Ластовенко О. Міжнародні фінанси. Курс лекцій для студентів денної і заочної форми навчання спеціальностей 050104, 050104 "Фінанси", 050103 "Міжнародна економіка"
 Скачать 2.09 Mb.
|
|
Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК) була створена в 1960 р. на конференції в Багдаді. її статут, затверджений у 1961 p., згодом неодноразово переглядався. Згідно зі статтею 7 Статуту повноправними членами цієї міжнародної економічної організації можуть бути тільки члени-засновники та країни, чиї заявки на членство були схвалені Конференцією. Будь-яка інша країна, що експортує нафту в значних кількостях і має інтереси, які в основному збігаються з інтересами країн-членів, може стати повноправним членом ОПЕК за умови, що її прийняття буде схвалено більшістю в 3/4 голосів, включаючи голоси всіх країн-засновниць. Статус асоційованого члена не може бути наданий жодній країні, яка не має інтересів і цілей, схожих у своїй основі з інтересами країн — членів цієї організації. Як бачимо, ОПЕК — структура якоюсь мірою елітарна, з особливими, надто жорсткими умовами прийняття нових членів до її лав. У складі ОПЕК 12 країн-членів. Засновниками організації були 6 країн: Венесуела, Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Саудівська Аравія. Згодом до числа членів були прийняті ще 6 країн: Алжир, Габон, Індонезія, Катар, Нігерія, Об'єднані Арабські Емірати. Головна мета діяльності ОПЕК: • координація й уніфікація нафтової політики країн-членів та захист їхніх інтересів, у тому числі шляхом забезпечення їм сталих доходів; • забезпечення стабільності цін на світовому ринку нафти та постачання нафтою країн-споживачів; • забезпечення одержання справедливих доходів інвесторами від капіталовкладень у нафтову промисловість; • забезпечення охорони навколишнього середовища; • співробітництво з країнами — нечленами ОПЕК з метою реалізації ініціатив щодо стабілізації світового ринку нафти. Поряд із специфічними питаннями забезпечення та захисту економічних і фінансових інтересів країн-членів у нафтовій промисловості, організація у 1976 р. створила Фонд міжнародного розвитку (Фонд ОПЕК) як багатосторонній фінансовий інститут, покликаний сприяти співробітництву між країнами — членами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються. Допомогою Фонду можуть користуватися міжнародні інституції, діяльність котрих приносить користь країнам, що розвиваються, а також всі інші країни, що розвиваються, які не входять в ОПЕК. Членами Фонду є всі 12 країн — членів ОПЕК. Метою діяльності Фонду є: • здійснення фінансового співробітництва між країнами — членами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються, шляхом надання пільгових позик для фінансування платіжних балансів, для здійснення проектів і програм розвитку; • сприяння і/або надання позик міжнародним агентствам, діяльність яких відповідає меті Фонду; • фінансування діяльності з надання технічної допомоги. Основним напрямом діяльності Фонду вважається надання позик і субсидій на пільгових умовах (під низький процент). Фонд надає позики трьох типів: • позики на здійснення конкретних проектів розвитку; національним банкам розвитку надаються також кредитні лінії для фінансування малих і середніх підприємств; • позики для фінансування програм на відновлення або модернізацію певних галузей економіки, на закупівлю сировини, обладнання, запасних частин, список яких узгоджується з Фондом; • позики для фінансування платіжних балансів, як от, на імпорт продуктів харчування і споживчих товарів; на закупівлю обладнання для сільського господарства і виробництва споживчих товарів. Позики доповнюються субсидіями, що надаються для фінансової підтримки, дослідницьких робіт, підготовки кадрів, продовольчої допомоги, допомоги при надзвичайних обставинах. Фонд ОПЕК надає допомогу всім країнам, що розвиваються (за винятком країн — членів ОПЕК) у порядку загальної черговості, при цьому віддаючи пріоритет найменш розвинутим країнам. Фінансові ресурси Фонду складаються в основному з добровільних внесків країн-членів, доходів, отримуваних за рахунок інвестицій і позик Фонду (процентні ставки і оплата за обслуговування), а також за рахунок коштів, які одержують країни — члени ОПЕК по двосторонніх та багатосторонніх каналах. Позик на світових ринках Фонд не отримує. Загалом Фонд ОПЕК сьогодні діє у 93 країнах Африки, Азії, Латинської Америки, Карибського басейну і Європи. Він є донором або кредитором цілого ряду інших міжнародних організацій, таких як агентства розвитку країн — членів ОПЕК (Кувейтського фонду, Арабського фонду економічного і соціального розвитку та ін.). Фінансові ресурси одержують також регіональні банки розвитку в Африці, Азії і Америці. Щодо галузевої структури кредитування, то якщо на початку своєї діяльності Фонд першочергову увагу приділяв енергетичним проектам і фінансуванню дефіцитів платіжних балансів країн-пози-чальниць, то сьогодні — кредитуванню соціально значимих проектів, орієнтованих на вирішення проблем голоду або подолання наслідків засухи в Африці. І незважаючи на те, що соціальні проекти, як правило, непривабливі для великих інвесторів, Фонд активно намагається заповнити саме цю нішу, приділяючи особливу увагу наданню допомоги в охороні здоров'я, освіті та інших сферах. Навіть за умови відсутності сьогодні в самих країнах ОПЕК зайвих фінансових коштів для суттєвого поповнення бюджету Фонду, зобов'язання засновників Фонду виконуються, як правило, в повному обсязі й у зазначені терміни. Проблеми, частіше всього, виникають не з кредиторами, а з реципієнтами1 (Від лат. recipiens (reapientis) — той, що одержує.) кредитів. Окрім Фонду міжнародного розвитку, країни — члени ОПЕК створили інші спільні економічні й фінансові структури, серед яких сім багатосторонніх інститутів допомоги, шість двосторонніх інститутів допомоги розвитку та три трастових фонди. Багатосторонні інститути допомоги ОПЕК: • Арабське головне управління сільськогосподарських інвестицій і розвитку; • Програма арабських держав Перської затоки для організації розвитку системи ООН; • Арабський валютний фонд; • Арабський фонд економічного і соціального розвитку; • Арабська програма фінансування торгівлі; • Арабський банк економічного розвитку Африки; • Ісламський банк розвитку. Двосторонні інститути допомоги розвитку ОПЕК: • Фонд арабського економічного розвитку Абу-Дабі (Фонд Абу-Дабі); • Організація з інвестицій, економічної і технічної допомоги Ірану (Організація Ірану); • Іракський фонд розвитку зарубіжних країн (Іракський фонд); • Кувейтський фонд арабського економічного розвитку (Кувейт-ський фонд); • Саудівський фонд розвитку (Саудівський фонд); • Венесуельський інвестиційний фонд. Трастові фонди ОПЕК: • Арабський нафтовий фонд; • Трастовий фонд Нігерії; • Венесуельський трастовий фонд. До групи регіональних багатосторонніх економічних організацій належить НАФТА — Північноамериканська зона вільної торгівлі. її створено на основі угоди, яка набрала чинності 1 січня 1994 р. між Канадою, СІЛА і Мексикою (підписана в 1992 p.). Цьому передувала підписана в 1988 році канадсько-американська угода про вільну торгівлю (набрала чинності 31 січня 1989 р.) та чинна з 1965 р. угода між СІЛА і Канадою про торгівлю продукцією автомобільної промисловості. Слід зазначити, що жодна багатостороння або двостороння угода не сягнула так далеко, як НАФТА за обсягом охоплених її положеннями проблем інвестування та пов'язаних з цим питань, глибиною їх опрацювання та процедур. На регіональному рівні ця організація має унікальні, найдетальніше розроблені й реально діючі інструменти в галузі інвестиційної політики поряд із ліквідацією бар'єрів на шляху торговельного обміну товарами та послугами. Угода про створення НАФТА включає такі положення щодо режиму і гарантій іноземних інвестицій: • кожна країна — член Організації надає інвесторам й інвестиціям іншої країни-члена не менш сприятливий режим, ніж той, який вона надає у подібних випадках власним інвесторам (тобто національний режим); • у взаємовідносинах між країнами — членами Організації передбачається режим найбільшого сприяння; • забороняється нав'язування будь-яких обмежень щодо умов функціонування капіталу, зокрема забороняється встановлювати мінімальну експортну квоту, розміри місцевого компонента в кінцевій продукції, імпортні обмеження, обмеження на ліцензування технології, виключні торговельні вимоги, вимоги валютного контролю; • передбачається режим вільного переказу всіх видів платежів (прибутки, дивіденди, проценти, роялті1(1 Роялті — періодичні відрахування продавцеві (ліцензіарові), які згідно з ліцензійною угодою сплачує ліцензіат за право користування предметом ліцензійної угоди — винаходом, патентом, записами на різних носіях інформації, товарним знаком, правом на промислові та наукові зразки, виданням книги, прокатом кінофільму, постановкою п'єси, виконанням авторської музики тощо; плата за право розробки природних ресурсів; неоподаткована на території однієї з держав, які уклали між собою угоду, частина доходів від ренти та інших сум, отриманих за використання авторських прав, патентів чи інших видів інтелектуальної власності; авторський гонорар.), управлінські платежі, технічна допомога, виручка від продажу, включаючи повну або часткову ліквідацію) у вільно конвертованій валюті, за ринковим курсом на день переказу; • передбачається поетапне регулювання інвестиційних суперечок між приватними інвесторами: на першому етапі — використання консультацій і переговорів; у випадку їх невдачі — створення умов для арбітражу при дотриманні принципу рівності щодо всіх інвесторів і відповідно до принципу міжнародної взаємності; • допускається можливість націоналізації на недискримінацій-ній основі у випадку наявності відповідних суспільних інтересів згідно з чинними нормами і за умови виплати належної компенсації. Відповідно до Угоди протягом 15 років майже всі торговельні та інвестиційні бар'єри між країнами — учасницями НАФТА мають бути ліквідовані, а митні збори відмінені. У канадсько-американській торгівлі ці митні перешкоди усунуті, тому мова йде лише про лібералізацію товарообміну цих країн з Мексикою, де продовжують залишатися обмеження щодо надання певних послуг. Однак ці послуги не мають технологічного характеру з передачі за кордон, і майбутні інновації допоможуть розв'язати цю проблему. Так, протягом 10 років Мексика повинна відмінити більшість обмежень на імпорт автомобілів. У сфері енергетики передбачена заборона на участь іноземних компаній у розробці, видобутку і виробництві нафти і нафтопродуктів у Мексиці. Ця заборона стосується також іноземних інвестицій для розвідки і видобутку радіоактивних руд, транспорту і комунікаційної інфраструктури. Щодо інших галузей Мексика зобов'язалася пом'якшити обмеження на участь американських і канадських інвесторів в акціонерному капіталі своїх компаній, а також відмінити обмеження на іноземну участь у банках і страхових компаніях. Загалом уже сьогодні близько 80 % валового внутрішнього продукту Мексики повністю відкрито для прямих іноземних інвестицій. Завдяки активному співробітництву в рамках НАФТА Мексика за короткий час змогла збільшити свій економічний потенціал, обсяги зовнішньої торгівлі й масу залученого з-за кордону іноземного капіталу. В результаті з колишнього поборника протекціонізму Мексика перетворилася на країну з відкритою економікою. Сьогодні вона за загальним рівнем економічного розвитку помітно випереджає інші країни Латинської Америки і входить до "великої трійки" латиноамериканських індустріальних лідерів. Мексика стала цікавим і перспективним ринком, у тому числі й для України. Серед регіональних економічних організацій, у яких бере участь Україна, слід виділити Чорноморське економічне співтовариство (ЧЕС), яке офіційно засноване на початку 1988 p., а фактично почало функціонувати з 1992 р. У складі цієї організації 11 країн-членів: Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Російська Федерація, Румунія, Туреччина, Україна. Секретаріат ЧЕС знаходиться у Стамбулі. Основні напрями діяльності ЧЕС в економічній та фінансовій сферах: • розвиток багатостороннього і двостороннього співробітництва у погоджених галузях; розширення диверсифікації співробітництва; • поліпшення умов для підприємницької діяльності й стимулювання індивідуальних та колективних ініціатив підприємств і фірм; • сприяння розвитку підприємництва шляхом стимулювання співробітництва між малими і середніми підприємствами, інвесторами, підприємцями і промисловцями. Крім того, в рамках робочих груп проводиться робота з розширення і поглиблення співробітництва у сфері банків і фінансів, з питань уникнення подвійного оподаткування, захисту інвестицій, передачі статистичних даних і економічної інформації. Утворено Раду Чорноморського економічного співробітництва, яка складається з представників підприємницьких об'єднань і торговельних палат країн — членів організації. Україна бере активну участь у діяльності ЧЕС. Іншою міжнародною економічною організацією субрегіонально-го характеру, в діяльності якої бере участь Україна, є Співдружність Незалежних Держав (СНД), заснована в 1991 р. Членами СНД є 12 країн: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан, Україна. У 1993 р. країни — члени СНД підписали Угоду про створення Економічного союзу, яка передбачає: • вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили; • здійснення погодженої політики у таких сферах, як грошово-кредитні відносини, бюджети, ціни й оподаткування, валютні питання і митні збори; • заохочування вільного підприємництва та інвестицій; підтримка виробничої кооперації і налагодження прямих зв'язків між підприємствами і галузями; • узгодження господарського законодавства. У січні 1995 р. були укладені угоди про митний союз між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан і Російською Федерацією, де визначено комплекс проблем у сфері підприємництва й інвестицій. Сторони зобов'язались: • забезпечувати національний режим для діяльності суб'єктів господарювання держав-учасниць на своїх територіях; • сприяти розвитку прямих економічних зв'язків між суб'єктами господарювання, виробничої кооперації; • надавати допомогу у створенні спільних підприємств, транснаціональних виробничих об'єднань, мережі комерційних і фінансово-кредитних закладів і організацій; • координувати свою інвестиційну політику, включаючи залучення іноземних інвестицій і кредитів у сферах, що становлять взаємний інтерес, здійснювати спільні капіталовкладення, у тому числі на компенсаційній основі. 26 березня 1996 р. Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Російська Федерація підписали документ про поглиблення співробітництва (угода про наміри) в економічній, науковій, освітній, культурній і соціальній сферах, націлений у довгостроковій перспективі на створення "Співдружності об'єднаних держав". 2 квітня 1996 р. було підписано Договір про утворення Співтовариства Білорусі й Росії, яким передбачено об'єднання матеріального й інтелектуального потенціалів обох країн і створення рівних умов для підвищення життєвого рівня народу і духовного розвитку особи. Ні в угоді про митний союз, ні в угоді про наміри, ні, тим більше, у Договорі про Співтовариство Україна участі не бере. 4.4.3. Особливості функціонування фінансової системи ЄС Однією з найхарактерніших особливостей функціонування фінансової системи Європейського Союзу є те, що на відміну від інших міжнародних економічних організацій ЄС має самостійний бюджет, який об'єднує переважну частину спільних фінансових фондів. Бюджет ЄС — основна фінансова база інтеграційних заходів у межах Союзу, важливий інструмент наднаціонального регулювання економіки країн-учасниць. Створення власної фінансової бази — безпрецедентний випадок в історії створення інтеграційних угруповань. Бюджет ЄС концентрує понад 95 % усіх об'єднаних фінансових ресурсів Союзу. До кошторису Комісії ЄС входять усі бюджетні фонди — Європейський фонд орієнтації й гарантування сільського господарства, Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд, витрати на проведення науково-технічної і промислової політики ЄС та ін. Починаючи з 1971 р. до бюджету ЄС (разом із внесками країн-учасниць) почали надходити власні ресурси у вигляді сільськогосподарських зборів на аграрну продукцію, що ввозиться з третіх країн; митних зборів на ввіз промислової продукції в регіон ззовні; податку на додану вартість (ПДВ). Частина ПДВ з 1979 р. надходить до євробюджету на правах власних ресурсів Союзу. Щорічно встановлюється частка ПДВ, яка підлягає відрахуванню країнами — учасницями ЄС до його бюджету. Розмір податку, що перераховується кожною країною, не повинен перевищувати 1 % розрахованого податку, виходячи з передбаченої Європейським Союзом єдиної основи стягнення податку. Видаткова частина бюджету містить кошториси витрат усіх керівних інститутів ЄС. Щодо національних бюджетів країн — учасниць ЄС, то практично із самого початку діяльності Співтовариства, згодом Союзу, було поставлено завдання гармонізації й уніфікації національних бюджетів, яке вимагало: • наближення й уніфікації бюджетної документації, статистики і процедури; • вирівнювання частки бюджетних доходів у ВВП; • гармонізації структур бюджету; • координації бюджетної політики; • гармонізації податків та податкової політики. Усвідомлюючи всю складність вирішення цього завдання, керівництво ЄС (як і у вирішенні інших непростих питань перспективного розвитку) підходило до його реалізації поступово. На початку 60-х років Комісія ЄС розробила програму гармонізації національних бюджетів, яка передбачала вирішення чисто технічних питань — розробку рекомендацій щодо уніфікації бюджетної статистики і зближення структур національних бюджетів, зіставлення й аналіз бюджетів, розробку методики гармонізації бюджетної політики. У 80-х роках перед економікою ЄС постали завдання зниження рівня інфляції, досягнення стійких темпів економічного зростання, підвищення рівня зайнятості, стабілізації платіжних балансів. Відповідно до нових завдань Комісія ЄС визначила основні напрями у сфері бюджетної політики: скорочення дефіцитів держбюджетів; збільшення частки бюджетних коштів, які направляються на інвестування; перекваліфікація робочої сили і зниження виробничих витрат; посилення контролю за рівнем соціальних витрат. У цілому процес гармонізації бюджетної політики в межах ЄС характеризується певними суперечностями. З одного боку, господарські механізми країн-учасниць хоч і взаємопов'язані, але залишаються автономними; країни, як і раніше, мають різний рівень економічного розвитку, різну соціально-політичну ситуацію всередині держави, що є причиною незбігання інтересів у економічній і бюджетній політиці. Ці фактори інколи стають перешкодою на шляху до уніфікації бюджетного процесу. З іншого боку, відбувається процес звуження автономії окремих країн у сфері бюджетного регулювання, адже кожна з них має надавати керівництву ЄС проекти своїх бюджетів і звіти про їх виконання, інформувати органи Європейського Союзу про проведення тих чи інших бюджетних заходів. Це, зі свого боку, є переконливим доказом успішного просування вперед процесу європейської інтеграції. Враховуючи той факт, що переважним джерелом фінансових ресурсів держави є податки (близько 90 %), вже Римський договір 1957 р. поставив завдання поступової гармонізації всіх податків у бік їх уніфікації і стандартизації. У цілому податкова гармонізація ЄС включає не тільки приведення систем оподаткування до "єдиного знаменника", тобто зближення податкової структури, механізму стягнення, величини основних податкових ставок, а й проведення країнами-учасницями узгодженої податкової політики при вирішенні як кон'юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Гармонізована податкова політика означає, що автономне використання податкових інструментів окремими країнами ЄС має перебувати під контролем керівництва Союзу, яке, виходячи із загальних інтересів усіх партнерів, визначає податкову політику кожного учасника ЄС. Причому слід особливо зазначити, що на відміну від інших міжнародних економічних і фінансових структур в Європейському Союзі кардинально змінилися підходи до вироблення механізму реалізації спільних інтересів ЄС. Досить сказати, що в разі необхідності визначення спільної валютної політики у Раді Європейського центрального банку при голосуванні діє принцип "одна голова — один голос". Це тим більше викликає здивування, якщо врахувати, що до органу, який приймає рішення Ради ЄЦБ входить менша кількість членів, ніж число країн, які беруть участь у Валютному союзі країн ЄС. Мова йде про те, що члени Ради не представляють певну кількість голосів відповідно до економічного і фінансового потенціалу країни, а виступають дійсно як абсолютно незалежні представники інтересів усього Європейського Союзу, в даному випадку — у валютно-фінансовій сфері. Поряд із гармонізацією бюджетної та податкової політики в Європейському Союзі триває активний процес уніфікації діяльності банківської сфери, створення єдиного ринку банківських послуг, формування якого в основному завершилося до початку 1993 р. Цей ринок передбачає такі принципи діяльності європейських банків: • для здійснення банківської діяльності на території будь-якої країни — учасниці ЄС достатньо одержати ліцензію в одній із цих країн (як правило, мається на увазі країна походження банку); • основною моделлю організації європейських банків є універсальний банк, який здійснює фінансові операції всіх видів, включаючи операції з цінними паперами; • регулювання банківської діяльності й нагляд за нею здійснює країна походження банку. Перша банківська директива (1977 р.) та друга банківська директива, яка набрала чинності з початку 1993 p., містять узгоджені правила захисту інтересів вкладників, інвесторів і споживачів фінансових послуг; регулюють проблеми платоспроможності банків, встановлюють співвідношення власних і запозичених активів, ступінь покриття ризику банківських операцій; принципи захисту банківської таємниці; правила фінансової звітності; рекомендації щодо прозорості закордонних фінансових оборудок з метою попередження відмивання "брудних грошей". Багато принципових положень першої і другої банківських директив базуються на рекомендаціях Банку міжнародних розрахунків (БМР) у Базелі — найавторитетнішої міжнародної банківської установи світу, свого роду "головного банку центральних банків". Саме це значно полегшило процес узгодження цих важливих положень та їх прийняття країнами — членами ЄС. Запровадження єдиної системи ліцензування банків означає свободу доступу на національні ринки фінансових послуг іноземних банків, що значно загострює конкуренцію між національними та іноземними банками. Наслідком цього є зниження національних ставок за банківськими операціями до середньоєвропейського рівня і скорочення прибутків. Посилення конкуренції примушує банки постійно вдосконалювати технологію роботи, створювати нові високо-технологічні продукти і послуги, запроваджувати передове обладнання, здійснювати перепідготовку кадрів. У червні 1994 р. міністри фінансів країн — членів ЄС домовились щодо основних положень нової Директиви про посилення контролю за діяльністю банків та інших фінансових інститутів. Директива спрямована на посилення прозорості діяльності фінансових груп. У ній ставиться вимога реєстрації фінансової компанії в тій же країні, де знаходиться її штаб-квартира. Директива розширила умови обміну інформацією і зобов'язала аудиторів сповіщати в контролюючі органи про будь-які порушення, виявлені ними в діяльності компанії. Спільно з Комісією по споживацькій політиці ЄС розроблено закони, якими регулюються відносини банків і споживачів. Щодо регулювання ринку цінних паперів, то ще в 1985 р. було прийнято пакет директив, які стосувалися регулювання транспортних операцій, здійснюваних взаємними і спільними інвестиційними фондами; взаємного визнання терміну цінних паперів, допущених на фондові біржі; фондових операцій; питань інформування широкої публіки про передбачувані випуски цінних паперів. Однак закони, принципово важливі для розвитку інвестиційних послуг, набрали чинності в 1993 р. Згідно з ними, як і в банківській сфері, встановлювалися принципи одної ліцензії, на основі якої можна надавати інвестиційні послуги на території будь-якої країни — учасниці ЄС, контролю діяльності фінансових інститутів країною походження (за винятком діяльності, пов'язаної із захистом прав споживачів). З 1994 р. діє домовленість про використання компаніями національної документації при реєстрації переліку цінних паперів на фондових біржах інших країн. З 1996 р. для фінансових інститутів вступив у дію принцип відповідності власних капіталів ризикам здійснюваних операцій. Отже, заходи, що реалізуються у фінансовій сфері керівними органами ЄС, ведуть до відміни обмежень і бар'єрів на шляху переміщення капіталів і фінансових послуг, перегляду цілої низки національних стандартів діяльності фінансових інститутів і введення єдиних правил контролю за їхньою діяльністю, встановлення основних принципів гармонізації контрольних стандартів та інших правил. Крім того, вживаються заходи щодо полегшення організації операцій з мобілізації капіталів на фондових біржах і ринках капіталу, введені й діють єдині правила, які регулюють питання емісії і обігу цінних паперів, у тому числі боргових. За останні 10 років ринок цінних паперів ЄС суттєво розширився за рахунок впровадження великої кількості нових видів фінансових зобов'язань. Завдяки цьому, з одного боку, у промислових компаній з'явились нові можливості одержання кредитів із банківських джерел. З іншого — це зумовлює розширення спектра й більшу доступність для клієнтів різного роду фінансових послуг та значне зниження їхніх затрат. У цілому, за деякими прогнозами, посилення конкуренції на єдиному фінансовому ринку ЄС та запровадження нових видів фінансових послуг дасть змогу клієнтам зекономити понад 22 млрд ЕКЮ. Успішному функціонуванню фінансової системи ЄС активно сприяє діяльність Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) та створених у його рамках фондів: Європейського інвестиційного фонду (ЄІФ), Тимчасового Единбурзького фонду кредитування (ЄФК) та Премії ЄІБ, а також Європейського фонду розвитку (ЄФР). Європейський інвестиційний банк (European Investment Bank) — головний інвестиційний інститут Європейського Союзу був створений у 1958 р. відповідно до Римського договору, підписаного в 1957 р. Статут ЄІБ є частиною Договору про Європейський Союз, а Банк — фінансово автономною і юридично самостійною організацією в рамках Союзу. Головні завдання банку визначаються на основі рішень Європейської ради. Із 15 членів ЄС до складу ЄІБ не входить лише Франція. Європейський інвестиційний банк має відділення в Римі (Італія), Афінах (Греція), Лісабоні (Португалія), Лондоні (Велика Британія), Мадриді (Іспанія) і представництво в Брюсселі. Фінансові ресурси Банку складаються з оплаченої частини статутного капіталу, накопичених резервів, а також запозичених коштів. За межами Європейського Союзу він здійснює фінансові операції як за рахунок власних коштів, так і (за умови одержання відповідних повноважень) за рахунок бюджетних коштів ЄС або окремих країн — учасниць Союзу. Головним завданням ЄІБ є сприяння вирівнюванню економічного розвитку країн ЄС шляхом фінансування проектів у менш розвинутих країнах, а також підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в галузях транспорту, зв'язку, охорони навколишнього середовища, енергетики. Окрім країн — членів ЄС, банк надає кредити країнам, які підписали з Європейським Союзом угоди — учасникам Ломейської конвенції, країнам, що підписали угоди про співробітництво, а також перебувають в асоціації з ЄС (наприклад, країнам — членам Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ)) і т. ін. Із країн, які не входять до складу ЄС, найбільш чисельною є група із 66 країн, що розвиваються, з Африки, Карибського басейну і Тихого океану (АКТ), які свого часу в місті Ломе (Тоголезька Республіка) підписали відповідні конвенції, що передбачають досить широку кооперацію між цими країнами і ЄС, у тому числі надання учасникам Ломейської конвенції фінансової допомоги і кредитів. У рамках Європейського інвестиційного банку діє Європейський інвестиційний фонд, утворений у 1994 р. Цей фонд надає довгострокові гарантії для фінансування транс'європейських транспортних та комунікаційних і енергетичних сіток, а також для розвитку малих і середніх підприємств. |