В.І. Муляр політологія курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Житомир
 Скачать 1.3 Mb.
|
|
Питання для самообдумування: 1. Яка з наведених вище теорій походження держави відповідає Вашим уявленням про її сутність? 2. Чи можливе, на Ваш погляд, існування людського суспільства без держави в близькому далекому) майбутньому? Обгрунтуйте. 3. Як фактично можна кваліфікувати державу колишнього СРСР за формою державного устрою Чому? Література: Берман Х. Дж Верховенство права и правовое государство // Кентавр. - 1992. - № 9, 10. 123 Голубева ГА. Понятие правового государства социально- философски аспект // Философские науки. - 1989. - № 1. Ильин МВ, Коваль Б.И. Две стороны одной медали гражданское общество и государство // Полис. - 1992. - № 1 - 2. Мамут Л.С. Наука о государстве и праве необходимость радикального обновления // Философские науки. - 1989. - № 11. Муляр В.І. Загальна політологія. Курс лекцій. - Житомир Полісся, 1994. Нерсесянц В.С. Правовое государство история и современность // Вопросы философии. - 1989. - № 2. Політологія / За редакцією О.І. Семківа. - Львів: Світ, 1993. Энгельс Ф Происхождение семьи, частной собственности и государства // Маркс К, Энгельс Ф. Соч. - 2 - е. изд. - Т. 21. 124 ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ 1. ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ, ЇЇ ВИНИКНЕННЯ ТА ФУНКЦІЇ. 2. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ТА ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ. Основні поняття і терміни: політична партія, функції політичної партії, соціальне представництво, політична соціалізація, політична інтеграція, типологія політичних партій, партійні системи, типологія партійних систем, однопартійні системи, багатопартійні системи. В тому складному і багатогранному політичному житті сучасного суспільства, де задіяна велика кількість учасників, політичним партіям належить важливе місце. І не випадково. Сьогодні політичні партії, з одного боку, претендують на найбільш концентроване відображення потреб та інтересів різних суспільних груп, з іншого – вони спричиняють ідеологічний вплив на ці групи, зокрема, і суспільство в цілому. Сучасні політично розвинуті країни є в своїй основі такими, що мають достатньо зрілу партійну структуру, яка вимагає активної участі партій в функціонуванні механізму політичної влади. Таким чином, в певній мірі усувається монополізм держави як політичного органу управління суспільством. Народ має можливість делегувати свої повноваження не лише державним інституціям (президенту, парламенту, уряду тощо), ай політичним партіям. Цим досягається можливість контролю народу за політичною владою кількома шляхами. Створювана, таким чином, конкуренція держави як політичного інституту та політичних партій сприяє росту їх відповідальності перед народом. Сьогодні в світовій політологічній літературі немає згоди на предмет того, що таке політична партія. Причин тут немало. Сама складність, багатогранність, варіативність феномену політичної 125 партії сприяє тому, що з цього розмаїття її сутності виривається щось одне - два і визначається як головне. Виходячи з цього, деякі науковці взагалі рекомендують не давати визначення політичної партії, а зайнятись іншими, як їм уявляється, більш важливими аспектами у її вивченні. Так, англієць Ж. Блондель стверджує, що краще утриматися від теоретичного визначення або описання цілей політичної партії і зосередитись на самому її існуванні партії. Однак більшість вчених не поділяють такого підходу. В цілому в політичній науці сформувалися кілька позицій щодо визначення політичної партії. Перша з них робить наголос на особливостях структури партії, тривалості існування, різних факторах її соціальної сталості. Так, відомий професор політичної соціології Сорбонського університету Моріс Дюверже стверджує, що політична партія – це об’єднання людей, яке має свою структуру. При цьому підкреслюється важливість певної організаційної основи політичної партії з повним або частковим контролем її членів. Близька до цього думка про політичну партію як відносно міцне і тривало існуюче соціальне формування, яке прагне до завоювання (заволодіння) установами державної влади і має таку структуру своєї внутрішньої організації, яка з’єднує партійних лідерів в центрах управління з їх прибічниками на політичній арені. Безумовно, такий підхід до визначення політичної партії має право на існування. Адже він підкреслює важливість її структурної організації, а це виправдано як теоретично, так ідеологічно та практично. Однак таке розуміння сутності політичної партії містить в собі і недоліки: воно не розкриває питання про роль партії в житті суспільства, витоки її існування, а відповідно, механізми зв’язку з народом, класами, різними прошарками людей в суспільстві. Тому, як уявляється, структурний підхід до визначення сутності політичної партії, маючи в собі, без сумніву, позитивний зміст, все ж таки є однобоким, обмеженим. В політології існує також функціональне обгрунтування політичної партії. Воно виходить з того, що визначальною сутнісною рисою партії є не її структура, а ті дії, які виконує ця політична організація. Головне – функції, які покликана виконувати партія. Жодне визначення партії, – пише, наприклад, 126 К. Лоусон, – не є задовільним повністю, але можливо найбільш корисним є визначення, яке робить наголос на політичних діях, що здійснюються партією. Тому політична партія - це організація індивідів, яка прагне продовжити шляхом виборів або поза виборами повноваження народу або частини його для спеціальних представників цієї організації, щоб здійснювати політичну владу даних урядових установ, стверджуючи, що така влада буде здійснюватись від імені народу. Аналогічним розумінням політичної партії є визначення американського політолога П. Меркла, який вважає, що остання є видом політичного утворення, яке рекрутує та соціалізує нових членів, обирає лідерів через внутрішні процеси представництва і виборів, вирішує внутрішні суперечки та приймає рішення про політику стосовно до зовнішніх справ. На думку У. Кротті партія – формально організована група, яка виконує функцію політичного навчання громадськості, рекрутування та просування по службовій драбині, а також функції встановлення широких зв’язків між масами і законодавцем. Відзначаючи безсумнівну цінність функціонального напрямку в політичному обгрунтуванні партії, все ж скажемо, що він у відриві від структурного також є однобоким, обмеженим. Хоч в ХХ ст. з’явились партії, що не ведуть обліку своїх членів, все ж таки ігнорувати організаційний бік політичної партії було б помилкою. Кожна партія повинна бути структурно оформлена як мінімум на період виборчої компанії, якщо ця партія є політичною силою парламентського типу. Якщо ж це так звана авангардна партія, то тим паче. Далі, як бачимо, ні структурний, ні функціональний підходи не розкривають питання про механізми зв’язку політичної партії з суспільством, його складовими частинами. Тому ці два підходи до визначення партії є обмеженими навіть в своїй сумі. Виходячи з вищесказаного, охарактеризуємо третій напрямок в розумінні політичної партії. Він грунтується на класових ознаках партії як визначальних. Наприклад, В. Ленін вважав за необхідне визначати, насамперед, класовий характер партії, розкриваючи її класові корені, ставити питання і знаходити відповіді відносно того, в чому соціальна основа партії, який клас або групу вона 127 уособлює. З відповідей на ці питання можна робити висновки про саму політичну партію, якого вона напрямку, структури, ідеології, тактики, стратегії тощо. Такому розумінню сприяло і обгрунтування партії як авангарда певного суспільного класу, як такого політичного інституту, який формується з найбільш передових, досвідчених та освічених членів відповідного класу. Членами партії, за В. Леніним, є найбільш свідомі, активні представники даного класу, які здатні найкраще відображати і захищати інтереси цього класу. Підводячи короткий підсумок, скажемо, що наведені вище три підходи до аналізу сутності політичної партії найкраще доповнюють один одного. В сполученні структурне, функціональне та класове обгрунтування партії дають можливість відповісти на засадні питання наукового аналізу сутності політичної партії: що виконує партія, для кого і як. Тому в загальному можна було б визначити політичну партію як політичну організацію, яка покликана реалізувати інтереси певної суспільної групи, прошарку, класу, суспільства в цілому, застосовуючи для цього відповідні методи та форми боротьби за політичну або державну владу. Політичні партії є посередниками між суспільством та державною владою, виступаючи, таким чином, мірилом розвитку громадянських прав та свобод всіх членів суспільства. Тому наявність розвиненої партійної системи в суспільстві говорить про достатньо високий рівень економічної та політичної свободи в ньому, де громадяни мають можливості прояву своїх політичних уподобань, а також різних форм контролю за владою. В історії розвитку політичної системи суспільства партії виникають не відразу, тобто не одночасно з державою. Остання протягом достатньо довгого часу існування людства виступала єдиним органом політичного управління суспільством. Більшість ж політичних партій виникають значно пізніше, в епоху розвитку буржуазних відносин в Європі, диференціації суспільства на політичну та громадянську сфери, а також зародження та розвитку парламентаризму. Сьогодні вчені погоджуються з думкою про те, що першими прототипами політичних партій в Європі (а партія – європейський винахід ) були англійські вігі та торі. Зародившись ще в VII–VIII ст, вони об’єднували в собі представників 128 переважно вищих ешелонів англійського суспільства навколо певних лідерів. Думається, не випадково Англію можна вважати батьківщиною політичних партій – саме тут раніше всіх в світі у відповідності до знаменитої Великої хартії вольностей ( 1215 р) була зроблена перша спроба обмежити королівську владу Палатою лордів, яка через кілька століть завершилась виникненням такого явища в політиці як парламентаризм. Можна сказати, що загальною рисою для формування більшості європейських партій був етап створення політичних клубів, що виникли як результат зміни в системі політичної влади в різних країнах. Саме в контексті цих процесів можна спостерігати рух від влади монопольної, монархічної до обмеженої парламентом монархії. Це час кінця ХVІІІ - початку ХІХ століття. Такі клуби виникали у Франції, Німеччині, пізніше в США. Нерідко ці політичні клуби були представлені в парламенті, а іноді свою діяльність здійснювали поза органами державної влади. І лише в другій половині ст. в Європі починають з’являтися політичні організації, які з певною мірою допуску можна називати партіями сучасного типу. Як правило, цепов язують з виникненням масових партій (1861 р. – Ліберальне товариство реєстрації виборів, Англія; 1863 р. – Всезагальна німецька робітнича спілка тощо). З цього часу політичні партії починають не лише вести ідеологічну роботу в суспільстві, але і відкрито боротися за владу. В цей час створюються програми та статути партій, багато з партій оформлюються організаційно. Важливим в аналізі сутності політичної партії є питання про її функції. Для зручності поділимо їх на два блоки функції, які характеризують зв’язок партії з суспільною групою, класом, суспільством в цілому та функції, що показують роль партії в суспільстві. Першу групу складають функції соціального представництва, суспільної інтеграції та соціалізації. До другої відносять функції розробки та здійснення політичного курсу, боротьби за владу, кадрову. Кожна політична партія за всіма теоретичними канонами та практичним досвідом претендує нате, щоб бути виразником інтересів певної суспільної групи, класу, прошарку. Таким чином, в своїй діяльності вона спирається не лишена об’єктивні інтереси 129 цих соціальних угрупувань, а шукає в них реальну практичну підтримку. Вона, так би мовити, представляє клас, групу тощо на політичній арені. Звідси випливає, що, беручи участь в боротьбі за владу, будь - яка політична партія об’єктивно вимушена звертатись до якомога більшої частини суспільства, поєднуючи в своїх програмних документах інтереси різних суспільних груп. Врешті, цей процес дійшов до спроби політичних партій відобразити інтереси всього суспільства. Саме з середини століття багато політичних партій Західної Європи стали претендувати на статус загальнонародних. А першою такою себе проголосила Соціал - демократична партія Німеччини ще 1959 року. Важливою функцією політичної партії є також соціальна інтеграція, тобто здатність партії планувати та здійснювати власну діяльність так, щоб це вело до суспільної злагоди. Така функція політичної партії виступає як сам собою зрозумілий стан речей в суспільстві, яке характеризується соціальною стабільністю. Це стосується суспільств з високим рівнем розвитку політичної культури як народу, так і влади. Тому для них дана функція політичних партій здається малопомітною. Але актуальність суспільної інтеграції стає дуже добре помітною для країн, що стають на шлях демократичного розвитку. Адже саме в перехідний період до демократії можливе нецивілізоване зіткнення інтересів різних груп суспільства, яке зазнає швидкої диференціації внаслідок реформ. Партії ж як виразники інтересів таких суспільних груп, можуть скопіювати конфлікт інтересів, що дуже небезпечно для суспільства. Заради справедливості потрібно підкреслити, що і в країнах розвинутої демократії є політичні сили, діяльність яких нерідко веде до дезінтеграції суспільства. Під такою функцією партії як політична соціалізація потрібно розуміти процес залучення індивіда в політичне життя суспільства. Партія сприяє процесу одержання людиною політичних знань, навиків, уміння аналізувати явища політичного життя. Партія також залучає громадянина до активної політичної діяльності, якщо це відповідає його потребам та інтересам. В цьому випадку людина навчається конкретних навиків поведінки в сфері політиці. Не потрібно доводити того, наскільки це важливо 130 для суспільства, адже тут роль політичної партії дуже велика. Від її впливу на людей залежить та стабільність, про яку йшла мова раніше. Найважливішою з функцій політичної партії, що відносять до другої групи, є боротьба за владу. Будь - яка політична партія і створюється для того, щоб боротися за політичну та державну владу. Бо лише так можна в сучасному суспільстві відобразити інтереси певного угрупування. Історія людської цивілізації рясніє прикладами найрізноманітних способів завоювання влади лідерами, групами, класами тощо. Сучасний її етап характеризується тим, що державна влада завойовується, в основному, парламентським шляхом, хоч існують так звані авангардні партії, що прагнуть до захоплення та утримування влади іншими шляхами. Що ж стосується політичної влади, то тут боротьба за неї обмежується лише виборчою системою. Кожна сучасна партія використовує ідеологічний вплив на суспільство, засоби масової інформації тощо. Для завоювання влади політична партія повинна мати відповідні кадри. Ця функція є дуже важливою для партії. Її зміст полягає в рекрутуванні (знаходженні), підготовці виконавців програмних цілей партії. Вона підбирає та висуває кадри як для самої себе, так і для інших інституцій, які входять в політичну систему суспільства: держави, громадських організацій. Такі завдання виконують практично всі політичні партії, за винятком деяких. Суттєвою функцією політичної партії є також розробка і здійснення політичного курсу. Відображаючи інтереси певної частини суспільства, партія виробляє відповідну ідеологію і, виходячи з неї, розробляє програму дій на певний період. Практична реалізація цієї програми залежить від того, яке місце займає партія в системі, насамперед, державної влади: є вона правлячою чи опозиційною. Отже, ми розглянули основні функції політичної партії. Можуть бути і інші. Все залежить від конкретних умов розвитку політичної ситуації в суспільстві. Серед великої різноманітності сучасних політичних партій вчені роблять спробу знайти певні критерії з метою їх 131 систематизації. В літературі таких класифікацій безліч. Звернемось до однією з них. Політичні партії поділяються: 1) за класовою ознакою: буржуазні, пролетарські, напівпролетарські, селянські тощо; 2) за політико - ідеологічною ознакою: радикальні, реформістські, консервативні, ліберальні, соціал - демократичні, комуністичні, революційно - демократичні і т.д.; 3) за структурою та режимом функціонування: воєнізовані, кадрові, масові, авторитарні, демократичні, тоталітарні тощо; 4) за місцем та способом функціонування в політичній системі суспільства: панівні, керівні, опозиційні, легальні, нелегальні; 5) за соціальним спрямуванням та розташуванням серед політичних сил суспільства: праві, ліві, центриські. Політичні партії можна класифікувати і за іншими критеріями, скажімо, як полярні. Розглянемо деякі з них. Масові та кадрові. Перші багаточисленні, існують, в основному, за рахунок членських внесків, передбачають тісний зв’язок між своїми членами, функціонують постійно. Другі навпаки – малочисленні, не мають постійного джерела існування у вигляді членських внесків. Кадрові партії збираються лише в період передвиборчих компаній. Такі партії не реєструють своїх членів, мають рихлу організаційну структуру. Основна функція таких партій – відбір і просування кадрів у державні органи, тому лідери таких партій, як правило, є членами (головами) парламентських фракцій. Натомість масові партії мають чітку структуру, основна функція цих партій - це ідеологічна та виховна. Керівництво такої партії не завжди прагне до парламентської діяльності, а владу бажає завоювати не лише парламентськими методами. Прикладом кадрових партій є партії в США ( республіканська та демократична ), в Англії (консервативна та лейбористська) та в інших країнах. Масові партії найчастіше – партії низів та середніх верств суспільства – соціалістичні, робітничі тощо. 132 Існують партії представницькі та мобілізуючі. Основна відмінність цих партій полягає в механізмах взаємодії з тією суспільною групою, інтереси якої вони відображають. Представницькі партії лише відображають інтереси певної групи суспільства і змінюють свої програмні положення відповідно із зміною таких інтересів. Мобілізуючі ж політичні партії діють навпаки, а саме, відображаючи інтереси певних суспільних груп, вони нав’язують відповідну ідеологію цим групам навіть тоді, коли об’єктивно інтереси останніх змінились. Такі партії дуже активні в агітації, пропаганді та контрпропоганді, тоді як для представницьких важливо, в цілому, відображати інтереси своєї суспільної бази. Для ілюстрації представницької партії звернемось до короткої характеристики однієї з партій європейської соціал - демократії – Соціал - демократичної робітничої партії Швеції. Створена вона 1889 року на широкій базі профспілкового руху, орієнтуючись одночасно на марксизм і німецьку соціал - демократію. Ця ідеологічна дилема була вирішена розколом партії в х роках, коли під впливом революції в Росії від СДРПШ відокремилась Комуністична партія Швеції. Соціал - демократична партія Швеції починає з кількості 3 тисячі членів, зараз вона нараховує біля 600 тисяч. Вперше її представник добився місця в парламенті Швеції (рикстагу ) 1896 року, а вже з 1917 року ця партія увійшла в уряд на правах молодшого партнера ліберальної партії. Далі авторитет СДРПШ постійно зростає і, починаючи з 1936 року з деякими перервами, ця партія є правлячою в Швеції. СДРПШ побудована за територіальним принципом у відповідності до адміністративного поділу країни. Вищим її органом є з’їзд, який скликається один разв три роки ( як правило, за рік до парламентських виборів). Він обирає Правління, Виконком, Голову і Секретаря партії. Коли СДРПШ є правлячою, її лідер одночасно є главою уряду. Успіх Соціал - демократичної робітничої партії Швеції зумовлений цілим рядом причин. Насамперед, її програмним цілям. Серед них – орієнтація на виключно парламентські методи боротьби за владу, активне і широке відстоювання інтересів 133 народу, в першу чергу, профспілок, толерантне ставлення до приватної власності та спроба максимально використати її переваги в інтересах всього суспільства. Практично у всіх основних програмних документах цієї партії (1897, 1944, 1960, 1975, 1989 рр.) проголошувалось прагнення партії до забезпечення свободи, рівності громадян, їх людської гідності, гуманності. СДРПШ постійно заявляє і практично реалізує ідеї повної зайнятості, розширення виробництва, соціального забезпечення, економічної та політичної демократії. Наприклад, в “Програмі нашого часу (1960 р) говориться, що така політика відповідає інтересам як трудящих, так і підприємців. А ставлення СДРПШ до останніх буде визначатися в залежності від економічних критеріїв виробничої ефективності, а також у зв’язку з дотриманням підприємцями міри відповідальності перед трудящими та державою. В свою чергу держава не буде замахуватись направо приватної власності, а звертатиме увагу на питання економічної демократії для того, щоб надати всьому народові можливості впливати на прийняття рішень в галузі економіки. Таким чином, основною ціллю економічної політики Соціал - демократичної робітничої партії Швеції є вдосконалення соціальної сфери. На досягнення цієї мети спрямовані ряд законів уряду країни: про загальне страхування, про підвищення пенсій, про програму житлового будівництва тощо. Діяльність СДРПШ досить відома на європейському континенті, її успіхи визнані у всьому світі. Партія дала світовому соціал - деморкатичному рухові чимало відомих політиків: Я. Брайтнінга, У. Пальме, І. Карлсона та інших. В останні роки СДРПШ дещо втратила свої позиції, однак в цілому зберігає високий авторитет в шведському суспільстві. Багато дослідників вирізняють партії демократичні і тоталітарні. Першим з них притаманні відсутність чіткої регламентації стосунків у партій, дозвіл партійних фракцій, визнання конкуренції між партіями в боротьбі за владу та цивілізованих правил такої конкуренції. Демократичні партії недирективні, не прагнуть до повалення існуючого суспільного ладу антиконстуційними методами. В тоталітарних партіях існує строга регламентація стосунків між членами партії (наприклад, 134 обов’язкова форма звернення в фашистській партії часів Гітлера), сувора дисципліна (наприклад, важливість ієрархії в колишній КПРС), відсутність фракції та опозиції, а відтак відсутність більшості і меншості як проблеми. Тоталітарні партії, як правило, заідеологізовані, прагнуть до повного підкорення собі держави як органу управління країною. Це партії директивного характеру. До демократичних партій можна віднести Ліберально- демократичну партію Японії, одну з унікальних в сучасній світовій політиці партії. Створена вона 1955 року в результаті об’єднання Ліберальної і Демократичної партій, і з тих пір знаходилась при владі до останнього часу. Програма орієнтує партію на захист приватної власності і свободи підприємництва. Одночасно висуваються ідеї парламентської демократії, де ЛДПЯ трактується як “загальнонародна партія”. Особливу увагу вона приділяє можливостям держави у регулюванні економічної політики. Вищий орган партії – щорічний з’їзд, який носить формальний характер і скликається для затвердження рішень парламенту, оскільки його депутати від ЛДПЯ користуються в ній привілеями: їх рішення фактично є директивою для діяльності партії. Для поточних справ партії її голова призначає Генерального секретаря. Структура ЛДПЯ територіальна – в префектурах діють федерації партії. Сьогодні ЛДПЯ нараховує більше 3 млн. членів партії, вступ до неї формальний. Серед причин тривалого панування Ліберально- демократичної партії Японії – відсутність довгий час серйозної опозиції завдяки організаційній побудові. Крім того, потрібно сказати і про досить високу гнучкість її ідеології, яка, по-перше, грунтується на ідеях прагматизму, а подруге, здатна швидко адаптуватися до зміни політичної кон’юнктури. Друге забезпечується наявністю фракцій в партії, що дозволяє її перебувати у фокусі інтересів різних політичних сил Японії. Такі якості ЛДПЯ дозволили її з часом розширити свою електоральну базу і, зберігаючи голоси сільських виборців, завоювати певну підтримку і в містах. В останні роки ЛДПЯ потрясають політичні негаразди. Насамперед, це проявилось в розвитку повної свободи егоїстичних 135 устремлінь партійної еліти в силу відсутності дієвого контролю за нею як з боку партійних мастак держави, а також і опозиції. Інтенсивно скорочується число тих парламентаріїв, які стали депутатами ще з часів створення партії. Наприклад, 1990 року їх залишилось всього 10 з 228. Багато шкоди партії принесла практика “успадкування” депутатських мандатів синами, братами, зятями тощо. Спираючись на групи підтримки, “спадкоємці” легко проходять в парламент, не маючи достатнього досвіду і політичної волі впоратися з сучасними проблемами державного життя. Як відзначають японські спеціалісти, система “успадкування” виховує в депутатах другого покоління” інертність і нездатність реагувати на швидкі зміни, бо вони виросли в тепличних умовах і нездатні долати кризові ситуації. Це призвело до відсутності в партії яскравих особистостей. І як наслідок – ЛДПЯ втратила владу кілька років назад на парламентських виборах, поступившись нею об’єднаній опозиції. Нерідко партії поділяють на авангардні та парламентські. Суттєві відмінності цих партій полягають в методах їх діяльності, особливо що стосується завоювання державної влади. Прикладів авангардних партій в сучасному світі небагато, але є (колишні правлячі партії в країнах Східної Європи, колишня КПРС, правлячі сьогодні партії в Іраку, Північній Кореї тощо). Це партії, які прагнуть державної влади будь - якими шляхами, включаючи і позапарламентські. Одночасно вони претендують на роль передової частини суспільства. Парламентські партії, навпаки, визнають лише законні методи завоювання державної влади, атому претендують на роль авангарда суспільства тільки в тому разі, якщо в процесі виборів завоювали державну владу. Закінчуючи питання про сучасні політичні партії, звернемось коротко до нашої країни. В Україні партійна система знаходиться лише в зародковому стані. Слабкість політичних партій пояснюється не лише коротким терміном розвитку багатопартійності в нашій країні, а і відвертим небажанням державної влади (особливо законодавчої) стимулювати цей процес. Відзначу також і те, що політичні партії України формуються за умов стійкого їх несприйняття громадською думкою. Тому про впливовість абсолютної більшості з них 136 (сьогодні їх в Україні – за кілька десятків) на політичні події в суспільстві можна говорити з певною долею умовності. Серед них найбільш відомими зараз є Комуністична партія України, Народний рух України, Соціалістична партія України, Християнсько-демократична партія Україні, Демократична партія України, Українська республіканська партія, Соціал - демократична партія України (об’єднана), Народно - Демократична партія, Партія Зелених України. Тепер перейдемо до характеристики партійних систем. Вони виступають важливим показником розвитку політичного плюралізму в суспільстві. Формальна чи фактична багатопартійність багато що може сказати про сутність громадянського суспільства в країні, про те, як контролюється державна влада з боку народу, наскільки цей контроль дієвий тощо. Відомий на Заході політолог Дж. Сарторі поділяє всі партійні системи на однопартійні та багатопартійні, причому всього налічує сім варіантів: політичну систему з однією партією; політичну систему з партією - гегемоном політичну систему з переважаючою партією; двопартійну систему політичну систему обмеженого партійного плюралізму; політичну систему крайнього партійного плюралізму; атомізовану партійну систему. Тут потрібно врахувати і те, скільки партій функціонує в суспільстві, і те, скільки партій фактично причетні до поділу державної влади. Політична система з однією партією є класичною однопартійною. Ця система передбачає існування лише однієї політичної партії, яка утримує державну владу. В суспільстві панує єдина ідеологія, нерідко заборонені всі види політичної та ідеологічної опозиції. Швидше за все це країни з тоталітарними або авторитарними (зокрема диктаторським) політичним режимами (колишні СРСР, Монголія, сучасні Ірак, Куба тощо). Іншим варіантом однопартійної системи є політична система з партією - гегемоном. Вона дозволяє існування багатьох політичних партій, але панівною є одна, причому і фактично, і навіть юридично. Це суспільство бутафорської багатопартійності, де всі непануючі партії виступають або в ролі апологетів 137 існуючого режиму, або крайньої обмеженої опозиції. Такі партійні системи функціонували довгий час в Польщі, Східній Німеччині. Третя модель однопартійної системи – політична система з переважаючою політичною партією. Це достатньо демократична система, яка передбачає багато політичних партій, дозволяє політичний та ідеологічний плюралізм, розробляє цивілізовані (парламентські, в цілому) правила боротьби за державну владу та інше. Однак владу довгий час утримує якась одна партія. Для прикладу наведемо Японію (Ліберально - демократична партія), Індію (Індійський національний конгрес). Моделі багатопартійної системи умовно модифікуються на дві частини: нестабільні та стабільні. До першої відносять партійну систему крайнього поляризованого плюралізму. Така система існує в країнах з досить високим рівнем антагоністичних політичних відносин. При цьому функціонують так звані антисистемні партії, тобто такі, що виступають проти існуючого суспільного ладу. Крім того, партійна система крайнього поляризованого плюралізму характеризується односторонньою та двосторонньою опозицією, а відповідно центристським становищем однієї або кількох партій, які утримують владу. Важливим є також і те, що ця партійна система існує в умовах так званих безвідповідальних опозицій, тобто таких політичних сил, які відкрито виступають за зміну соціально - економічного та політичної ладу в країні. Найчастіше такі партійні системи виникають в період початкового етапу будівництва реальної багатопартійності, з переходом від класичної однопартійної системи до політичного лібералізму. Сьогодні такий стан політичних процесів можна спостерігати в країнах СНД. За певних умов система крайнього поляризованого плюралізму може перетворитися в другу модель нестабільної політичної системи – партійну систему “атомізованого” характеру. В цьому випадку, як правило, порушується природна логіка виникнення багатопартійної системи. Мається на увазі, зокрема, та ситуація, коли спостерігається випередження політичних змін відносно економічних. В процесі такого розвитку за відсутності економічних основ громадянського суспільства політичні партії народжуються не в результаті еволюційної диференціації 138 суспільства, а спонтанно і тому відображають свої вузькогрупові інтереси. Кількість партій досягає певної межі, за якою їх значення для суспільства стає мінімальним. Стабільні демократичні політичні системи характеризують дві моделі багатопартійності: система помірного політичного плюралізму та двопартійна політична система. Головними рисами помірного, обмеженого політичного плюралізму є відсутність антисистемних партій, двосторонньої опозиції, орієнтація всіх партій на участь в парламенті та уряді. Така модель найбільш поширена в країнах розвинутої західної демократії Німеччина, Італія, Іспанія, Швеція тощо. Другою моделлю стабільних партійних систем є двопартійна політична система. Насамперед, потрібно пояснити, що даний термін має не юридичний зміст, а політичний. Тому функціонування двопартійної системи не означає відсутності інших політичних партій, чи того, що вони, наприклад, заборонені. Бо це було б таким самим порушенням демократії, як і в тому випадку, коли дозволяється тільки одна партія. Отже, при цій системі інші партії також функціонують, але владу по черзі здійснюють дві найбільш авторитетні та дійові партії. Двопартійна система склалася історично в тих країнах (США, Англія), де партії з самого початку своєї діяльності стали настільки впливовими, що не потребували коаліції, партійних блоків і т.д. Це дало їм можливість об’єднувати навколо своїх програм абсолютну частину електорату. Загальна логіка розвитку партійних систем в світі – від однопартійних до поляризованих і від них до політичних систем двопартійних або моделей помірного, обмеженого політичного плюралізму. Цей процес поступовий, довгий, залежить від багатьох факторів внутрішнього і зовнішнього життя сучасних країн. Однак саме з ним пов’язане зростання ефективності політичного управління суспільством в ст. |