В.І. Муляр політологія курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Житомир
 Скачать 1.3 Mb.
|
|
Питання для самообдумування : 1. Чи існувала структура політичної системи суспільства в повному обсязі завжди ? Чому ? 2. Який, на Вашу думку, стан розвитку громадянського суспільства в сучасній Україні ? 3. Як ви думаєте, чому ідеї громадянського суспільства з’являються в Європі саме в нові часи ? Обгрунтуйте. 4. Чи можна стверджувати, що в сучасній Україні існує чіткий вертикальний поділ влад ? Література: Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М Мысль, 1990. 79 Егоров С.А. Политическая система, политическое развитие, право. Критика немарксистских политологических концепций. – М Юр. литра, 1983. Ильин МВ, Коваль Б.И. Две стороны одной медали гражданское общество и государство // Полис. – 1992. – № 1 - 2. Крылов Б. С США : Федерализм, штаты и местное самоуправление. – М, 1968. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К Україна, 1996. Лассаль Ф Что такое конституция // Сочинения. – Т. 2. – М Круг, 1925. Пастухов В.Б. Новый федерализм для России : институционализация свободы // Полис. –1994. – № 3. Регионализм и федерализм : исследование в Ницце // Полис. – 1993. – № 5. Шабо Ж.-Л. Государственная власть : конституционные пределы и порядок осуществления // Полис. – 1993. – № 3. 80 ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ 1. ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ. 2. СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ. 3. ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА: ВІД ТОТАЛІТАРИЗМУ ДО ДЕМОКРАТІЇ. Основні поняття і терміни: політичний режим, тоталітарний режим, авторитарний режим, плюралістичний (демократичний) режим, демократія, персоніфікація, влада системи, громадянське суспільство, механізм передачі влади, принципи демократії, політичний плюралізм, поділ влад, політична участь, право більшості та захист права меншості, презумпція невинуватості, верховенство права, демократичні процедури, вибори, референдум. Дана лекція присвячена характеристиці політичного режиму – такого явищу, без якого скласти правильне уявлення про політичне життя суспільства практично неможливо. Можна навіть стверджувати, що в певних рамках поняття політичного режиму – центральне. Особливо тоді, коли мова іде про типологію і наступний політологічний аналіз країн світу. Відомо, що їх класифікують за цілим рядом ознак, наприклад, домінуючими формами власності, типом економічних систем, формами державного правління тощо. В цьому контексті відмінність країн світу за політичними режимами, як здається, є якщо не універсальною, то у всякому разі узагальненою, концентрованою. Бо політичний режим – це політичне (а дуже часто і інше) обличчя кожного суспільства. Тому він є його (суспільства) основною рисою, яка говорить про те, які права громадян реалізуються і якою мірою. Що ж таке політичний режим ? Це – система методів здійснення державної (політичної) влади, яка відображає ступінь, 81 міру задоволення демократичних прав та свобод громадян. Політичний режим може бути в дійсності одним, а формально іншим. Так, у сучасному в світі дуже важко знайти державу, керівництво якої б не називало себе демократичним і не заявляло б про свою відданість ідеалам свободи, прав людини, народовладдя та ін. Однак, слова в політиці, як відомо, далеко не завжди співпадають з реальними справами. Як же відрізнити справжнє в політичному режимові від бутафорного, оманливого. Для цього можна показати головні складові елементи сутності політичного режиму. Такими складовими є 1) ставлення державної (політичної) влади до правових основ власної діяльності. Мова іде про те, як, яким чином і якою мірою держава як частина суспільного організму виконує свої ж рішення; 2) адекватність конституційних норм та системи законодавства і реального політичного, суспільного життя країни. Тут мова іде про те, наскільки конституція і закони країни враховують характер потреб та інтересів громадян. Виходячи з цих сутнісних особливостей політичного режиму, можна говорити про різні методи управління суспільством та, відповідно, різний рівень прав і свобод громадян. В сучасному лексиконі нерідко вживаються такі поняття, як парламентський режим, диктаторський, ліберальний тощо. Однак, якщо виходити саме з вищесказаного, то варто говорити протри основних типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний, плюралістичний (демократичний, ліберальний). Звернемося до їх характеристики. Тоталітарний політичний режим (від поняття “тотальний”– всезагальний) – винахід ХХ століття. Про необхідність тоталітарної держави вперше висловився Муссоліні, який в х роках проголосив потребу в тоталітаризмові у зв’язку з небезпекою і реальним розпадом багатьох держав того часу. Тотальна, всеохоплююча державна влада, на його думку, в змозі відвернути такий розпад, тому тоталітаризм як політичний режим здатний відіграти позитивну роль в справі спасіння нації та її піднесенні В подальшому ж більшість політиків та дослідників тоталітаризму вживали цей термін переважно в негативному значенні. 82 Класичними зразками тоталітарних режимів Американська енциклопедія називає давньогрецьку Спарту та СРСР (Див Кулик В. Тоталітаризм у традиції та сучасності України // Філософська і соціологічна думка. - 1993. - № 7 - 8. - С. 10). На думку ряду дослідників, різні форми тоталітаризму в ХХ столітті існували також в Німеччині при Гітлерові, в маоїстському Китаї, в Іракові при С. Хусейні, на Кубі при Ф. Кастро (Див Політологія За ред. О.І. Семківа.– Львів: Світ, 1993. - СВ Ірані, наприклад, його ідеологією виступив ісламський фундаменталізм, в Лівії, Іраку – гібрид соціалізму та ісламу, в Італії, Німеччині – фашизм, в СРСР та інших колишніх соціалістичних країнах – сталінізм Див Основи політології. Курс лекцій. / За ред. М.Сазонова. - Харків: Основи, 1993. - С. 124). Це говорить про те, що тоталітарний режим як явище досить багатогранне. Його виникнення залежить від конкретних історичних умов життя народу, особливостей його економічного та політичного розвитку, суспільних настроїв та сподівань. Однак, попри всі відмінності свого прояву у різних країнах, тоталітаризм має ряд, так би мовити, “родових ознак”, незалежно від того, де він з’являється. Звернемося до їх аналізу. Насамперед, потрібно сказати про те, що тоталітарні режими є наслідком, посилення авторитарних тенденцій в суспільстві, яке переживає економічну, політичну, соціальну кризу. Прагнення до подолання таких криз супроводжується в тому числі і встановленням жорстких, іноді жорстоких методів управління суспільними справами, коли впливовими стають ідеології, що пропонують найрадикальніші способи відновлення порядку. Так, в Італії 20 - х років, за умов глибокої національної кризи, з’являється ідея про велич античного Риму. Цей зразок колишньої імперії стає однією з ідеологічних засад формування італійського фашизму, який пропагує найжорстокіші шляхи спасіння нації і держави. Щось подібне ми спостерігаємо і в Німеччині того часу. Там радикальна ідеологія формувалася на тлі того комплексу неповноцінності”, який був породжений підписанням принизливого для Німеччини Версальського договору. Але і в цій країні такі процеси розвивались органічно з посиленням авторитарного мислення. 83 В СРСР авторитаризм встановлювався в результаті низки відомих подій, пов’язаних з першою світовою війною, жовтневим переворотом, громадянською війною, невдачами “військового комунізму” тощо. Тут найбільш яскраво проявився взаємозв’язок авторитаризму і так званої “надзвичайщини”. Остання взагалі виступає іманентною умовою встановлення авторитарного режиму. Бо, як правило, підтримується значною частиною суспільства, яка не в змозі більше потерпати від соціально - економічних та політичних потрясінь. Тому посилення авторитаризму за умов таких потрясінь в очах народу відображає справедливість боротьби з безпорядком, розладом в діяльності найважливіших органів держави і суспільства. Образ боротьби”, таким чином, культивується в повному обсязі і з часом має всі можливості перетворитися в стійкий стереотип мислення та діяльності. Спочатку на рівні державних органів, а потім і інших. Так, в Росії для наведення порядку після революції були створені органи ВНК (ВЧК), потім комбіди. Однак, чим дальше, тим більше ситуація виходила з - під контролю. Для успішного ведення громадянської війни необхідно було мати певну, достатньо могутню систему, яка пронизувала б собою всі рівні суспільної організації. Нею стала партія. Саме в цей період (травень – грудень 1918 р) центральний орган партії більшовиків орієнтує парторганізації і всіх своїх членів на захоплення керівних посад в кооперативних установах і профспілках. Так поступово відбувалося поширення авторитарності як способу мислення і авторитаризму як методу управління суспільними справами. До тих меж, поки влада держави не стала тотальною, універсальною, що проникла у всі пори життєдіяльності суспільства і громадянина. Це і є тією умовною точкою відліку, з якої починається тоталітаризм. Важливою ознакою тоталітарного режиму є ідеократизм (влада ідеї). Тоталітаризм виростає з певної ідеології, ревниво її культивує і оберігає. Основою такої ідеології виступає міф, тому вона або вся в минулому, або в майбутньому. А оскільки міф є утопією, то і мова тоталітарного режиму є метафоричною. Таким чином, ідеологія цього режиму створює певний простір, який існує у двох площинах – вербальній та візуальній (Див Почепцов Г. 84 Метафоричний простір тоталітаризму // Філософська і соціологічна думка. - 1993. - № 11 - 12. - С. 99, 106.). Режим схвалює свою поведінку, він допускає лише позитивну інформацію, негативна ж, в цілому, застосовується для критики інших політичних систем. Відсутність успіхів компенсується риторикою перемог в усіх сферах суспільного життя. Така словесна гігантоманія одержує своє продовження у візуальному просторі тоталітарної ідеології. Наприклад, в період розквіту радянського тоталітаризму наше суспільство будувало найбільші майдани, заводи, фабрики, домни. Архітектура і скульптура стали особливим проявом тоталітарної ідеології. Вони як ніхто мали уособлювати велич та міць держави. Важливо сказати ще ось про що. Абсолютне панування позитивної інформації за умов тоталітарного режиму проявляється не лише в діяльності держави. Цей режим передбачає не пасивне, а активне ставлення до себе з боку громадян. Тому він заохочує не тільки справжні прояви відданості народу і його патріотизму, але й формальні. Громадяни тоталітарного суспільства нерідко щиро вірять у власну обраність, в те, що вони виконують особливу історичну місію по відношенню до всього людства (формування “нової людини”, побудова комунізму, священна боротьба з “невірними”, відродження арійської раси і т.д.). Цьому сприяє і образ вождя, котрий створюється ще фактично на шляху суспільства до тоталітаризму, в період посилення авторитарних тенденцій в країні. Вождь (фюрер, генеральний секретар, імам тощо) є особливою людиною. Він наділяється всіма мислимими і немислимими позитивними людськими якостями. Як пише Ж. Желєв, один з дослідників німецького фашизму, Гітлер був поданий німцям як найкращий друг природи”, “знавець мистецтва”, “дорогий товариш”, друг робітників”, друг селян, друг молоді”, “людина справи”, друг спортсменів” тощо. Дуче (Муссоліні) з киркою і у військовій формі розбиває якийсь камінь; зі шпагою в руці готується до тренування; працює на молотилці; веде трактор, їде верхи (Див Ж. Желев. Авторитарный образ мышления и культ национального вождя // Диалог. - 1991. - № 6. - С. 58). Сталін, як відомо, також прославлявся видатним спеціалістом в усіх науках мові, біології, філософії і т.д. 85 Однак місце культу вождя в тоталітарній державі суттєво відрізнялось від аналогічного за умов авторитарного режиму. Якщо останній передбачає справжню дієвість вождя (бо авторитарна влада – це влада персофінікована), тов умовах тоталітарного режиму вождь, лідер фактично стає таким же “гвинтиком” гігантського механізму, як і всі громадяни. Бо тоталітарна влада – це влада системи, а не персони. Тоталітаризм – це влада системи, так би мовити, писаних і написаних правил, де всі члени суспільства однаково є її заручниками. Останні роки життя Сталіна, коли він перебував у постійному страху за своє життя, підтверджують цю думку. Те ж можна сказати і про останній час правління Брежнєва, коли він фактично ніяк не впливав на суспільне життя. Отже, тоталітарний режим остаточно формується тоді, коли його творець сам стає його полонеником. Тоталітарний режим не визнає права громадянина на свободу, індивідуальність. Він є самодостатньою політичною системою, для якої людина виступає лише засобом. Тому при цьому режимові немає особистостей, видатних громадян, які б володіли самостійною суспільною вагою, не будучи пов’язаними з місцем в державі. Аналізуючи фашистську державу, Ж. Желєв пише, що в ній немає громадян, а є піддані, які повинні служити і виконувати. В тоталітарній державі можуть бути великі письменники, вчені, філософи, але вони не є громадянами. Письменник чи вчений може бути великим, однак як громадянин він жалюгідний, лякливий підданий, який тремтить перед всесильною державою і партійною бюрократією як звичайний чиновник. Його свобода проявляється лише там, де він абстрагується від справ суспільства, але це буває доволі рідко. Адже режим проникає практично у всі сфери життя громадянина (починаючи з економічного життя аж до сімейних відносин). Як бачимо, одним з найтяжчих наслідків тоталітаризму є фактичне знищення цивілізованого громадянського суспільства. Режим прагне не тільки контролювати процес задоволення громадянином власних потреб та інтересів так, щоб це було вигідно режимові. Він завойовує монополію на сам процес формування індивідуальних потреб та інтересів громадян. Тоталітаризм забороняє будь - яку опозиційну діяльність, не 86 допускаючи функціонування політичних партій, крім правлячої. В кращому випадку інші партії є апологетами політичного режиму (колишні Польща, НДР). Громадсько-політичні організації існують формально і в своїй діяльності мають підтримувати офіційний політичний курс. Тоталітарний режим прагне максимально регламентувати діяльність цих організацій таким чином, щоб перетворити на додаткові органи всеохоплюючого контролю над життям людей. Досить згадати ще зовсім недалеку в минулому практику підготовки і проведення демонстрацій, маніфестацій, режисури виступів на мітингах в підтримку партії, підготовки та проведення різного роду зборів, перевірки текстів виступів та багато що інше. Ставлячи замету створити засоби всезагального контролю за громадянином, тоталітарний режим руйнує соціально - класову структуру суспільства. І це є закономірним явищем прояву його сутності. Адже природна соціально-класова, сімейна, національна та інші утворення в суспільстві рано чи пізно об’єктивно виступають базою для створення громадянського суспільства. Бо логічно розташовуються між політичною владою та громадянином, амортизуючи, таким чином, тиск першої на другого. А при досить сприятливих умовах ці природні суспільні структури (сім’я, церква, трудові колективи, класи, нації тощо) стають надійним союзником громадянина у приборканні влади, сприяють становленню цивілізованого характеру останньої. Ось чому тоталітарний режим попри усе намагається зруйнувати віками вироблену систему захисту людини. А добившись цього, він повністю підкоряє кожного члена суспільства, незважаючи нате місце, яке займає громадянин у ньому. Таким чином, цей політичний режим поширює свої повноваження на всі галузі життя громадян, знищуючи грань між політичною сферою і громадянським суспільством. Останнє в силу цього набирає деформованого, “підпільного” характеру. Сьогодні тоталітаризм як поняття дуже поширений. Настільки, що його нерідко ототожнюють з авторитарною владою. Але наука розрізняє ці два дуже подібні, але все ж різні за сутністю політичні режими. Авторитарний режим, як правило, виникає тоді, коли в суспільстві відбувається злам старих 87 соціально-економічних структур та викликана цим поляризація політичних сил в процесі переходу від традиційних форм життя до індустріальних, постіндустріальних, інформаційних. В більшості випадків авторитаризм неможливий без опори на армію, яка втручається, щоб полишити з тривалою політичною, економічною, соціальною кризою, з якої дане суспільство не може вийти демократичними, легальними шляхами. Ось чому такий режим нерідко буває військовим, хоч історія дає приклади і цивільного авторитаризму. В чому ж сутність авторитарного політичного режиму Насамперед в тому, що він дозволяє реалізацію певних прав та свобод громадянином, однак рамки їх досить звужені. Не виключаються елементи демократизації політичного життя: вибори, політична боротьба тощо. Як правило, серйозна опозиція заборонена, життя строго регламентоване. Дуже важливою рисою авторитарного режиму є те, що він допускає вільнодумство в певних межах. Таким чином, може сформуватися база для деякого розвитку громадянського суспільства, вільного від тотальної регламентації з боку державної влади. В цьому плані авторитарний режим може стати своєрідним місточком для переходу суспільства від традиційних форм життя до сучасних. Так було історично в багатьох країнах (Іспанія, США, Греція, Туреччина, Чилі тощо). Авторитарний режим не має, як правило, демократичного механізму передачі влади. Остання формується закритими від суспільства способами, тому і в цьому випадку головні події в процесі формування владних структур відбуваються завдяки інтригам, двірцевим переворотам та ін. Але становлення такого режиму не означає обов’язково жорстоких заходів влади по відношенню до громадян, хоч це часто і буває. Питання тут полягає в тому, які завдання він ставить перед суспільством. Очевидно, що він може бути містком до тоталітаризму, а може підготувати грунт для переходу до політичного плюралізму. І тут доречним буде невеличке, але суттєве уточнення. Авторитарний режим не випадково є перехідним, бо має на меті стабілізацію суспільства під час його трансформації. Такий характер цього режиму означає, що він може мати різне спрямування, адже і 88 стабілізацію суспільства можна розуміти по - різному. Тому його (політичного режиму) відповідна зарядженість на монополізм або децентралізацію, жорстокість або лібералізм має часто вирішальне значення для долі реформ. Авторитарний режим Сталіна 30 - 40 - х років став основою радянського тоталітаризму, а авторитарний режим військових у Південній Кореї заклав базу для економічного, політичного плюралізму, де зовсім недавно влада демократичним шляхом була передана цивільним. Отже, потенційно авторитарний режим може трансформуватися в найрізноманітніші політичні режими. І це залежить від цілого ряду факторів. Серед них – ставлення до перспектив громадянського суспільства, а також необхідність в стабілізації суспільства. Ще про деякі характеристики цього режиму та чинники процесу його трансформації буде сказано далі, в контексті іншої проблеми. Тепер звернемося до демократії як політичного режиму. Враховуючи особливу її актуальність для сучасного українського суспільства, дамо розгорнуту характеристику цього політичного явища. В політичному лексиконі як минулого, так і сьогодення, мабуть, не знайдеться іншого терміна, здатного конкурувати з демократією. Пояснюється цене тільки тим, що в ній нерідко вбачали найвищу справедливість, таку форму правління, яка сприяє максимальному розкриттю потенційних можливостей громадянина та суспільства. Як відомо, демократії (західноєвропейській) більше двох тисяч років. В міру її розвитку, під дією цілого ряду причин її розуміння істотно змінювалось. Це проявилось як в модифікаціях демократичних правлінь на протязі історії, так і в теоретичних концепціях демократії. В даній лекції увага буде приділена переважно ліберальному поняттю демократії, тій її формі, яка найповніше реалізується в сучасному західному світі. Дослівно з древньогрецького демократія перекладається як влада народу. Основними елементами її змісту є свобода і рівність. Насамперед, мова іде про економічну свободу (свободу задоволення економічних, матеріальних інтересів). Економічна свобода доповнюється політичною – можливістю обирати будь - яку форму політичної діяльності в залежності від індивідуальних або групових інтересів та суспільного замовлення, а також у 89 відповідності з правовими нормами в країні. І, нарешті, ідеологічна свобода, яка передбачає можливості вільно обирати ідеологію, одержувати будь - яку інформацію, автономно формувати власний світогляд, політичні погляди та переконання. Важливим елементом демократії є також рівність всіх членів суспільства, насамперед, перед законом. Таким чином, вона виступає як правління через закони, а не через людей. До основних принципів ліберальної демократії відносять: політичний плюралізм, поділ влад, принцип участі в політичному житті, право більшості та захист права меншості, панування закону (верховенства права, конституціоналізм), презумпцію невинуватості, свободу слова. Засадним серед них є політичний плюралізм. Термін для нашого суспільства відносно новий, однак в світовій політичній думці, а також практиці має достатню історію. Вперше “плюралізм” вводить англійський соціаліст Г. Ласкі 1915 року в противагу поняттю абсолютна компетентність держави”, а своє інтенсивне втілення цей термін одержує в середині ХХ ст. Згідно з принципом плюралізму, суспільство є не однорідним монолітом, а сукупністю суспільних прошарків та груп, які відрізняються між собою важливими для даного суспільства ознаками: характером власності, розмірами доходів, престижем, національністю, культурою тощо. Об’єктивна відмінність таких суспільних одиниць створює основу для розуміння суспільства як клубка складної взаємодії інтересів цих груп, які мають можливості конституюватися за допомогою плюралізму у формі політичної влади. Таким чином, політичний плюралізм є засобом легалізації інтересів всіх суспільних груп і стає на перешкоді нелегального накопичення їх “критичної маси”, виступаючи режимом найбільшого сприяння в реалізації цих інтересів відкритим, ненасильницьким шляхом. Він створює об’єктивні можливості для входження в політичну систему всіх типових та суттєвих суспільних потреб та інтересів. Важливою рисою політичного плюралізму є те, що він заперечує монополію на владу з боку будь - якої політичної сили або держави, пропонуючи натомість “розпорошення влади”, тобто передбачає багато суб’єктів політичної (державної) влади, однак 90 вимагає того, щоб жоден з них не володів нею повністю, монопольно. Звідси випливає, що в умовах плюралізму політичні рішення приймаються в результаті взаємодії політичних сил з використанням виборчого права, права громадян об’єднуватись в політичні партії, діяти через різні громадські організації, створювати “групи тиску”, виражати свою волю завдяки свободі преси тощо. В основі ліберальної демократії лежить також поділ влад. Він означає розпорошення, розподіл державної або політичної влади між незалежними її носіями, суб’єктами. На політичному рівні влада поділяється між основними “діючими особами політичної системи – державою, політичними партіями, масовими рухами, громадськими організаціями, засобами масової інформації тощо. На державному – між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Вище принцип поділу влад розглядався досить конкретно, тому не будемо повторюватись. Підкреслимо лише те, що цей принцип реалізується сьогодні в різних модифікаціях. В США, наприклад, він діє таким чином, що всі гілки влади відносно незалежні одна від одної. В Англії ж цей принцип розрахований нате, щоб гілки влади тісніше взаємодіяли між собою. Однак, незалежно від того, як вказаний принцип демократії застосовується в політичній практиці, його функціювання є успішним в багатьох країнах. Поділ влад пройшов апробацію історією і показав добрі результати. При цьому він ефективно “працює” як на рівні політичної влади в цілому, так і на рівні державної влади або навіть її гілок. Так, в більшості сучасних демократичних країн світу законодавча влада формується як двохпалатний парламент. Виконавча також може поділятися, наприклад, на повноваження президента і уряду. На рівні судової влади давно вважається нормою демократії поділ цієї гілки влади на такі елементи як звинувач, захисник та інститут незалежного судді. Важливим принципом демократії, що відображає перевагу громадянина над будь - якою формою суспільних утворень (групою, класом, нацією, державою) є принцип політичної участі. Він означає можливість повної участі кожного члена суспільства в 91 політичному житті цього суспільства у формах, передбачених конституцією. В основі такої участі повинні лежати потреби та інтереси громадянина. Таким чином, цей принцип проголошує повну добровільність політичної діяльності людей. Політична участь може здійснюватись двома основними шляхами прямо і завдяки представництву. Пряма демократія передбачає безпосереднє волевиявлення громадянина за допомогою референдумів, опитувань, голосувань, демонстрацій, страйків, коли останні конституйовані. Причому, потрібно говорити про активну участь людини та пасивну (неучасть). Остання також є формою волевиявлення громадянина. Представницька демократія означає делегування громадянином частини своїх прав та свобод (повноважень) довіреній особі – носієві влади. Таке делегування здійснюється, як правило, через процедуру виборів. Цей шлях політичної участі громадянина є менш складним технічно у порівнянні з прямою демократією, але більш складним в плані контролю виборців за владою. Тут варто зробити одне уточнення. Демократія як влада народу завжди ставила питання про те, як, яким способом народ має реалізувати цю владу. Доктрина ліберальної демократії виходить з того, що в цивілізованому суспільстві громадяни займаються переважно тією діяльністю, в якій вони є професіоналами. Тому політикою в такому суспільстві можуть цікавитися всі, всі ж можуть брати участь в політичному житті країни. Але займатись політичною діяльністю мають лише громадяни, для яких вона є професійною. Лише за такого розподілу за здібностями (та інтересами) суспільство буде функціювати ефективно. Право більшості – один з найстаріших принципів демократії. Він бере свій початок фактично із зародження перших демократичних республік в багатьох країнах світу (в стародавніх Греції та Римі, в слов’янських державах тощо). Принцип більшості означає, що будь - яке питання політичного управління суспільством має здійснюватись у відповідності з волею більшості. При цьому сьогодні вирізняють кілька форм такої більшості. Це конституційна більшість (дві третини або три 92 четверті від встановленого числа, абсолютна (50% плюс один голос) та відносна (проста більшість). Відомі теоретики та практики демократії, безумовно, розуміли, що право більшості не є абсолютно ефективним способом вирішення багатьох суспільних проблем. Адже і більшість не застрахована від помилок. Більше того, історія свідчить, що можливі варіанти так званої “диктатури більшості”, коли демократія перетворюється в свою протилежність – деспотію. Тому для запобігання таких наслідків поряд з правом більшості в країнах сучасної західної демократії практикується принцип захисту прав меншості. Він означає, що в цілому підкоряючись рішенню, за яке проголосувала більшість, меншість має право захищати свою позицію у будь - яких конституційних формах створенням офіційної опозиції в парламенті, відстоюванням своєї думки через пресу, телебачення, масові акції та ін. Меншість, наприклад, в парламенті повинна мати право звертатися до народу за підтримкою шляхом референдуму, голосування тощо. Важливий принцип демократії – верховенство права, або панування закону, або конституціоналізм. Окремі його ідеї висловлювались ще в часи грецької та римської демократій (Ціцерон), однак особливо інтенсивно конституціоналізм розробляється після часів Великої революції у Франції в кінці Х ст. Він передбачає рівність всіх перед законом, незалежно від соціального становища, гарантію основних прав та свобод громадян шляхом правового закріплення останніх. Таким чином, принцип верховенства права означає первинність не закону, а прав громадянина, зміст яких адекватно відображає закон. Він розкривається також і в тому, що суспільні класи і громадяни мають поважати конституцію, закон, які зобов’язують суб’єктів політичного життя доводити свою здатність до мінімальної згоди в суспільстві. А влада повинна підкорятись юрисдикції незалежного органу. Таким є судова влада. Її найвищою формою є Верховний Суд (США) або Конституційний Суд (в цілому ряді інших країн). Зміст принципу панування закону розкривається в так званій ієрархії законодавства. Мова йде про те, що в демократичному суспільстві не всі закони мають однакову політико - юридичну силу найвища з них міститься в Конституції країни, менша – в 93 системі законодавства, ще менша – в постановах, указах різних державних інституцій. Таким чином, встановлюється послідовність, генетичний характер та цілісність всієї системи права і законодавства країни. В цій системі висхідною базою є конституція, з якою мають узгоджуватися всі правові акти держави. Не допускається також і таємне існування закону, а він вважається діючим, якщо опублікований для ознайомлення. Свобода слова – суттєвий принцип демократії, затверджений, як і перелічені вище, Паризькою Хартією для нової Європі (1990 р, а також абсолютною більшістю міжнародних документів. Він означає, що кожний громадянин наділений свободою формувати і висловлювати свої думки, політичні погляди, переконання, мати світогляд. Ніхто не має права нав’язувати громадянинові свою волю. Кожен громадянин має право на участь в мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, на доступ до інформації, за винятком тієї, яка є державною таємницею, причому перелік такої інформації має бути окреслений законом. Таким чином, зміст даного принципу зумовлений вимогою практично реалізовувати не лише політичний плюралізм в суспільстві, але й ідеологічний, інтелектуальний, світоглядний. Однією з найважливіших умов правової, демократичної держави виступає принцип презумпції невинуватості. Він проголошує, що будь - який громадянин апріорі є невинуватим. Ніхто неповинен доводити свою невинуватість, а вину людини перед законом може довести лише суд, спеціальний орган державної влади. Тому до рішення суду громадянин не може бути визнаний винуватим. Крім того, даний принцип не визнає факту колективної вини. Винуватість певної організації, колективу можна визначити лише завдяки доведенням вини кожного окремо члена організації. Демократичне суспільство функціонує завдяки цілому ряду процедур. Серед найпоширеніших процедур сучасної демократії є вибори. У політичному житті суспільства вони виконують, як правило, три основних функції. Це – вибори громадянами політичного, державного керівництва, делегування або відкликання у влади її легітимності, а також офіційне встановлення політичних тенденцій суспільства (напрямку 94 політичного розвитку, форми правління, політичного режиму тощо). Основними завданнями демократичних виборів є реалізація принципу більшості та поділу влад. Такі завдання досягаються шляхом виконання ряду умов дотриманням свободи висування кандидатур як результату вільного створення політичних партій, організацій і їх функціонування; втіленням свободи виборчого права (один громадянин – один голос задоволенням свободи голосування (таємність голосування, рівність всіх громадян в одержанні інформації, веденні пропаганди і т.д.). Сучасна демократична система виборів має два варіанти, які практикуються в світі: мажоритарний та пропорційний. Мажоритарні вибори (від франц. – більшість) – вибори за більшістю, яка встановлена законом. Як правило, це більшість абсолютна або відносна. Мажоритарні вибори можуть проводитись як в одномандатних (уніномінальних) виборчих округах, так і в багатомандатних (поліномінальних). Зміст цієї системи виборів полягає в тому, що обраним вважається той кандидат, який одержав більшість голосів виборців (абсолютну або відносну). При цьому останні голосують швидше за конкретну людину, а не представника певної політичної партії. Дана система виборців практикується, в цілому, в тих країнах, де не досить розвинена і стабільна партійна система, де суспільство мало знайоме з принциповими відмінностями партійних програм, атому орієнтується в процесі виборів на особистість кандидата. А також там, де парламент визначально не впливає на формування уряду країни (в США. Пропорційна система виборів суттєво відрізняється від мажоритарної тим, що передбачає добре розвинену партійну структуру суспільства, з чітко окресленими завданнями і програмами партій. Тому виборцям пропонують орієнтуватися на програми партії і в залежності від цього голосувати. Особистість кандидата не грає провідної ролі, бо голосування проходить за партійними списками. 95 В багатьох країнах практикують змішану систему виборів, таким чином, враховують і класичні вимоги розвитку партійних систем як показника зрілості громадянського суспільства, і національні, історичні, сьогоденні особливості. В цілому, в сучасній світовій практиці за мажоритарною системою формуються, як правило, верхні палати парламентів, за прапорційною – нижні. Показова і така тенденція виборчого процесу. На першому його етапі виборці орієнтуються виключно на особистість депутата, його моральні якості (непідкупність, порядність, почуття соціальної справедливості тощо). На другому етапі критерій особистих якостей, залишаючись досить важливим, все ж таки відходить на другу сходинку, а на чільне місце виступає компетентність. Тут найбільші шанси у спеціалістів – юристів, філософів, політологів, економістів. Однак лишена третьому етапі розвитку виборчої системи громадяни звертають особливу увагу на програму кандидата, належність його до певної партії чи блоку. В цей час найбільші шанси мають висуванці від політичних партій, а найменші – незалежні кандидати. В цілому, вибори дають багато досвіду народу та владі, сприяють демократизації суспільства, його стабільному розвитку. Досить важливою демократичною процедурою сучасного суспільства є референдум. Це одна з форм прямої демократії, головне завдання якої – виявити волю народу з найболючіших, життєво важливих питань суспільства. Однак, виконати це завдання за допомогою референдуму можна лише при певному рівні розвитку свободи суспільства, його політичної культури. Референдум повинен не роз’єднувати народа, навпаки, – консолідувати, а для цього необхідне компетентне голосування виборців. Таким чином, референдум як елемент прямої демократії в суспільстві, яке щойно вийшло з тоталітарного стану і прямує до політичного плюралізму, вводиться в практику не відразу, а після певного рівня “дозрівання” народу та влади. Центральною проблемою у проведенні референдуму є постановка питання, яке виноситься на нього. Воно має бути чітко сформульованим, таким, щоб правильно тлумачити результати голосування та робити відповідні висновки. Однак, якраз тут нерідко бувають серйозні колізії. Адже формулювання питання 96 зачіпає інтереси різних політичних сил, які роблять спробу вирішити свої вузькопартійні завдання. Тому, з одного боку, референдум є сильновпливовим засобом політичного розвитку суспільства, аз іншого – достатньо відповідальною акцією. І потребує серйозної підготовки та політичної волі всіх суб’єктів політичного життя суспільства. Розглянемо тепер питання про основні історичні підходи до розбудови демократичного суспільства. В європейській історії можна спостерігати, як мінімум, дві, внутрішньо протилежні теорії демократії та відповідні їм історичні тенденції (моделі) практичного втілення демократії в суспільстві. В основі теорії “ідентитарної” демократії, яка знайшла своє відображення особливо в політичних поглядах Ж-Ж.Руссо, лежить ідея про можливість формування єдиної волі народу і встановлення суспільного блага. Тобто, не визнається той факт, що в суспільстві можливі різні інтереси та їх конфлікт. Тому головне завдання демократизації суспільства – ототожнення інтересів народу і політичної еліти (громадянина та держави). В даній методології не знаходиться місця системі представництва, а перевага віддається прямим формам демократії. Така теорія демократії передбачає орієнтацію на ціль, а не на засоби в побудові справедливого суспільства, атому віддає пріоритет добре обгрунтованим теоретичним конструкціям майбутнього суспільства і не звертає уваги направила їх практичної реалізації. Логічним завершенням цієї теорії стає пошук суб’єкта демократичних перетворень, звідси і особлива увага історичній місії цього суб’єкта. Теорія “ідентитарної” демократії лягла в основу відповідної моделі побудови демократичного суспільства. Головним питанням цієї тенденції є питання про те, хто має управляти суспільством на шляху його демократизації (“Хто править. Вже Платон каже, що ступінь демократичності суспільства залежить від суб’єкта правління, а історична закономірність – це перехід влади від одного (царська влада – мінімум демократії) через групу аристократична влада – обмежена демократія) до всіх (народовладдя – повна демократія). Аналогічне обгрунтування демократії можна побачити і в Леніна, який в роботі Держава і революція” доводить, що найвищим ступенем демократії є влада 97 девяти десятих частин суспільства над однією десятою. Щось подібне простежується в його теорії про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу, де максимальна кількість членів суспільства бере участь в його управлінні. Таким чином, з початку цієї історичної тенденції вона спиралась на ідею про єдину волю як апріорно дану. Однак, практичне втілення цієї концепції демократії показало її утопічність, а представницька демократія в молодій Радянській Росії з самого початку була приречена, бо головна її функція задумувалась не в тому, щоб гармонізувати різні суспільні інтереси, а в тому, щоб технічно оформити волю народу, яка була підмінена інтересами держави. На практиці це призвело до тотальної залежності всіх від держави, одержавлення всіх сторін життя суспільства, а значить, до атрофії елементів громадянського суспільства і обмеження демократії. Іншою є теорія “конкурентної” демократії, яка орієнтується на англо - саксонську модель. Вона виходить з визнання відмінності інтересів в суспільстві і права на це. Формування політичної волі в плюралістичному суспільстві відбувається в процесі відкритого зіткнення неоднакових інтересів, в ході якого необхідний лише мінімум спільних поглядів. Тому, враховуючи суперечливість групових інтересів в суспільстві, неможливо абсолютно справедливе для всіх рішення, а значить, основою для згоди має бути воля більшості. Таким чином, демократія означає, за висловом А. Лінкольна, правління народу, обране народом і для народу. Теорія “конкурентної” демократії стала основою для формування, в цілому, західноєвропейської (а завдяки їй – американської) тенденції (моделі) побудови демократичного суспільства. Визначними ідеологами такої демократії були Ціцерон, Т. Гоббс, Ш.Л. Монтеск’є, А. Токвіль та ін. Основним питанням тут є питання не про суб’єкта правління, а про механізм управління суспільством (Як правити”). Звідси випливає основне завдання даної моделі – виробити такі механізми перебудови суспільства, які б гарантували стабільний розвиток демократичного процесу. А вже з урахуванням вирішення цієї ключової проблеми ставити питання про суб’єкта влади. 98 Вузловим елементом в механізмі розгортання моделі “конкурентної” демократії став принцип лібералізму, що містить в собі індивідуалізм, невідчужені права громадянина, можливість спочатку негативної свободи, а потім і позитивної, рівність усіх перед законом. Велику роль зіграла ідея про поступовість втілення демократичних принципів і засад в залежності від готовності народу до управління суспільством. Така поступовість пояснюється, по - перше, нестійкістю демократії на початкових стадіях її розвитку, подруге, необхідністю уникнення конфлікту всіх інтересів, по - третє, потребою своєчасної корекції системи правил та норм поведінки суб’єктів політичних процесів з метою гармонізації їх інтересів. Одночасно на першому етапі в побудові такого типу демократії народу надаються пасивні політичні права. Розширення механізму демократії та поступовість в практиці її втіленні можна простежити в історії. Вже Афінська держава – наступниця родової демократії – дала світові зразок публічної влади, не знайшовши, однак, механізму обмеження тотальної влади в усіляких її проявах. Це завдання спробувала виконати Римська республіка. Вона винайшла інститут народного трибуната, до речі, невідомого нашому суспільству до зовсім недавнього часу (лише кілька років в Україні діє інститут народного правозахисника, який очолює Н. Карпачова). Народний трибунат був створений Римською республіканською системою як противага владі сенату і консулів. В середні віки зароджується станове представництво (в Англії – Палата лордів, в Іспанії – Кортеси тощо). Воно передбачало обмеження королівської влади і означало зображення засад сучасного парламентаризму (легітимність верховної влади, система стримок і противаг). Одночасно, наприклад, в Англії проголошується Велика Хартія вольностей – перша політична та юридична спроба створити гарантії невідчужених прав громадянина за рахунок невтручання держави в його індивідуальне життя. В цьому документі, наприклад, було закріплене право кожного громадянина королівства вільно пересуватися по країні без дозволу нате властей. Іншої статтею Хартії, зокрема, заборонялось ув’язнювати людину без рішення судового органу. Звичайно, не потрібно перебільшувати значення цього дійсно історичного документу в 99 Історії Європи. Однак, треба віддати належне тим способам, за допомогою яких західні країні будували цивілізоване суспільство. А саме – визнанню цінності прав людини і громадянина і спробам повільно, але неухильно рухатись у напрямку їх дотримання в практичному житті. Вагомий внесок в розвиток теорії “конкурентної” (ліберальної) демократії зробили в XVIII - XIX століттях Ш.Л.Монтеск’є та А.Токвіль. Вони створили системне вчення про демократію, центральною ідеєю якої була ідея про поділ влад. В нові часи ця ідея, як відомо, була успішно реалізована не тільки по відношенню до всієї політичної або державної влади, а навіть поширена на одну з її гілок – судову, де запроваджується конкурентність (змагальність), суд присяжних та інститут захисника. На другому етапі процесу побудови демократичного суспільства за типом “конкурентної” демократії (приблизно з кінця минулого століття) основним завданням виступає питання вдосконалення механізму цього процесу. Ставиться і практично вирішується проблема забезпечення повних (як пасивних, так і активних) політичних прав громадян. Це досягається за рахунок введення виборів до органів державної влади. Ці процеси розгортаються паралельно з розвитком громадянського суспільства та основ правової держави. В підсумку така модель демократії виявилась більш ефективною та стабільною, без великих соціальних і політичних потрясінь, з постійним розширенням прав та свобод громадян. Заради справедливості треба зазначити, що ця думка стосується далеко не всіх країн західного світу, але про це мова піде нижче, в руслі інших проблем. Закінчуючи характеристику демократії як політичного режиму, необхідно звернути увагу на таке. Не варто ідеалізувати демократію, навіть в її ліберально-класичному, західноєвропейському чи американському варіанті. Як і інші політичні режими, демократія має цілий ряд недоліків. Насамперед той, що при певних умовах вона здатна перетворитися в охлократію, анархію, тоталітаризм. Нерідко це зумовлюється некомпетентністю демократії в силу безпосереднього залучення 100 народу до управління державою та суспільством. Вона також не гарантує суспільство від того, що в ході вільних, наприклад, виборів до керівництва не прийдуть люди з відкрито антисоціальною спрямованістю, демагоги, популісти, користолюбці тощо. Хоч вона і дає кращі можливості контролю за діяльністю влади. Є і інші вади демократії. Недарма їх відзначають цілий ряд відомих вчених сучасного Заходу, де демократія показала свою ефективність (А.Токвіль, М.Дюверже, К.Поппер, Б.Гуггенбергер та ін.). Одночасно вони вбачають в демократії оптимальну форму правління, яка дає найбільші на сьогодні можливості для самореалізації людини і суспільства. Тепер звернемося до питання про демократизацію політичної системи суспільства. Необхідно сказати, що воно має не лише теоретичну, наукову цінність. Це питання дуже вагоме в практичному плані, насамперед, для тих країн, які ставлять замету провести широкомасштабні реформи всього суспільного життя. Адже згідно з думкою відомих західних вчених (З. Бжезинського, Д.Белла, У.Ростоу та ін.), сьогодні світ вступає у фазу переходу від традиційних форм суспільного життя до індустріальних та постіндустріальних. І в цьому контексті демократизація політичної системи є органічною часткою і закономірним наслідком реформування суспільства, необхідною умовою невідворотності суспільних перетворень. У політичній сфері реформи мають бути спрямовані на розподіл влад, їх децентралізацію, підконтрольність народу через функціонування демократичного механізму формування державної влади як такої. Іншими словами це означає розгортання плюралістичного політичного режиму з високорозвинутим громадянським суспільством. При цьому зауважимо: створення та розвиток громадянського суспільства взагалі вінчає весь процес реформ як в економіці, в політичній сфері, так і в духовній. В цьому – весь сенс модернізації, що охопила людську цивілізацію. Заради справедливості треба визнати, що далеко не всі країни, які модернізували свої політичні системи в ХХ ст, йшли до політичного плюралізму від тоталітарного режиму. В багатьох країнах демократизація політичної системи суспільства означала перехід від правоавторитарних політичних режимів до 101 плюралістичних. Вважаючи ж історичне минуле нашого суспільства, можна впевнено говорити саме про перехід від тоталітаризму до плюралізму як зміст політичної демократизації в нашому суспільстві. Всі інші перебудови лише деформують справжні процеси і не наближають, а віддаляють від загальної мети. Насамперед слід наголосити: жодній країні не вдалося перейти від традиційного стану до сучасного, демократичного легко, без втрат. Відносним винятком може слугувати хіба що історія Англії, Швеції, де політична сфера життя суспільства ще до ХХ ст. мала стабільний характер, з великою часткою демократизму. Тому економічна і особливо політична модернізація не потягнули тут за собою навіть тимчасових обмежень прав та свобод громадян. Згадаймо, що Англія почала реалізовувати основи громадянського суспільства ще 1215 року проголошенням Великої Хартії вольностей. І послідовно, протягом більш як семиста років розширювала та вдосконалювала дію демократичного механізму суспільного життя. Завдяки цьому ця країна уникнула глибоких політичних катаклізмів. За винятком кривавої диктатури Кромвеля, що зайвий раз підтверджує висловлену вище тезу. В інших же країнах втрати були досить серйозними. Франція свою політичну модель виношувала важко, з часів Великої революції 1789 року, переживши на цьому шляху і події 1848 року, і Паризьку Комуну, і молодіжну революцію більш як двадцятирічної давності. Не обійшлися без деяких втрат навіть США, що пережили велику депресію х років і “новий курс Рузвельта, який і започаткував основні риси сучасної модернізації американського суспільства. Досить трагічно складалися події в Німеччині, яка після блискучої Веймарської республіки опинилася в правоавторитарній фашистській диктатурі, наслідки якої для народу були катастрофічними. Такий перший урок історії. Другий полягає в тому, що неможливий швидкий перехід від тоталітарного режиму до політичного плюралізму, від традиційного суспільства до індустріального та 102 постіндустріального. Історія поки що не дає таких прикладів. Більше того, як писав А.Токвіль ще в ХІХ ст, намагання народу швидко здобути свободу означає стати на шлях, який веде прямо в рабство. Бо це суспільство, як правило, не підготовлене до швидкої зміни традиційних цінностей. Сама природа патріархальності така, що вона дуже повільно переборює і відкидає застарілі стереотипи духу та поведінки, витісняючи їх новими. І лише за наявності певного ступеня громадянського суспільства, а значить, лібералізму та розкутості, можливе більш інтенсивне та швидке сприйняття нових цінностей і стереотипів. Навіть такому суспільству як американське (із стабільним демократичним механізмом реалізації політичної влади і прав громадян), потрібні були десятиріччя, щоб створити сучасний його вигляд. Тепер перейдемо до конкретики, розглянувши співвідношення різних сфер суспільного життя щодо їх домінантності в реформах. Тут також знаходимо певні закономірності, третій урок історії. Насамперед йдеться про неможливість одночасного реформування одразу всіх сфер суспільного організму. За всієї очевидності того, що без економічної модернізації не може бути зміни політичної системи, і навпаки, – що без духовної реформації неможливе ні перше, ні друге, все ж з’ясовується, що на першому етапі реформ домінують перетворення в духовному житті народу. І це нормально. Адже необхідною умовою будь - яких реформ має бути спочатку розуміння того, що даний стан суспільства, як мінімум, малоефективний. Тобто, ні економічний розвиток, ні політичні структури не відповідають історичному часі і потребам суспільства. На другому ж етапі домінантою мають виступати економічні зміни. Особливо це стосується реформування тоталітарних суспільств, де практично панує державна власність. Її роздержавлення (а перед тим, як відомо, роздержавлення духу людей) означає перетворення власності у різні її форми, в тому числі приватну, орендну, акціонерну тощо. Рано чи пізно, залежно від темпів економічної реформи, це веде до диференціації в суспільстві, адже починають виникати різні економічні інтереси, які тепер не тільки не збігаються, ай конфліктують. За відсутності 103 демократичної економічної культури суспільство в результаті економічної конкуренції може прийти в стан хаосу, абсолютного задоволення егоїстичних інтересів суб’єктів економічної діяльності. Таке становище, як правило, викликає невдоволення великих мас людей, а це є фактором нестабільності в суспільстві і загрожує реформам. Тому тут дуже багато залежить від державної влади, якій потрібен жорсткий авторитарний політичний режим. Він, по- перше, не дозволяє розхитати політичну владу в суспільстві, а, подруге, виступає своєрідним арбітром у наростаючій в рамках економічної системи конкуренції інтересів. Але основне завдання такого перехідного етапу реформ і відповідного режиму – створення основ громадянського суспільства. Останнє формується, насамперед, економічно, через перетворення громадян у власників і матеріально відносно незалежних від держави. У цьому – необоротність реформ і вирішальний момент будь - якої сучасної суспільної модернізації. І лише після відносного вирішення питання щодо створення громадянського суспільства логіка суспільного перетворення підводить до реформування політичної системи. На цьому етапі владу монопольну можна змінювати на плюралістичну, з чітким розмежуванням повноважень кожної з них. А також децентралізувати шляхом розподілу функцій центральної, регіональної та місцевої влади. Тут же – і повне запровадження демократичного механізму формування влади, і залучення до цього процесу всього народу. Звичайно, це лише логіка реформування основних сфер суспільного життя, яка, очевидно, не сподобається політичним популістам чи авантюристам. Однак саме такий механізм найменш затратний. Про це свідчить досвід цілого ряду країн сучасного світу (Південна Корея, Китай тощо). І навпаки, там, де реформи політичні випереджали економічні зрушення, там суспільство втрачало стабільність і зазнавало чимало труднощів, які потребували найрізноманітніших засобів їх подолання, в тому числі і крайніх (Іспанія, Чилі). У ході випереджуючих політичних змін вивільнена енергія нових індивідуальних та групових інтересів, не маючи достатнього 104 простору для їх задоволення в старій системі економічної діяльності, спрямовується на руйнування неефективних економічних та політичних інституцій. При цьому на своєму шляху вона знищує паростки того нового, що з’явилося. Згодом ці процеси набирають характеру самодостатнього і, ламаючи все, призводять спочатку до загального хаосу, а потім конфліктів і навіть громадянської війни. І тут варіантів обмаль – суспільство прийме диктатора, режим якого буде, безумовно, авторитарним. Трансформація цього режиму і методи управління залежатимуть швидше не від особистості диктатора, а від тієї грані, до якої опускався хаос в суспільстві на момент встановлення авторитарної влади. Йдеться про межу, за якою починається повний занепад економіки, розвал країни, втрата державності. До цієї межі авторитарна влада, що з’являється, характеризується переважно жорсткістю, після неї – жорстокістю і насильством. Таким чином, четвертий урок історії – неможливість прямого переходу суспільства від тоталітарного політичного режиму до плюралістичного. Це видно не тільки з логіки процесу, який зумовлений, насамперед, економічними перетвореннями, ай доводиться історією. Передусім необхідність авторитарної, жорсткої і до певного часу монопольної влади торкається політичної сфери суспільства. Не випадково, наприклад, Г.В.Ф. Гегель вбачав основу громадянського суспільства в економічній сфері, в економічно незалежних від держави громадянах. Якщо цього немає, а перетворення в системі політичної влади вже почалися і набрали обертів, цене може не призвести до руйнування взагалі будь - якої економічної системи. Що і вийшло в колишній нашій країні в результаті процесів, які почалися ще 1988 року під гаслами політичної реформи. Жорстка політична влада потрібна в будь - якому варіанті реформування суспільства: і тоді, коли економічні зміни випереджають політичну реформу, і навпаки. Суттєва різниця полягає лише в тому, що в першому випадку можна обійтися без серйозних соціальних катаклізмів, у другому – найбільш ймовірним стають диктатура і навіть громадянська війна. Реформи ж у колишньому СРСР пішли за гіршим сценаріям, що викликало 105 збройні конфлікти, спочатку локальні, а потім глобальні. Далі “процес пішов” і відомому всім напрямку – розпаду імперії, виникнення цілого ряду воєнних конфліктів. Отже, проблема демократизації політичної системи суспільства складна, потребує особливої уваги з боку політичної науки, бо має, як бачимо, неабияку практичну вагу. Її ефективне вирішення пов’язане з певною, вище показаною, логікою, яка доводиться практикою реформування суспільства в багатьох країнах. Рано чи пізно аналогічні проблеми вирішуватиме і Україна. За всіма ознаками в житті українського суспільства спостерігається випередження політичних реформ порівняно з економічними, лише менш інтенсивними темпами, ніж в інших регіонах колишньої країни. Цю дуже небезпечну різницю потенціалів змін в економічній та політичній сферах, що викликає зростаючу напругу, стримують багато факторів. І все ж тенденція до обмеження об’єктивних можливостей демократичних методів реформ явна. То що ж, неминучість авторитаризму в його гірших формах Так, якщо не зробити належних висновків з історії. Бо шанси на цивілізовані способи модернізації українське суспільство поступово втрачає. Однак можливості безкровного встановлення жорстких (не жорстоких) методів управління економікою і регульованої політичної демократії сьогодні ще є. І це, думається, буде підтримано більшістю народу. |