук виходу зі складної після-кризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи.