Ластовенко О. Міжнародні фінанси. Курс лекцій для студентів денної і заочної форми навчання спеціальностей 050104, 050104 "Фінанси", 050103 "Міжнародна економіка"
 Скачать 2.09 Mb.
|
|
Контрольні запитання і завдання 1. Що слід розуміти під терміном "валюта"? 2. Які складові національної валютної системи? 3. Дайте визначення світової валютної системи. 4. Які характерні риси Паризької системи золотодевізного стандарту? 5. Охарактеризуйте Генуезьку систему золотовалютного стандарту. 6. Назвіть головні особливості світової валютної кризи 1929— 1933 рр. 7. Проаналізуйте хід підготовки та підписання Бреттон-Вуд-ської валютно-фінансової угоди. 8. Назвіть основні принципи функціонування Бреттон-Вуд-ської валютної системи. 9. Коли розпочалися криза і розпад Бреттон-Вудської системи? 10. Охарактеризуйте основні положення Кінгстонської валютної системи. 4. Регіональні валютно-фінансові групи 4.1. Валютні блоки У період світової економічної кризи 1929—1933 pp. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстоку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий. Валютний блок — це угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють цей блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн — учасниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а утворювалися стихійно на основі вже сформованих відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних держав — колишніх метрополій. Створення валютних блоків пов'язано з дією різних факторів, що історично сформувалися і служили певним "цементуючим матеріалом" для його складових, головні серед яких: • торговельні фактори (країна, що очолює блок, виступає головним торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортуються іншими країнами, які входять до блоку, і являє собою значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок); • фінансові фактори (більшість країн — членів блоку мають довгострокову заборгованість або перед країною, яка очолює блок, або взаємну заборгованість, або зовнішню — перед третіми країнами. Ця заборгованість погашалася у валюті країни-гегемона); • економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально розвинуті та які найменше постраждали за роки всесвітньої кризи і "Великої депресії"); • політичні фактори (вони складалися історично і традиційно міцно зв'язували країни — учасниці валютного блоку). Стерлінговий валютний блок виник після відміни золотого стандарту у Великій Британії в 1931 р. До його складу ввійшли країни Британської імперії, окрім домініонів Канада і Ньюфаундленд, а також території Гонконгу. До блоку ввійшли також держави, які були економічно тісно пов'язані з Великою Британією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше — Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія — де-факто, а потім Греція та Іран). Входження до валютного блоку, очолюваного Великою Британією, ставило країни перед необхідністю дотримання певних "правил гри". Це означало, що валюти залежних країн прикріплювались до валюти країни, яка очолювала блок — фунта стерлінгів. Курс цих валют ставився в залежність від фунта стерлінгів, а їх курс відносно інших валют встановлювався відповідно до курсу фунта стерлінгів щодо тих валют; взаємні розрахунки між учасниками блоку велись переважно у фунтах стерлінгів, а їхні валютні резерви зберігалися в Банку Англії і використовувались як для взаємних розрахунків, так і для розрахунків із третіми країнами. Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після відміни золотого стандарту в США. До нього ввійшли економічно залежні від США країни Латинської Америки та Канада. Цікаво, що у валютному блоці не здійснювався валютний контроль з боку країни, яка його очолювала. Країни доларового блоку лише підтримували певні співвідношення між доларом США і власними валютами та зберігали переважну частину своїх валютних резервів у банках США, через які здійснювались розрахунки як між самими країнами — членами блоку, так і з третіми державами. У червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінного золотого вмісту національних валют, утворили золотий блок. До нього ввійшли держави, які навіть в умовах важкого кризового і післякризового періоду продовжували дотримуватися золотого стандарту: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія і Польща. Безпосередній вплив на тривалість існування цього блоку справив той факт, що країни — учасниці золотого блоку не могли успішно конкурувати з Великою Британією та США, які очолювали інші блоки і де, як і в переважній більшості інших країн, золотомонетний стандарт було відмінено. А вирішальне значення для долі блоку мали економічні інтереси країн, які входили до нього. Ці інтереси, як показало життя, були майже несумісними, що особливо чітко виявилося в умовах післякризової депресії. Зрештою всі країни золотого блоку змушені були відмінити вільний обмін банкнот на золото, і в 1936 р. цей блок остаточно розпався. Крім стерлінгового, доларового та золотого блоків під час Другої світової війни країни "осі" — Німеччина та Японія — створили кожна свій валютний блок, куди ввійшли окуповані ними країни, як правило, у примусовому порядку з метою додаткового їх пограбування. Пізніше на основі валютних блоків утворилися валютні зони. 4.2. Валютні зони Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об'єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин. Головні ознаки валютної зони такі: • підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона; • зміна курсів валют — учасниць зони відносно інших валют лише в разі згоди на це країни-гегемона; • збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн — членів валютної зони; • вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять у зону; • вільне переміщення засобів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн; • концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону. Об'єднання багатьох країн, які відрізняються рівнем економічного розвитку в спільне валютне угруповання було зумовлено вже існуючими тісними економічними зв'язками і певною політичною залежністю, що історично склалися між більшістю країн і державою-гегемоном. Країни, що очолюють валютні зони, як правило, використовують їх у своїх інтересах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять у зону. Зовнішня торгівля цих країн також підкорена інтересам країни-гегемона, що призводить до нееквівалентного обміну в їхніх торговельних взаємовідносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капіталу з країни, яка її очолює, в інші країни зони, а золоті й валютні резерви, які сконцентровані в банках країни — лідера зони, також використовуються в інтересах останньої. Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон: • британського фунта стерлінгів; • долара США; • французького франка; • португальського ескудо; • іспанської песети; • голландського гульдена. Найбільшими валютними зонами є стерлінгова, доларова та зона франка. Стерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного блоку на початку Другої світової війни після введення у Великій Британії валютного контролю без якихось особливих інститутів. Саме війна привела до необхідності більш чіткої і суворої внутрішньої організації членів стерлінгової зони. Так, якщо до 1939 р. країнам — членам валютного стерлінгового блоку досить було спільно дотримуватися твердого обмінного курсу своїх валют відносно фунта стерлінгів та зберігати свої офіційні валютні резерви в Лондоні, то з 1939 р. з необхідністю виникають вимоги до країн — членів зони щодо спільного дотримання режиму валютного контролю, установленого Великою Британією, а також мати спільний валютний і золотий фонд. Питання організації стерлінгової валютної зони визначені у двох основних законодавчих актах: "Про регулювання фінансового захисту" (1939 р.) та "Про валютний контроль" (1947 p.). Країни — члени стерлінгової зони зобов'язувалися забезпечувати не тільки взаємний валютний контроль, а й аналогічні спільні заходи такого контролю щодо третіх країн, які не входили до зони. Між Сполученим Королівством і країнами стерлінгової зони були підписані угоди, які передбачали об'єднання їхніх золотих і валютних резервів, причому країни-учасниці мали право вільно використовувати значну частину цих резервів. Таке об'єднання ставило перед валютним центром зони ряд важливих питань забезпечення ліквідності (1 Валютна ліквідність визначається співвідношенням між золотовалютними резервами країн та центральних банків і сумою їх зовнішніх платежів, які мають забезпечуватися цими резервами.) у відносинах з країнами, що не входять до валютної зони. Центр повинен був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіжних зобов'язань всіх країн валютної зони щодо зовнішнього світу. Тому нерідко коливання платіжних балансів країн — членів зони з країнами, що не входять до неї, примушують центр до таких порушень рівноваги в міжнародних платежах, у яких він безпосередньо не зацікавлений, та часто ставлять його в скрутне становище. До складу стерлінгової валютної зони входять головним чином країни — члени Британської Співдружності Націй та деякі інші держави, які мають досить тісні торговельні, економічні, валютно-фінансові та політичні відносини, що складалися історично протягом століть: Ірландська Республіка, Ісландія, Йорданія, Єгипет та ін. Об'єднання в складі стерлінгової зони багатьох різноманітних за рівнем економічного розвитку держав пояснюється перш за все тим, що всі вони перебували з Великою Британією в тісних економічних відносинах, які склалися ще в період англійського колоніального панування. Певну роль відіграли також традиційні методи здійснення між цими країнами міжнародних розрахунків через Лондонський фінансовий центр. Функціонування стерлінгової валютної зони забезпечує Великій Британії серйозні економічні вигоди, оскільки переважна більшість краін-учасниць є невичерпними джерелами різноманітної сировини, місткими ринками збуту англійських товарів, сферою вивозу капіталу. Тому Велика Британія, щоб зберегти зону, останнім часом нерідко йде на певні поступки країнам-учасницям у напрямку лібералізації, надаючи їм фінансову допомогу, пільговий режим при реалізації товарів на англійському ринку, деякі переваги при здійсненні операцій на лондонському валютному ринку. Такі поступки, як правило, мають місце після чергової девальвації фунта стерлінгів, тобто під час чергової загрози престижу головної валюти стерлінгової зони. Так, після девальвації фунта стерлінгів у 1967 p., Велика Британія була змушена допустити створення і нагромадження самостійних золотовалютних резервів у ряді країн — учасниць зони, значно збільшити надання економічної допомоги та пільгових кредитів цим країнам. Останні домоглися також доларового застереження за належними їм стерлінговими авуарами, яке гарантує ці авуари від майбутнього ймовірного знецінення на випадок нової девальвації фунта стерлінгів. Як зазначалося, стерлінгова валютна зона юридично не має централізованого керівного органу і формально вся її діяльність здійснюється автономними валютними органами кожного учасника, однак рекомендації англійського казначейства відіграють важливу роль у координації валютної політики зони в цілому. Крім того, координація валютної політики окремих країн здійснюється через гнучкі організаційні механізми зони: періодичні конференції прем'єр-міністрів і міністрів фінансів країн — членів Британської Співдружності Націй. Важливу роль у цьому відіграє спеціально створений статистичний комітет стерлінгової зони. Стерлінгова валютна зона є найбільшим серед подібних регіональних валютних угруповань країн світу. Другим регіональним валютним угрупованням є доларова валютна зона, яка утворилася на початку Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. До її складу входять головним чином країни Північної, Центральної і Південної Америки. Доларова зона — це регіональне валютне угруповання країн, грошові системи і зовнішні розрахунки яких орієнтуються на долар СІЛА. Як і стерлінгова валютна зона, вона не має офіційної юридичної основи у вигляді спеціальних міждержавних угод. її економічною основою виступає американський капітал. Саме СІЛА є основним споживачем значної частини сировинних ресурсів країн — учасниць зони і головним постачальником готових виробів у ці країни. Зовнішня торгівля країн доларової зони орієнтується в основному на американський ринок. Основна маса капіталів, вкладених в економіку країн — учасниць зони, також належить СІЛА, що забезпечує цій країні значний, і не тільки чисто економічний, вплив на всі країни, що є членами цього регіонального валютного угруповання. Третім регіональним валютним угрупованням є валютна зона французького франка, яка виникла на базі колишніх французьких колоніальних володінь у 1945 р. На відміну від інших подібних регіональних угруповань, між країнами — членами зони було досягнуто угоди про заснування її як добровільного об'єднання країн-учасниць. Було створено Валютний комітет для координації валютної і кредитної політики у цій валютній зоні. Згодом Валютний комітет зони франка було замінено секретаріатом, який є дослідним підрозділом Французького банку. Крім того, для розгляду питань, які становлять спільний інтерес, та з метою зближення позицій країн зони, систематично — два рази на рік, зустрічаються міністри фінансів відповідних країн. Угодою передбачені періодичні двосторонні та багатосторонні консультації. Специфічною рисою валютної зони французького франка є існування трьох підгруп держав, що входять до неї. До першої підгрупи входять французькі департаменти метрополії, чотири французькі заморські департаменти і заморські території. Всі ці регіони перебувають під валютним суверенітетом Французької Республіки. Другу підгрупу утворюють африканські держави і Мадагаскар. До третьої підгрупи входять Марокко, Алжир і Туніс. У валютній зоні франка, як і в інших регіональних валютних угрупованнях, взаємні відносини валютного співробітництва невіддільні від інших форм зовнішньоекономічних зв'язків. Так, африканські країни і Мадагаскар (друга підгрупа) одержують державну допомогу з боку Франції: субсидії, позики або гарантії фінансування, капітальні вкладення через Фонд допомоги і співробітництва та Центральну касу економічного співробітництва, різноманітні торговельні й фінансові переваги. Стосовно країн, які входять до третьої підгрупи (Марокко, Алжир, Туніс), то вони одержують від Франції фінансову допомогу на привілейованих умовах, користуються преференційним1 (1 Преференційний режим — особливий пільговий економічний режим, що надається одними державами іншим без поширення на треті країни.) режимом у торговельних відносинах; з Тунісом і Марокко, наприклад, підписані спеціальні протоколи про співробітництво, що регулюють їх валютно-фінансові й торговельні відносини з Францією. Серед інших валютних зон зона французького франка виявилась найбільш стабільною та життєздатною й успішно функціонує донині. 4.3. Валютний союз країн ЄС Найбільш високорозвиненою і досконалою формою розвитку регіональних валютних угруповань є Валютний союз країн ЄС (ВС). На початку 70-х років, за умов зростання амплітуди коливань курсу американського долара, розпочалися активні пошуки виходу зі своєрідного критичного стану передусім країн — членів Європейського економічного співтовариства ("Спільного ринку"), спрямовані на створення власної регіональної валютної системи. Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, у березні 1979 p., тобто через рік після набрання чинності Кінгстонської угоди, було створено міжнародну (регіональну) валютну систему — Європейську валютну систему (ЄВС). У ній беруть участь країни — члени Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Отже, однією з особливостей сучасних валютних відносин було і є існування поряд із міжнародною валютною системою регіонального валютного угруповання, що мало назву Європейська валютна система (згодом — ВС). Європейська валютна система являла собою певні правила розрахунків між країнами, які входили до ЄЕС. Європейська валютна система — специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув'язку. Європейська валютна система функціонувала за принципом "кошика", в якому курси національних грошових одиниць змішані залежно від котирування тієї чи іншої валюти. її ще називають "валютна змія", перевага якої полягає в тому, що сама "змія" в цілому більш стійка, ніж кожна з її складових. Саме на цій основі будується паритетна сітка двосторонніх курсів валют та визначається фіксована межа їх відхилення. Так, остання становила спочатку для всіх країн ±2,25 %, за винятком Італії та Іспанії, для яких була більш широка (для Італії, наприклад, ±6 %). Пізніше ця межа була розширена до ±15 %, а згодом — до ±30 %. Метою створення ЄВС були досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка б оберталася в ЄЕС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розробка та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн — членів Європейської валютної системи. У зовнішньому плані — створення західноєвропейського валютного полюса в поліцентричній валютній системі. Створення ЄВС продиктовано насамперед прагненням Західної Європи до більшої фінансової самостійності й стабільності за рахунок ослаблення прив'язки європейських валют до долара, що дало б змогу не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш успішно протистояти заокеанській конкуренції. Європейська валютна система включала три складові: • зобов'язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємодомовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання центральних банків, у тому числі шляхом підтримки коливань ринкового курсу валют у звужених кордонах; • механізм кредитної допомоги урядам, які натрапляють на фінансові труднощі при підтримці ринкового валютного курсу на двосторонній основі за рахунок засобів спеціального Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) із загальним капіталом 25 млн ЕКЮ, який згодом було реорганізовано у Європейський валютний фонд (ЄВФ). Ці кошти використовували для короткотермінового (від 3 до б місяців) і середньострокового (від 2 до 5 років) кредитування; • спеціальну європейську розрахункову одиницю — ЕКЮ, яка була колективною міжнародною валютою і мала визначений валютний курс, розрахований на базі "валютного кошика" національних валют країн — членів ЄВС з урахуванням їх частки в сукупному валовому національному продукті. Таблиця 2. Частка валют країн ЄС у "кошику" ЕКЮ, %
* Напередодні створення Валютного союзу країн ЄС ЕКЮ було у 1994 р. заморожене, тому до складу "кошика" все ще входять валюти дванадцяти, а не п'ятнадцяти країн — членів ЄС. ЕКЮ існувало у вигляді безготівкових записів на рахунках країн — учасниць ЄВС у Європейському валютному інституті. На відміну від СДР, ЕКЮ забезпечувалося не тільки солідними зобов'язаннями групи країн, а й фактичними активами (заставою) у формі золота і доларів СІЛА (20 % золотих і 20 % валютних резервів країн-учасниць). Під це забезпечення країни ЄЕС мали спеціальні рахунки в ЕКЮ. Успішне функціонування ЄВС створило необхідні передумови для формування ВС. Найбільш чітко думка про те, що це має бути саме валютно-фінансовий союз, прозвучала в доповіді, підготовленій тодішнім головою Комісії Європейських співтовариств Жаком Де-лором у 1989 p., де вперше було запропоновано триетапний, розрахований на кілька років перехід до такого союзу. Стратегічною метою союзу визначалося запровадження єдиної валюти і єдиного центрального банку дванадцяти. Перший етап розпочався з 1 червня 1990 p., коли в більшості країн "Спільного ринку" були зняті обмеження на рух капіталів у межах єдиного внутрішнього ринку. Другий етап розпочався 1 січня 1994 р. При цьому було запроваджено жорсткий обмінний курс європейських валют і створено європейську систему центральних банків ("Єврофед"). Третій етап (1 січня 1997 р.) завершився введенням єдиної валюти — євро, чому передувало заснування єдиного центрального банку, зовсім незалежного від урядів, свого роду "наднаціонального диригента" валютно-фінансової політики всього Співтовариства (згідно з Маастрихтською угодою). Після створення Європейської валютної системи ЕКЮ служило головним чином засобом міжнародних розрахунків та існувало тільки у вигляді записів на рахунках центральних банків країн — членів ЄВС у Європейському фонді валютного співробітництва. У середині грудня 1996 р. лідери Європейського Союзу в Мадриді прийняли рішення про перехід з 1 січня 1999 р. на єдину валюту країн ЄС — "євро" (колишня ЕКЮ) шляхом заміни в обігу 15 національних грошових одиниць однією. За підрахунками спеціалістів, впровадження євро дасть змогу щорічно заощаджувати приблизно 100 млрд французьких франків — суму, в яку сьогодні обходиться країнам і громадянам ЄС різниця у валютних курсах при розрахунках. Єдина валюта надасть імпульс розвитку взаємної торгівлі в межах ЄС, зміцнить його економічну стабільність, знизить інфляцію і зробить євро конкурентоспроможною валютою на міжнародних валютних ринках. Впровадження євро і створення Центрального банку ЄС стало найбільшим досягненям Валютного союзу країн ЄС. У перспективі євро може перетворитися у могутню валюту. У Мадриді був розроблений новий перспективний план переходу до Валютного союзу країн ЄС шляхом поетапного введення євро і паралельного створення структур Європейського центрального банку: • початок 1998 р. (підготовка): а) кваліфікація країн за економічними результатами 1996— 1997 pp. і прийняття рішення за кожною країною окремо про входження в Європейський Союз; б) заснування Європейського центрального банку і мережі національних центральних банків; • 1 січня 1999 р. (початок): а) встановлення "незмінного" обмінного курсу національних валют щодо евро; б) початок використання евро Центральним банком, міжнародними банками і валютними біржами; в) опублікування "нового" державного боргу кожної країни — члена ЄС у європейській валюті; • 1 січня 2002 р. (завершення): а) випуск євробанкнот і монет у евро; б) переведення системи роздрібних платежів у евровалюту; • 1 липня 2002 p.: а) відміна попередніх валют держав — членів ЄС; б) евро стає єдиним законним платіжним засобом. Загалом ЄС характеризується дуже чітким плануванням переходу до Європейського Союзу. Однак у реальному житті процес просування до валютного союзу виявився не таким уже й простим. По-перше, Франція розглядала валютно-фінансовий союз насамперед як логічний і дійовий засіб закріплення основ єдиного внутрішнього ринку ЄС та радикальний аргумент у протистоянні американському долару на Європейському континенті. Німеччина, у цілому підтримуючи ідею єдиного валютного союзу, разом з тим, не дуже поспішала з реалізацією плану злиття центральних банків, оскільки вона, маючи найсильнішу валюту, була змушена фактично багато в чому нести безпосередню відповідальність за стан справ у спільному валютно-фінансовому союзі. По-друге, помітно відрізняється від позиції Франції і Німеччини у питанні передачі частини національного суверенітету у валютно-фінансовій сфері наднаціональним органам ЄС точка зору Великої Британії. Існують побоювання офіційного Лондона, що зміщення центру фінансової активності в зону ЄС призведе до втрати Великою Британією її особливого статусу у зв'язках зі США. Особливо непохитною є позиція щодо впровадження єдиної валюти євро. Створення єдиної грошової одиниці може послабити позиції Великої Британії на Європейському континенті, які вона мала за рахунок особливих відносин із США. Приєднавшись досить пізно до ЄВС, Велика Британія погоджується лише на обіг євро паралельно з фунтом стерлінгів. Проте після приходу уряду лейбористів ця жорстка позиція дещо послабилася. По-третє, такі країни, як Іспанія, Португалія, Італія і Греція не можуть поки що обходитися без періодичних девальвацій своїх валют, а також негайно ліквідувати існуючі бюджетні дефіцити. Тому їх просування до валютного союзу є дещо повільнішим порівняно з країнами так званої авангардної групи, до якої належать Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Ірландія і Данія. По-четверте, відміна всіляких перешкод на шляху конкуренції іноземних компаній у межах Союзу може призвести до витіснення деяких місцевих виробників. Тому зрозуміло, що ідея створення валютно-фінансового союзу знайшла підтримку перш за все у найбільш конкурентоспроможних фірм. Нарешті, впровадження механізму зростаючої конкуренції в межах ЄС веде до опосередкування життєвих стандартів. А намагання нівелювати національні рівні заробітної плати може призвести до загострення проблеми безробіття, особливо у бідних районах Італії, Іспанії, Португалії і Греції. З іншого боку, процеси нівелювання життєвих рівнів у межах ЄС можуть призвести до програшу населення країн із традиційно більш високим життєвим рівнем. І все-таки, завдяки тому, що при вирішенні багатьох практичних завдань для всіх членів ЄС характерні перевага прагматичного підходу, орієнтація на обґрунтовані конкретні програми, традиційно зберігається високий рівень консолідації країн у рамках ЄС. Щоразу при розв'язанні кардинальних питань в основу закладаються критерії самозбереження Союзу, який максимально враховує не тільки ступінь невідкладності того чи іншого завдання, а й реальний рівень взаємної згоди країн. Тому за всієї складності поставлених перед ЄС проблем позитивний чинник безумовно переважає негативні сторони, про що красномовно свідчить створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) та успішне впровадження з 1 січня 1999 р. єдиної валюти — євро. Європейський центральний банк розпочав роботу на початку липня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні (ФРН). Його було створено на базі Європейського валютного інституту, що функціонував у Франкфурті-на-Майні з 1994 р. До Ради ЄЦБ входять президенти національних центральних банків, президент ЄЦБ, його заступник та ще чотири члени правління. Перший склад правління Європейського центрального банку в складі 6 осіб було призначено на зустрічі у верхах країн — членів ЄС у Брюсселі на початку травня 1998 р. Першим президентом ЄЦБ став голландець Вім Даїзенберг. Як зазначалося в Маастрихтському договорі, термін повноважень президента ЄЦБ — 8 років. Однак Вім Даїзенберг заявив, що обійматиме цю посаду до моменту видачі нових купюр та монет євро, що має відбутися у період між 1 січня та 1 лютого 2002 р. Його наступником буде президент Центрального банку Франції Жан Клод Тріше. Першим віце-президентом ЄЦБ та заступником Даїзенберга став француз Крістіа Нойє. Серед інших чотирьох членів правління ЄЦБ: головний економіст Федерального банку Німеччини Отмар Іссінг, якого призначено на вісім років; італієць Томасо Падоа Шіоппа (призначено на сім років); іспанець Євгеніо Домінго Соланса (на шість років); Сіркку Гемелей-нен із Фінляндії (на п'ять років). Було погоджено, що при наступному призначенні членами правління ЄЦБ повинні стати представники тих країн, які не мали свого делегата у першому складі правління. Президенти національних центральних банків у Європі, що входять до Ради ЄЦБ, призначаються на п'ять років, при цьому допускається повторне призначення. Усі члени Ради Європейського центрального банку мають рівні права при голосуванні, рішення приймаються простою більшістю голосів. Якщо голоси поділяться порівну — вирішує голос президента. З 1 січня 1999 р. ЄЦБ взяв на себе відповідальність за стабільність нової валюти евро, а також за політику процентних ставок і грошової маси у просторі евро. ЄЦБ має повну незалежність від політичних вказівок національних урядів. Вирішальним кроком у діяльності Європейського центрального банку стала жорстка фіксація обмінних курсів евровалют щодо євро 31 грудня 1998 р. Завдяки цьому з 1 січня 1999 р. одинадцять із п'ятнадцяти країн — членів ЄЄ ввели нову грошову одиницю — євро, яка поки що використовується лише в безготівковій формі, а також для проведення котирування на біржах та в інших фінансових операціях. Уже сьогодні європейські валютні біржі, натхненні успіхами євро, об'єднують зусилля та готуються до поступового злиття. Так, Паризька і Швейцарська біржі вже підписали угоду про спільне проведення операцій на ринку акцій та облігацій. З 1999 р. вони стали членами єдиної "партнерської біржі", яка влітку того ж року перейшла на сучасну, максимально спрощену єдину систему проведення біржових операцій. Європейська комісія встановила правила, за якими євроугоди (як й інші послуги: переведення рахунків на євро, виплати і внески, обмін банкнот) не оподатковуватимуться. Підтверджується також безперервність договорів: сторони не можуть на підставі європереходу змінити чи закрити угоди. Готівкові євро з'являться 2002 р. у вигляді семи нових банкнот номіналом 5, 10, 20, 50, 100, 200 і 500 євро. Курс євро до ЕКЮ визначений 1:1. За попередніми розрахунками, орієнтовні курси євро мали становити: • до американського долара — 1,17 USD; • до японської єни — 145,43 єни; • до німецької марки — 1,95 DM; • до української гривні — 3,99 грн. Дбаючи про надійність спільної валюти, країни — члени Європейського Союзу поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, які бажають користуватися євро: • дефіцит держбюджету не може перевищувати 3 % від ВВП; • сукупний державний борг має становити не більш як 60 % від ВВП; • річна інфляція не може бути вищою середнього рівня інфляції у трьох країнах ЄЄ із найнижчим рівнем інфляції (приблизно 3— 3,3 %) більш як на 1,5 %; • середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не повинно перевищувати 2 % від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄЄ із найстабільнішими цінами (приблизно 9 %); • країни, що переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у діючому механізмі європейських валютних систем. Головними критеріями готовності переходу до єдиної валюти на першому етапі були стабілізація державних фінансів та усунення взаємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами — членами ЄС. Загалом, таким жорстким вимогам на момент запровадження євро, цілком відповідав лише стан економіки та фінансів Люксембургу. Всі інші країни мали відхилення з того чи іншого показника (в основному за рахунок завищення державного боргу). Саме з цих причин Греція не увійшла до складу країн з єдиною валютою, оскільки її економіка та фінанси не відповідають необхідним вимогам. Щодо Великої Британії, Швеції і Данії, то вони вирішили поки що зачекати зі вступом до клубу євро з різних причин. Нині у просторі євро проживає 291 млн чоловік, а його економічний потенціал сягає 20 % економічного потенціалу загальносвітової економіки. Які ж економічні переваги переходу країн ЄС до єдиної валюти? По-перше, за різними оцінками країни ЄС втрачали від 15 до ЗО млрд ЕКЮ щорічно з причини циркуляції безлічі валют на досить тісному економічному просторі. Суб'єкти ринку ЄС, страхуючись від можливих коливань валютних курсів, втрачають значну частину своїх активів. По-друге, завдяки різниці масштабів цін досить важко зіставляти ціни на однорідні товари різних країн-виробників. Введення єдиного засобу платежу дасть змогу зіставляти ці вартості, що, безумовно, посилить конкуренцію між постачальниками товарів та послуг, особливо за умови широкого використання систем електронної оплати. Це сприятиме зростанню мобільності платежів і безперешкодному доступу до товару виробника у будь-якій точці Європи. По-третє, за аналогією можна очікувати певного зниження відсоткової ставки за кредит, іпотеку тощо та зменшення депозитних відсоткових ставок. По-четверте, утворення міцної валюти на економічному просторі Європи безумовно приведе до виходу цієї валюти на міжнародні фінансові ринки і утвердження її в статусі резервної. Ця валюта за могутністю буде дорівнювати долару США і водночас буде його противагою. По-п'яте, кожний громадянин ЄС, виїжджаючи за межі своєї країни, зустрічатиметься з тим же масштабом цін і тією ж валютою, що й у його державі. Подібність основних економічних показників країн ЄС усуне практично всі перешкоди пересуванню громадян у межах економічного простору об'єднаної Європи. Щодо України, то сьогодні не йдеться про її приєднання до зони євро, оскільки наші економічні показники поки що не дають змоги наблизитися до країн цієї зони. Однак, враховуючи той факт, що значна частина нашого зовнішньоторговельного обороту припадає саме на зону євро, для України запровадження євро і заснування в Європі якісно нової валютної зони має вже сьогодні велике економічне значення, як для окремих суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, так і для економіки загалом. Саме тому на порядку денному стоїть питання виходу євро на валютний ринок України та відповідного формування валютних резервів Національного банку. З 5 січня 1999 р. комерційним банкам України дозволяється: • проводити за дорученням клієнтів конверсію клієнтських поточних рахунків, які були відкриті у евровалютах та євро; • здійснювати за дорученням клієнтів операції з конверсії євро-валюти в іншу чи в євро за умови дотримання обмінних курсів, встановлених Європейським центральним банком 31 грудня 1998 p.; • уповноваженим комерційним банкам купувати і продавати євро на Українській та Кримській міжбанківських валютних біржах, якщо зобов'язання чи вимоги резидентів України згідно з підтвердженими документами деноміновані у евровалютах чи євро. |