Коров на Л.Д. Основи правознавства. Навчальний посібник (для студентів технікумів залізничного транспорту) Кременчук 2008 р
 Скачать 1.5 Mb.
|
|
Глава 3. Основи транспортного права 3.1. Законодавство про залізничний транспорт України Загальна схема формування транспортного законодавства включає джерела права, що базуються на Конституції України. Їх можна переглянути по схемі. Конституція України   Закони України Нормативні акти, що визначають положення державних органів влади України  Законодавство України про місцеве самоврядування Норми права прямої дії Норми права непрямої дії   Нормативні акти органів місцевого управління Державні підзаконні акти Державні підзаконні акти  Транспортне законодавство України Структуру транспортного законодавства складають:  Сукупність норм, які регулюють відносини, що виникають при залізничних перевезеннях вантажів, пасажирів і багажу називають транспортне право. Транспортне право слід розглядати як складову частину цивільного права, так як здійснюється перевізний процес, який регламентується нормами:
Транспортне право носить комплексний характер. Транспортне право (законодавство) містить правові норми, що регулюють не тільки різні транспортно-технологічні процеси й операції, але і операції, пов’язані з експлуатацією рухомого складу транспорту та його технічного складу. Та обставина, що залізничний транспорт України є однією із небагатьох природних державних монополій у структурі ринкового господарства України, зумовлює необхідність збереження централізованого державного регулювання його виробничої діяльності. Тому Кабінет Міністрів України визначає умови і порядок організації діяльності залізничного транспорту, ним же у цій сфері здійснюються також такі повноваження:
Законодавство про залізничний транспорт складається з таких законів та підзаконних нормативно-правових актів:
Нормативні документи, зареєстровані в Міністерстві юстиції України, є обов’язковими для виконання всіма фізичними і юридичними особами (незалежно від форм власності), що користуються послугами залізниць України на території України. Міністерством транспорту України затверджені Правила перевезення пасажирів, вантажів, багажу і пошти залізничним транспортом України ( від 30.11.98 р. №620/3060). Ці Правила складені згідно зі ст.. 100 Статуту України та порядком обслуговування громадян на залізничному транспорті, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.1997 р. №252. Розвиток міжнародних економічних відносин зумовив встановлення постійного зв’язку між залізничним транспортом різних країн. У зв’язку з цим Закон України „Про залізничний транспорт” встановлює, що перевезення вантажів і пасажирів у прямому і непрямому міжнародному і прямому і непрямому змішаному сполученнях регулюється чинним законодавством України і міжнародними договорами України. Ст. 20 цього ж Закону передбачено, що здійснення співробітництва з організаціями залізничного транспорту інших країн, правовий захист із питань залізничного транспорту України та представництво інтересів України у відповідних міжнародних організаціях залізничного транспорту загального користування покладається на Укрзалізницю. Закон України „Про залізничний транспорт” 04.07.1996 р. є комплексним актом, що включає норми цивільного, господарського, земельного та інших галузей права. Він визначає економічні, правові і організаційні основи діяльності залізничного транспорту України, який відповідно до Конституції України перебуває у віданні держави. Законом зазначено, що залізничний транспорт – виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування, призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надання інших транспортних послуг. Ст.2 Закону визначає роль залізничного транспорту в економіці і соціальній сфері України: забезпечувати у взаємодії з іншими видами транспорту своєчасне і якісне задоволення потреб вантажовідправників, вантажоотримувачів і населення в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях і пов’язаних з ними послугах. Діяльність залізничного транспорту України регулюється і контролюється державою, яка здійснює розвиток його матеріально-технічної бази як природної державної монополії. Державне управління залізничним транспортом, як транспортом загального користування, згідно зі ст.4 цього Закону здійснює Міністерство транспорту та зв’язку України. Господарське управління залізничними та іншими підприємствами залізничного транспорту, що належать до загальнодержавної власності, здійснюються органом управління залізничним транспортом – Державною адміністрацією залізничного транспорту України (далі - Укрзалізниця), підпорядкованим Міністерству транспорту та зв’язку України. Основною організаційною ланкою на залізничному транспорті є залізниця, яка забезпечує взаємодію з іншими видами перевезення вантажів і пасажирів у регіоні, що обслуговуються. До залізничних колій загального користування належать залізничні лінії, на яких розташовані залізничні станції, відкриті для виконання операцій з прийому та відправлення поїздів, прийому та видачі вантажів, вантажообігу, багажу, обслуговування (посадки, висадки) пасажирів, виконання маневрових робіт. Важливим фактором у здійсненні безперебійного функціонування залізничного транспорту є дисципліна його працівників. Працевлаштування на підприємстві пасажирського залізничного транспорту здійснюється за контрактною формою трудового договору. Закон України „Про залізничний транспорт” є основним для формування правової бази галузі. Створення правового фундаменту для залізничного транспорту України дозволить поліпшити якість транспортного обслуговування, забезпечити більш надійне, стійке функціонування галузі, що буде надійною основою економічного реформування країни. 3.2. Основні положення Статуту залізниць України. Важливе значення в регулюванні діяльності усього транспортного комплексу України має затверджений Постановою Кабінету Міністрів від 6 квітня 1998 року №457, Статут залізниць України (далі - Статут). Статут має такі розділи:
На залізничні лінії не загального користування, що не входять у загальну мережу залізниць, чинність Статуту не розповсюджується. Статут уточняє деякі транспортні поняття: Вантаж – матеріальні цінності, які перевозяться залізничним транспортом у спеціально призначеному для цього вантажному рухомому складі. Вантажовідправник (відправник вантажу, вантажовласник) – зазначена у документі на перевезення вантажу (накладній) юридична чи фізична особа, яка довіряє вантаж залізниці для його перевезення. Вантажоодержувач (одержувач вантажу, вантажовласник) – зазначена у документі на перевезення вантажу (накладній) юридична чи фізична особа, яка за дорученням вантажовідправника отримує вантаж. Вантажні операції – навантаження вантажу на залізничний рухомий склад, вивантаження вантажу із залізничного рухомого складу, сортування дрібних відправок та контейнерів, перевантаження, перевалка на транспортні засоби іншого виду транспорту. Внутрістанційні перевезення – перевезення вантажу з однієї під’їзної колії на іншу в межах однієї станції. Міжнародне залізничне сполучення – перевезення пасажирів, вантажів, багажу, вантажобагажу та пошти між Україною та іноземними державами. Накладна – основний перевізний документ встановленої форми, оформлений відповідно до цього Статуту та Правил і наданий залізниці відправником разом з вантажем. Накладна є обов’язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої сторони одержувача. Небезпечні вантажі – речовини, матеріали, вироби, відходи виробничої та іншої діяльності, які через присутні їм властивості за наявності певних факторів можуть в процесі транспортування, під час проведення вантажних робіт та збереження призвести до вибуху, пожежі, пошкодження технічних засобів, пристроїв, споруд та інших об’єктів транспорту, заподіяння матеріальних втрат і шкоди навколишньому середовищу, а також загибелі, травмування, отруєння, опіків, захворювання людей, тварин тощо. Перевізні документи – накладна та інші залізничні документи на вантаж. Під’їзди до залізничних станцій – автомобільні шляхи, які примикають до території залізничної станції. Правила перевезення вантажів (Правила) – нормативний акт, що конкретизує передбачені цим Статутом положення, які регламентують участь та обов’язки сторін у процесі перевезення вантажів. Пряме залізничне сполучення – перевезення вантажів, пасажирів, багажу і вантажобагажу у межах двох і більше залізниць України. Тарифи на перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу – система цінових ставок та правил їх застосування, за якими провадять розрахунки за перевезення залізницями; Збори – цінові ставки, за якими провадять розрахунки за виконання підприємствами залізничного транспорту робіт та послуг, пов’язаних з перевезенням вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу. Технічні умови навантаження і кріплення вантажів – обов’язкові для отримання всіма учасниками перевезення вимоги щодо розміщення, закріплення, способу навантаження, розвантаження вагонів, забезпечення безпеки руху, збереження залізничного рухомого складу та вантажів. Транспортні засоби – залізничний рухомий склад (вагони всіх видів, локомотиви, монорейковий транспорт) і контейнери. Статутом регламентуються порядок укладання договорів, організація та основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти, основні положення експлуатації залізничних під’їзних колій, а також взаємовідносини залізниць з іншими видами транспорту. Дія Статуту поширюється на перевезення залізничним транспортом вантажів, пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти, у тому числі на перевезення вантажів, навантаження і розвантаження яких відбувається на залізничних під’їзних коліях незалежно від форм власності, які не належать до залізничного транспорту загального користування. На підставі цього Статуту Мінтрансзв’язку затверджує:
З метою захисту прав споживачів послуг залізничного транспорту Статут передбачає обов’язок Укрзалізниці та інших органів виконавчої влади здійснювати контроль за дотриманням вимог, що містяться у ньому. Запитання та завдання для самостійної перевірки знань
Тестові завдання
а) Конституція України; б) Закон „Про залізничний транспорт”; в) г) д)
а) Верховна Рада України; б) Міністерство транспорту і зв’язку України; в) Кабінет Міністрів України; г) Укрзалізниця
а) Кабінету Міністрів України; б) Верховній Раді України; в) Міністерству транспорту та зв’язку України
а) трудовим договором; б) колективним договором; в) змішаною формою трудового договору; г) контрактом
а) Правила перевезення вантажів; б) технічні умови навантаження і кріплення вантажів; в) Правила перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України; г) інші нормативні документи Розділ ІІ. Основи конституційного права України Глава 4. Основи конституційного права України 4.1. Конституція України – Основний Закон держави. Загальна характеристика Конституції України. Термін «конституція» походить від латинського constitunio – установлення, устрій. Конституція є таким законом, що встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування і діяльності, основні права та свободи громадян. Конституція встановлює і закріплює державний і суспільний лад, саме за це її називають основним законом. В юридичній науці конституції класифікують за певними ознаками.
Конституцію України прийнято Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Структура Конституції України
Головним об’єктом конституційного регулювання є відносини між громадянином, державою і суспільством. Через усю Конституцію проведено ідею правової держави. Конституція визначає пріоритет загальнолюдських цінностей, закріплює принципи соціальної справедливості, утверджує демократичний і гуманістичний вибір народу України. Конституцію треба розглядати як підвалину подальшого розвитку законодавства і правової системи України. Найважливішими принципами Конституції є:
4.2. Конституційна форма правління, державного устрою та політичного режиму. Форма Української держави має важливе значення для розуміння механізмів її функціонування. Конституція України як Основний Закон займає центральне місце у системі законодавства і є основним джерелом права держави.
Україна визнається суверенною державою. Це означає, що наша держава самостійна у вирішенні своїх внутрішніх справ, а також виступає в зовнішніх відносинах як рівна серед рівних. Конституція характеризує Україну як демократичну державу. Це означає, що народ бере участь у керівництві державними справами (ст.5). Демократія має дві форми - безпосередня (участь громадян в управлінні справами суспільства і держави) та представницька (участь громадян України в управлінні державою і суспільством не безпосередньо, а через представників, обраних ними в органи держави). Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Слід зауважити, що форма політичного режиму залежить не стільки від проголошеного в Конституції, скільки від методів, якими реально здійснюється державна влада.
Отже, за Конституцією, Україна: республіка - за формою правління, унітарна держава - за формою державного устрою, демократична – за типом політичного режиму. 4.3. Державні символи та державна мова України. Державні символи - це встановлені Конституцією або спеціальними законами офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, які в лаконічній формі виражають одну або декілька ідей політичного та історичного характеру, символізуючи суверенітет конкретної держави. Характерними ознаками державних символів виступають:
Визначивши ті чи інші знаки, зображення, звукові вираження символами державного суверенітету, держава встановлює порядок їхнього використання та систему правового захисту. Згідно з прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією України було визначено, що державними символами України є: Державний прапор України, Державний герб України, Державний гімн України. Державний прапор України - стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головними елементами великого Державного герба України є знак княжої держави Володимира Великого і малий Державний герб України. У 1992р. Верховна Рада визнала тризуб малим Державним гербом України. Зазначалось, що він стане головним елементом Великого Державного герба України. Але наша держава до цього часу ще не має великого герба. Державний гімн України — національний гімн на музику Л.Вербицького, слова П.Чубинського «Ще не вмерла Україна». Опис державних символів та порядок їх використання встановлюється законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Інститут державної (офіційної) мови - широковідоме явище як у науковій літературі, так і в політико-правовій практиці. Під державною (офіційною) мовою розуміють визнану законом урядову мову, обов'язкову для органів законодавчої та державної виконавчої влади, судочинства, освіти тощо. 28 жовтня 1989р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про мови в Українській РСР» Згідно ст.10 Конституції України державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя і по всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток і використання російської та інших мов національних меншин України. Держава сприяє розвитку мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України. Серед мов національних меншин спеціально виділено російську мову, як таку, що нею користується значна частина населення України. У ст.24 Конституції України закріплено недопустимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками, а у ст.92 підкреслено, що порядок застосування мов визначається виключно законами України. Ряд статей містять положення, згідно з якими обов'язково володіти державною мовою повинні Президент України (ст. 103), професійні судді, судді Конституційного Суду. Законодавство країни також передбачає обов'язкову вимогу володіння українською мовою в обсязі достатньому для спілкування до осіб, які набувають громадянство України, визначає її якмову судочинства, освіти. Закріплення за українською мовою статусу державної мови означає також необхідність проведення державної політики щодо української мови, якій держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя — для її збереження та подальшого розвитку. Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української мови тягне за собою відповідальність, встановлену законом (ч. 2 ст. 8 «Закону про мови»). 4.4. Поняття громадянства України. Під громадянством України розуміють правовий зв'язок між фізичною особою і державою Україна, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах і обов'язках. Громадянин України — це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому її законами та міжнародними договорами України. Питання громадянства України регулюються Конституцією України (ст. 4, 25, 26), Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001р., міжнародними договорами України. При цьому, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України, застосовуються правила міжнародного договору. Законодавство України про громадянство ґрунтується на принципах:
Громадянами України є:
4.5. Умови прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України. Іноземці та особи без громадянства можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України за умов:
До громадянства України не приймаються особи, які:
Закон України «Про громадянство України» встановив такі підстави припинення українського громадянства:
Громадянство України втрачається, якщо:
Рішення про припинення громадянства України приймається Президентом України. Вихід з громадянства України дітей віком від 14 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою. 4.6. Міжнародні стандарти в галузі прав людини і громадянина. У міжнародній сучасній практиці права людини визнаються пріоритетними порівняно з правами громадянина. Справа в тому, що права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій чи іншій країні, а громадянина – лише на тих осіб, які є громадянами певної держави. Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Особливо цей процес активізувався після Другої світової війни, коли було створено Організацію Об'єднаних Націй, інші міжнародні демократичні інститути. Демократизація процесу, пов'язана з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяла прийняттю цілого ряду міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи. 10 грудня 1948 р. в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла й оголосила Загальну декларацію прав людини (ЗДПЛ). Вона складається з преамбули та 30 статей, що містять основні права й свободи людини, які можна розділити на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. У другій статті сформульовано принцип рівності й недопущення дискримінації щодо прав і свобод людини. ЗДПЛ – складова частина так званої Хартії прав людини, куди увійшли два пакти, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1996р. у розвиток Загальної декларації прав людини: Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. На відміну від Декларації, кожний Пакт має обов'язкову силу для держав, які його підписали; кожна держава зобов’язується поважати і забезпечувати права, що містяться у Пакті. До важливих документів в захисті прав людини також відносяться:
4.7. Поняття прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Права людини — це права, нерозривно пов'язані з самим існуванням людини: право на життя, на свободу в усіх її проявах, право на повагу до людської гідності, на опір гнобленню. Ці права невід'ємні, інакше кажучи, заборонене будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені тільки тією мірою, яка необхідна для захисту прав іншої людини. Правовий статус особи — це сукупність (система) суб'єктивних юридичних прав і обов'язків особи, які закріплені в чинному законодавстві та інших формах права. Є різні правові статуси особи: конституційно-правовий статус громадянина України, правовий статус іноземних громадян, правовий статус особи без громадянства, правовий статус військовослужбовців тощо. Структура правового статусу особи складається з:
Конституційні (основні) права і свободи людини та громадянина - невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в Конституції держави і мають найвищий юридичний захист. Так, згідно зі ст.З Конституції України утвердження і забезпечення прав та свобод є головним обов'язком держави. Конституційні права і свободи - це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості людини та громадянина вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися соціальними благами, реалізуючи як особистий, так і загальний інтерес. Конституційне закріплення прав і свобод є способом визначення гуманістичних ідеалів суспільства, обмеження влади та захисту людини від свавілля держави. Проголошення, дотримання та захист прав і свобод людини є визначальним критерієм оцінки політики держави. Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, спільною рисою їх є те, що вони означають можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини (свобода світогляду і віросповідання, свобода думки та слова). Розуміння поняття «право» більшою мірою пов'язане з необхідними для його реалізації діями інших суб'єктів (наприклад, держави), а також правомочністю людини брати участь у діяльності об'єднань громадян (право на об'єднання у профспілки, право відшкодування матеріальної чи моральної шкоди; право знати свої права і обов'язки; право на безпечне для життя та здоров'я довкілля; право на освіту, яке гарантується обов'язком держави щодо її отримання). Конституція України визначає такі групиосновних прав людини і громадянина: Особисті права:
Політичні права:
Економічні права:
Соціальні права:
Екологічні права:
Культурні права:
Соціально – юридичні права: Ст. 55 Конституції України визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження рішень в суді. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна; будь – якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи. Ст. 56 гарантує, що кожен має право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Ст.57 гарантує право кожному знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення. Ст.59 Конституції гарантує право на правову допомогу. Згідно зі ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного й того ж виду за одне й те ж саме правопорушення. ВУкраїні діє "презумпція невинуватості". Це означає, що особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Конституційні обов'язки — це встановлені Конституцією України види належної поведінки осіб, які постійно чи тимчасово перебувають на території України. Одним із важливих правових принципів є єдність прав і обов'язків. Тому поряд із різноманітними за характером правами людини і громадянина Конституція України фіксує ряд конституційних обов'язків. До них належать:
Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це система умов, засобів і способів, що забезпечують їх реалізацію та охорону. Розрізняють економічні, політичні, ідеологічні та юридичні гарантії. Економічні гарантії - це наявність розвинутої економіки, здатної задовольнити головні матеріальні потреби певної людини і суспільства в цілому. У сучасній демократичній державі економіка має змішаний характер (існують державний і приватний сектори). Політичні гарантії - народовладдя, багатопартійність, гласність політичного життя, підконтрольність державних органів громадянам та їх об'єднанням. Ідеологічні гарантії - загальна, політична і правова культура суспільства та особливо посадових осіб держави. До юридичних гарантійправ і свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією України, належать:
Важливе гарантуюче значення має положення Конституції України про неприпустимість обмеженняправ і свобод людини і громадянина. Окремі обмеження допускаються тільки в разі воєнного чи надзвичайного стану. Щодо способів та механізмів захисту прав і свобод, то згідно з Конституцією України кожен :
| ||||||||||||||||||||