В.І. Муляр політологія курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Житомир
 Скачать 1.3 Mb.
|
|
Крім того, необхідно розрізняти у явищі влади такі її аспекти як “владу над і “владу для. Немає сумнівів у тому, що “влада над - це далеко не вся влада, бо вона не вичерпує всіх можливих своїх проявів. Крім того, такий аспект влади опосередковано вказує і на такі варіанти здійснення влади, коли інтерес підвладного не тільки не збігається з волею суб’єкта влади, але й може бути йому протилежним. Але в суспільній практиці є безліч прикладів навіть повного співпадання інтересів як суб’єкта влади, так і його об’єкта, 33 однак від цього їх владні відносини не зникають. Наприклад, хірург, який виконує операцію хворому, має з останнім однакову ціль – повернути хворому здоров’я. Разом з тим, він підкоряє своїй волі дії пацієнта. Це означає, що влада сама по собі не існує поза відносинами між людьми. Вона проявляється лише під час людських взаємостосунків. Тому вона є породженням не самих людей, а відносин між ними. Влада є власністю суспільних відносин. В цьому плані продуктивною є ідея Т. Парсонса, який виводив концепцію влади з теорії “соціальної системи”. Згідно з цією теорією суспільство є саморегулюючою системою, висхідним принципом існування якої є “рівновага” та “соціальна інтеграція”. Таким чином, влада, за Т. Парсонсом є інтегруючим фактором, а не роз’єднуючим. Парсонс віддає перевагу “владі для, а не “владі над. Останнє є лише засобом для реалізації першого. Такий підхід дає можливість виявити найглибшу базу владних відносин, а також визначити фундаментальну сутність влади. Аналіз влади через призму зв’язків “об’єкт - суб’єкт” і розуміння її як найзагальніших відносин їх залежності сприяє адекватному поясненню влади як такої, а також її нескінченних проявів, починаючи політичним життям і закінчуючи взаємовідносинами, наприклад, лікаря з хворим. Підкреслимо, що адекватність “силової” моделі влади реаліям суспільного життя піддавалась сумніву ще з другої половини XIX століття. Але саме процеси демократизації суспільних відносин в західних країнах другої половини нашого віку, загальна тенденція до практичного впровадження найрізноманітніших концепцій “соціального партнерства і справжні успіхи на цьому шляху виявили обмеженість конфліктних аспектів влади. Сучасні дослідники все частіше переконуються в тому, що не тільки від суб’єкта, але й від об’єкта владного ієрархічного роздвоєння залежить саме існування влади. Як би не відрізнялись один від одного в деяких аспектах концепції суспільствознавців і політичних філософів, - зазначає Т. Болл, - всі вони роблять наголос на “комунікативному” аспекті влади (Див Болл Т. Власть // Полис. - 1993. - № 5. - С. 38.). Це означає, що влада як соціальний феномен з’являється в процесі спілкування - універсального способу виявлення, розгортання і обміну сутнісних 34 сил індивідів. Комунікація функціонує як необхідна умова ринку людських сил і виявлення їх практичної вартості. В цьому контексті доречним буде навести відому цитату К. Маркса, яку він висловив у “Капіталі”. В певних відносинах, - стверджує К.Маркс, - людина нагадує товар. Оскільки вона народилась без дзеркала в руках і не фіхтеанським філософом Я есмь Я, то людина спочатку вглядається, як в дзеркало, в іншу людину. Тільки поставившись до людини Павла як до собі подібної, людина Петро починає ставитись до самої себе як до людини. Разом з тим і Павло як такий, у всій своїй павловській тілесності стає для нього формою прояву роду “людина” (Маркс К. Капитал. Т. 1 // Маркс К, Энгельс Ф. Соч. - е изд. - Т. 23. - С. 62). Проявляючи свої сили, індивід оцінює їх через практичне співвідношення з силами іншого. Тут проявляється масштаб індивіда. Влада є результатом такого співвідношення, вона з’являється як результат взаємодії сил. Таким чином, влада сама є силою, яка відображає міру практичного відношення сил між суб’єктом і об’єктом владного механізму. Поняття сили в науковій літературі не однозначне. Нерідко в своєму соціальному аспекті, особливо стосовно владних відносин, сила традиційно уявляється як соціальне насильство, примус. Очевидно, що таке трактування сили є однобічним, обмеженим. Сила об’єкта, предмета є відображення його потенціалу. Але будь - яка сила вимірюється її проявом. А масштаб сили може проявитись лише в процесі її практичного співвідношення з іншою силою, як було показано вище. Тому можна стверджувати, що сила фактично є взаємодією сторін відношення, які покладають одна одну. Звідси потрібно вивести, як мінімум, три важливих висновки. Перший полягає в тому, що будь - яка властивість сили суть властивість відношення сторін, а зміна першого означає, що змінилось саме відношення протилежностей. Другий висновок стосується думки про те, що сила як міра відношення сторін перебуває в двох своїх станах : в стані спокою як практична фіксація взаємозв’язку сторін і в стані руху як відображення розвитку даної суперечності. Нарешті, третім висновком є те , що сила проявляється на всіх рівнях буття. Поняття сили можна 35 використовувати стосовно будь - якого прояву функціонування матерії і духу. Влада – це прояв людських сил. Як така вона є відображенням діалектичної взаємодії потенціалів суб’єкта влади і її об’єкта. Це означає, що влада з’являється не як щось чуже відносно людських стосунків і людської природи. Вона - іманентне продовження людської природи. Влада не може бути навязана людському індивіду, вона є обов’язковою властивістю процесу його соціалізації. Як результат розгортання діалектичної суперечності між учасниками людської комунікації, влада як соціальна сила “знімає” своїм змістом потенціал взаємодіючих сторін. Тому вона завжди перебуває в залежності від стану як суб’єкта, так і об’єкта. Це означає те, що до її прояву і функціонування однаковою мірою “приклали руку як той, хто владарює, так і той, хто підкоряється. Володар без підвладного - ніщо, звичайний людський індивід. Його владний вплив поширюється на підвладного настільки, наскільки це дозволяє останній. Влада настільки ж суб’єктивна, як і об’єктивна. Не випадково Г.В.Ф. Гегель стверджував, що кожен народ має такий уряд, якого він заслуговує. Ось чому влада не може належати лише суб'єкту. А це значить, що її сутність неправильно виводити лише з особистих якостей останнього. Тому визначення влади на зразок того, що вона є “здатністю” чи “можливістю”, чи результатом “напруження волі” тощо фіксують не глибинну сутність влади, а її прояви, сутності нижчого порядку. Разом з тим, варіанти розуміння влади, які грунтуються на виведені її сутності з певних соціальних сил індивіда, не можуть повністю заперечуватись як неадекватні. Вони є модифікаціями глибшої сутності влади як соціальної сили, яка “знімає” собою суперечливе відношення потенціалів суб’єкта і об’єкта влади. Тут відбувається взаємоперехід сутностей, що найкраще розкривається у властивості влади бути в стані спокою і руху. Аналіз процесу такого взаємного переходу дає можливість дослідити також взаємозв’язок влади з індивідуальністю людини та її сенсожиттєвими орієнтирами. Як соціальна сила, як міра взаємовідносин свого суб’єкта і об’єкта, влада характеризується конкретною єдністю процесу і стану. Вона є процес завдяки тому, 36 що потенціали суб’єкта і об’єкта знаходяться в постійному становленні. Кожна сторона діалектичної взаємодії знаходить нові способи і шляхи самонакопичення, в процесі життєдіяльності одні соціальні якості розвиває, інші гальмує і навіть втрачає. Завдяки цьому “різниця потенціалів” сторін владного відношення зростає чи спадає, що фактично означає рух влади як міри такої взаємодії сил. В той же час влада не є чимось аморфним, безформеним, нестабільним. У будь - якому процесі свого функціонування вона має тенденцію до консервації свого стану, що є лише відображенням відповідних прагнень з боку сторін владної взаємодії. Як суб’єкт влади, так і її суб’єкт можуть бути і обов’язково бувають зацікавлені в стабілізації того взаємозв’язку, який між ними існує. Такі процеси взаємопереходу влади з стану руху в стан спокою відбуваються в ході всього розгортання владної взаємодії. Таким чином, сили сторін суперечності як індивідуальні потенціали переходять в силу влади як міри відношення останніх. І навпаки. На фазі функціонування влади як руху, зміни вона (влада) “знімає” в своєму змістові особливості сутнісних сил індивідів, які “задіяні” у владні відносини. Вони переходять на владу і детермінують її силу, характер, способи функціонування. В цьому контексті можна говорити про те, що влада в своїх основних рисах віддзеркалює той стан, в якому знаходяться суспільні відносини в цілому. З іншого боку, розгортання влади як міри взаємовідношення сторін владної дихотомії закономірно супроводжується прагненням кожної з сторін “закріпити досягнуте”. Тоді відбувається зворотній процес, коли влада опредметнюється. Її характер, сила, просторові та часові рамки фіксуються в продуктах діяльності, поведінки, свідомості, закріплюються в нормах або інституційних структурах – спеціалізованих органах влади, в спеціальних групах людей, які наділяються владою. Саме на цій фазі можна говорити про те, що влада з усіма її властивостями опредметнюється і в соціальних силах людини. Її здібності, потреби, інтереси, знання, вміння, навики, вольові, емоційні сили тощо особистості “повертаються” до неї самої, але вже “обтяжені”, опредметнені силою влади. І в цьому плані всі модифікації визначення влади, які “персоніфіковані” суб’єктом влади, мають сенс. Саме в цьому 37 плані влада є тим тлом, на якому формується індивідуальність, здійснюється її самореалізація, втілюються її сенсожиттєві орієнтації, відбувається становлення особистості. Розгортання відносин влади – це одночасний розвиток людської індивідуальності, її соціальних сил. Це постійний процес, в якому фіксується масштаб цілісного розвитку особистості. Універсальний характер влади, її пронизуюча всі суспільні процеси сила справляють значний вплив на полета глибину індивідуального розвитку особистості. Він закономірно вимагає від неї необхідність культивувати в собі найрізноманітніші здібності, знання, вміння, формувати універсальні інтереси, контролювати емоційні сили, нарощувати вольові якості. Це особливо помітно в царині політичної, державної влади і особливо для особистості, яка прагне піднятися на верхні її щаблі. В понятті влади як міри суперечливого взаємовідношення індивідів імпліцитно включений і сенсожиттєвий зміст. Почнемо з того, що вступаючи у владні відносини, обидві її сторони розраховують на певні “дивіденди”, переслідують ті чи інші інтереси, формулюють життєві цілі, створюють життєві програми тощо. Як відомо, будь - який мотив людської діяльності передбачає образ цілі і пошук засобів для її досягнення. Таким чином, вступаючи у відносини влади, індивіди розраховують сукупність засобів для розгортання, фіксації дії владного механізму. При цьому вони виходять з власних реальних можливостей та ідеалу справедливого суспільного устрою і достатнього влаштування, насамперед, свого життя. В процесі функціонування влади як міри відношення потенціалів індивідів їх сенсожиттєві орієнтири реалізуються тією чи іншою мірою. Це і детермінує наступну поведінку індивідів. Механізм взаємопереходу сенсожиттєвих орієнтирів індивідів на владні відносини і навпаки аналогічний тому, який функціонує у стосунках влади та індивідуальних сутнісних сил. Важливо в цьому контексті лише зазначити, що чим більше індивід вбачатиме у феномені влади власний життєвий смисл, тим більше він буде розгорнутий у владних відносинах і відповідно, тим більше сенсожиттєві орієнтири будуть супроводжувати процес опредметнення сутнісних його сил особистості владою. 38 Проблема методології влади має ще один дуже важливий зріз. Він стосується засобів влади. Як відношення сили, влада передбачає, іманентно включає в себе засоби власного втілення. Адже владу взагалі не можна розглядати поза засобами, які забезпечують здійснення владної взаємодії. Парадокс же полягає в тому, що самі засоби є ніщо інше, як результати людської діяльності. Вони, в свою чергу, опосередковують функціонування владних відносин. Засоби влади – найрізноманітніші. Це й засоби виробництва в цілому, будь - які надбудовні утворення, політичні організації та інститути, правові та політичні норми, ідеологічні засоби та ін. Одне слово – результати людської діяльності. Це – царина культури як поля людських смислів. Засоби влади функціонують в механізмі владних відносин особливим чином. А саме – діяльним способом. Це означає, що і засоби влади, і сама влада функціонують лише тоді, коли результати людської діяльності включені в практичні відносини між людьми. Незадіяні у владний механізм засоби влади, хай навіть потенційно найефективніші, є просто результатом попередньої діяльності людини і не більше. А це означає, що і сама влада не є владою, оскільки без засобів не існує будь-якої влади. Таким чином, обов’язковою умовою засобів влади, як і самої влади, є діяльне включення формоутворень культури в механізм владних відносин. В цьому контексті звернемо увагу на роль та місце знання і волі в розгортанні влади. Проблема знання і волі в контексті влади виникає онтологічно. Цепов язано з відсутністю соціальних засобів влади в докультурну епоху. Адже такі засоби влади, по-перше, є результатом людської діяльності, яка пронизана владними відносинами, подруге, є саме такими тоді, коли включені в суспільний процес. І тоді вони є культурою. Таким чином, влада неможлива онтологічно без засобів (культури), а ті – без владних відносин. В такому разі залишається звернутися до внутрішніх, іманентно притаманних людині як такій засобів її влади. Логіка виводить нас в проблему знання і волі як імпліцитно включених в явище влади її структурних елементів і одночасно засобів влади. Влада і знання зобов’язані своїм походженням і реалізацією одному джерелу. І те, і інше неможливі без комунікації як 39 універсального способу спілкування людських індивідів, в процесі якого вони обмінюються своїми сутнісними силами. Як влада, так і знання мають, отже, діяльну природу. Так само як людина залучається до владних відносин лише завдяки діяльному взаємозв’язку з іншими людьми, так само світ розкриває свої структури і закономірності буття завдяки активній діяльності людини в ньому. Крім того, варто нагадати, що сучасне знання стає глибоко “людиномірним”. Як зазначає В.С. Стьопін, “об’єктивно істинне пояснення і описання стосовно “людиномірних” об'єктів не тільки допускає, але й передбачає включення аксіологічних факторів до складу роз’яснюючих положень. Явно починає здійснюватись своєрідне стикування специфічних для науки внутрішніх ціннісних настанов (настанова на пошук предметного і об’єктивно істинного знання, цінність новизни) з цінностями загальносоціального характеру”(Див.: Степин И.С. Деятельная концепция знания // Вопросы философии. - 1991. - №8. - С. 137). Характерно, що при аналізові науки як форми функціонування знання використовують три підходи, завдяки яким в ній виокремлюють три характеристики. В першому з них наука подається як соціальний інститут, який володіє особливою системою цінностей і норм, в другому як пізнавальна діяльність, яка здійснюється науковим співтовариством і регулюється певними регулятивами і ідеалами, в третьому – як система знання. Причому перші два підходи розглядають науку в її тісному зв’язку з соціокультурною системою, а третій науку з такої системи виключає. Наукове знання при цьому трактується як “чисте знання” – об’єктивне, незацікавлене, цілісно нейтральне і не тільки не підвладне соціально-історичному аналізові, але й як таке, що існує поза контекстом владних відносин як таких (Див Огурцов А.П. Наука : власть и комуникация // Вопросы философии. - 1990. - №1. - С. 3). Показово і те, що обгрунтування науки як чистого знання” пов’язане з розумінням влади як суто політичного, державного феномена, а не універсального явища. Однак, влада і знання органічно взаємопов’язані. Саме так розглядає відносини цих двох наскрізь пронизуючих життєдіяльність суспільного організму явищ М. Фуко. Більше того, 40 висунувши в 70 - х роках нашого століття концепцію “цивілізації знання”, французький філософ обгрунтовує ідею їх іманентної єдності аж до існування так званих фундаментальних форм “влада – знання”. “Відносини влади, – цитує М. Фуко В.П. Візгін, – не відіграють стосовно знання тільки лиш ролі сприятливих факторів або перешкод, вони не обмежуються тим, що сприяють знанню або стимулюють його, щоб перекручувати його або ж обмежувати. Влада і знання не пов’язані між собою виключно грою інтересів чи ідеологій, і тому проблема полягає не тільки в тому, щоб встановити, яким чином влада підкорює собі знання і примушує служити своїм цілям або ж як вона відбивається на цьому і накладає на нього ідеологічні обмеження і зміст. Жодне знання не формується без системи комунікації, реєстрації, накопичення, трансляції, яка вже сама собою є форма влади і в своєму існуванні та функціонуванні повязана з іншими її формами. В свою чергу, жодна влада не існує без витягу, засвоєння і присвоєння знання, без його розподілу чи утримання. На такому рівні аналізу не існує окремо, з одного боку, пізнання або науки, аз іншого, суспільства і держави, але існують лише фундаментальні форми “влади - знання” ( Див Визгин В.П. Мишель Фуко - теоретик цивилизации знания // Вопросы философии. - 1995. - №4. - С. 118.). М.Фуко виходить з того, що і влада, і знання пронизують собою все суспільне та індивідуальне життя. І в цьому їх органічна єдність, навіть тотожність. Знання за своєю сутністю не є якийсь особливий позавладний інститут, який може тільки зовнішнім чином використовувати владу для свого розгортання. Знання є соціальна сила суб’єкта, яка виражає його потенціал. Вступаючи на ринок інформації, знання стає фактично владою. Таким чином, відокремлення знання від влади має тільки частковий, атому відносний характер. Єдність знання і влади – абсолютна, вона проявляється як система певних матричних структур, які уособлюють собою взаємопроникнення владного епістемічного начала. З’єднання влади і знання відбувається на рівні механізмів функціонування системи виробництва, розподілу і використання знання. Так само з’єднання влади і знання відбувається тоді, коли спрацьовують механізми функціонування системи здобуття, розподілу і використання влади. Отже, влада продукує процес 41 виробництва і споживання знання, знання в свою чергу детермінує механізми розгортання влади. Влада робить знання своїм об’єктом лише тому, що в самому знанні іманентно знаходяться елементи влади. Знання ж ріднить з владою те, що сама влада дуже проблематична в своєму існуванні без інформації, без достатнього знання. Вище вже було показано комунікативну природу влади. В наш час все очевиднішим стає той факт, що знання також з’являється, виростає з принципу комунікації. На всіх своїх стадіях, починаючи з виробництва і закінчуючи соціальною утилізацією, знання не може бути відірване від того способу спілкування, завдяки якому відбувається процес пізнання. Знання в своєму розгортанні пронизане ланцюгом живих діалогічних актів, незалежно чи це відбувається у суб’єкта знання із своїми сучасниками, чи попередниками. Весь процес функціонування знання – це зустріч інтелектуальних власностей, де відбувається їх порівняння, обмін, суперництво і практичний соціально - значущий відбір. В цьому процесі особистість встановлює власний масштаб, самовизначається, займає свою, притаманну лише їй “соціально - епістемно - владну нішу”. Це є необхідною умовою її становлення, самоконструювання, індивідуальної ідентичності. Надалі фіксація соціально-владного статусу індивідуальності створює грунт для подальшого розгортання знання як її сутнісної соціальної сили. Цей механізм супроводжує все життя індивіда. Таким чином, знання, наука є сенсожиттєвим орієнтиром особистості, суттєвим елементом і одночасно внутрішньодетермінуючим засобом влади. Розуміння спорідненого взаємозв’язку знання і влади має неабияку соціально-практичну значущість. Їх фундаментальний, всепронизуючий характер дає підстави говорити про те, що наука як вища форма знання є способом раціоналізації владних відносин. Оскільки ж, як було вже зазначено вище, механізм владної взаємодії проявляється у будь - якій сфері суспільного життя, то це означає, що організація суспільства на епістемних, раціональних, наукових засадах є найоптимальнішою формою прояву фундаментальних матриць “влада - знання”. Епістемні, раціональні, наукові засади стосуються як життя всього суспільства, так само вони мають бути основою життєвої позиції 42 окремої людини. Чине вперше в європейській історії це зрозумів М.Вебер. Характеризуючи людину, яка репрезентує дух капіталізму”, він каже, що її притаманне прагнення методично контролювати свою поведінку, аби здобути впевненість в обранні і, таким чином, змінювати цю поведінку з орієнтованою на Божу волю раціональною перебудовою усього існування (Див Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. - К Основи, 1994. - С. 159). Пріоритет раціонального у конструюванні життєвих перспектив особистості, а також у формуванні стилю господарсько - культурного життя суспільства в цілому, має своїм походженням, як відомо, західноєвропейське суспільство. Проявившись з різними відтінками в різних країнах, в цілому він був загрунтований на ідеї економії мислення. Але принцип економії поширювався на всю практичну діяльність людини і означав необхідність досягнення найбільшої користі в діяльності за найменших затрат. Таким чином, раціональність як тенденція західноєвропейського соціуму далеко не всього) передбачала в процесі індивідуального чи колективного життя шукати оптимуму найкоротшим шляхом. При цьому обов’язковою умовою такого пошуку є відмова від зайвих стереотипів мислення і практики тих, які заважають реалізації вказаного шляху або суттєво його подовжують. На цій основі західноєвропейський раціоналізм прийшов до ідеї компетентної особистості, в якій органічно поєднувалися б економія життєвої енергії і природне покликання людини. Досягнути цієї єдності – задача як самого індивіда, так і всього суспільства. За таких лише умов може бути виправдана життєдіяльність людини, в тому числі і та, девона прагне найбільшого прибутку. Принцип професійної самореалізації, в якій органічно мають поєднуватись раціональна життєва поведінка особистості, її здібності, вибір адекватної пріоритетної сфери діяльності. І все це одержує найвищу моральну, сенсожиттєву санкцію з боку Бога. Це обов’язкові умови становлення особистості з духом раціональності, яку М.Вебер характеризує на прикладі представників протестантизму. Саме протестант, на думку німецького вченого, розглядає свій життєвий успіх як прямий результат такої раціональної поведінки, яка 43 узгоджена з його покликанням, атому одержує безумовну авторитетну релігійну санкцію. УМ. Веберами знаходимо і відповідь стосовно того як, за яких умов можлива раціональність як приоритетний стиль організації суспільства в цілому, особистості зокрема. Поставивши перед собою одним із завдань пояснити феномен західного раціоналізму, він пише: Будь - яка спроба такого пояснення мусить враховувати фундаментальне значення господарства, брати до уваги насамперед економічні умови. Однак не можна залишати поза увагою і зворотний каузальний зв’язок. Бо такою ж мірою, як від раціональної техніки і раціонального права, виникнення економічного раціоналізму залежить і від здатності та схильності людей до певних видів практично - раціональної життєвої поведінки. Там, де це гальмується труднощами психологічного роду, там розвиток господарсько - раціональної життєвої поведінки наштовхується на серйозний внутрішній опір”(Див.: Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. - К Основи, 1994. - С. 29.). Очевидно, що німецький вчений тут говорить про певним чином організовані фундаментальні засади культурно - господарського рівня. Додамо від себе жодний прояв раціональності не набуде домінантного статусу в тому соціальному середовищі, яке до цього не підготовлене і яке живе за іншими фундаментальними матрицями буття. Це означає, що структури М. Фуко “влада - знання”, якщо вони і складають базисні поверхи світу, в різних цивілізаціях одержують різну модифікацію, а нерідко взагалі трансформуються до невпізнаваності. І тоді реакція соціуму на їх прояв може бути різна. Приклад із зародженням і становленням протестантизму як релігійної, може навіть, духовно етичної засади капіталізму в Західній Європі наочно підтверджує сказане. При цьому потрібно зазначити очевидне: західноєвропейське суспільство виявилось найближчим до духу раціональності. Значення раціональності в сучасних суспільних процесах важко переоцінити. Цю думку можна стверджувати, навіть незважаючи на відомі сьогодні негативні суспільно-практичні наслідки доктрини раціоналізму. Поширення ринкових принципів у розгортанні суспільних процесів рано чи пізно, явно чи неявно 44 ставить питання про місце і роль в них раціональності. При цьому потрібно враховувати, що в суспільстві традиційного типу, тобто такого, де раціональність ще не стала домінантним стилем організації життя, вона (раціональність) репрезентована переважно наукою в цілому як соціальною силою та незначним прошарком інтелігенції. Влада ж сконцентрована в державі та політичних інститутах і не сприймається як універсальне явище. В силу цього процеси модернізації, які по суті спрямовані якраз на поширення раціональності до певного достатнього для функціонування ринкових принципів рівня, гальмуються як з боку основної маси суспільства, так і державно-політичної еліти. Це закономірно випливає з розуміння як першими, так і другими сутності знання як науки, а влади як царини держави, політики. Знання, раціональність, наука за своєю природою орієнтуються на універсальні цінності, демократичність, відкритість, діалогічність свого функціонування. Носії раціональності (науки, таким чином, об’єктивно репрезентують відкрите суспільство, є прихильниками західного стилю життя. Влада ж, будучи репрезентована лише державою, об’єктивно доводить до крайнощів функціонування свого прагнення до замкнутості, корпоративності. До цього додаються щей фундаментальні матриці культурно - історичного розвитку даного народу, які в основі своїй сакралізують не знання, а інші цінності. Парадокс ситуації полягає в тому, що такий соціум може прагнути до ринку (де не останню роль відіграє раціональність), але одночасно об’єктивно не готовий до цього в силу диспропорцій в матрицях влади і знання. Драма ж цієї ситуації, як правило, розгортається на індивідуальному рівні, на рівні носія раціональності. Ситуація, в яку потрапляє носій раціональності в традиційному суспільстві, є типово маргінальною. Як інтелектуал, представник науки чи іншої спорідненої за принципом галузі, він виявляє себе прихильником західного стилю життя. Інша справа, коли носій раціональності виступає як суб’єкт повсякденності. Тут він є представником того народу і носієм тих стандартів життєвої поведінки, які сакралізовані суспільством в цілому. Це створює образ “чужинця”, який все життя чогось добивається, “порушує спокій”, не дає працювати ” іншим. Хоч нерідко така людина є 45 шанованою, її уявляють як представника правлячого класу. Невідповідність фундаментальних матриць влади і знання, як видно, суттєво впливають на процес становлення особистості. Вона рано чи пізно може вступити в конфлікт як з владою, так і з суспільством в цілому. У нашій вітчизняній історії прикладів вистачає для ілюстрації. Іншим варіантом особистісного становлення індивіда є “втеча” від цього світу. З одного боку, це може бути “внутрішня еміграція” особистості за сценарієм екзистенціалізму і тоді суспільство “одержує” байдужу до всіх індивідуальність. Можлива, також, зовнішня еміграція, коли носій раціональності, особливо представник науки шукає професійної та особистісної ідентичності в одній із західних країн. Вищепоказані варіанти виходу носія раціональності з маргінальної ситуації присутні в сучасному українському суспільстві. Особливо тривожна тенденція до виїзду представників інтелектуальних професій за кордон. За різними статистичними даними, сьогодні Україну залишають щорічно тисячі наукових працівників у віці, який є оптимальним для вченого. Цене тільки не сприяє “раціоналізації” суспільства, але й створює загрозу тим першим спробам модернізації, які робляться у сучасній Україні. Врешті, це створює небезпеку національним інтересам, для яких інтелект завжди виступав в ряду найважливіших показників. Важливо наголосити на значущості відносин знання і влади в політичному житті нашого суспільства. Тут особливо проявляється вплив соціокультурних матриць на модернізаційні процеси. Відсутність в сучасному українському соціумі достатнього рівня раціональності як сакральної цінності і способу всієї життєдіяльності особистості обертається тим, що наука не може адекватно “вмонтуватися” в механізми суспільних процесів. Особливо це стосується тієї галузі, де мова іде про організаційно- управлінську діяльність, тобто про політичне життя суспільства на всіх його рівнях. Раціональна людина, представник науки виявляється в політиці маргіналом, бо стандарти його політичного, як і всього цілісного дискурсу, не відповідають стандартам повсякденності соціуму, де раціональність не є святинею, не є соціокультурним явищем. 46 Тепер розглянемо питання про роль і місце волі у функціонуванні феномену влади. В науковій літературі вона розглядається по-різному. Як відомо, у вітчизняному гуманітарному знанні до останнього часу переважають якраз “вольові” концепції влади, тоді яку західному популярності набувають “комунікативні” моделі. Ряд відомих дослідників влади проводять її кореляцію з волею, але не вважають волю головним елементом владної взаємодії. Так, згадувана вище О.М.Ледяєва пише, що воля відіграє роль хоча і ключового, але все ж не єдиного регулятора діяльності. Деякі людські дії (індивідуальні чи суспільні), на думку російської дослідниці, за своєю структурою не є вольовими у власному розумінні. Суб’єктивність волі, її психологічний (соціально - психологічний) характер вимагають пошуку матеріальних основ волевизначення. І в цьому плані воля не є самодостатньою і не виступає самостійним пояснювальним принципом. Бо якою б сильною воля не була, вона не може нав’язуватись іншому суб’єкту без опосередкування певними засобами. Атому засоби , які забезпечують саму можливість волевідношення, відіграють у механізмі влади не другорядну, а суттєву роль (Див Ледяева ОМ. Понятие власти // Власть многоликая : Сб. науч. трудов / Рос. филос. об-во. Ред. кол В.Н. Абрамов, В.А.Гусев, И.Г.Львов, А.И.Уваров. - МС. Стосовно засобів волевідношення, то відзначимо, що вони співпадають і в механізмі владних відносин, а про це мова була вище. Що ж стосується волі, то потрібно підкреслити, що вона в механізмі функціонування влади дійсно відіграє суттєву роль. Однак її перше відношення в контексті влади визначається не матеріальною основою, а знанням. Воля актуалізується у феномені влади як необхідний супутник знання. Дійсно, що динамізує поведінку? Звичайною мотивацією людської діяльності перехід від знання до дії проблема, на наш погляд, не вичерпується. Адже відомо, що яке б розумне, раціональне, ефективне і відповідальне рішення не було прийняте суб’єктом, само по собі воно ще не означає здійснення вчинку, воно не тягне за собою конкретних дій. Нерідко можна спостерігати, як люди не вживають жодних заходів для втілення прекрасних планів, проектів тощо. Вартим уваги 47 прикладом може бути сфера державного управління і державної політики. Скільки точаться сьогодні в нашому суспільстві і в державних органах розмови про оптимізацію податкового пресу на виробника! А віз і нині там. Чому? Знову повернемось до формули М. Фуко про фундаментальні матриці буття “влада - знання”. І ще раз поставимо питання про те, чому ця формула не спрацьовує” всюди ефективно, за будь-яких умов Про соціокультурний стан суспільства і особистості мова вже йшла. Зараз питання про волю. Саме воля має бути тим обов’язковим елементом, який опредметнює знання у владу. Остання неможлива без знання. Це означає, що воля і знання в рамках влади виконують різні функції, але таким чином, що без реалізації хоча б однієї з них влада як така не функціонує. Знання – це потенційна можливість влади, актуальна її можливість. Воля – реальна можливість владовідносин, вона надає знанню дієвої енергії, “запускає” знання як елемент влади в практичну дію. Воля – пусковий механізм владних відносин. Без неї практична зустріч потенціалів суб’єктів суспільної взаємодії є звичайний обмін здібностями, потребами, інтересами, знаннями тощо, словом – сутнісними силами. Для того, щоб ця зустріч стала владовідношенням, потрібна воля. Насамперед з боку як суб’єкта влади, так і її об’єкта. Однак, якраз тут потрібно відшукувати іншу основу волі. Саме тут мова має йти про друге відношення волі в контексті влади. Основа йогов інтересі. Інтерес стимулює прояви волі, він узмістовнює волю, надає її конкретного напрямку і сили. Сила інтересу означає і силу волі. З іншого боку, інтерес, як було показано вище, є важливим елементом “живих” формоутворень індивідуальної власності особистості. Завдяки цьому інтерес пов’язує владу з власністю. Участь у владних відносинах є необхідною умовою розгортання власності індивіда, а остання створює потенційні можливості людини для реалізації владних претензій. Механізм цього взаємовідношення універсальний завдяки органічній єдності знання, волі та інтересу. Чине найсуттєвішою характеристикою волі є її взаємозв’язок із свободою. Про волю частіше всього і говорять як про свободну волю. І цене випадково. Бо коли є воля, то є і свобода, і навпаки, 48 наявність свободи людини говорить про те, що її воля може бути спрямована в будь - якому напрямку, з будь - якою силою. Показово і те, що в історії західної філософії проблема волі виникає одночасно з проблемою свободи. Як відомо, це починається вже Епікуром. Його ідея про те, що атоми змінюють свою траєкторію, в соціальному аспекті означала, що людина як і будь-який атом на своєму життєвому шляху відхиляється від незадоволення. Таким чином проявляється свободна воля людини. В подальшій історії проблема свободної волі з труднощами пробивала собі шлях, поки грунтовно до неї не приступив І.Кант. З того часу воля і свобода розглядаються як однопорядкові явища. Вольовий вчинок людини пояснюється як вчинок вільний, тобто такий, який здійснюється суб’єктом, що в самому собі знаходить джерело і основу, цілі та сили для її досягнення. Наступним зрізом волі в контексті владовідносин є відповідальність. Вона закономірно випливає з розуміння волі як свободного явища. Адже відповідальність є зворотнім боком свободи. Там, де є свобода (особистості, соціальної групи, соціуму в цілому), рано чи пізно з’явиться проблема відповідальності. Її немає лише тоді, коли усунуті всі можливості свободи. Тоді індивід діє на благо вищих “цілей”, виконуючи певну “вищу волю. В історії, як відомо, було безліч теоретичних і практичних моделей ідеального суспільного устрою, коли можливості свободи існували тільки формально. Проблема відповідальності в контексті свободної волі виникає в силу того, що суб’єкт волі здійснює вибір. Це означає, що для нього, як мінімум, на деякий час усуваються всі інші можливості саморозгортання, в тому числі і владного характеру. Саме по собі це є відповідальним явищем, оскільки, як було показано вище, власність зобов’язує. Але ще більшого розмаху набуває відповідальність для суб’єкта, який репрезентує собою суспільний прошарок, націю, суспільство в цілому. В силу масштабності соціального статусу такого суб’єкта його вибір обертається значними соціальними наслідками для доль багатьох людей. Приклад діяльності вчених або державних діячів якнайкраще ілюструє ці думки. Чого тільки варте бомбардування Хіросіми чи Нагасакі! Разом з тим, потрібно зазначити, що в наш 49 час проблема вибору та відповідальності стала всепронизуючою. Від рядової людини нерідко залежать перспективи розвитку цілих народів. Згадаємо лише про Чорнобиль та його наслідки. Проблема волі як механізму опредметнення знання в контексті влади і відповідальності – це проблема самозбереження суб’єкта волі. Така його властивість пояснюється природою причетності людини, яка вступає в механізми універсального функціонування влади. А будь - яка влада однією з характерних своїх рис має прагнення до самовідтворення (Див Муляр В.І. Загальна політологія. Курс лекцій. Житомир : Полісся, 1994. – С. 15.). Самовідтворюваність влади – це найважливіша умова збереження статусу як її суб’єктів, так і об’єктів. Першу частину такого механізму можна сформулювати як механізм “хочеться”. Владна воля спрямована на досягнення того, що є ідеальним з точки зору наявного. Друга частина формується як механізм не хочеться”. Її зміст стосується заперечення існуючого, відмови від нього. Це момент в тому числі і самонегативності, самозаперечення. Врешті, третя частина повязана з формулою “можна”. Як правило, вона означає появу можливостей для реалізації першого і другого. В цей час воля актуалізує знання, приводить їх в дію і опредметнює діяльною енергією. З цієї точки зору волю можна охарактеризувати як динамічну силу знання, бо саме вона надає епістемному потенціалу суб’єкта форму владних потенцій. Таким чином, воля є відображенням природного прагнення людини до самореалізації, до практичної життєдіяльності у відповідності з природою людини. Говорячи про генезис феномену влади, не можна обійти питання про те, на чому вона історично грунтувалась. В дополітичну епоху це були особисті якості людей. Причому такі, які мали найбільшу значущість для життя первісного колективу. Вміння здобувати їжу, захистити родичів, побороти ворога, відстояти свою територію, застосовувати для загального блага власний життєвий досвід, знання, розум та інші якості давали можливість влади над родом, плем’ям. Такі людські здібності створювали грунт для авторитету вождя чи старійшин серед членів родового товариства, який і становив основну базу для формування первісних форм влади. 50 З розвитком суспільства, його ускладненням та розшаруванням з’являються більш вагомі аргументи в боротьбі за владу. Це такі як економічна сила, військова, ідеологічна, правова, політична. Тому особисті якості, залишаючись в цілому важливим грунтом формування влади, поступається місцем вказаним факторам. З цього часу починається і продовжується історичний процес нашарування складових елементів у фундаменті влади. Наприклад, в сучасних умовах суттєвим чинником здобуття влади стає інформація. За своєю сутністю влада є суперечливим, дихотомічним явищем. Це породжено, насамперед, тим місцем, яке вона займає у суспільстві. Влада існує як певна (більшою чи меншою міри) окремішність і не є всім суспільством, а концентрується в конкретних носіях. Це об’єктивно призводить до того, що вона як така має свої власні інтереси, які потенційно суперечать інтересам суспільства. Подруге, як конкретне явище конкретного суспільства, влада внутрішньо суперечлива в силу того, що в ній уособлені різні суспільні, особисті інтереси. Нарешті, влада завжди персоніфікована. І тут веєр її спрямованості може бути найширшим. Від прагнення носія влади особистого, необмеженого панування над соціумом до переконання в тому, що він виконує, наприклад, божу волю тощо. Така суперечливість влади створює її внутрішню драму, вимагає від її носіїв нерідко суперечливих дій. Властивістю влади є її прагнення до самовідтворення. І цене випадково, адже вона лише тоді зможе себе зберегти і продовжити, якщо буде породжувати собі подібне. З цією метою в ході історії влада виробила цілий ряд засобів саморозгортання. До них можна віднести як матеріальні (фізична сила, законодавчий вплив на суспільство, політичні інститути), так і духовні. Однак і в цьому також проявляється внутрішня суперечливість влади, бо прагнучи до самовідтворення, вона не в змозі постійно залишатись незмінною в умовах постійно змінюваного суспільства. Сутність влади розкривається в її прагненні до самоізоляції, замкнутості, корпоративності. Вона змушена робити з себе таїнство. Функціюючи у відповідності до своєї природи, влада створює певний соціальний фільтр у своїх відносинах з суспільством, вибраковуючи та виштовхуюючи за власні межі все 51 те, що цій природі не відповідає. В інших випадках влада прагне до такої “перебудови” суспільства, яка б відповідала її сутності. Давно відомо, і це відображено в народній мудрості, що влада перевіряє людину на предмет її якостей. Ця особливість виступає необхідною умовою збереження влади. Разом з тим, влада не може існувати лише способом самоізоляції. Як писав Р. Міхелс, сутність її полягає також і в прагненні до розширення своїх повноважень. Як в кількісному плані, за рахунок розширення рамок підвладної території, так і в якісному – завдяки поглибленню владних відносин, шляхом більш грунтовного впливу на суспільство. А це неможливо без руйнування рамок самоізоляції. Таким чином, будуючи «тин» самозамкнутості, влада одночасно вимушена його ламати, приховуючи при цьому власну сутність, зміст якої полягає в найповнішому задоволенні потребив захопленні до орбіти свого впливу все нових і нових сфер життя суспільного організму. Перейдемо до питання про політичну владу. Аналіз її сутності передбачає розкриття певних проблема саме: що таке політична влада і в чому її особливості; як вона здобувається; при яких умовах її використання буде ефективним? Під політичною владою розуміють реальну здатність суспільного класу, групи, політичного інституту, індивіда як суб’єкта політичного процесу проводити свою волю в суспільному житті, спираючись на систему політичних ідей та відносин, відповідного законодавства, а також політичних установ, організацій та інститутів як засобів її практичного втілення. Головною особливістю політичної влади є те, що вона повязана з класовими, груповими інтересами. Незважаючи на приклади крайнього авторитаризму, деспотизму в історії, політична влада завжди була загрунтована на боротьбі групових інтересів. На відміну від інших аспектів влади – фізичного, морального - етичного, інтелектуального тощо. Вже Н. Макіавеллі писав, що політика є постійною боротьбою за владу між різними групами людей. Цей процес фактично розглядається ним як рушійна сила людської історії. Дійсно, історичний досвід ілюструє, що політична влада встановлюється і закріплюється в результаті політичної боротьби, де, як правило, зіштовхуються кілька основних напрямків 52 суспільного розвитку. Це зовсім не виключає того, що боротьба за владу може мати і практично завжди має суб’єктивне тло. Однак в цілому навіть на суб’єктивному рівні можна виявити тенденції глибоких суспільних інтересів. Такі напрямки репрезентуються певними класами, суспільними прошарками, окремими партіями чи організаціями або їх блоками, а також впливовими політичними діячами. Ці процеси проходять в різних формах чи то насильницького протистояння, чи то парламентської боротьби, явно або приховано, за народної підтримки або без неї. Особливого значення і змісту політична боротьба набуває в перехідні періоди розвитку будь - якого суспільства. Тут можна впевнено говорити про те, що питання влади – це головне питання будь - якої зміни суспільства. Особливості полягають лише в тому, що означає така зміна влади і якими методами вона супроводжується. Змінювати владу можна, насамперед, змінивши носіїв цієї влади. Тобто висунути в процесі політичної боротьби (конституційної або революційної) нових людей, які, як здається, будуть кращими від попередніх, більш справедливими і компетентними. Але, як свідчить історія, такий шлях лише змінює форму влади, але не зачіпає її сутності . Більш грунтовним є шлях глибоких перетворень змісту політичної влади, коли кардинально, поступово або відразу змінюються механізми формування та функціювання влади. Як правило, цепов язано зі зміною державного устрою, трансформацією всієї політичної системи суспільства. Було б неправильно зупинитись тільки на зміні державного устрою, коли мова заходить про політичну владу. Бо остання за змістом значно ширше від поняття державної влади. Держава – лише один, хоч і найважливіший елемент політичної системи суспільства. Тому державна влада не вичерпує політичної влади, яка крім першої містить в собі також владу політичних партій та громадських, масових рухів. Історія свідчить про безліч прикладів того, коли державні органи або лідери, формально наділені владою, реально нею не володіють. Бо політична влада перебуває в руках, скажімо, опозиції, певних неформальних структур, військово - промислового комплексу. Так було, наприклад, з реальною владою Президента колишнього СРСР, яка 53 перетворилась в формальну в останні місяці його перебування на найвищій посаді державної влади. Тоді М. Горбачов не мав достатньої політичної влади, бо спирався на ті сили, які вже не контролювали хід політичних процесів у країні. Отже, політична влада та державна влада дуже близькі, взаємопов’язані, зумовлюють одну одну, але не тотожні. Державна влада – ядро політичної влади. Держава розпоряджається монопольним правом встановлювати закони, які мають обв’язкову силу для всіх громадян суспільства. При цьому вона має в своєму арсеналі цілий ряд засобів впливу на суспільство – авторитет, право, насильство. Особливістю ж інших суб’єктів політичної влади (політичних партій, громадських організацій) є те, що вони за своєю сутністю здійснюють лише ідеологічний вплив на суспільство і не мають матеріальних засобів такого впливу. Друге питання – про те, як здійснюється політична боротьба в суспільстві, які методи для цього застосовуються. Торкаючись проблеми способів здобуття політичної, державної влади, необхідно сказати про таке. Науковий аналіз цього питання вимагає серйозного перегляду традиційних поглядів на політичну владу. Насамперед тих, згідно з якими суттєвим моментом функціонування такої влади є організований примус з боку певної суспільної групи щодо інших груп. В цьому випадку, по - перше, обмежуються сфера розгортання політичної влади, а подруге, остання далеко не завжди є такою однозначною, навіть якщо її розглядати виключно в рамках відносин правлячих еліт і всього суспільства в сучасних країнах. Догматизація такого підходу (розуміння політичної влади як організованого примусу) практично виключає особистість, громадянина з політичного процесу, ігнорує реальну політичну діяльність, що грунтується на коаліціях, угодах, консенсусах, компромісах суб’єктів такої діяльності. Виключенню особистості з політичного процесу сприяло в колишній радянській країні і неправильне тлумачення відомої тези про те, що в політиці діють мільйони, що лише в цьому випадку розгортається політика як така. Потрібно мати на увазі те, що мільйони починаються з одиниць, з особистостей, які мають певні політичні потреби та інтереси. Процес здобуття політичної, 54 державної влади пов’язаний з загальною, а також політичною культурою як великих мас народу, так і особистостей, відомих політичних лідерів. Адже в політиці проявляється не тільки певна логіка суспільного розвитку, яка розкривається завдяки цілому рядові закономірностей політичних процесів (рівень генерації політики). Політичне життя суспільства вимагає також певної організації, самоорганізації (організаційний рівень політики). Після здобуття політичної, державної влади найважливішим є питання про те, як її використовувати. Кожне суспільство обтяжене питаннями ефективної влади. А цепов язано з тим, по- перше, в чиїх інтересах здійснюється влада, подруге, хто її реалізує, по - третє, як, завдяки якому механізмові вона втілюється. Перейдемо до розгляду цих питань. Щодо першого. Сьогодні в світі немає жодної серйозної політичної сили, яка б заявляла, що головною метою її діяльності не є інтереси народу. З тих пір, як останній був визнаний єдиним джерелом влади в суспільстві, проголошення пріоритету народних інтересів стала суттєвою рисою сучасної політики. Незалежно від характеру політичних режимів, рівня демократизації політичних систем. Тому така теза, природно, дуже широко використовувалась і в нашій історії, в часи командно - адміністративної системи. Нерідко про це говорять і сьогодні. Однак, потрібно взяти до уваги те, що народ не є певною монолітною масою. Він завжди, навіть в умовах рафінованої зрівняльної ідеології, існує як сукупність різних суспільних груп, прошарків, які відрізняються між собою рядом суттєвих для суспільства ознак : місцем в суспільній системі, розмірами доходів, способами їх одержання, культурою, національними та іншими особливостями. А це означає, що групові інтереси далеко не завжди корелюються. Таким чином, на практиці інтереси народу розуміються владою як інтереси певних суспільних груп, черговість, рівень і повнота задоволення яких неоднакові. Незважаючи на це, сучасна політична теорія та практика свідчать, що ефективність діяльності політичної, державної влади досягається там, де піраміда суспільних інтересів грунтується на інтересі громадянина як основи суспільства, на його пріоритеті над інтересами будь - яких людських спільнот. Це найважливіша 55 умова правової держави та громадянського суспільства, визначена абсолютною більшістю міжнародних документів з прав людини. Різні політичні теорії обгрунтовують різні джерела влади. Так, для Кальвіна, де Местра чи Хомейні джерелом влади є божа воля, традиція тощо. Ліберально - демократична ж теорія доводить, що єдиним джерелом влади є народ. Щодо цього історія дала дві форми реалізації права народу на владу: пряму демократію і представницьку. Перша досягається завдяки організації референдумів, голосувань, опитувань, політичних маніфестацій тощо, під час яких народ виражає свою волю. Така демократія досить поширена в політичній практиці багатьох країн. Поряд з нею застосовується і непряма (представницька) демократія як форма здійснення народом політичної влади через механізми делегування громадянами частини своїх повноважень певним носіям політичної влади. Найчастіше таке волевиявлення народу реалізується за допомогою виборів: в законодавчі органи влади, органи місцевого самоуправління, в органи виконавчої влади, навіть певної частини судової влади. Суттєвою проблемою ефективної політичної влади є питання про те, як, за яких умов вона реалізується. Досвід країн з розвинутою демократією свідчить про те, що найбільш ефективною владою є та, яка поділена між відносно незалежними її суб’єтами. Таким чином, мова йде про поділ, насамперед, політичної влади, яка має, як мінімум, дві серйозні переваги над однопартійними системами. Перша з них полягає в тому, що правляча партія завжди має суперників, критиків, опонентів, які не вибачають її жодної помилки і виносять цена суд громадськості, щоб поставити під сумнів владні повноваження правлячої партії. Друга перевага розкривається в тому, що правляча партія не зростається з органами державної влади (як це вважалось до недавнього часу нормальним у нас. Завоювавши державну владу на виборах, партія одержує право лишена заміщення тих чи інших посад своїми прихильниками, які виступають провідниками її політики. Це відбувається (що дуже важливо !) не в умовах політичного монополізму, ау впертій боротьбі з представниками інших політичних партій. Тому така ситуація об’єктивно вимагає досить високого рівня компетентності, професіоналізму партії в 56 цілому, що врешті позитивно впливає на ефективність як політичної, так і державної влади. Процеси, які почалися 1985 року в колишньому СРСР, логічно зачепили політичні реформи. І цене дивно, бо питання влади – це основне питання кожного перехідного періоду. Трансформація, зміна політичної, державної влади, думається, були найважчим іспитом для суспільства на протязі всіх років перебудови. Сьогодні можна говорити впевнено, що це питання буде актуальним ще досить тривалий період часу. Бо, мабуть, ніде в світі, при жодному політичному режимові суспільство немало таких деформацій політичної влади, яку нас. Якщо ж взяти до уваги величину держави (і колишньої радянської, і сучасної української) та її потенційні можливості (економічні, природні, людські), то можна уявити ту складність, яка постала зараз, в час усунення деформацій влади. Коротко зупинимось на причинах, що призвели до тоталітарної влади в колишньому радянському суспільстві. Безумовно, деформації влади в колишньому радянському суспільстві мали політико - економічну основу, перш за все, в насильницькому знищенні приватної власності, доведення останньої до рівня всезагальної приватної власності. Це призвело до одержавлення власності, до монополізації державою економічного життя країни, до відчуження громадянина від його справжніх інтересів та заміни їх державними. Таким чином, були знищені паростки громадянського суспільства, яке дуже важко народжувалось в російській історії, починаючи з х років ХІХ століття. Потрібно підкреслити і те, що в Росії післяреволюційної пори існував непоганий грунт для проростання тоталітарної влади. Насамперед, він розкрився у відсутності демократичних традицій. Як уже було сказано, ледь - ледь починали проростати паростки громадянського суспільства, поштовх якому дали реформи Олександра II. Але вже діяльність його наступника звела нанівець зусилля по розвитку громадянських інститутів в країні. Таким чином, в момент захоплення більшовиками політичної та державної влади Росія фактично немала прикладів хоч деякого демократичного розвитку суспільства. В той час, як в Європі 57 переважали такі форми спільного життя людей, за яких індивідуальний інтерес домінував над груповим, колективним, в історії Росії майже завжди домінували державні форми життя і державна (етатистська) ідеологія. За логікою останньої і в її рамках склалася психологія вождизму, корені якої в російському суспільстві неабиякі. До прикладу, всі селянські війни в Росії починалися та проходили під ідеєю доброго царя. Безумовно, на процес деформації політичної влади в СРСР вплинули і деякі особливості більшовицької партії та поточний момент. А саме те, що довгий час більшовицька партія перебувала на нелегальному становищі, а це призвело до абсолютної секретності, конспірації, залізної дисципліни всередині партії. Поступово такі риси партії відобразились на характері державної влади після захоплення її більшовиками. Адже відомо, що будь - яка влада прагне до розширення власних повноважень. Свій “внесок” в деформації політичної влади в післяреволюційний період зробила і громадянська війна. Вона призвела до мілітаризації влади, переважання командних методів керівництва і управління суспільством. Драма більшовицької партії полягає в тому, що після війни всі або більшість комуністів стали “воєнними комуністами”, поширивши відповідні методи керування людьми і на практику господарського керівництва. Таким чином, централізація та спотворення влади стали справою часу, що і підтвердила історія. Основні риси політичної, державної влади в умовах тоталітаризму такі: 1) вкрай замкнутий характер, корпоративність; 2) жорстка підпорядкованість носіїв влади по вертикалі за умов, коли вся ієрархія владних структур була виведена з- під контролю народу 3) відсутність демократичного механізму наступності влади, яка передавалась закритим шляхом, за участю обмеженого кола правлячої партійно-радянської еліти. Все це врешті характеризувалось максимальною відчуженістю народу від державних справ в результаті формалізації народного суверенітету. З розвитком суспільства ефективність такої влади падала, що і призвело до необхідності її 58 демократизації. Оскільки ці питання будуть зустрічатися на протязі вивчення всього курсу політології, то зараз увага приділятиметься лише принциповим проблемам демократизації влади. Сутність цього процесу – в зміні механізмів влади: формуванні, реалізації, передачі. Тому, очевидно, мова має іти в першу чергу про повернення народові, громадянинові активного права контролю за процесом формування державної влади. В сучасному світі таку роль відіграє інститут виборів, який дає можливості досконального вивчення практично всіх кандидатів на заміщення державних посада також контролю за їх діяльністю. Другою принциповою умовою демократизації влади, особливо державної, є її поділ. Будь - яка демократична державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову. Причому, вони функціонують за певними правилами, які розробив французький вчений Ш. Л. Монтеск’є і назвав системою стримок і противаг”. Основний зміст такого поділу полягає в тому, що: а) всі гілки влади відносно незалежні одна від одної, атому мають певну самостійну логіку власного функціювання; б) всі гілки державної влади взаємно доповнюють одна одну, створюючи при цьому єдність державної влади як такої; в) всі гілки державної влади формуються переважно демократичним шляхом, відображаючи волю народу, і передним відповідальні; г) всі гілки влади взаємно відмовляються від спроб незаконного втручання в дії інших, функціонуючи при цьому лише в межах власних повноважень, які розробляються законодавчим шляхом. Система поділу влад функціонує зараз в багатьох країнах світу, які обрали модель ліберальної демократії. Особливо це стосується американської політичної системи, де поділ влад грунтується на механізмові стримок та противаг. Деякі українські автори дане словосполучення формулюють як “стримування і противаги” (Див Кривенко Л. Еволюція конституційної моделі // Віче. - 1994. - № 9). Цікаво, що ще за кілька років до виходу праці Ш.Л. Монтеск’є Продух законів”, де вперше в найбільш розгорнутій формі подана теорія поділу влад, палата представників 59 штату Масачусетс (США) висловилась на користь механізму стримок і противаг. Як відзначав один з переконаних його прихильників, делегат від штату Вірджінія в Конституційному Конвенті США Джеймс Медісон, амбіції мають бути нейтралізовані амбіціями. Для цього кожна окрема гілка державної влади повинна бути споряджена необхідними конституційними засобами, які дозволять їй чинити опір у випадку, коли інші замахнуться на її повноваження. Таким чином, у механізмові державного управління США потрібно створити певний стабілізаційний пристрій, який має бути загрунтований на різних політичних інтересах і врівноважувати весь політичний організм суспільства (Див Политические институты США. - МС. З цією метою в конституції були передбачені, насамперед, різні джерела і строки повноважень трьох головних інститутів державної влади. Так, сенатори в США обираються на 6 років, депутати палати представників - на 2 роки, Президент країни - на 4 роки. Судді ж Верховного Суду США призначаються Президентом довічно. Американська політична система передбачає також чітке розмежування повноважень кожної з гілок державної влади. Конгрес США має, наприклад, монополію на законотворчість, контролює федеральний бюджет, діяльність виконавчих структур, проводить парламентські розслідування, наглядає закадровою політикою адміністрації Президента тощо. Крім того, серед основних його функцій – посередницька (політичний арбітраж, примирення інтересів різних політичних груп парламенту і т.д.) Президент США наділений широкими адміністративними повноваженнями. За конституцією він має право призначення федеральних посадових осіб на найвищі посади, які можуть бути встановлені конгресом. Президент може вимагати від керівників федеральних департаментів і відомств письмового пояснення з будь - якого питання, що входить в їх компетенцію. Президент також піклується про те, щоб закони виконувались добросовісно тощо. Особливе місце у системі поділу влади США займає Верховний Суд. Він є найвищою судовою владою в країні, найвищою апеляційною федеральною інстанцією. Головна його функція – конституційний нагляд, тому Верховний Суд має 60 монополію на тлумачення конституції, зберігаючи основні принципи американського конституціоналізму : поділ влад, федералізм, гарантії прав та свобод громадян. Американська система стримок та противаг досить різноманітна. Так, глава виконавчої влади одержав право на підписання міжнародних угод, але в дію вони вступають лише після схвалення їх парламентом. В свою чергу, Президент США може накладати вето на ті законопроекти конгресу, які суперечать його політичним та ідеологічним поглядам. Конгрес США впливає на Верховний Суд через механізми поправок до законів, через зміну самих законів. Парламент фактично встановлює рамки повноважень верховної судової влади і цим самим певною мірою стримує його амбіції. Крім того, членові Верховного Суду США конгрес може оголосити імпічмент. Виконавча влада в США також наділена певним інструментарієм впливу на Верховну Судову владу. Вона володіє матеріальними засобами для виконання рішень суду, делегує на його засідання свого представника (Генерального Солісітора США. Крім того, прерогатива Президента країни – призначення членів Верховного Суду. В свою чергу, Верховний Суд США має широкі можливості для стримування надмірних амбіцій інших гілок державної влади, одержавши право тлумачити практично всі дії парламенту і Президента на предмет відповідності їх конституції. Так, за 200 років свого існування Верховний Суд Сполучених Штатів Америки відмінив кілька десятків законів конгресу, 900 статей законів. Ідея стримок та противаг, закладена в механізми функціонування політичної системи США (та цілого ряду інших країн) показала свою ефективність. Наприклад, в кінці х років в США виникла судова суперечка у зв’язку з відмовою Палати представників Конгресу затвердити депутатські повноваження обраного конгресмена А. Пауелла на основі не доведеної підозри в аморальності поведінки останнього. Верховний Суд США розглянув цю справу і вирішив її на користь конгресмена, довівши, таким чином, практичну дієвість принципу поділу влад. Іншим прикладом успішного функціонування стримування та противаг в американській політичній системі може бути історія з 61 підслуховуванням телефонних розмов представників засобів масової інформації, яке здійснювалось секретними службами США за розпорядженням Президента Р. Ніксона. Крім того, у зв’язку з війною в Камбоджі Р. Ніксоном був створений об’єднаний комітет з оцінки внутрішньої розвідувальної інформації з підключенням до цього ЦРУ, яке не має права на стеження всередині країни. Такі дії президента були грубим порушенням конституції США, насамперед, принципу поділу влад. Як відомо, це викликало відповідну реакцію законодавчої та судової влади країни, що врешті закінчилось відставкою Р. Ніксона. Зовсім інших наслідків можна очікувати при спробі створити демократичне суспільство з недотриманням принципу поділу влад, механізму стримок та противаг. Так, згідно з однією статтею колишньої Конституції Російської Федерації діяльність її вищих державних органів грунтувалась на принципі поділу влад. А інша стаття цієї ж Конституції прямо вказувала, що найвищим органом державної влади (читай – серед трьох поділених) в Росії є з’їзд народних депутатів, а між його сесіями – Верховна Рада Російської Федерації. Така суперечливість основного закону країни і невизначена позиція з цього питання найвищої судової влади (Конституційного Суду Росії) призвели спочатку до спроб “перетягування” повноважень законодавчою та виконавчою гілками влади, потім до крайнього загострення стосунків між ними і врешті, як ми знаємо, до трагічних наслідків у жовтні 1993 року. А в недалекому майбутньому, можливо, призведе і до монополізації влади однієї із її гілок, враховуючи методи, за допомогою яких вирішувався конфлікт в Росії. Потрібно зазначити, що потенційні можливості “російського варіанту” були закладені і в деяких найвищих законодавчих документах сучасної України. Так, в Декларації про державний суверенітет України говориться, що “державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову” (розділ III). Окремі елементи даного принципу були затверджені також і в Конституції України, яка діяла до 28 червня 1996 року (статті 97,115 тощо). З іншого боку, цілий ряд статей вказаної конституції нашої держави заперечував принцип поділу 62 влад, хоч відкрито про це мова не йшла. Ілюстрацією такого висновку може бути, наприклад, проголошення Рад політичною основою України (стаття 2) або ідея про єдність системи представницьких органів державної влади (стаття 78) тощо. Таким чином, як і колишній основний закон Російської Федерації (в Росії після згаданих вище подій прийнята, як відомо, нова конституція держави), попередня Конституція України була спробою поєднання принципу поділу влад та радянської політичної системи, яка за внутрішніми механізмами свого функціювання претендує на всю повноту державної влади, заперечуючи врешті даний принцип. Потрібно віддати належне розробникам діючої сьогодні Конституції України, які звільнили останню від показаної вище суперечності – потенційного джерела конституційної, а значить, політичної та громадянської кризи в країні. Радянська політична система вибудовувалась, насамперед, у віповідності з ленінською ідеєю про “єдність та неподільність” державної влади як такої, що уособлює єдину волю всього народу. Згідно з нею, Ради виступають політичною основою суспільства і складають єдину державну систему політичної влади. Це логічно передбачало створення жорсткої вертикалі законодавчої влади, в якій нижчі її рівні, органи були підзвітні вищим. Отже, об’єктивно сторювались можливості для постійного адміністративного тиску вищих органів радянської влади на нижчі і перетворення, таким чином, всієї системи представницьких органів на виконавчі структури державної влади. Про це зайвий раз свідчить створення на рівні найвищого законодавчого органу країни особливої структури – Президії Верховної Ради, яка зовсім непотрібна Верховній Раді як законодавчому органові. Практика панування радянської системи в колишньому Радянському Союзі наочно показала, що рано чи пізно дія механізмів такої влади призводить до монополізації держаної влади на боці однієї з її гілок. Однак це відбувається не на користь законодавчої гілки влади, а частіше всього на користь виконавчої. Механізми “єдності та неподільності державної влади” закономірно вимагають уніфікації політичної системи суспільства, і їх жорсткої ієрархічної побудови пірамідального типу, де реальна влада має належати конкретній політичній силі. За умов 63 радянської політичної системи такою силою стала КПРС, що мала чітку організаційну будову і за своєю сутністю відповідала механізму функціонування системи Рад. На її дієвість та організованість і спиралася радянська система в перші роки становлення. Однак поступово, в силу неефективності діяльності Рад партійні органи перебрали на себе функції виконавчої влади в радянському суспільстві, де влада Рад залишилась міфічною. Демократизація політичної влади включає і її вертикальний поділ. Більш конкретно це питання буде розглядатися в наступній лекції в контексті іншої проблеми. Зараз лише позначимо основні думки з цього приводу. Насамперед, демократизація вертикальної структури влади означає послідовну її децентралізацію. Ця умова виступає дуже важливою з огляду нате, що тоталітарна влада саме і є суперцентралізовною. Тому центральній владі необхідно повернути нижчим рівням влади (регіональному, місцевому) левову частку повноважень, які були сконцентровані в єдиному центрі в процесі тоталітаризації суспільства. В демократичних країнах нижчі рівні влади виступають базовими. Це відкриває можливості нормального процесу формування державної влади взагалі як делегування народом частини своїх повноважень довіреним носіям влади (в особі державних органів, інститутів, організацій, лідерів тощо). Дуже важливим є і те, що такий механізм створює реальні можливості для справедливого та ефективного розмежування функцій всіх рівнів державної влади. |