В.І. Муляр політологія курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Житомир
 Скачать 1.3 Mb.
|
|
3 ЖИТОМИРСЬКИЙ ІНЖЕНЕРНО - ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ В.І. Муляр ПОЛІТОЛОГІЯ Курс лекцій Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Житомир 1999 4 ББК 66.01 я 73 М 90 Муляр В.І. М 90 Політологія. Курс лекцій. - Житомир ЖІТІ, 1999. – 214 с. В навчальному посібнику систематизовані базові знання про політику як важливу і невід’ємну галузь життя суспільства. Розглядається природа політичного, механізми її розгортання в контексті цілісного функціонування суспільних процесів. Для студентів вищих навчальних закладів Рецензенти: Швидак ОМ, доктор історичних наук, професор; Заглада О.А., кандидат філософських наук, доцент. ББК 66.01 я 73 ISBN 5 - 7763 - 1786 - х © В.І. Муляр, 199 5 МУЛЯР Володимир Ілліч – доктор філософських наук, завідувач кафедри гуманітарних наук Житомирського інженерно - технологічного інституту. Відмінник освіти України. Народився 1954 року на Житомирщині. Закінчив філософський факультет і аспірантуру Національного університету імені Тараса Шевченка. Наукова діяльність зосереджена в сфері методологічних, соціально - філософських та філософсько - культурологічних проблем особистості, її становлення та самореалізації, а також соціально - політичних проблем суспільства перехідного періоду. Основні праці: “Загальна політологія. Курс лекцій” (1994); “Самореалізація особистості як соціальна проблема /філософсько - культурологічний аналіз/” (1997); “Людина в сфері гуманітарного пізнання” (1998), у співавторстві та ін. 6 ПЕРЕДМОВА Протягом останнього десятиріччя відбувається процес становлення політології – нової для нашого суспільства наукової та навчальної дисципліни. Актуалізація політичного знання – необхідна сьогодні як умова і чинник розгортання нових тенденцій в сучасному українському суспільстві, так і органічна частина гуманітарної освіти. І це закономірно. Так завжди буває там і тоді, де і коли будь - який суспільний організм набуває трансформаційних процесів, змінює одні, багато в чому застарілі, атому неефективні духовно - культурні, державницько - політичні та соціально - економічні засади власного функціонування і створює інші, такі, що відповідають вимогам часу. Саме такі процеси переживає сучасний український соціум. Відродження нації – так охарактеризував основну тенденцію розгортання українства на початку нашого століття один з провідників української ідеї Володимир Винниченко. Відродження нації – так можна охарактеризувати основний зміст процесів, які проходять в Україні і сьогодні, в кінці ХХ століття. Україна стала на шлях державної незалежності, самоусвідомлення і самореалізації як цілісної окремішності. Історія ж свідчить, що досягнення цієї мети неможливе без створення політичної, державницької нації, без формування серед громадян відповідної політичної культури. Однак історія говорить і про те, що створення твердого державницького грунту у суспільстві – це тривалий і досить важкий шлях. Перетворення «населення» в народ, націю в будь - якій країні вимагало від неї значних зусиль, поступовості в досягненні мети, послідовності і наполегливості. З іншого боку, сучасні перехідні суспільства неминуче відчувають потребу в 7 точних, не обтяжених однобічним ідеологічним тлом, знаннях про сутність політичного, механізми його розгортання, форми і методи організаційно - управлінської діяльності держави та інших суб’єктів політичного життя. І тут роль політології як системи знань про галузь політичного функціонування суспільства важко переоцінити. Потреба в ній в сучасному українському суспільстві – це відгук на ті зміни, що відбуваються в нашій країні. Курс лекцій, що пропонується, написаний на основі книги “Загальна політологія. Курс лекцій”, яка була схвалена Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів і вийшла друком 1994 року. Час, що минув, а також динамічний характер розгортання політичних процесів в сучасному світі в цілому та Україні, зокрема, сприяли критичному і глибокому переосмисленні автором багатьох проблем політичного. Залучений новий науковий матеріал, подана якісно інша інтерпретація цілого ряду явищ політичного. Це стосується, зокрема, обгрунтування сутності політичної сфери життя суспільства і призначення політики, розкриття влади як соціального явища і основного знаряддя ефективної організаційно - управлінської діяльності суб’єктів політики, осмислення феномену конституції. Цілий ряд лекцій суттєвого доповнено. В цілому даний курс лекцій можна умовно поділити натри розділи: вступні, теоретичний і практичний. При цьому другий розділ передбачає аналіз основних категорій політології, які логічно, як уявляється, випливають одна з одної та дають можливість цілісного розкриття як сутності політичного, так і динаміки її саморозгортання (влада, політична система, політичний режим, держава, партійна структура, політична культура, політична соціалізація). Третій ж розділ в цілому розкриває сучасні соціально - політичні доктрини, моделі політичного розвитку та соціально - політичні перспективи сучасного світу. 8 ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТОЛОГІЇ 1. СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ. 2. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА. 3. ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ. Основні поняття і терміни: політика, влада, поділ праці, організаційно - управлінська діяльність, держава, предмет політології, об’єкт політології, метод. Виклад цієї теми повинен передбачати постановку цілого ряду питань і відповідей на них. Насамперед того, що таке політика, політичне життя, політичний процес, політична діяльність тощо? Що таке політичне взагалі? Яке походження політичного, в чому його соціальне призначення, специфіка функціонування? Хто є суб’єктом політики? Чи є межі політичного і які вони Звернемось до розгляду цих та інших питань. Важко знайти людину, яка не знала б терміну “політика”, “політичне”. Як суспільне явище політика настільки глибоко закорінена в нашому житті, що уявляти останнє без політики неможливо. Люди зустрічаються, спілкуються між собою, спорять про найрізноманітніші проблеми суспільного життя (в тому числі і політичного), висловлюючи при цьому не тільки неоднакові судження про політичне, але й часто зовсім протилежні. І цене випадково, адже політика за самою своєю природою надзвичайно різноманітна, оскільки “має справу” практично добудь- якої сфери життя людей. Ця різнобічність політичного і проявляється в процесі її осмислення. Причому як на рівні буденної свідомості, так і на рівні теоретичної. В сучасній політології існує безліч підходів до визначення сутності явища політичного. Так, наприклад, М. Вебер стверджував, що політика у звичайній інтерпретації означає всі види діяльності по самостійному керівництву (Див Вебер М. Избранные произведения. - МС. Цілий ряд 9 західних авторів настільки абсолютизують важливість політики для життя суспільства, що прямо ототожнюють її з усім різноманіттям соціальної активності людей. Відомий російський дослідник американської політології К. Гаджієв вважав, що коли мову ведуть про “світ політичного”, то мають на увазі особливу сферу життєдіяльності людей, пов’язану з владними відносинами, з державою і державним устроєм, інститутами, принципами, нормами функціювання, дії яких покликані гарантувати життєдіяльність тієї чи іншої спільності людей, реалізацію їх загальної волі, інтересів і потреб (К. Гаджиев. Опыт введения в политологию // Полис. – 1992. - № 1-2. - СУ філософському енциклопедичному словнику політика трактується як сфера діяльності, повязана з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, втримання і використання державної влади. Отже, політика, політичне, як видно навіть з такого короткого опису, є дуже багатозначним поняттям і навіть самостійною проблемою для політичної науки. Прообразом сучасних термінів “політика”, “політичне” є “політія” або “політейя” – термін, що виник в давньогрецьких містах – державах і вживався в дослідженнях Платона та Арістотеля. Сьогодні цей термін трактується по-різному, але можна сказати, що в цілому древні позначали ним два взаємопов’язані явища тогочасного суспільного життя. Одним з них була держава як особливий орган управління суспільством і повязана з нею суспільна діяльність. Іншим явищем був поліс як форма спільного життя древніх греків, яка давала можливість за рахунок певної організації оптимізувати взаємовідносини всередині такої спільності. Це, як правило, проявлялось на рівні міст – держав. Тепер подивимось на це питання з іншого боку, а саме, під кутом зору походження політики, політичного як такого. В своїй праці Держава Платон відзначає, що однією з найсуттєвіших причин виникнення держави є ускладнення людських потреб і необхідність у зв’язку з цим суспільного поділу праці. В результаті цього відносно самостійними стають матеріальна, духовна і організаційно - управлінська діяльність людей. Тепер кожна з них 10 не може здійснюватись всіма членами суспільства, як це було раніше. Постійний процес ускладнення людських потреб вимагає того, щоб як матеріальною, так і духовною, так і організаційно - управлінською діяльністю займалися окремі групи людей, які б це робили не випадково, а систематично, певною мірою на професійній основі. Що стосується організаційно - управлінської діяльності, то для її здійснення в контексті вищезазначеного потрібна окрема група людей, яка має, в першу чергу, організаторські здібності та відповідні повноваження. Вона здійснює загальне керівництво суспільством в тих же межах, в яких це робилось колись цілим первісним колективом. Це означає, що та сума владних повноважень на управління суспільними процесами, яка колись належала всім членам суспільства в цілому, тепер переходить до окремої групи людей. Відбувається своєрідна концентрація влади, яка тепер уособлюється спеціальним органом – державою. Таким чином, політика, політичне з самого початку є відображенням організаційно - управлінських та владних відносин в суспільстві, які інституюються, насамперед, в державі. Тому не випадково більшість дослідників політичного, розкриваючи його зміст, акцентуючи увагу при цьому на владі чи державі як ключовому його елементові. Так, Т. Парсонс підкреслював, що влада як узагальнений засіб мобілізації обов’язків сприяння колективному функціюванню грає таку ж роль в політичних системах, як гроші в економічних (Див Американская социология перспективы, проблемы, методы. - МС. Г. Лассуел вважав, що політику необхідно розуміти як певну діяльність, яка спрямована на поділ влади. Отже, політика, політичне – це явище суспільного життя, пов’язане з діяльністю, насамперед, держави як інституційного уособлення влади. Тут потрібно зробити деяке уточнення. Може скластися враження, що дане розуміння політичного не відповідає логіці Платона про походження держави. Остання формується з необхідності ефективної організації і управління суспільством за умов суттєвого ускладнення людських потреб та пов’язаної з цим інтенсивної диференціації суспільної структури. Значить, кінцева суть і ціль політики знаходиться саме в питанні ефективності організаційно-управлінської діяльності. Разом з тим, потрібно 11 мати на увазі, що основним засобом такої діяльності є влада. А вона як сильнодіючий стимул людської поведінки стає самодостатнім політичним явищем, замикаючи на собі діяльність суб’єктів політики. Таким чином, питання ефективності управління суспільством може набирати відносного характеру і адекватно вирішуватись лише при певних умовах. Наприклад, тоді, коли є чіткі і жорсткі механізми контролю за діяльністю владних структур. Як суспільне явище, політика дуже суперечлива. Це пояснюється тим, що вона досить складна в своїх проявах. Наприклад, політикою є і матеріальна політична діяльність, і духовна. Нерідко вони не тільки не відповідають одна одній, але й прямо взаємозаперечуються. Бо, скажімо, жодна політична програма не може абсолютно точно спрогнозувати майбутній розвиток подій в країні, за кордоном. Крім того, в політиці діють найрізноманітніші класові, групові, національні, індивідуальні інтереси, взаємодію яких також важко передбачити далеко наперед. Суперечливість політичного проявляється і в тому, що воно включає, наприклад, продумані кроки, маневри, лавіювання. Політика нерідко вимагає від свого суб’єкта іти на компроміси, відступи, угоди для досягнення поставлених цілей. Вона передбачає також і вміння обійти небезпеку, відповісти натискові. Історія свідчить про те, що політична діяльність лідера держави чи іншого політичного інституту зумовлює цілий ряд його особистих якостей: мудрість, компетентність, знання психології народу, високу культуру спілкування з іншими, чесність, особисту мужність та інші. Разом з тим, діяльність політика нерідко повязана з такими його якостями як хитрість, обман, загравання з народом, підлесливість тощо. Це зумовлено тими суспільними, зокрема, політичними умовами, в яких відбувається боротьба за владу. Особливо, якщо остання здійснюється приховано, за зачиненими дверима”. Як одна із сфер суспільного життя, політика функціонує у взаємодії з іншими сферами. Наприклад, з економічною. Політика є концентрованим відображенням економіки, це так. Вона не може бути гуманнішою ніж економічна система. Однак, і 12 економічний розвиток суспільства багато в чому залежить від характеру політичної влади. Якщо політика претендує на роль єдиного знавця законів суспільного розвитку – страждає економіка. Зрештою, це відбивається на темпах її розвитку, рівні життя всього народу. Так було в нашому суспільстві кілька десятиріч. Так буває нерідко при пануванні в країні однієї ідеології, політичної сили, монопольної влади. Зв’язки політики та економіки двосторонні. Криза економічного розвитку, як правило, призводить до соціального невдоволення в суспільстві, до необхідності зміни суб’єктів політичної влади, а то і до зміни самого характеру, механізмів функціювання державної влади. Такі постійні колізії економіки та політики вимагають їх оптимальної взаємодії. Сучасні розвинуті держави світу відпрацьовують цілу систему механізмів, яка дозволяє вчасно “знімати” назріваючі суперечності в суспільстві. Це і політична демократія, і свобода виробництва поряд з перерозподілом результатів виробництва за рахунок гнучкої податкової політики, і інше. Політика, безумовно, повязана з правом. Здебільшого політична влада намагається оформити себе юридично. В цьому випадку право виступає як продовження політичних процесів у суспільстві. Тому воно не може не відповідати в своїх основах сутності політичного режиму. Тиран при владі не може втілювати в життя свого народу справедливе, демократичне законодавство, бо це буде суперечити самій сутності його правління. Однак взаємозв’язок політики та права полягає також в тому, що перша “вагітна” другим. Особливо це стосується сучасних країн, які живуть принципами конституціоналізму, де панує правова держава. Політик, лідер не може вийти за межі того права, яке визначає його функції, не змінивши відповідної статті конституції. Важливими внутрішніми факторами політичного є також мораль, соціальна структура суспільства, соціально-психологічні характеристики народу та інші. Серед зовнішніх особливе місце посідають географічні умови країни. Як правило, в політичних процесах задіяна велика кількість учасників. Їх називають суб’єктами політики – носіями предметно-практичної діяльності та пізнання в сфері політичного. 13 Насамперед, це держава та її гілки – законодавча, виконавча, судова. В більшості сучасних країн суб’єктами політичного виступають політичні партії, громадські організації, масові політичні рухи. Суб’єктом політики може бути суспільство в цілому або його значна частина. Нерідко вагому роль в політичних процесах відіграють певні групи людей, окремі політичні лідери тощо. Для одних з них політична діяльність є професійною (діячі політичних, громадських організацій, вчені – політологи, незалежні експерти та ін.), для інших – лише тимчасово професійною (наприклад, для обраних до законодавчих, представницьких органів влади). Громадянське суспільство відноситься до такого суб’єкта політики, для якого політична діяльність не є професійною. Воно залучається до політичних процесів або відчужується від них завдяки певним обставинам. Отже, політика, політичне в цілому в своїй сутності є поєднанням двох взаємопов’язаних і дуже важливих сторін життя суспільства. За своєю природою – це організаційно - управлінська діяльність людей по загальному керівництву і організації суспільними процесами. З іншого боку, політика, політичне – це сфера владних відносин у суспільстві, які неминуче актуалізуються в процесі такого керівництва та організації. Завдяки цьому політичне пронизує собою всі галузі життєдіяльності суспільного організму, виступаючи стержневим елементом і найважливішим показником рівня упорядкованості, організованості суспільства в цілому. Разом з тим, політика у своєму розвинутому вигляді не є якоюсь аморфною діяльністю людей. Вона вирізняється як самостійна галузь суспільного життя, в рамках якої протягом століть сформувались певні відносини (політичні відносини), інститути (політичні інститути - держава з її складною структурою, політичні організації тощо), символіка та інше. Друге питання почнемо з характеристики політології та її предмета. Політологія - це наука про політику, її об’єктом виступає все те, що відноситься до прояву політичного. Можна говорити про кілька основних зрізів об’єкта політичної науки. Перший, найчуттєвіший об’єкт уваги політології – діяльність суб’єктів політичного життя суспільства. Мова іде про державу в цілому, її структурні елементи. Так, політологія піддає аналізу 14 діяльність законодавчої влади (парламенту, виконавчої (уряду, президентських структур, в деяких країнах, монархічних інституцій), судової. В поле зору політології як науки потрапляють і інші учасники політичного життя – політичні партії, громадські організації, політичні лідери тощо. Другий зріз об’єкта політології - це політичні відносини. Це відносини між суб’єктами політичного життя з приводу організації та управління суспільними процесами, а також з приводу влади як найважливішого їх засобу. Наприклад, це відносини між гілками державної влади (законодавчою, виконавчою, судовою, між державою, з одного боку, та іншими учасниками політики – політичними партіями, громадськими організаціями, нерідко, засобами масової інформації. Політологія вивчає також відносини між політичними партіями, державами. Об’єктом політології є також відносини між політичними структурами та громадянами. Об’єктом політичної науки є політичні ідеї, теорії, доктрини. Ця наука піддає аналізові, наприклад, ідею поділу влад, теорію консерватизму або лібералізму. Вона обгрунтовує, скажімо, принципи побудови демократичного суспільства, головні процедури його функціонування. Узагальнюючи сказане вище, підкреслимо, що універсальним, кінцевим, таким, що проявляється в будь - якому явищі політики об’єктом політології є влада. Коротко можна сказати, що політологія вивчає владу. Разом з тим, глибинним об’єктом політології, є проблема ефективного управління і організації суспільними процесами. Звичайно, політологія досліджує політику не тільки з метою описати останню. В найрізноманітніших політичних подіях, процесах, в діяльності суб’єктів політичного вона намагається вирізнити найбільш суттєве, таке, що повторюється в своїх основних рисах, незалежно від того, де означені процеси відбуваються. Політична наука прагне до розкриття взаємозалежностей певних політичних явищ. Тому можна сказати, що її предметом є закони, закономірності розгортання політичного. Враховуючи ж нате, що ключовим питанням політики є влада, варто відзначити, що політологія є наукою про владу, основні закони і тенденції прояву владних відносин в суспільстві. 15 Одночасно це - наука про закономірності та механізми ефективного управління та організації суспільними процесами в цілому. Перші елементи політичної науки в Європі з’являються вже в часи стародавніх Греції та Риму в творах Платона, Арістотеля, Ціцерона. Саме їм належать глибокі за змістом висловлювання щодо сутності та функціювання держави, політики, державної влади. Вже тоді з’явилась одна з перших праць (Держава Платона, яку можна віднести вряд політологічних. Варто сказати і про роботу Арістотеля “Політика”. Так були закладені підвалини майбутньої науки. Потім в історії західноєвропейської політичної думки були такі імена як Августин, Ф. Аквінський, М. Падуанський, Ж. Боден, Н. Макіавеллі, Дж. Локк, Т. Гоббс і багато інших. Однак процес виокремлення науки про політику як самостійної дисципліни, з власним понятійним апаратом і методологічним забезпеченням відбувався поряд з процесом формування основ громадянського суспільства в ХІХ столітті. Саме тоді, наприклад, в Німеччині з’являється перша правова школа, яка ставила за спеціальну мету вивчення держави. В США остаточне оформлення політології як науки припадає на 80 - і роки минулого століття, коли керівництво Колумбійського університету прийняло рішення про введення навчального курсу з політології. Тоді ж було вирішено і питання підготовки перших наукових кадрів з відповідної дисципліни. Незабаром політологія вводиться в інших вузах США, а в наш час читається практично в усіх із них. Вже з вищесказаного видно, що світ політики, політичного ніколи не перебуває в ізоляції від інших сфер суспільного життя. Навпаки, політичні процеси інтенсивно взаємопов’язані з життям усього суспільного організму. Як теоретична рефлексія політичного, політологія дуже тісно повязана з науками, які вивчають інші сфери функціонування суспільства. Насамперед, вона повязана з історією, з неї черпає конкретні факти політичного життя, порівнюючи, аналізуючи їх. Свої висновки політологія звіряє з філософією як загальною методологією суспільствознавчих дисциплін. Велику роль в політологічному дослідженні відіграє соціологія, особливо конкретні соціологічні 16 дослідження. Вони дозволяють політологу одержувати важливу емпіричну інформацію. Пояснюючи ті чи інші події політичного життя, особливо на рівні поведінки малих соціальних груп або індивідів, політична наука звертається до психології. Нерідко можна знайти приклади взаємодотичності політологічної науки з біологією, медициною, фізикою та іншими науками. Як і будь - яка наука, політологія в процесі власного розвитку виробила категоріальний апарат та методологічну базу. Однак особливість цієї науки в контексті методології пояснюється тим, що вона як окрема наука існує біля одного століття. Сформувавшись як відносно самостійна наукова і навчальна дисципліна в умовах, коли інші науки про суспільство мали досить довгу історію, політологія використала методологічну базу цих наук. Вона не володіє якоюсь особливою методологією вивчення свого предмета, а користується загалом відомими в науці методами наукового дослідження. Особливе місце серед концептуальних підходів у політології займає позитивізм, одним із засновників якого був французький вчений першої половини ХІХ століття О. Кант. В основі цієї теорії лежить ідея про те, що ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а лише про те, як вони відбуваються. В дослідженні суспільних процесів (в тому числі і політичних) потрібно звертати увагу лишена факти, конкретні події, описуючи їх. Передбачувані ж зв’язки подій, процесів будуть мати наукову вартість тільки тоді, якщо вони будуть доведені емпірично і це можна буде перевірити завдяки спостереженню, анкетуванню, за допомогою інтерв’ю, вивченню документів. Таким чином, позитивізм пропонує розмежовувати факти політичного життя та їх оцінку з боку громадян, суспільних груп, держави, політичної науки. В такому випадку, на його думку, можливо моделювати поведінку суб’єктів політичної діяльності на раціональних засадах. Важливою віхою в становленні політології як науки стало застосування біхевіоризму (з англійської перекладається як поведінка) щодо вивчення та пояснення політичних процесів на рівні малих і середніх соціальних груп. В його основі лежить думка про те, що політичні процеси потрібно вивчати виходячи з 17 характерних особливостей не соціуму, а індивіда. Останній має ряд природних властивостей, які він спрямовує на шляху реалізації потреби влади. Звідси випливає, що завдання політолога – дати точний, реалістичний опис причин та цілей поведінки суб’єкта політичного життя, а також запропонувати орієнтири в його практичній політичній діяльності. Політолог повинен досліджувати не суспільні групи і тенденції їх поведінки, а конкретну мотивацію індивіда, яка спонукала його до певних рішень та дій. Таким чином, біхевіоризм прагне вивчати інтереси громадян як головної пружини політичної поведінки і політичних процесів. Біхевіористський підхід в західній політології зіграв значну роль як в становленні методологічної бази цієї науки, так і в прирості практичного знання про політику. Наприклад, він відкрив можливості дослідити причини досить суттєвої різниці між політичними принципами і конкретними рішеннями, показавши, що між цими взаємопов’язаними, але все ж таки різними станами актуалізації політичного життя лежить досить велика відстань, а перехід від одного з них до другого передбачає складний механізм, де проявляються найрізноманітніші мотиви політичної діяльності. Біхевіоризм виступив проти пошуку визначального впливу якогось одного фактора на поведінку людей і таким чином на політичні відносини в цілому. Позитивізм загалом і біхевіоризм, зокрема, спонукали західну політологію до запозичення цілого ряду емпіричних методів з різних суспільствознавчих дисциплін. Мова іде про спостереження, порівняння, опитування, аналіз документів, інтерв’ю та інші. Одним з перших до них звернувся ще в першій половині ХІХ ст. відомий французький дослідник А. Токвіль. Вивчаючи демократичні системи США і Англії, він застосував нову на той час методику – опитування, інтерв’ю, анкетування. Крім того, Токвіль зробив аналіз багатьох політичних рішень державних органів США. Це дало йому можливість одному з перших в історії створити системне вчення про демократію. Поступово емпіричні методи в політології вдосконалюватись і зараз виступають основним, безпосереднім засобом одержання первинної інформації про політичні процеси в суспільстві. 18 Одним з емпіричних методів є спостереження. Зміст його полягає в тому, що дослідник не втручається в розвиток подій, а вивчає їх, виступаючи як сторонній глядач. Спостереження проводиться як із заданою метою, так і без неї. Відмінність в данному разі полягає в тому, що в першому випадку є певна упередженість дослідника: він вивчає даний політичний процес, маючи попередньо певне уявлення про сутність подібного і висунувши гіпотезу його пояснення. Так, в останні роки існування СРСР політологи мали змогу спостерігати за розвитком подій в цій країні, які уможливлювали різні їх варіанти (“югославський”, “румунський” тощо). Дуже поширеним методом в політології є аналіз. Він може виступати як аналіз політичних подій, здійснюваний на основі спостереження, опитування чи інтерв’ю. Аналіз може також стосуватися, наприклад, вивчення поведінки політичного лідера, стандартних або нестандартних моделей його діяльності. Аналізом виступає і вивчення документів: політичних рішень, актів законодавчої влади, теоретичних статей політичного характеру. Метод аналізу передбачає мислене розчленування об’єкта політологічного дослідження на окремі його частини, елементи з наступним їх вивченням. Наприклад, дослідження стану розвитку сучасної української держави доцільно починати з аналізу її складових: законодавчої влади, виконавчої, судової. Особливою увагою в політологічному аналізові користується мова політичного. Вона, а не тільки політичні події – предмет постійної уваги дослідника - політолога. Полісемічність та синонімічність мови – це проблема, з якою завжди стикалася політична наука. Не випадково така проблема як розуміння зароджується в історії політичної філософії дуже давно. Відомо, що вже Сократ ставив питання про зміст понять. В ХVІІ столітті відомий англійський філософ Ф. Бекон актуалізував проблему розуміння, створивши всеохоплюючий метод індукції. Цей метод, на його думку, дав би можливість виробити в будь - якій науці чітку систему понять і категорій з метою уникнення непорозумінь. Дійсно, в політиці як сфері суспільного життя та в політології як науці про останнє питання термінологічного упорядкування 19 стоїть надзвичайно гостро. Чого варта тільки мова політиків! Нерідко вони говорять одне, а думають і роблять інше. Крім того, вкладаючи в одні й ті ж терміни різний зміст, вони часто - густо дезорієнтують рядового громадянина. Візьмемо, наприклад, термін “авторитарна влада” або “авторитарний режим. Значна частина людей розуміє під ним жорстоку диктатуру, дехто ототожнює її з режимом Сталіна тощо. Насправді ж авторитетною владою характеризувався і режим А. Гітлера, і Сталіна, і Ф. Рузвельта. Але ж вони зовсім різні! Тому що авторитарна влада може мати різний знаковий смисл. Авторитарний режим Й. Сталіна призвів до радянського тоталітаризму, натомість авторитаризм Ф. Рузвельта сприяв піднесенню соціально - економічного становища США і розгортанню політичної демократії. В політології застосовується також системний метод. Він одержав особливу популярність в 60 - 70 - і роки ХХ століття на Заході у зв’язку з певною кризою позитивізму. Останній, як відомо, орієнтує переважно на емпіричні методи вивчення політики, не даючи повної можливості системного бачення політичних процесів. Сутність системного методу полягає в зосередженні дослідження на структурі, взаємозв’язку та взаємодії складових частин політичної системи. Причому, при аналізові політичного явища останнє апріорно уявляється як система, що має певну структуру і взаємовпливи її елементів. Такий засновок базується на ідеї про те, що будь - який політичний процес або явище відчуває на собі вплив цілого ряду зовнішніх та внутрішніх факторів. Атому його аналіз буде точним лише за умови досконального вивчення зв’язків цього процесу з іншим. При цьому політологія звертає увагу на такі поняття системного аналізу як стабільність системи, її адаптація до зовнішніх умов, фактори розвитку та інші. В цьому плані добрим доповненням системного методу є історичний метод. Адже політичне життя суспільства дуже динамічне. Тому щоб пояснити певні явища політичного, нерідко потрібно повертатись в історію, дослідити їх в розвитку, виявити в них функціонуючі там закономірності. Скажімо, на думку відомого американського політолога російського походження О. Янова, щоб зрозуміти сутність процесів, які проходять на терені колишнього СРСР, потрібен аналіз не 70-100 20 років, а вивчення історії, як мінімум, десяти поколінь. Зокрема, засади державних форм життя народів Росії, на думку вченого, закладались ще царем Іваном І. Вище було сказано про те, що політологія практично не має власних методів вивчення свого об’єкта. Через це ми розглянули далеко не весь її методологічний інструментарій, оскільки з ним можна познайомитись, вивчаючи інші гуманітарні та суспільнознавчі дисципліни. Нагадаємо лише, що політологія активно застосовує такі методи як індуктивний, дедуктивний, аналогію, порівняння, моделювання та інші. Перейдемо тепер до питання про основні функції політології. Насамперед зазначимо таке. Політологічна наука як і цілий ряд інших наук про людину та суспільство належить до таких, які своїм змістом та висновками надзвичайно впливають на розвиток суспільних процесів. Аналізуючи і даючи оцінку тим чи іншим явищам політичного життя, політолог здатний, наприклад, підсилити певні тенденції в розвитку громадської думки або, навпаки, їх загальмувати. Цим він може як сприяти тим чи іншим зусиллям влади, так і протидіяти їм. Ось чому практично завжди, у будь - які часи офіційні владні структури прагнули до того, щоб певною мірою контролювати політологічну науку, залучати її до реалізації своїх інтересів, а якщо цене вдавалося, то тоді вони обмежували її роль в політичному житті. Звідси – той вплив, який завжди намагалися здійснити головні суб’єкти політичного життя в суспільстві на політологію. Насамперед, це стосується держави, яка концентрує в своєму розпорядженні найрізноманітніші засоби такого впливу. Ось чому політологія як наука і навчальна дисципліна завжди “обтяжена” владою як в тому плані, що влада є одним з головних об’єктів політології, так і в тому, що влада зацікавлена в прихильності цієї науки до себе. Ця залежність політології від офіційної влади може мати різні рівні та варіації. Однак, очевидно, є певний поріг впливу, “тиску” влади на політологію, до якого остання зберігає свою автономність і виступає саме як наука, а не як апологет діяльності владних інституцій. Саме за таких умов політологія як наука може виконувати цілий ряд корисних функцій у розвитку суспільства. 21 Насамперед, політологія виконує функцію описову, пояснювальну, пізнавальну. Завдання політичної науки полягає в тому, щоб адекватно, в теоретичній формі відтворювати зовнішній вигляд і внутрішню сутність того чи іншого політичного явища. Крім того, політологія прагне до його пояснення. А саме, вона намагається знайти причини вказаного явища, фактори його зміни в певних умовах. Таким чином, ця наука дає певні знання про сутність та прояви політичного. В першу чергу це знання про владу, як вона здобувається, за яких умов утримується або втрачається. Які фактори впливають на цей процес, яким чином. Пізнавальна функція політології набуває особливої ваги в перехідні періоди життя суспільства. Це і зрозуміло: саме в цей час відбуваються докорінні зміни в усьому суспільному організмові, в тому числі в політичній сфері. І вони вимагають нових знань про політику. Призначення політології полягає не лише в тому, щоб точно відображати політичне буття, ай в тому, щоб сприяти поступальному його розвитку. Як наука вона може це зробити двома основними шляхами теоретично і практично. Сутність теоретичної функції політології полягає в тому, щоб вичленити в історичному досвідові та сучасному політичному житті суспільства певні закономірності, правила руху” політичного, тенденції його зміни тощо. Таким чином, ця наука створює оптимальні моделі політичного влаштування суспільства, окремих інститутів політичної системи, норм діяльності суб’єктів політики. Крім того, на основі розроблених моделей і виявлених тенденцій політичного розвитку суспільства, регіону, цивілізації в цілому політологія в змозі прогнозувати загальні тенденції розвитку вказаних соціумів. Для пояснення звернемось до прикладу. Сучасна як західна, так і вітчизняна політична наука стверджують, що модернізація суспільства в ХХ столітті, незалежно від того, де б вона не здійснювалась, не обходилась без жорсткої, сильної, за сутністю своєю авторитарної влади. Цепов язано, насамперед з особливостями тих процесів, які характеризують будь - яку модернізацію суспільства. В її основі - перехід від одних політико - державницьких, духовно - світоглядних, соціально - економічних 22 засад функціонування суспільного організму до інших, таких, яких вимагає час. А це завжди повязано з певною розбалансованістю, дезорганізацією всієї суспільної системи, що призводить до тимчасового зниження цілого ряду важливих для суспільства показників його розвитку. В таких умовах сильна, жорстока, авторитарна політична влада потрібна як запобіжливий механізм проти сповзання суспільства в стан гострих соціально - економічних і політичних конфліктів, громадянських потрясінь. Саме вона здатна в перехідних умовах виконувати роль своєрідного інтегратора суспільної системи. Сучасна політологічна наука сформулювала такий висновок, уважно вивчивши досвід побудови демократичного, правового, відкритого суспільства в багатьох країнах світу (США, Німеччина, Англія, Південна Корея, Китай та ін.). На основі такого знання можна передбачити і розвиток сучасної України, яка лише стала на шлях глибоких перетворень. Це приклад прогностичної функції політології. Звичайно, така роль політичної науки досить обмежена і на це є свої причини. В політиці поки що не виявлені закономірності, які діють так універсально, як, наприклад, закони фізичні. В суспільному житті і політичному, зокрема, завжди є можливість вибору. Суспільна історія, як правило, несе в собі множину потенційних смислів. Незавершеність історичних процесів залишає місце для різних альтернатив. Це тим паче притаманне соціально - політичній системі суспільства, в якій базову значущість мають людський вибір, потреби, інтереси, цілі людей. В реальному житті вони непросто співіснують, а перебувають в постійних суперечностях, конфліктах. І в цьому смислі взаємодіють і, так би мовити, взаємопроникають, створюючи, таким чином, цілий вєєр потенційних напрямків соціально- політичного розвитку суспільства. Однак цене повинно вводити нас в заблудження відносно того, на що здатна політологія. При досить ретельному вивченні історії та сучасних політичних реалій вона в змозі позначити, як мінімум, контури майбутнього політичного розвитку. І чим воно (майбутнє) ближче, тим такі контури чіткіші. Більш ніж столітня історія розвитку цієї науки на Заході наочно ілюструє її прогностичні можливості. 23 Важлива функція політології – прикладна, політико - практична. Насамперед вона проявляється в намаганні політичної науки теоретично сконструювати такі моделі політичної діяльності і політичних структур суспільства, за яких це суспільство розвивалося б найоптимальнішим чином. Мова іде про те, що політологія в змозі моделювати, наприклад, не конфронтаційні, а діалогічні форми політичної діяльності (на основі скажімо, угод, блокувань, консенсусів тощо), які максимально враховували б інтереси всіх суб’єктів політики. Далі, політологія може “конструювати” також відповідні механізми функціювання політичних інститутів, які знову б таки сприяли оптимізації інтересів всіх частин суспільного організму. Мається на увазі, наприклад, моделювання механізмів формування та діяльності законодавчих органів, виконавчих, інших. Крім того, політологія виконує сьогодні, і досить успішно, роль наукової експертизи проектів законів та рішень, що приймаються владою, опозицією, іншими учасниками політичного життя. В багатьох країнах світу провідні (і не тільки) спеціалісти з політичної науки в числі інших залучаються до роботи різних експертних груп для аналізу певного державного документу чи його проекту на предмет відповідності до основних засад політичної системи даної країни, її конституційних норм, системи законодавства, реальних економічних, фінансових, правових можливостей. Це значно зменшує ризик прийняття несправедливих рішень і врешті призводить до оптимальної моделі розвитку суспільства. Близькою до практичної функції є інструментальна роль політології. Вона полягає в тому, що ця наука виробляє практичні поради суб’єктам політичного життя щодо прийняття рішень. Мабуть, найвідомішим прикладом тут може бути книга відомого італійського політичного філософа та державного діяча Нікколо Макіавеллі, яка називається “Державець”. |