Метод реком до мас роб студентів розширене. Методичні рекомендації до їх виконання. Самостійна робота складається з підготовки до семінарських та індивідуальних занять шляхом виконання визначених навчальною програмою завдань теоретичного та практичного характеру

• Название: Методичні рекомендації до їх виконання. Самостійна робота складається з підготовки до семінарських та індивідуальних занять шляхом виконання визначених навчальною програмою завдань теоретичного та практичного характеру
• Анкор: Метод реком до мас роб студентів розширене.doc
• Дата: 08.08.2018
• Размер: 1.22 Mb.
• Имя файла: Метод реком до мас роб студентів розширене.doc
• Тип: Методичні рекомендації; #22633
• страница: 7 из 21

Тема 3. Правове регулювання відносин власності

Відносини власності у сфері економіки - загальні положення. Конституційне регулювання права власності в Україні та інших державах.

Право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Під­стави набуття та припинення права власності.

Форми власності залежно від суб'єктів цього права (право дер­жавної власності, право комунальної власності, право приватної власності).

Економічні перетворення відносин власності у процесі економічних реформ.

Право повного господарського відання і право оперативного управління як похідні від права власності на засоби виробництва.

Правовий режим майна підприємства.

Література [1,2,5,8,60,61,62,66,74,83,86,87,91,92,98]

Методичні вказівки:
Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Сутність від­носин власності в сфері економіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх екс­плуатації, певним суб'єктам.

Власність, в економічному розумінні, - це економічне пануван­ня суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єк­том цих об'єктів своєю владою і у власних інтересах.

Поняття права власності виникає в результаті правового врегу­лювання економічних відносин власності.

Студент повинен знати, що розрізняють право вла­сності в об'єктивному розумінні та право власності в суб'єктив­ному розумінні.

Право власності в об’єктивному розумінні - це сукупність пра­вових норм, що регулюють економічні відносини власності.

Право власності в суб'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.

Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власником свого майна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається влас­ником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управ­ління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазви­чай похідному від права власності, правовому титулі закріплюєть­ся за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охоро­ни прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження забезпечують власникові реалізацію однієї з основних функцій - функцію управ­ління своєю власністю.

Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134 суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має пра­во надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК.

У ст. 135 ГК України визначаються організаційно-установчі повноваження власника, а саме, його право:

• одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і ком­петенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльно­сті заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до за­конодавства;

• особисто або через уповноважені ним органи з метою здійс­нення підприємницької діяльності засновувати господарські органі­зації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної гос­подарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і по­рядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установ­чих документах господарської організації, а також здійснювати без­посередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановле­них законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої ор­ганізації та припиняти її діяльність відповідно до ГК та інших законів;

• здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших за­конів;

• приймати рішення про об'єднання створених власником уні­тарних підприємств-невласників в господарські об'єднання, пе­редбачені ГК та іншими законами (найчастіше це повноваження реалізується щодо державних та комунальних підприємств шля­хом створення за їх участі відповідно державних чи комунальних господарських об'єднань).

Організаційно-установчі повноваження власник може реалізо­вувати особисто чи за допомогою уповноваженого ним органу (уповноваженої особи). Цей правовий інститут {уповноваженого органу чи уповноваженої власником особи) застосовується у тих випадках, якщо: (а) власник володіє значним за обсягом масивом майна, щодо якого неспроможний забезпечити всі організаційно-управлінські повноваження; (б) власник не володіє необхідними професійними знаннями та навичками щодо здійснення таких пов­новажень; (в) склад майна власника різноманітний за своїм скла­дом і призначенням, що вимагає специфіки управління майном різного призначення.

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо май­на, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі остан­ньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називаться похідними від традиційного права власності. Такими титу­лами є: а) право довірчої власності, б) право повного господарського відання, в) право оперативного управління, г) право оперативного використання, д) право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є по­хідними від права власності і залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що визначає зміст кожного з цих інститу­тів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою «підрегульовує» свої відносини з відповідним суб'єктом.

Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шля­хом внесення відповідних змін до нового Цивільного кодексу Укра­їни) у зв'язку з прийняттям двох законів: «Про іпотечне кредиту­вання, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сер­тифікати» (19.06.2003 р.) і «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомі­стю» (19.06.2003 р.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону, договору управління майном. Проте, відповідно до вищезазначених законів, таке право виникає лише на підставі відповідного договору (договору управління майном), що укладається власником відповідного майна - установником; упра­вителем (довірчим власником) як стороною за договором може бути належним чином створена організація - фінансова установа (ст. 1 Закону «Про іпотечне кредитування...», ст. 1 Закону «Про фінансово-кредитні механізми...»); управитель як довірчий влас­ник розпоряджається довірчим майном лише у визначених зако­ном та договором межах (ст. 26 Закону «Про іпотечне кредиту­вання...», ст. 8 Закону «Про фінансово-кредитні механізми...»), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управлінням довір­чим майном) відповідає майном, що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої власності у сфері господа­рювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - установника), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом та договором) та додат­ковим правовим титулом майна (встановлюються зазвичай на дого­вірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що має власне майно).

Право господарського відання(ст. 136 ГК України), порівняно з правом власності, є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підпри­ємства), але в межах закону і затвердженого власником майна ста­туту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такому правовому титулі майно закріплюється за: державними (ч. 3 ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. 3 ст. 78 ГК Украї­ни) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що ство­рюються господарськими товариствами, кооперативами, громад­ськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного управління(ст. 137 ГК України) також є похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні уста­нови) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприєм­ство). Суб'єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта права опера­тивного управління несе власник майна (щодо казенних підпри­ємств - держава). Цей правовий титул використовується щодо ка­зенних підприємств (ч. 3 ст. 73, ч. З ст. 16 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. 3 ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господар­ськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.

Право оперативного використання майна - новий правовий ти­тул майна, започаткований Господарським кодексом України (ч. 5 ст. 55, ч. З ст. 132, ст. 138). Суб'єктом цього права може бути лише відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації (підприємства, господарського товариства, виробничого коопе­ративу тощо). Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарю­вання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, у відповідному правовому документі (положенні про філію, представництво, інший відокремлений підрозділ, що затверджується господарською організацією, яка прийняла рішення про створення такого підрозділу).

Опрацьовуючи дане питання варто знати, що відповідно до ч. 1 ст. 139 Господарського кодексу України, май­ном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартіс­не визначення, виробляються та використовуються у діяльності суб'єктів господарських відносин та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Відтак, положення цієї статті розрізняють майно в речовій формі (рухоме і нерухоме майно) і нематеріальні активи (безтілесне майно). Майно в речовій формі залежно від природних властивостей традиційно поділяється на рухоме і неру­хоме (ст. 181 ЦК України). До нерухомих речей належить земля (земельні ділянки) та розташовані на ній об'єкти, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Не­рухомі речі зазвичай є незамінними (індивідуалізованими) і мають спеціальний правовий режим, що полягає в реєстрації прав на таке майно. Правовий режим нерухомих речей може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього пла­вання, космічні об'єкти та інше майно.

Різновидом нерухомого майна, що має спеціальний правовий режим, є природні ресурси (гл. 15, статті 148-153 ГК України) - земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресур­си, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зо­ни, які відповідно до Конституції (статті 13, 14) є об'єктами права власності Українського народу. Правовий режим використання зазначених об'єктів регулюється: Земельним кодексом, Кодексом «Про надра», Лісовим кодексом, Водним кодексом, а також зако­нами: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», від 03.03.1993 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999 р. «Про рослинний світ»), від 16.06.1992 р. «Про при­родно-заповідний фонд України», від 16.10.1992 р. «Про охорону атмосферного повітря» та ін.

Питання правового режиму нерухомості є також предметом регулювання ЦК України, яким, зокрема: передбачається держа­вна реєстрація прав на нерухомі речі (ст. 182); підприємство - різновид нерухомого майна, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, - визначається як єдиний майновий комплекс, до складу якого входить власне нерухомість (земельні ділянки, будинки, споруди), рухомі речі (устаткування, інвентар, сировина, продукція), безтілесне майно (права вимоги, борги, право на торговельну марку або інше позначення та інші права (ст. 191); визначає іпотеку як заставу нерухомого майна та закріп­лює положення про регулювання відносин, пов'язаних з іпотекою, спеціальним законом (ст. 575) - Законом України від 5 червня 2003 р. «Про іпотеку».

Рухомими речами є речі, які вільно переміщуються у просторі (ч. 2 ст. 181 ЦК України). Правовий режим таких речей спроще­ний, оскільки вони зазвичай вважаються товаром, призначеним для відчуження. Відтак їх обіг не потребує реєстрації, за деякими винятками.

До безтілесного майна належать нематеріальні активи, корпо­ративні права, цінні папери.

Нематеріальними активами відповідно до ст. 1 Закону Украї­ни «Про оподаткування прибутку підприємств» належать:

об'єкти інтелектуальної (в т. ч. промислової) власності (вина­ходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таєм­ниця; комп'ютерні програми);

науково-технічна інформація;

права користування землею, водою, надрами, іншими ресурса­ми навколишнього природного середовища тощо.

Правовий режим об'єктів інтелектуальної власності регулю­ється гл. 16ГК України (статті 154-162), ЦК України (глави 35-46) з врахуванням їх видів.

Вартість нематеріальних активів визначається сумою витрат на їх придбання і доведення відповідних об'єктів до стану, придатно­го для використання. Погашення вартості нематеріальних активів відбувається шляхом щомісячних амортизаційних відрахувань від собівартості продукції, виходячи з первісної їх вартості і строків корисного використання. Цей строк визначається самим підприєм­ством, але не може бути більшим ніж 10 років або строку діяльності підприємства, якщо останнє було створене на визначений строк. Якщо вартість нематеріальних активів не зменшується в процесі їх використання (товарний знак тощо), амортизація не нараховується.

Цінним папером (відповідно до ст. 161 ГК та ст. 194ЦК Украї­ни) є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і влас­ником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. Правовий режим цінних паперів визна­чається ГК (гл. 17, статті 161-166), ЦК (гл. 14, статті 194-198), За­коном. «Про цінні папери і фондовий ринок».

Корпоративними правами (відповідно до ст. 167 ГК України) є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання пев-аої частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочно­сті, передбачені законом та статутними документами. Правовий ре­жим корпоративних прав регулюється ГК (гл. 18, статті 167-169, гл. 9 «Господарські товариства», гл. 10 «Підприємства колективної власності»), ЦК (гл. 8 «Підприємницькі товариства»), Законом «Про цінні папери і фондовий ринок», Законом «Про господарські товари­ства», Законом «Про кооперацію».

Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення гос­подарської діяльності, розрізняють: основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст. 139 ГК).

Основні фонди -це матеріально-речові цінності, що використо­вуються у виробничій діяльності протягом періоду, який переви­щує 365 календарних днів від дати введення в експлуатацію, вар­тість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або мора­льним зносом. До основних фондів належать: будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий ін­вентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів. Основні фонди використовуються поступово, перенесення їх вартості на витрати виробництва відбувається за допомогою аморти­заційних відрахувань, які здійснюються протягом нормативного строку експлуатації основних фондів. За цим критерієм основні фонди поділяються на 3 групи: І - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої (строк експлуатації - 20 років; норма амортизації - 5% балансової вартості на календар­ний рік); II - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини до них), меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше контор­ське (офісне) обладнання, устаткування, приладдя до них (строк експлуатації - 4 роки, норма амортизації - 25%); III - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2, норма амортизації - 15% балансової вартості на рік). Дозволяється за рішенням підприємства прискорена амортизація основних фондів III групи за диференці­йованими по роках експлуатації нормами амортизації, що їх вста­новлено Законом України «Про оподаткування прибутку підпри­ємств» (ст.8). Виняток становлять підприємства, ціни (тарифи) на продукцію (роботи, послуги) яких регулюються державою.

Оборотні засоби - це матеріально-речові цінності, які зазвичай споживаються протягом одного виробничого циклу і відразу ж пе­реносять свою вартість на готову продукцію. Це, насамперед, сиро­вина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швид­ко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призна­чення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товар­них відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансо­вих відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються: вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

У майні суб'єктів господарювання вирізняють спеціальні фон­ди та резерви - грошові кошти підприємства, що не беруть безпо­середньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначенням (цілями), передбаченим законодавством або статутом підприємства. Спеціальні фонди та резерви поділя­ються на обов'язкові (тобто передбачені як такі законодавством) та необов'язкові, що створюються на розсуд самого підприємства або власника його майна. До перших (обов'язкових) належать: амортизаційний (призначається для відновлення основних фондів, формується та поповнюється за рахунок амортизаційних відраху­вань), фонд охорони праці (створюється відповідно до Закону від 14.12.1992 р. «Про охорону праці»; джерелами формування цього фонду є частина прибутку, що визначається колективним договором, та спеціальні відрахування від собівартості продукції"). Для деяких категорій підприємств (зокрема тих, що функціонують у формі господарських товариств (за винятком корпоративних інве­стиційних фондів) і виробничих кооперативів обов'язковими є страховий або резервний фонд (формується за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства), а у виробничому кооперативі - пайовий, неподільний, резервний, спеціальний фонди; в комерційних банках створюються обов'язкові резерви в порядку, визначеному Національним банком України (Положенням про по­рядок формування обов'язкових резервів для банків України, за­твердженим постановою Правління НБУ від 27.06.2001 р. № 244). Підприємства можуть формувати згідно з положеннями своїх уста­новчих та/або внутрішніх документів й інші (необов'язкові) спеці­альні фонди та резерви, в т. ч. фонд виплати дивідендів, фонд сумнівних боргів, фонд матеріального заохочення, інноваційний фонд, який до ліквідації Державного інноваційного фонду належав до обов'язкових (призначається для фінансування науково-дослід­них, дослідно-конструкторських, топологічних робіт та фінансу­вання інших заходів щодо освоєння нових технологій; формується зазвичай за рахунок спеціальних відрахувань від вартості реалізо­ваної продукції).
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
Завдання 1. Дайте відповіді на питання.
1. Яке майно використовується у сфері господарювання?

2. За якими критеріями можна класифікувати майно, що використовується у сфері господарювання?

3. За рахунок яких джерел формується майно суб'єкта господарювання?

4. Який склад майна суб'єкта господарювання (господарської організації)?

5. У чому полягають обов'язки суб'єкта господарювання щодо закріпленого за ним на певному правовому титулі майна?

6. На яких правових титулах може закріплюватися майно за суб'єктами госпо­дарювання?

7. Назвіть основні правові титули майна суб'єктів господарювання та похідні правові титули майна. Чим вони відрізняються?

8. За якими суб'єктами господарювання майно закріплюється на праві влас­ності?

9. Чим відрізняються суб'єкти права господарського відання і суб'єкти права оперативного управління?

10. У чому полягають характерні ознаки права господарського використання майна?

11. В яких випадках майно може закріплюватися за суб'єктом господарюван­ня на праві довірчої власності?

12.Які форми права власності належать до публічних?

13. У чому полягає специфіка права державної власності на засоби виробництва?

14. Які форми реалізації права комунальної власності?

15. У чому полягає мета і зміст приватизації державного та комунального майна?

16. Назвіть основні нормативно-правові акти, що регулюють приватизацію майна?

17. Які способи приватизації забезпечують інвестування підприємств в про­цесі їх приватизації та економіки в цілому?

18. У чому полягає особливість права приватної власності у сфері економіки?

19. Ваша точка зору щодо права колективної власності та доцільності закріп­лення його в законі.

20. Розкрийте зміст поняття «корпоративні права».

21. Чим відрізняється правовий режим цінних паперів у сфері господарювання?

22. За якими критеріями можна класифікувати цінні папери?

23. Які категорії суб'єктів господарювання можуть емітувати облігації?

24. Чим відрізняються акції від облігацій підприємств?

25. Які категорії документів належать до товаророзпорядчих?

26. Які характерні ознаки правового режиму природних ресурсів у сфері господарювання?

27. Який зміст вкладається в поняття «право промислової власності»?

28. Назвіть категорії об'єктів права промислової власності.

29. У чому полягає особливість правового регулювання використання об'єктів права промислової власності?