Ластовенко О. Міжнародні фінанси. Курс лекцій для студентів денної і заочної форми навчання спеціальностей 050104, 050104 "Фінанси", 050103 "Міжнародна економіка"
 Скачать 2.09 Mb.
|
|
3. Бреттон-Вудська та Кінгстонська валютно-фінансові системи Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Другої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігравали у ній провідну роль — Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Ще влітку 1941 р. Джон Мейнард Кейнс підготував перший текст, який був представлений британському міністерству фінансів. Він мав назву "Пропозиції щодо створення Міжнародного компенсаційного союзу". У грудні того ж року американський уряд доручив Гаррі Декстеру Уайту та його колегам із департаменту Казначейства підготувати пропозиції щодо створення Стабілізаційного фонду союзників, який забезпечував би надання останнім військової допомоги і міг би стати основою післявоєнної світової валютної системи. Влітку 1942 р. був здійснений обмін цими документами для взаємного ознайомлення. Слід зазначити, що головні положення англійського і американського планів були подібні. Насамперед вони пропонували забезпечити стабільність внутрішнього економічного розвитку, що передбачало здійснення державою певних контролюючих функцій у монетарній сфері в межах функціонування національних економік. Особлива увага приділялася внутрішнім економічним процесам, що автоматично означало зменшення ступеня входження у світове господарство, що, у свою чергу, означало проведення певного контролю на міжнародному рівні, завдяки якому країни повинні були поступитися невеликою часткою свого суверенітету в монетарній сфері. Для цього Кейнс і Уайт пропонували створити для міжнародної кооперації спеціальний наднаціональний орган. Визначаючи необхідність міжнародного співробітництва у валютній сфері, плани значно відрізнялися в інших важливих положеннях. Якщо Кейнс віддавав пріоритет інтересам внутрішнього розвитку, то Уайт на перше місце ставив завдання міжнародні. І хоча в подальшому були внесені зміни в обидва плани, суттєва різниця між ними збереглася. Чому Кейнс віддавав перевагу внутрішнім проблемам у межах нової міжнародної валютної системи? Бо знав негативний досвід 30-х років і домагався того, щоб кожна країна зберегла значною мірою свою незалежність перш за все у розробці та реалізації внутрішньої економічної політики, яка б забезпечила повну зайнятість. Тобто і тут Кейнс залишався на позиціях раніше розробленої ним концепції. Уайт, навпаки, під впливом "нового курсу" Рузвельта, передбачав створення системи планування і контролю над економікою. Подібна філософія, перенесена на міжнародний рівень, привела до ідеї заснування двох наднаціональних інститутів: фонду стабілізації та світо- вого банку. Ці два наднаціональні органи могли б здійснювати достатньо дійовий контроль за внутрішньою грошовою політикою держав — членів системи, особливо щодо обмінних курсів і світових потоків капіталів. Все ж., щоб одержати схвалення державного департаменту та Конгресу США, а також під впливом ідей Кейнса, Уайт вніс важливі зміни у свій проект: з одного боку, він зробив акцент на створення фонду стабілізації, з іншого — надав світовому банку статус класичної кредитної установи, що спеціалізується на інвестиціях в інші країни. Однак навіть з урахуванням цих змін план Уайта відрізнявся від програм Кейнса. Внаслідок тривалих переговорів з'явилося Спільне комюніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч формально давала можливість учасникам вносити ті чи інші поправки, що і відбувалося, особливо щодо квот-внесків, але реально англо-американський план поставив учасників конференції перед фактом. Оскільки США змогли нав'язати Великій Британії свою точку зору, то в кінцевому підсумку було прийнято відредаговану версію плану Уайта. Таким чином, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. у США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система. Те, що рішення на цій конференції приймалися фактично під диктовку США, не викликає особливого подиву. Адже ця країна вже вдруге після світової війни була у виграші. Так, якщо перед Першою світовою війною зовнішня заборгованість США в 1913 р. досягала 7 млрд дол., а вимоги до інших країн становили 2 млрд, то вже в 1926 р. зовнішній борг скоротився більше ніж удвоє, а вимоги зросли у 6 разів складаючи суму 12 млрд дол. Відбувся також перерозподіл золотих резервів на користь США: в 1914—1921 pp. чистий приплив золота в США в основному з країн Європи досяг 2,3 млрд дол.; у 1924 p. 46 % золотих запасів капіталістичного світу були зосереджені в США (у 1914 р. — 23 %). Перед початком Другої світової війни США були майже єдиною країною, де зберігся золотомонетний стандарт, а курс долара до західноєвропейських валют значно зріс. Уже в той час США розгорнули боротьбу за гегемонію долара, однак домогтися статусу резервної валюти їм вдалося лише після Другої світової війни. Засилля США в Бреттон-Вудській системі пояснювалося і новою розстановкою сил у світовому господарстві. У 1949 р. 54,6 % капіталістичного промислового виробництва було зосереджено в США. Цій же країні належало 33 % світового капіта- лістичного експорту і майже 75 % золотих резервів. А головний конкурент США в Бреттон-Вудській системі — Велика Британія, обслуговуючи своєю валютою 40 % світової торгівлі, володіла лише 4 % офіційних золотих резервів капіталістичного світу. Керівники США намагалися максимально використати свою економічну могутність і створити таку міжнародну валютну систему, яка б відповідала інтересам США і перебувала під їхнім контролем. На той час на Сполучені Штати припадало 34,7 голосів у створюваному Міжнародному валютному фонді. Під впливом СІЛА до статуту МВФ були включені положення, які зобов'язували країни при одержанні кредитів надавати докладну інформацію про стан економіки країни, її золотовалютних запасів, виконувати рекомендації МВФ, які стосуються внутрішньої і зовнішньої політики держави. За таких обставин, Радянський Союз, який брав участь у роботі конференції в Бреттон-Вудсі, підписав підсумкові документи, але не ратифікував їх. Ясно, що на висунуті на конференції умови не погоджувалися і деякі країни капіталістичного світу, тим більше їх не міг прийняти тогочасний тоталітарний режим СРСР. Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосування валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти1, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів. Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно обмінювати через свої центральні емісійні банки наявні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак, оскільки незначний золотий запас Великої Британії не дав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин, фунт стерлінгів із самого початку виконував роль резервної валюти лише частково. Він використовувався як резервна валюта перевалено колоніями та домініонами Британської імперії. Таким чином, фактично Бреттон-Вудська валютна система успадкувала, з одного боку, рештки грошової системи "золотого стандарту", з іншого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно — зол ото-доларовим стандартом. На конференції було підписано "Заключний акт", частинами якого були статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР). Бреттон-Вудська система вступила в дію після представлення державному департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції. 1 Резервна валюта — національна валюта провідних держав світу, яка нагромаджується центральними банками інших країн як резерв коштів для міжнародних розрахунків. Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співробітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валютних курсів, поступову відміну валютних обмежень і впровадження оборотності валют. МБРР мав згідно з угодою забезпечити розвиток довгострокових кредитів і позик, насамперед країнам, які особливо постраждали від війни. Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи були: • збереження ролі золота, як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото; • встановлення офіційних курсів валют шляхом визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара; • прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото (ціна однієї унції золота дорівнювала 35 дол., а золотий вміст долара становив 0,888671 г чистого золота); • здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн із забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів. Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (±1 %), вона могла, по-перше, використати частку свого золота — валютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку; по-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися із спеціального фонду МВФ; по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10 % могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ця система фактично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних валют до краю загострила суперечності між США і Великою Британією, з одного боку, і західноєвропейськими країнами та Японією, з іншого. Першим кроком на шляху до формування нової валютної системи стало створення міжнародних платіжних засобів СДР — (Special drawing rights) спеціальних прав запозичення, а поворотним моментом — відмова США від вільного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. був здійснений перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974 валютний паритет було замінено валютним кошиком СДР. Запровадження СДР — це фактично повернення до старої ідеї Кейнса, яку він висунув ще в 1944 p., перед підписанням Бреттон-Вудської угоди — ідеї створення "регульованої валюти". Але на той час, коли СІЛА володіли 2/3 валютних запасів світу, ця ідея була для них неприйнятною. Адже у 1949 р. централізовані золоті запаси США у 3,15 раза перевищували загальну суму доларів, яку було розміщено в іноземних банках. Саме тому цій країні при підписанні Бреттон-Вудських угод, було вигідно "прив'язати" валюти інших країн до золота, переважна більшість світових запасів якого знаходилась у банківських сховищах США. Зовсім іншою була ситуація кінця 60-х — початку 70-х років, коли було введено СДР: США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні позиції, виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. Досить зазначити, що у 1971 р. централізовані золоті запаси СІЛА були у 6 разів меншими від доларової суми, що перебувала у міждержавному обігу. Трму вихід було знайдено саме у впровадженні "колективної валюти". СДР було випущено в обіг з 1 січня 1970 р. згідно з рішенням МВФ. Спеціальні права запозичення не мають власної вартості. Спочатку за масштаб СДР був прийнятий золотий вміст долара СІЛА (0,888671 г золота). Після девальвації золота (грудень 1971 p., лютий 1973 р.) 1 СДР було прирівняно до 1,20635 дол. З 1 липня 1974 p., після переходу до плаваючих курсів національних валют країн — членів МВФ, було введено новий метод розрахунку вартості СДР — метод "стандартного кошика" через ринкову вартість валют 16 провідних країн — членів МВФ (0,4 дол. США + 0,38 марки ФРН + 0,45 ф. ст. + 0,44 франц. фр. тощо, які в сумі на певну дату дорівнювали 1,20635 дол.). Пізніше МВФ перейшов до визначення вартості СДР на основі середньозваженої величини ринкового курсу "валютного кошика" п'яти провідних валют світу, частка яких станом на 1 січня відповідного року становила (табл. 6.1): Таблиця 1. Визначення вартості СДР, %
Склад і частка окремих валют у "кошику" СДР переглядаються кожні 5 років і відображають відносну роль кожної з п'яти валют у світовій торгівлі й платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів у даній валюті, які використовувались країнами — членами МВФ як резерви протягом попереднього 5-річного періоду. СДР можуть використовуватися тільки в міждержавних розрахунках для покриття дефіцитів платіжних балансів та на деякі інші цілі шляхом обміну національної валюти країн — учасниць угоди про СДР. Крім того, ці розрахункові засоби можуть бути використані для проведення розрахунків із міжнародними банками і країнами, що не є членами МВФ на основі купівлі-продажу СДР. Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У нових умовах "доларовий стандарт" перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням питомої ваги у світовій економіці країн "Спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США. У 1971 —1973 pp. відбулася ломка Бреттон-Вудської валютної системи. Початок її 15 січня 1971 р. поклала заява тодішнього президента США Р. Ніксона про припинення розміну долара на золото та введення "надзвичайних засобів" для врятування валюти. У січні 1976 р. в Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою четвертої світової валютної системи — Кінг-стонської (Ямайської), яка набула чинності 1 квітня 1978 р. Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридично оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така: • кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибирати режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконювався режим плаваючих курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. запровадили режим плаваючих курсів для своїх валют всупереч вимогам статуту МВФ; • золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі й відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 р. 42,2 одиниць СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції центральних банків із золотом і на переоцінювання ними наявних золотих резервів за ринковими цінами. Наданими правами швидко скористалися країни з розвинутою ринковою економікою, які почали розраховувати золоті запаси за ринковими цінами. Досить широку програму аукціонів з продажу золота із державних запасників здійснили США, які протягом 1978 р. і до липня 1979 р. на 15 аукціонах Казначейства реалізували 382,6 т золота; • відбувається процес повної демонетизації золота — виведення цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин як це було за системи золотомонетного стандарту і перетворення його на звичайний, хоч і стратегічний, товар із правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього було відмінено зобов'язання країн — учасниць Кінгстонської системи використовувати золото в операціях з МВФ і повноваження Фонду на прийняття від цих країн золота. У Статуті МВФ була зафіксована принципова згода його членів на реалізацію офіційних золотих запасів Фонду — 150 млн унцій, або 4665 т; • юридичне надання права кожній з валют країн — учасниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної валюти, але в перспективі перевага віддавалася СДР (із перетворенням останніх у головний резервний актив міжнародної валютної системи); • взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ — Директорату — широких повноважень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов'язань за угодою, особливо щодо дотримання ними погоджених валютних курсів. Отже, Кінгстонська валютна система фактично легалізувала практику валютних відносин, яка стихійно склалася на початку 70-х років у період розпаду Бреттон-Вудської системи. Узаконений примат ринкових методів регулювання валютних курсів і в даному випадку, як і завжди в історії, надає переваги найбільш економічно сильним партнерам з Кінгстонської угоди. Відтепер США, наприклад, одержали можливість не створювати значних валютних резервів, а також не турбуватися про систематичну підтримку курсу долара, як це було в період дії Бреттон-Вудської системи. Певні економічні вигоди одержали й інші розвинуті країни, перш за все за рахунок можливості вільного маніпулювання валютними курсами у своїх національних інтересах. Окрім того, використання їхніх валют як резервних третіми країнами значно обмежує домінуючу роль американського долара. Створення Кінгстонської валютної системи ще не завершено. Однак уже сьогодні цілком очевидним є той факт, що під прикриттям СДР долар США продовжує зберігати своє провідне становище в системі міжнародних валютних відносин як міжнародний платіжний засіб, нерозмінний на золото. Прийняття поправок до статуту МВФ, спрямованих на повну демонетизацію золота і витіснення його з міжнародних розрахунків, також відповідає перспективним економічним інтересам США, які намагаються усунути з арени міжнародних валютних відносин найбільш небезпечного конкурента долара. Формально виступаючи за підвищення ролі СДР у міжнародних розрахунках, США фактично мало чим ризикують. Адже досвід майже тридцятирічного використання СДР продемонстрував їх слабку конкурентоспроможність порівняно з національними валютами ти, що частка останнього складає понад 60 % офіційних світових валютних резервів, а частка СДР — лише 2,4 %. Кінгстонська валютна система поки що не забезпечує повністю валютної стабілізації у світі. Кредитні можливості МВФ незначні порівняно з величезними міжнародними фінансовими потоками і дефіцитом платіжних балансів переважної більшості країн світу. Незадоволення країн-партнерів валютним механізмом Кінгстона, який дає змогу США продовжувати доларову експлуатацію інших країн, об'єктивно посилює необхідність подальшої фундаментальної розробки і проведення докорінної реформи світової валютної системи. Перш за все мова йде про пошук шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики як провідних країн між собою, так і з іншими країнами світу. Нині в рамках Кінгстонської угоди намітилась тенденція переходу від доларового стандарту до багатовалютного, який включає поряд із доларом США німецьку марку, японську єну, англійський фунт стерлінгів, швейцарський франк, що безумовно означає посилення конкурентної боротьби між трьома світовими валютно-фінансовими центрами: США, Західною Європою і Японією. |