Загальна патоморфологія ч1. Навчальний посібник для студентів Вінниця 2011 удк 616 091. 0(075) ббк 52. 5 З 14
 Скачать 2.77 Mb.
|
|
ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. М.І.ПИРОГОВА КАФЕДРА ПАТОЛОГІЧНОЇ АНАТОМІЇ ТА СУДОВОЇ МЕДИЦИНИ З КУРСОМ ОСНОВ ПРАВА ЗАГАЛЬНА ПАТОМОРФОЛОГІЯ Навчальний посібник для студентів Вінниця – 2011 УДК 616 – 091.0(075) ББК 52.5 З 14 Рекомендовано Вченою радою Вінницького національного медичного університету ім. М.І.Пирогова Протокол № 8 від 29 квітня 2010 року ЗАГАЛЬНА ПАТОМОРФОЛОГІЯ Навчальний посібник для студентів Автори: Колектив кафедри патологічної анатомії та судової медицини з курсом основ права. Рецензенти:
Посібник укладено відповідно до навчальної програми з патоморфології, затвердженої Управлінням медичної освіти і науки МОЗ України для студентів вищих медичних закладів освіти III-IV рівнів акредитації. Призначення посібника – допомогти студентам оволодіти основними матеріалами, які необхідні для практичної діяльності лікарів усіх медичних спеціальностей. Особливістю даного посібника є наявність інструктивних матеріалів, затверджених МОЗ України, тестових завдань і питань для самоконтролю, які надають можливість студенту самостійно та під керівництвом викладача опанувати курс загальної патоморфології. Учебное без научного и светит, и греет, А научное без учебного только блестит. Н.И. Пирогов ВСТУП Патоморфологія як навчальна дисципліна ґрунтується на вивченні студентами медичної біології, медичної та біологічної фізики, біонеорганічної, фізико-колоїдної та біоорганічної хімії, анатомії людини, гістології, цитології та ембріології, мікробіології, вірусології та імунології та інтегрується з цими дисциплінами; вивчення дисципліни ґрунтується також на сучасних даних морфологічного дослідження (електронна мікроскопія, імуногістохімія, авторадіографія, гістохімія й цитохімія). Патоморфологія закладає розуміння основи патології клітини та загальнопатологічних процесів, сукупність яких зумовлює морфологічні прояви тих чи інших захворювань, закладає основи знання морфології хвороб на різних етапах їх розвитку (морфогенез), структурних основ одужання, ускладнень та наслідків хвороб, а також знання про організацію патологоанатомічної служби та її призначення. Після вивчення предмета студенти повинні знати:
Після вивчення предмета студенти повинні вміти:
Зіставлення морфологічних і клінічних проявів хвороб на всіх етапах їх розвитку дозволяє студентам отримати навички клініко-анатомічного мислення, синтетичного узагальнення діагностичних ознак хвороб і вірного їх тлумачення в причинно-наслідкових співвідношеннях. Заняття №1 Предмет і завдання патоморфології. Основні етапи розвитку патоморфології. Методи патоморфологічних досліджень. Розтин (автопсія). 1.1. Теоретичний матеріал до практичного заняття Патоморфологія (від грецьк. pathos – біль, страждання, хвороба), наука, що вивчає структурні (матеріальні) основи хвороби. Патоморфологія як фундаментальна наука перебуває на стику медичної теорії і практики. Клінічне та прикладне значення патоморфології складається з вивчення структурних основ усього розмаїття хвороб людини, специфіки кожного захворювання, тобто – з вивчення морфології хворої людини. Завдання патоморфології:
Загальна патоморфологія людини, насамперед патологія клітини та морфологія загальнопатологічних процесів, є змістом курсу загальної патоморфології. Матеріал для дослідження патоморфологія одержує при розтині трупів, хірургічних операціях, проведенні біопсії та експерименту. Об’єкти та методи дослідження патоморфології При розтині трупів померлих – аутопсії (від грецьк. autopsia – бачити власними очами) знаходять не тільки патологічні зміни, які призвели до смерті, але й встановлюється динаміка морфофункціональних змін. Це дає можливість вивчити стадії розвитку багатьох захворювань. Органи та тканини, узяті при аутопсії, вивчають за допомогою макроскопічних і мікроскопічних методів дослідження. При розтині підтверджується правильність клінічного діагнозу чи виявляється діагностична помилка, встановлюються причини смерті хворого, особливості перебігу хвороби, виявляється ефективність застосування лікувальних препаратів, діагностичних маніпуляцій, розробляється статистика смертності та летальності тощо. Операційний матеріал (вилучені органи та тканини) дозволяє патологоанатому вивчати морфологію хвороби в різні стадії її розвитку та використовувати при цьому різноманітні методи морфологічного дослідження. Біопсія (від грецьк. bios – життя й opsis – зір) – прижиттєве взяття тканини з діагностичною метою. Матеріал, отриманий за допомогою біопсії, називається біоптат. За допомогою біопсії клініка одержує об’єктивні дані, які підтверджують діагноз, що дозволяє судити про динаміку процесу, характер перебігу хвороби та прогноз, доцільність використання й ефективність того чи іншого виду терапії, про можливу побічну дію ліків. Експеримент дуже важливий для з’ясування патогенезу та морфогенезу хвороб. Хоча в експерименті важко створити адекватну модель хвороби людини, моделі багатьох захворювань людини створені та створюються, вони допомагають глибше зрозуміти патогенез і морфогенез хвороб. На моделях захворювань людини вивчають дію тих чи інших лікарських препаратів, розробляють методи оперативних втручань, перш ніж вони знайдуть клінічне застосування. Таким чином, патологоанатом, якого стали називати клінічним патологом, стає повноправним учасником діагностики, терапевтичної чи хірургічної тактики та прогнозування захворювання. Рівні дослідження патоморфології
Історія розвитку патоморфології Як самостійна дисципліна патоморфологія розвивалася повільно у зв’язку з тим, що розтин тіл померлих довго був заборонений. Тільки в XVI сторіччі почали накопичувати матеріали про патоморфологію хвороб, отримані при розтині трупів. Дж. Морганьї (1682-1771) в 1761 р. написав працю «О месте нахождения и причинах болезней, выявленных анатомом», засновану на результатах 700 розтинів, частина з яких була зроблена автором особисто. Роблячи розтин померлих, Дж. Б. Морганьї зіставляв виявлені ним зміни уражених органів із симптомами захворювань, які він спостерігав як практикуючий лікар при житті хворого. Дж. Б. Морганьї показав, що кожна хвороба викликає певні матеріальні зміни у конкретному органі та визначив орган як місце локалізації хворобливого процесу (органопатологія). Таким чином, поняття хвороби було поєднано з конкретним матеріальним субстратом. Зблизивши анатомію з клінічною медициною, Морганьї поклав початок клініко-анатомічному принципу та створив першу науково обґрунтовану класифікацію хвороб. К. Рокитанський (1804-1878) написав тритомне «Руководство патологической анатомии», укладене на основі 30 000 розтинів за 40 років прозекторської діяльності, зроблених із застосуванням макро- та мікроскопічних методів дослідження. Основною причиною хворобливих змін Рокитанський вважав порушення складу рідин (соків) організму – дискразію. У той же час місцевий патологічний процес він розглядав як прояв загального захворювання. Розуміння хвороби як загальної реакції організму було основою його концепції. Рудольф Вірхов (1821-1902) – німецький лікар, патолог і суспільний діяч, заклав принципи морфологічного методу в патології і створив теорію целюлярної (клітинної) патології. За Вірховим, життя цілого організму є сума життів автономних клітинних територій; матеріальним субстратом хвороби є клітина, а вся патологія – патологією клітини. Харківська патоморфологічна школа В.П. Крилов (1841-1906) – професор кафедри патологічної анатомії Харківського університету, медичну освіту одержав у Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії. Захистив дисертацію «О патологоанатомических изменениях легких у сифилитиков» (1870). У Харкові проф. В.П. Криловим поглиблено розроблялися проблеми антропометрії і конституції, їхнє значення для діагностики патології людини, згодом використані у психіатрії; описані ліподистрофії й локальні ожиріння, їхній зв’язок із нейроендокринною патологією. М.Ф. Мельников-Развєдєнков (1866-1937) почав роботу з патоморфологічного вивчення захворювань ЦНС і багато уваги приділив організації лабораторій у земській лікарні на Сабуровій дачі з її величезним секційним матеріалом. Обраний у 1902 році на посаду професора кафедри патологічної анатомії Харківського університету, він активно залучав до наукової праці молодих лікарів різних спеціальностей, у результаті чого їм і його співробітниками було виконано понад 200 наукових праць, у тому числі 15 докторських дисертацій. Були проведені дослідження твердої мозкової оболонки в нормі та при внутрішньому пахіменінгіті, проблеми тератології, бактеріальних і паразитарних інфекцій (актиномікоз, цистицеркоз), пухлин (хористоми, кавернозні та гілясті ангіоми), зміни мозку при деяких психозах, алкоголізмі та ін. Особливо слід зазначити відкриття Мельниковим-Развєдєнковим способу виготовлення анатомічних препаратів, який зберігає забарвлення в суміші формаліну, спирту, гліцерину й оцтової кислоти. Колекція його препаратів експонувалася в Петрограді, Парижі та інших містах. Прозектура Сабурової дачі стала осередком наукової думки в галузі нейроморфології в Україні. А.І. Струков (1901-1988) – радянський патологоанатом, академік АМН СРСР. У 1938-1945 рр. завідував кафедрою патологічної анатомії Харківського медичного інституту, в 1945-1948 рр. – лабораторією легеневої патології інституту нормальної і патологічної анатомії (Москва), в 1953-1972 рр. – кафедрою патологічної анатомії 1-го Московського медичного інституту. Основні роботи присвячені вивченню проблем туберкульозу, патології легенів, атеросклерозу, гіпертонічної хвороби, інфаркту міокарда, колагенових хвороб. Патологією печінки та селезінки при амілоїдозі з представників Харківської медичної школи патологоанатомів займався Г.Є. Земан (1933 р.). Їм було виявлено, що амілоїдна дистрофія печінки комбінується з її ліпоїдною дистрофією. Включення ліпоїдних зерняток Земан Г.Є. виявив в епітеліальних клітинах печінки, у центральній частині фолікулів і в ендотелії синусів селезінки. Харківський патологоанатом професор Г.Л. Дерман (1890-1983) зробив істотний внесок у вивчення патоморфології головного мозку при гіпертонічній хворобі та дослідження незрілих невром і пухлин шишкоподібної залози (1929 р.). Київська патоморфологічна школа Д.С. Самойлович (1746-1805) – доктор медицини, член медичної колегії і багатьох іноземних академій, відомий своїми роботами про чуму: мікроскопічним дослідженням і прищеплюванням чуми вперше довів заразливість її через контактування з хворим. З Київської академії вступив до Московського генерального госпіталю учнем, звідки до адміралтейського госпіталю Санкт-Петербурга, де одержав у 1767 р. ступінь лікаря. У Лейдені одержав ступінь доктора медицини, у Парижі та Страсбурзі вивчав акушерство. Після повернення визнаний медичною колегією доктором медицини, а в 1793 р. призначений головним лікарем карантинів на півдні. Їм представлені на ім’я імператриці в 1783 р. три записки на французькій мові, у яких він пропонував: в одній – щеплення хвороби (1732), в іншій – вживання курильних порошків, у третій – обтирання тіла льодом (1781). Описав епідемію чуми в Росії у 1771 р. і особливо в Москві (1785). Згодом Самойлович описав свої мікроскопічні дослідження про чуму (1878). Ним складене: «Начертание для изображений в живописи пресеченной в Москве моровой язвы» (1795). Д.Ф. Лямбль (1824-1895) – вітчизняний терапевт, анатом, доктор медичних наук, професор. У 1859 році Лямбль став першовідкривачем одноклітинного найпростішого, що названий на його честь – Lamblia intestinalis. Ці найпростіші можуть перебувати у двох формах – вегетативній та у вигляді цист. Кафедра фармакології Національного медичного університету імені О.О. Богомольця була організована в 1842 р. серед десяти інших кафедр в університеті св. Володимира під назвою «Врачебное веществословие с рецептурой». Першим завідувачем цієї кафедри був професор М.І. Козлов (1814-1889) – анатом та патологоанатом за фахом, учень М.І. Пирогова. Козлов був одним із засновників медичного факультету та першим завідувачем кафедри анатомії (1841-1844), патологічної анатомії (1845-1853). Заснував при Київському університеті патологоанатомічний музей. Серед перших вчених у Росії впровадив гістохімічний аналіз для визначення сутності хворобливих процесів. З 1854 р. кафедра патологічної анатомії існує як самостійна структурна одиниця медичного факультету Київського університету. У цьому ж році на посаду професора кафедри загальної патології і патологічної анатомії призначається Ю.І. Мацон (1817-1885), який виявив себе як талановитий терапевт, патолог, організатор. З ім’ям Ю.І. Мацона пов’язані створення Олександровської лікарні (нині Центральна міська лікарня) та її розвиток, протягом 10 років він був головним лікарем цієї лікарні. Ю. І. Мацон у 1860 році сформулював гіпотезу «О морфологической сущности воспаления» (визнану й тепер) і визначення «Круп», а у 1869 р. відкрив «зірчасті клітини печінки». В.К. Високович (1854-1912) – видатний вчений зі світовим ім’ям, засновник експериментальної патології. Його фундаментальні твори з експериментального ендокардиту 1885-1886 рр. «К этиологии острых эндокардитов» та інші, у яких автор детально розробив питання патогенезу цього захворювання, які отримали загальне визнання та не втратили своєї актуальності до нашого часу. Пріоритетним напрямком робіт В.К. Високовича було також виявлення мікроорганізмів, уведених у кров. Автор є засновником вчення про ретикулоендотеліальну систему, яке мало всесвітнє значення. Професор В.К. Високович створив свою оригінальну наукову школу, характерними рисами якої була розробка патологічної анатомії і патогенезу інфекційних хвороб, поєднання морфологічних, експериментальних і бактеріологічних методів дослідження. У 1898 р. В.К. Високович перший у Росії та один із перших у Європі застосував профілактичну вакцину проти черевного тифу. Після смерті В.К. Високовича у 1912 р. на чолі кафедри став його найближчий учень, професор В.М. Константинович, який завідував кафедрою з 1913 по 1920 р. Робота В.М. Константиновича, як завідувача, припала на дуже важкі часи Першої світової та громадянської війн. У 1920 р. професор Константинович помер від висипного тифу. Ззавідування кафедрою прийняв професор І.Т. Титов. У становленні вищої медичної школи в Києві велику роль відіграли видатні вчені, які раніше викладали на медичному факультеті університету. У 1922 р. на посаду завідувача був обраний П.О. Кучеренко. Перед кафедрою стояло важливе завдання – налагодження педагогічного процесу. У 1928 р. П.О. Кучеренко видав підручник «Основи патологічної анатомії», а у 30-ті роки «Посібник з секційного курсу» та низку методичних вказівок. Наукова діяльність кафедри була спрямована на вивчення патології ендокринної системи, онкологічних захворювань і риносклероми. Були вивчені осередки ендемічного зобу в Україні, співробітники кафедри разом з хірургами і терапевтами брали участь в оздоровленні населення. З 1939 р. протягом 30-ти років кафедру патологічної анатомії очолював кваліфікований патологоанатом, блискучий педагог, видатний вчений, заслужений діяч науки УРСР, професор Є.І. Чайка. Цей етап розвитку кафедри ознаменувався розробкою нових наукових напрямків і створенням оригінальної вітчизняної патологоанатомічної школи. У роботі кафедри з морфофункціональних позицій досліджені різні варіанти патології гематопаренхіматозного бар’єру та його значення в розвитку патологічних процесів, різних захворювань і вікових змін. З 1970 р. кафедру патологічної анатомії очолювала учениця професора Є.І. Чайки, заслужений діяч науки УРСР, професор О.П. Кисельова. Вона відома своїми науковими дослідженнями в галузі функціональної морфології і патогенезу серцево-судинних захворювань – атеросклерозі, гіпертонічній хворобі, ішемічній хворобі серця, гіпертензії малого кола кровообігу та захворювань сполучної тканини. На основі сучасних досягнень гістохімії, гістоензимології, електронної мікроскопії і морфометрії О.П. Кисельова сформулювала нові напрямки у вивченні серцево-судинної системи, гепатології, гастроентерології, патології нирок. Отримані дані узагальнені в монографіях «Нефросклероз», «Ультраструктурні зміни нирок при гідронефрозі», «Легеневе серце» та ін. Важливий етап досліджень О.П. Кисельової присвячений вивченню реактивних властивостей нервової системи, патології периферичної нервової системи, її реактивних можливостей при різних патологічних процесах. Львівська патоморфологічна школа Найстаріший в Україні музей хвороб людини був заснований при Патологоанатомічному інституті медичного факультету Львівського університету у 1896 році керівником інституту професором Андрієм Обжутом (1854-1910). Своїм створенням та подальшим розвитком музей завдячує відомим у медичному світі вченим-патологам, завідувачам кафедри патологічної анатомії: професорам В. Ф. Новицькому, М. В. Войно-Ясенецькому, З. Дмоховському, Є. М. Пальчевському, Д. Д. Зербіно, Ю. О. Поспішілю, доцентові А. Ю. Рудницькій. |