В.І. Муляр політологія курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Житомир
 Скачать 1.3 Mb.
|
|
Питання для самообдумування: 1. Покажіть динаміку розвитку політичних режимів в СРСР. 2. Чи правильне, на Вашу думку, судження про те, що політичний режим є обличчям суспільства? Чому? 3. В яких країнах світу, з Вашої точки зору, процес реформування суспільства відповідав чи відповідає класичному? 106 Література: Гуттенберг Б Теория демократии / Словарь политических понятий // Полис. - 1991. - № 4. Желев Ж Авторитарный образ мышления и культ национального вождя // Диалог. - 1991. - № 6. Капелюшников Р.И. Дорога к рабству и Дорога к свободе. Полемика ФА. Хайека с тоталитаризмом // Вопросы философии. - 1990. - № 10, 11. Муляр В.І. Загальна політологія. Курс лекцій. - Житомир Полісся, 1994. Муляр В Авторитарність - не бальзам. Але й не анафема // Віче. - 1993. - № 7. Почепцов Г.Г. Метафорический простір тоталітаризму // Філософська і соціологічна думка. - 1993. - № 11 - 12. Сумбатян ЮГ Авторитаризм как категория политической социологии // Кентавр. - 1994. - № 5. Что такое демократия // Полис. - 1992.- № 3. Эфиров С.А. Принцип участия / Социально - политический контекст // Социологические исследования. - 1990. - № 9. Янов А Изобретение демократии // Диалог. - 1991. - № 9. 107 ДЕРЖАВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА 1. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ, ЇЇ ПОХОДЖЕННЯ ТА ФУНКЦІЇ. 2. ТИПОЛОГІЯ ДЕРЖАВ. 3. ПРАВОВА ДЕРЖАВА ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТА РИСИ. Основні поняття і терміни: держава, походження держави, сутність держави, соціально - класова теорія держави, теорія держави як “суспільного договору, функції держави, ознаки держави, типологія держав, форма правління, монархія, республіка, державний устрій, унітарна держава, федеративна держава, конфедеративна держава, правова держава, нуліфікація, сецесія. З’ясування сутності, організаційної структури і механізму функціонування держави відноситься до ряду “вічних” та найскладніших проблем. В державі сконцентрований комплекс економічних, соціальних, політичних інтересів різних суспільних груп, суперечностей, що виникають між ними, шляхів та способів їх подолання, які певною мірою завжди хвилюють більшу частину суспільства. Сам факт широкого застосування понять держава і “державність” засвідчує те, що держава як специфічний політичний інститут проникла у всі пори сучасного суспільства, стала невід’ємним його елементом. І цене випадково, адже вона виступає основним, а історично – першим органом політичного управління суспільством, концентруючи в собі левову частку владних повноважень. Особливого значення набули проблеми державного будівництва для сучасного українського суспільства. Цепов язано, насамперед, з необхідністю ствердження реальної незалежності України після розпаду СРСР. Складність питання полягає в тому, що процеси відновлення державності нашого народу ідуть паралельно з реалізацією доктрини правової держави. Тому ця 108 тема в курсі політології має неабияку вагу як в теоретичному, так і в практичному плані. Ключове питання, що дає змогу зрозуміти феномен держави – про її походження та сутність. Із безлічі думок з цього приводу визнається наступне. Держава виникла як результат процесів, які відбувалися в структурі людських суспільств. Тому динаміка змін в державі була і залишається похідною від суспільних змін. Але така думка прийшла до вчених не відразу. Зрозуміти цей зв’язок (держави з історичним розвитком) вдалося лише тоді, коли людська історія накопичила достатній досвід для цього, а наука навчилася систематизувати знання про державу. В древній Греції в IV столітті доне. з’явились одні з перших політичних творів (Держава, “Політика”), автором яких був відомий філософ Платон. Він розглядає питання про походження держави у взаємозв’язку з тими змінами, які відбулися в розвитку людського суспільства. А саме, з таким ускладненням людських потреб і життя суспільного організму, при якому задовольнити різноманітні запити громадянина простіше за умов поділу здібностей, ніж тоді, коли б кожний вирощував хліб, виготовляв одяг, взуття і т.д. Бо краще працює той, хто володіє певним мистецтвом і не відволікається на інші роботи. Саме такі умови створює суспільний поділ праці, в результаті якого поряд з найрізноманітнішими сферами людської діяльності виникає і управлінська. Державна організація і з’являється для того, щоб реалізувати функцію управління суспільством. Таким чином, держава виникає в результаті поділу праці і сама уособлює такий поділ. Змальовуючи ідеальну державу, Платон порівнює її структуру з частинами людської душі. Розумній частині душі відповідає правитель – філософ, афективній – розряд воїнів- захисників суспільства. Нарешті, жадану частину людської душі відтворює в державі розряд ремісників, які вміють досконало виконувати свою роботу. При цьому всі розряди мають свої межі повноваження та обов’язків і не можуть їх порушувати. Таким чином, Платон не лише показав історичний характер держави, але й один з перших висловився за поділ влади. З древності бере свій відлік і так звана “патріархальна” теорія держави, яка говорить про те, що держава – цене що інше, 109 як механічне з’єднання первіснообщинних спільностей людей (сім’ї, родини, племені). Одним з перших таку думку висловив Арістотель. У XVII столітті англійський філософ Р. Філмер вказував, що держава виникла тоді, коли при зростанні населення народів, племен вони стали об’єднуватися одним з одним, але при цьому зберегли всі суттєві риси управління від родового укладу. Насамперед, це – принцип опікунської влади, що будується на патріархальних відносинах в суспільстві. Тому і держава є розширеною формою такої влади, яка здійснюється від імені всіх та для загального блага. З давніх давен існувала “теорія підкорення”, яка пояснювала процес виникнення держави фактором насильства. Прихильниками такої доктрини держави були, наприклад, такі відомі історичні постаті, як Тіт Лівій, Нікколо Макіавеллі, Людвиг Гумплович тощо. Відповідно з поглядами Н. Макіавеллі, людська природа – незмінна та недосконала. Невикорінний егоїзм цієї природи (“всезагальна корупція”) вимагає створення держави – спеціального органу управління суспільством, вищої сили, яка здатна визначати і встановлювати такі регулятори поведінки людей, щоб утримувати їх природу в певних, прийнятих для всього суспільства межах. Враховуючи ж недосконалість людини як істоти, такий орган створюється шляхом насильства, шляхом підкорення одних груп людей іншими. Однак кінцевою метою такого насильства, боротьби за владу виступає національний інтерес. Тому кожна суспільна група чи партія застосовує насильство, підкорення виключно заради реалізації державного інтересу, інтересів нації. В епоху Макіавеллі такою державою могла бути лише національна держава, яка мала виникнути на руїнах феодальної роздробленості, подолавши приватні партикулярні інтереси різних суспільних груп, насамперед, дворянства. Ідею про боротьбу за владу як зміст історії поділяв і Л. Гумплович, відомий польський соціолог. На його думку, в основі походження держави лежить насильство, боротьба рас та племен. Історія, підкреслює вчений, не дає нам жодного зразка, де б держава виникла не завдяки акту насильства, а як - небуть інакше. Це було насильством одного племені над іншим, що 110 знаходило свій вияв у завоюванні і підкоренні більш сильним чужим племенем більш слабкого. В подальшому ця боротьба проявлялась на рівні соціальних груп, класів, станів і політичних партій. Л. Гумплович вносить в “теорію підкорення” нове звучання, якщо порівняти його погляди з вченням Н. Макіавеллі. Кінцевою метою створення держави, на його думку, є реалізація групового, приватного інтересу. Державний ж інтерес лише тоді стає значущим для певної політичної сили, коли вона володіє державною владою. Таким чином, Гумплович уявляє державу водному ряду з іншими суб’єктами універсальної боротьби за владу, де інтереси учасників соціального конфлікту мають зверхність над іншими, включаючи і державними. На думку ж Н. Макіавеллі, який жив в епоху роздробленості Італії на велику кількість міст - держав і віддав більшу частину свого життя на вівтар сильної централізованої держави, універсальна боротьба за владу має на меті посилення держави і першочергове задоволення її інтересів. Виникненню держави може сприяти і вплив чужих зразків. Останні можуть проявитися шляхом 1) поневолення іноземною силою, яка реорганізовує суспільний ладна захопленій території; 2) стихійного засвоєння концепції нової моделі державного ладу 3) використання досвіду сусідів. Так Єжи Вятр, польський політолог, стверджує, що перша слов’янська держава Карантія (на території сучасної Словенії) так рано виникла не завдяки внутрішнім чинникам, атому, що мала добрий зовнішній зразок древнього Риму і одна з перших познайомилася з досвідом свого сусіди. Досить поширеними теоріями походження та сутності держави є теологічні. Згідно з ними держава – це інститут, який дарований людям богом, існує вічно і не змінюється за своєю сутністю. Певні ж зміни, які відбуваються з державою, є результатом волі надприродних сил, які не залежать від конкретних людей і всього суспільства. Звідси випливає, що люди мають вихваляти державу як дарунок божий, визнавати її вічність, недоторканність, а також підкорятися їй. Існує багато напрямків теологічного обгрунтування держави, які розроблялися релігіями стародавнього Сходу, західноєвропейського середньовіччя, 111 католицькою церквою, ісламом тощо. Серед визначних теоретиків – Августин Блажений, Фома Аквінський, Жан Кальвін, Аятолла Хомейні. М.Вебер, відомий німецький соціолог, філософ та історик, був прихильником психологічної теорії держави. Остання грунтується на тому, що люди за своєю природою різні: одні здатні до управління, керування, інші звикли виконувати вказівки. Тому держава як уособлення керуючої сили в суспільстві, існує вічно і є органом, який вбирає активну частину здатних до керування членів суспільства. Останні добровільно чи ні підкоряються владі перших. Звернемо увагу і нате, що в дуже великій палітрі теорій про походження та сутність держави є і такі, які шукають певною мірою нестандартні, іраціональні чинники держави. Серед них - іспанський філософ XX століття Ортега - і - Гассет Хосе. Древнє суспільство він поділяє натри основні групи людей, серед яких молоді чоловіки є найорганізованими. Бо їм, прагнучи до самореалізації та задоволення статевих потреб, доводиться викрадати дівчат з інших родів, племен. Такі зухвалі вчинки вимагають постійного як фізичного, так і військового тренування. Адже себе та наречену потрібно захищати від помсти. А це вимагає авторитарної організації серед юнаків, жорсткої дисципліни, підпорядкованості тощо. І саме ієрархічність, структурованість, створення воєнізованої дисципліни характеризують виникнення інституту держави. Як бачимо, спектр думок щодо виникнення держави немалий. Та все ж найвпливовіші місця в науковій літературі останніх двох століть зайняли, на нашу думку, дві, внутрішньо протилежні теорії: класова теорія держави, яка бере свій початок ще з давнини і найбільш системно подана в марксизмі, і теорія “суспільного договору. Зародки останньої проглядаються ще в поглядах древнього філософа Епікура, а визнаними її засновниками вважаються такі відомі мислителі як Дж. Локк і Т. Гоббс. Найбільш відомі роботи, в яких розкривається соціально – класове походження та сутність держави, це такі як “Походження сім’ї, приватної власності та держави” (Ф. Енгельс), Держава і революція” (В. Ленін). Заради справедливості потрібно відзначити, 112 що вказана робота Ф. Енгельса фактично є конспектом роботи видатного американського етнографа та історика Л. Моргана “Древнє суспільство”, в якій він на величезному фактичному матеріалі показав особливості життя первісних родів та племен. Згідно з соціально - класовою теорією суспільного розвитку економічні процеси стали основним фактором виникнення держави як політичного інституту в суспільстві. Логічними вузловими пунктами такого процесу виступали суспільний поділ праці, формування приватної власності, зародження класової структури суспільства з явною (антагоністичною) протилежність корінних інтересів. З розвитком класів конфлікт вказаних інтересів набував таких масштабів, що закономірно вимагав втручання певної сили задля відвернення соціальних потрясінь в суспільстві. Певна річ, в цій силі найбільше була зацікавлена та частина суспільства, яка боялася втрачати існуючий стан речей, а саме власники засобів виробництва та робочої сили. Тому вона і створила спеціальний орган, який би не лише захищав її від пограбування, але й гарантував як фактично, так і юридично експлуатацію інших. Таким органом, згідно з поглядами Ф. Енгельса, формується держава, основне завдання якої полягає в пригнобленні, придушенні одного класу іншим. Держава за загальним правилом є держава найбільш могутнього, економічно пануючого класу, який за допомогою держави стає також класом політично пануючим і набуває, таким чином, нових засобів для придушення та експлуатації пригнобленого класу. Разом з тим, необхідно зазначити, що основоположники марксизму визнавали також і загальносоціальну сутність держави. Держава одночасно і класовий феномен, і форма організації всього суспільства... держава охоплює два моменти: 1) виконання загальних справ, які випливають з природи будь - якого суспільства і 2) специфічні функції, що випливають із протилежності між урядом і народними масами” (Див Маркс К, Энгельс Ф. Соч. - е. изд. - Т. 25. Ч. - С. 422). Однак в полеміці із своїми опонентами їм часто доводилось відстоювати тезу про зумовленість держави як політичного інституту соціально- економічним розвитком суспільства, що і призвело, на нашу думку, до фактичного ігнорування загальносоціальної сутності держави. 113 Цьому також сприяла орієнтація на революцію як універсальний метод перетворення суспільства, що логічно формувала однобоке розуміння сутності держави. Не менш популярним та логічним, а сьогодні, очевидно, більш ефективним фактично обгрунтуванням сутності та виникнення держави є теорія “суспільного договору. Ще древні греки та римляни започаткували її деякі елементи, але найбільш досконало та всебічно теорію “суспільного договору розробив у XVII столітті англійський вчений Томас Гоббс (1588-1679). Основна його робота з цього питання – “Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської”. На думку англійського вченого людська історія в своєму розвиткові має два етапи: природний, звичайний та громадянський. В звичайному, додержавному стані всі люди рівні між собою фізично і розумово, але їх природний егоїзм і рівна здатність до оволодіння та захоплення одних і тих же речей призводить до безперервної боротьби між ними. Тому природний стан людського суспільства є варварським, де панують принципи “людини людині – вовк”, “війна всіх проти всіх” ( Левіафан, гл. XIII). В основі такого способу життя, за Гоббсом, лежить природне право, згідно з яким індивід має повну свободу робити все для самозбереження, навіть якщо це обмежує свободу іншого. В цьому випадку кінцевим інструментом в стосунках між людьми служить сила. Але в цьому – серйозний недолік суспільного способу життя – він не гарантує нікому, навіть найсильнішому, стабільної свободи дій. Подальший розвиток суспільства, на думку Т. Гоббса, призводить до необхідності нової, ефективнішої організації життя людей. Найсуттєвішою об’єктивною причиною даного процесу є необхідність не лише самозбереження людської цивілізації, але і її розвитку. До того ж, виростають економічний, етичний, військовий та інші аспекти вартості людського життя. Суспільство переходить до громадянського стану, сутність якого полягає в тому, що він гарантує певні рамки свободи всім членам суспільства, але не дозволяє повної свободи нікому. На місце природного права приходять норми природного розуму, природного закону, зміст якого полягає в тому, що “кожна людина повинна домагатися миру, оскільки в неї є надія досягнути його, якщо ж вона не може 114 його досягнути, то може використати будь - які засоби, що дають перевагу на війні” (Левіафан, гл. Як бачимо, перша умова громадянського стану суспільства – це прагнення всіх людей до миру. Але як Адже за своєю природою всі прагнуть до володіння. Тут англійський вчений висуває другу умову – всі мають згодитися на обмеження своєї свободи заради загального блага. Кожен індивід має добровільно відмовитись від частини своєї волі, свободи, прав, щоби врешті мати гарантію тієї частини прав та свобод, які він залишає собі. Таким чином, люди вступають в угоду, договір і добровільно делегують частину своїх прав спеціальному органові, який від імені всіх буде встановлювати природні закони і стежити за їх дотриманням кожним членом суспільства. Таким органом і є держава, яка виникає зі спроби закінчити війну всіх проти всіх, позбавитись страху незахищеності та загрози насильницької смерті. Держава – це суспільно- політичний інститут для примирення інтересів всіх членів суспільства заради гарантії прав та свобод як громадянина, так і всього народу. Серед найновіших сучасних теорій держави на Заході досить впливовими є ті, які визначають державу як одномасштабну сучасному суспільстві колективність, асоціацію, яка інтегрує владні відносини та інститути в суспільстві. Таке розуміння держави відповідає і новітнім поглядам на демократію, а саме теорії плюралістичної демократії, яка передбачає відображення в державі волі та інтересів всіх класів, груп, прошарків суспільства. Це, як здається, є логічним продовженням теорії “суспільного договору. Виникаючи, держава зразу ж почала набувати певних ознак, що характеризують її як орган політичного управління суспільством. Перша з них – створення публічної влади, яка не тотожна всьому суспільству. Ця влада формується вже не стільки за рахунок авторитету лідерів (як в часи первісного співжиття людей, як за допомогою політичних, економічних, військових та інших факторів. Друга – формування державного апарату для реалізації державної влади. Це досягається створенням організаційних груп озброєних людей, які професійно займаються військовою справою на відміну від того, як було при родовому 115 устрої, коли цим займалася вся чоловіча частина роду утворенням груп людей, професія яких – управління, таким чином, виникненням управлінського апарату; створенням інших елементів державного апарату – суду, прокуратури, поліції тощо. Логічним продовженням цього процесу виступає система податків, що необхідні для утримання державної влади. І нарешті, ознакою держави стає об’єднання її за територіальним, а не кровнородинним принципом, як було в умовах первісного суспільства. Сформувавшись як політичний інститут, як орган управління суспільством, держава починає виконувати цілий ряд функцій. Як правило, їх поділяють на внутрішні та зовнішні. Очевидно, найважливішою внутрішньою функцією держави є охорона існуючого політичного режиму, тієї системи політичної влади, яка існує в суспільстві. За концепцією Ф. Енгельса основним методом реалізації цієї функції є придушення, пригноблення, за теорією ж Т. Гоббса – примирення та згоди в суспільстві. Саме ці способи є ведучими в зусиллях держави як специфічного органу суспільства охороняти в ньому той політичний режим, який є. Важливою функцією держави є також організаційна, яка полягає в потугах держави згуртовувати, консолідовувати всі політичні сили з метою досягати тих цілей, що стоять перед суспільством. І тут різне розуміння сутності держави (класової або як суспільного договору) спонукає розрізняти переважання різних методів організації суспільством. Для цього держава використовує як власне свої елементи (авторитет, силу, закон тощо) так і інші – засоби масової інформації, громадську думку і т.д. Особливою є соціальна функція держави. Зміст цієї функції полягає у захисті прав та свобод громадян. За Гоббсом, як ми пам’ятаємо, держава і створюється врешті для контролю за реалізацією прав кожним членом суспільства. Ця функція держави особливо розвинута в сучасному суспільстві, адже державі доводиться непросто декларувати права людей, а реально і повсякденно їх гарантувати. Це і природні, невідчужувані права людей – на життя, свободу, працю, а також набуті права – ті, що залежать від рівня розвитку даного суспільства. В залежності від 116 типу політичного режиму держава може виконувати ряд інших функцій. До зовнішніх функцій держави, як правило, відносять дві. Це гарантування зовнішньої безпеки країни. Сюди входить захист своєї території, нерідко і завоювання чужої, військова, економічна, політична безпека. Друга – комунікативна функція, яка передбачає налагодження та розвиток різноманітних стосунків з іншими державами (в науці, техніці, спорті тощо). Звертаючись до питання про класифікацію держав, необхідно зробити одне застереження: абсолютизувати такий поділ не варто особливо за формами державного устрою, бо в практиці часто існують перехідні системи. В даному ж випадку це необхідно для певної систематизації знань про державу, враховуючи те, що в історії спостерігаються найрізноманітніші її форми. Це і монархії, і республіки, і військові форми держави, і прості, і складні тощо. Безумовно, що є цілий ряд причин, які сприяли такій різноманітності. Важливим фактором є рівень, якість соціально- економічного розвитку певного суспільства, який дуже пов’язаний з історичними традиціями народу, культурою (як економічною, так і політичною). Не менш важливим також виступає і розклад політичних сил в суспільстві, співвідношення між ними, те, яку роль вони відіграють в суспільстві та якою силою (політичною, військовою за певних обставин) володіють. Серйозним чинником різноманітності державних формувань в сучасному світі та в історії виступає геополітичне становище певного народу, його місце в світовому співтоваристві. Суттєвим є також є і тез ким межує держава, який політичний клімат в регіоні. Не випадково раніше, в умовах протистояння США і СРСР політична карта світу відповідала зонам впливу між супердержавами. Нарешті, не можна забувати про роль лідера в суспільстві, політиці, державі. Історія не раз доводила той факт, що сильна особистість в конструюванні держави відіграє далеко не останню роль. Політологія класифікує держави за формами правління та державним устроєм. Форма правління – це організація верховної влади, яка характеризується її формальним носієм. Історія дає приклад двох загальних форм державного правління: монархії та республіки. В першому випадку формальним носієм державної 117 влади є одна особа, в другому – народ. Монархія може бути необмежена і конституційна тобто обмежена парламентом. Перша форма монархії існувала вкрай до ХІХ століття (Росія, Японія та ін.), обмежені монархії є зараз, в сучасному світі (Великобританія, Іспанія, Швеція тощо). Республіканська форма правління також буває кількох варіантів: аристократичного (древні Спарта, Рим, демократичного ( древні Афіни, Новгород, італійські міста - держави, сучасні США, Франція), теократичного (Іран). Форма державного устрою – це територіально-організаційна структура держави, яка встановлює порядок поділу її на частини та відносини між центральною і місцевою владами. За таким критерієм держави бувають унітарні, федеративні, конфедеративні. Останні, власне кажучи, не є державами в класичному розумінні, що буде показано нижче. Однак, в практиці та політичній теорії такий поділ панує, тому не будемо відходити від нього. Унітарна держава – це така, яка як територіально, так і адміністративно є єдиною, без відносно самостійних державно- адміністративних одиниць (автономій). Унітарна держава не має всередині себе інших державних утворень. Однак така держава може мати в своїй структурі адміністративно - територіальні утворення (області, райони, тощо). Для неї важливим є те, що на всій території країни існують: єдина верховна влада, єдине законодавство, єдина система органів влади. Як правило, унітарні держави є мононаціональними, атому не потребують поділу на відповідні територіальні одиниці (Польща, Болгарія, Японія). Сьогодні в світі спостерігається процес переходу від унітарних форм державного устрою до федеративних і навіть конфедеративних. При цьому дві останні ототожнюються, тому зупинимось докладніше на їх особливостях. Федерація – єдина союзна держава, яка володіє державним суверенітетом, виступаючи суб’єктом міжнародного права. Вона передбачає центральну владу, повноваження якої поширюються по всій території федерації. При цьому відносна самостійність суб’єктів федерації дуже варіантна: від повного підкорення центральній владі (СРСР) до максимальних повноважень на рівні законодавства (США, Німеччина). Однак ця самостійність не дає права виходу зі складу держави. Кожний штат США, до прикладу, 118 маючи практично необмежені законодавчі і виконавчі повноваження в багатьох галузях суспільного життя на своїй території, за конституцією не має права виходу із складу держави. Федеративна держава утворює єдиний уряд (що не заважає існуванні, скажімо, земельних урядів), єдину армію, федеральні органи влади та контролю, які функціонують за єдиною конституцією. Конфедерація – союз суверенних держав, які, зберігаючи абсолютну державну незалежність, об’єднуються з певними цілями. Вона не є суб’єктом міжнародного права, бо їй не передається навіть частка державного суверенітету її суб’єктів. Таким чином, конфедерація не є державою у власному розумінні, а лише державним утворенням для союзу кількох держав. Втім, воно може мати центральну владу, яка, однак, не має примусового та правового характеру, а лише працює як влада уповноважених. Конфедерації не мають єдиної конституції, а основним документом їх діяльності є угода, договір. Рішення, які зачіпають життя всієї конфедерації приймаються тільки консенсусом, при цьому може застосовуватись право нуліфікації, тобто необов’язковості певного рішення на території якогось суб’єкта конфедерації в разі, якщо його представники від верховної влади не підтримали відповідний документ. В умовах конфедерації не існує єдиної податкової системи, яка практично узгоджена в рамках федерації. Конфедерація дає право сецесії, тобто вільного виходу зі складу держави. Прикладів конфедерації в історії небагато. Історично першою вважається Республіка Сполучних Провінцій (1579-1795 рр.). Ця форма виникла в результаті буржуазної революції в Нідерландах. Довгий час конфедерацією була Швейцарія (1291-1798 рр.), аж поки не стала фактично федерацією, хоч назва Швейцарська Конфедерація залишилась з часів прийняття конституції середини ХІХ ст. В ХХ столітті в Африці були об’єднанні в конфедерацію Сенегал та Гамбія, однак такий союз існував всього десятиріччя. Формально сьогодні існує Британська Конфедерація. Але найбільш яскравим прикладом руху до конфедерації є нині Західна Європа, що прямує до об’єднання. Вже зараз там існують зв’язки в економіці, фінансах, культурі, гуманітарній сфері. Зовсім недавно 119 були підписані Маахстріхтські угоди про створення Європейського Союзу, діяльність якого почалася офіційно з 1 листопада 1993 року. Звернемося до питання про правову державу, яке є логічним для даної теми. Це відносно новий об’єкт у вітчизняній філософській та політологічній літературі. У вітчизняну в громадську думку, в засоби масової інформації термін “правова держава починає проникати з процесами політичної реформи на теренах колишнього СРСР. Хоч в світовій історії має глибокі корені. Свого часу про деякі елементи правової держави говорили Сократ, Платон, Арістотель. Ціцерон вважається одним з перших в історії мислителів, що вимагав правового характеру від держави як політичного інституту. У ХVІІІ столітті Шарль Луї Монтеск’є розробив знамениту теорію поділу влад, яка сьогодні стала основоположним принципом ліберальної демократії. Його сучасник Жан Жак Руссо в основу своєї політичної філософії поклав ідеї про забезпечення свободи громадянина законом, народного суверенітету. Вже в ХІХ ст. в деяких країнах ці ідеї європейських вчених почали реалізовуватися в політичних документах та практичному житті (Декларація прав людини та громадянина, Конституція США. У вітчизняній історії вперше поняття про правову державу виникає в 20 - і роки нашого сторіччя, однак основним чином в розумінні соціалістичної правової держави (В.К.Дябло, Б.О. Кистяковський). Втім, ці ідеї не набували широкого розповсюдження в суспільстві в силу тих політичних та ідеологічних процесів, що супроводжували розвиток політичної думки в радянському суспільстві. І лише під час конференції КПРС 1988 року було використано термін “правова держава. Сьогодні цей термін інтенсивно вживається у виступах політичних діячів різного рівня, в пресі, на телебаченні. В чому ж сутність правової держави? Насамперед – в пануванні права в стосунках між державною владою та громадянином. При цьому громадянин в методологічному плані має володіти тими правами та свободами, які даються йому з народженням як представникові людського роду. Ці права називаються невід’ємними, невідчужуваними (право на життя, 120 свободу, правосуб’єктності тощо). До ряду цих прав додають так звані набуті права громадянина, що визначаються рівнем розвитку конкретного суспільства (право на освіту, охорону здоров’я, працю, житло та ін.). Обидва блоки цих прав та свобод громадянина в умовах правової держави мають бути гарантованими на рівні встановлених світових стандартів, які визначаються спеціальними міжнародними органами (ООН, ЮНЕСКО, МАГАТЕ тощо). Другою сутнісною рисою правової держави є панування закону, який адекватно відображає права громадянина. І це дуже важливо і не випадково. Панування в суспільстві абстрактного, не відображаючого права людей, закону призводить до насильства влади над громадянином. Панування ж лише природного права людей без оформлення у його відповідних законах логічно заводить суспільство до “війни всіх проти всіх”, як писав Т. Гоббс, де править сила і повний егоїзм. В основі правової держави лежить два принципи: загальнодозволяючий та загальнозабороняючий. Перший дозволено все, що не заборонено) окреслює межу заборонених прав та свобод громадянина і призначений для людини, яка в конкретному випадку виступає в ролі будь - якого громадянина суспільства, тобто як приватна особа. В сучасних державах, що претендують на статус правових, в розряд основних заборон відносять ті види діяльності людини, які пов’язані, насамперед, з безпекою суспільства і громадян: виробництво ліків, наркотиків, зброї тощо. Все інше, що не обмежене законом, дозволяється. Загальнозабороняючий принцип заборонено все, що не дозволено) діє навпаки – він визначає простір дозволеного громадянинові та поширюється на останнього в тому випадку, якщо той знаходиться на службі в держави. Тут посадовій особі окреслено межі дозволеного, а все інше, не зазначене законом, забороняється. Як бачимо, два протилежні за змістом принципи. Однак, тільки у взаємодії вони можуть забезпечити правовий характер життєдіяльності суспільства. Вони, з одного боку, дають можливість громадянинові при виникненні нової, безпечної для нього та суспільства, сфери діяльності (а в житті це відбувається постійно) не просити дозволу у влади займатися такою діяльністю або знаходити відповідне обгрунтування в законі. Громадянин 121 апріорно має право реалізувати себе у відповідній діяльності, виходячи з сутності загальнодозволяючого принципу. Разом з тим, і владі не потрібно постійно звертатись до перегляду закону. Отже, цене обмежує, а розширює права громадянина, що є кінцевою метою правового суспільства. З другого боку, єдність загальнодозволяючого та загальнозабороняючого принципів не дає можливості владі виходити за рамки дозволеного і не тільки не обмежувати законні права людей, а реально їх гарантувати. Завдання цих принципів правової держави – максимально реалізувати сутність громадянського суспільства, право приватного інтересу громадянина. Звідси випливає, що як система законодавства, так і система державних органів в країні мають функціонувати, виходячи з пріоритету прав та свобод людини над правами та свободами будь - яких людських спільнот. Як бачимо, правова держава віддає перевагу не владі, а громадянинові в стосунках між ними. Однак, це зовсім не означає, що влада в цих умовах не має чітко окреслених характеристик та свобод. Важливою рисою влади в правовій державі є її верховенство, яке проголошує, що владні функції, делеговані народом органам державної влади, належать виключно цим органам. Ніяка інша силане може перебрати на себе ці повноваження (функції законодавства, адміністрування, підтримки громадянського порядку, регулювання економічного життя суспільства та багато інших). В правовій державі влада є демократичною, що досягається за допомогою виборчої системи. Таким чином, ця влада відображає інтереси народу, виборців, відповідає переважно передними в умовах пропорційної системи виборів влада, особливо законодавча, одночасно відповідальна і перед партіями), може змінюватися з волі народу. Адже, якщо така влада народом обрана, то вона одержує право суверенності, тобто незалежності від тих чи інших політичних, економічних та інших сил суспільства, хоч практично це питання вирішується дуже важко навіть в країнах розвинутої демократії в силу існування так званих груп тиску, які постійно прагнуть впливати на дії державної влади. Однак, одержавши повноваження народу, влада одночасно одержує відповідну свободу власної діяльності. Нарешті, в умовах правової держави влада має єдине джерело, але поділяється натри відносно незалежних між собою гілки – законодавчу, виконавську та судову. Сьогодні в нашому суспільстві розгортаються процеси відновлення державності, формування певного політичного режиму. При цьому основною тенденцією буде формування правових характеристик державності, оскільки це в сучасному світі виступає важливою закономірністю суспільно - політичних процесів. Проте на цьому шляху виникає багато перешкод. Насамперед те, що правову державу неможливо ввести указом, декретом чи іншим законодавчим актом влади. Створення правової держави - це дуже довгий, виснажливий та повільний рух, який передбачає в тому числі створення відповідної правової та політичної культури громадянина та держави, влади. Що ж до результатів цього процесу, то позитивних з них досягали ті країни, де влада та народ наполегливо шукали цивілізованих механізмів побудови правового простору (Західна Європа, Північна Америка тощо). Але в ряді, наприклад, африканських країн, в Ірані ці процеси були спрямовані у зворотному напрямку, що в цілому стало співзвучним створенню там авторитарних, тоталітарних режимів. |