Книга композиція. Навчальний посібник для вищих навчальних закладів освіти 12 рівня акредитації Тернопіль Підручники і посібники
 Скачать 2.35 Mb.
|
|
Ритмічний рух в орнаментальних композиціях Важливим компонентом є передача руху в орнаменті. Може здаватись, що наявність у ньому ритмічного чергування гарантує враження руху. Але це не зовсім так. Справа в тому, що враження руху, яке виникає, пов'язане із спостереженням в природі, в оточенні (мал. 3.19). У процесі еволюції людина фіксувала в пам'яті характер руху і відтворювала його при створенні орнаментальних композицій.  Мал. 3.19. Асоціативне відображення руху в орнаменті Емоційна виразність орнаментальних мотивів під час передачі характеру руху проявляється наступним чином (мал. 3.20): а) енергія, урочистість; б) легкість; в) тіснота, напруга; г) вільний рух; ґ) внутрішня напруга; д) задоволення; є) спадаючий; є) стомлючий; ж) оживляючий; з) спокійний настрій; и) прискорений; і) заспокоює.  Мал. 3.20 Послідовність виконання орнаменту Перед складанням орнаментальної композиції слід визначити мету і конкретне місце в декоративному оформленні. Коли зроблено вибір образотворчих елементів, виконані зарисовки з натури (якщо вони потрібні), то роботу над завданням доцільно виконувати в такій послідовності: а) попередній ескіз мотиву орнаменту (олівцем); б) попередній ескіз мотиву орнаменту в кольорі (темпера або гуаш); в) виконання чорнового ескізу, йогоперевірка і доопрацювання; г) виконання ескізу на чистовику. Лінії в орнаментальній композиції Лінія є основним виразником графіч-ності. Вона може бути нанесена пензлем (розпис на папері, дереві, порцеляні), «писачком» (писанкарство), ріжком (розпис майоліки), різцем (різьблення дерева, кістки, каменю), штихелем (гравіювання на металі), стібками вишивки тощо. Якісними виразниками мотивів орнаменту є прямизна і кривизна, різкість і плавність, кутастість і ламаність, хвилястість лінії. Традиційні композиційні схеми, традиційні кольорові поєднання в народній орнаментиці Багато творів народних майстрів є зразками мистецтва, у яких форма, декор і зміст нерозривно пов'язані. Народ віками відбирав довершені у природі форми, радісні поєднання кольорів, стилізував їх і створював нові (мал. 3.21). Найбільш загальним елементом народної творчості служить орнамент, який допомагає досягнути єдності композиції і зв'язаний з технікою виконання, формою предмета і матеріалом. Орнамент відзначається багатством елементів, мотивів, форм і композицій. Його використовують в своїх творах українські народні майстри (мал. 3.22). Вишивка.Основним матеріалом для вишивки є нитки (лляні, конопляні, бавовняні, шовкові та інші), в окремих випадках — золото, срібло, блискітки, монети тощо. Існує близько 100 видів і різних технічних прийомів вишивання: мереження, вирізування, гладь, хрестик тощо. Вишивка відзначається різноманітністю геометричного та рослинного орнаментів, зображення тварин (мал. 3.23). Килими виготовляють вручну або на механічних верстатах. Є килими ворсові та безворсові. Основа килимів конопляна або лляна, піткання — вовна, фарбована рослинними барвниками. Є орнаментальні (рослинно-квіткові, геометризовано-рослинні, геометричні) та тематичні килими (мал. 3.24).  Мал. 3.21. Народна творчість:
10) дерево, солома.  Мал. 3.22. Орнамент в творчості українських майстрів: 1)-3) невідомі майстри; 4) В. У. Павленко; 5)-6) невідомі майстри;
 Мал. 3.23. Зразки української народної вишивки:
6, 7) полтавська;
 Мол. 3.24. Зразки українських килимів:
Залежно від ролі (настінні, настільні, залавники, полавники, доріжки, накидки тощо) вирішуються і орнамент, і композиція, і колорит килимів. Домінуючі мотиви орнаменту: ромби, розетки, квіти, квіткові галузки, вазони, дерева, птахи, людські постаті та інші. Розроблена система їхнього розташування на білому, чорному, коричневому, сірому тлі. Найпоширеніші композиції: поперечно-смугаста, концентрична, сітчаста, вазонна. Важливу роль в орнаментально-композиційній будові килимів відіграють кайма, обрамування, торочки тощо. Писанки— одна з форм українського народного розпису, орнаментовані пташині яйця. Існують декілька стилів розпису писанки — геометричний, рослинний і анімалістичний. Сюжети мають реальну основу («сонечко», «рожі», «сороки» тощо). За своєю схемою геометричний орнамент різноманітний. Найчастіше поверхня яйця ділиться на дві половини тонкою горизонтальною смужкою, а потім —двома або чотирма колами по вертикалі. Одержані таким чином трикутники заповнюють елементами геометричного або рослинного орнаменту. Крім такої схеми поділу яйця по горизонталі та вертикалі, трапляються композиції діагональні. Скрізь поширено орнамент «безконечник» — крива лінія типу меандр, що, оплітає все яйце в різних напрямах. Композиційні схеми писанок, у яких основу складають рослинні мотиви, значно простіші. Поруч зі згаданими схемами тут дуже часто можна побачити поділ усього розпису на 8 частин (одна горизонтальна паралель і два «меридіани»), а то й на дві частини, коли яйце ділиться однією вертикальною лінією: у межах кожного поля розміщується тільки один рослинний мотив. Квітковий орнамент може бути різної складності: від примітивної схеми до композицій, що заповнюють усю поверхню писанки як єдине ціле. Що стосується кольорової гами, то тут досить чітко визначаються територіальні межі:
Петриківському розписупритаманні рослинно-квіткові орнаменти, що продовжують традиції українського бароко та анімалістичні мотиви. Характерні риси творчості петриківських майстрів — багата творча фантазія у виборі мотивів розпису, декоративність, яскравість фарб, контрастність, віртуозність і витонченість малюнка, висока технічна майстерність. Однак водночас роботи кожного окремого майстра мають свої художні особливості. Предмети навколишньої дійсності майстри декоративного розпису не переносять на папір натуралістично, а творчо переосмислюють їх, підкреслюють характерні риси певної речі. Усі малюнки, навіть найскладнішої композиції, виконуються митцем без попередніх ескізів і навіть контура олівцем (мал.3.26).  Мал. 3.25. Українські писанки. I. Полтавська область.2-8. Київська область.9, 10. Ю. С. Безпалко. Київська обл. II. М. Г. Степах. Київ. 12, 13. Чернігівська область. 14. Я. Ф. Ратушняк. Черкаська обл. 15-23. Вінницька обл. 24. Одеська обл. 25, 26. Львівська обл.27-30. Тернопільська обл.31-37. Івано-Франківська обл.38-42. Чернівецька обл.  Мал. 3.26.
6, 8) Ф. С. Панко; 7) Г. М. Самарська; 9) Н. 1. Турчин; 10) В. 1. Павленко. Кольорові гармонії утворюються переважно з обмеженої кількості фарб. У кожного майстра є свої улюблені тони, і він користується відповідною палітрою фарб. Рушником оздоблюють житло, він є невід'ємною частиною народних обрядів. Тканини і вишиті рушники мають здебільшого рослинний і геометризований орнамент. Залежно від місцевості, вони вирізняються характером вишивки, орнаментикою, технікою виконання, кольором. Переважає доцентричне розташування дерев життя, квіткових вазонів та стрічковий уклад мотивів у поперечні смуги. Рідше зустрічаються рушники з орнаментальною смугою при одній широкій стороні. Білий колір тканини, а також червоно-сині, багатобарвні візерунки збагачували живу гру світлотіней у вишивках. Вироби з дерева, кості, каменю оздоблюють різьбленимиорнаментами або сюжетними зображеннями. Усі ці матеріали дають змогу вирішувати різноманітні композиційні завдання колірного і фактурного характеру. Породи деревини наділені яскравим кольором: жовтим, червоним, вишневим, коричневим тощо. Плетіння — стародавня техніка орнаменту. Майстер робить простий, але чіткий візерунок, виготовляючи вироби з прутиків, стебел, шкіряних ремінців, лози тощо. У виробах із кованогометалу орнамент не лише невіддільний від конструкції, але й підпорядковує її, включає в себе повністю. Форма залізних ґраток, світильників, фігурних підсвічників орнаментована, вся річ складається із візерунків, які віртуозно виконані в неподатливому матеріалі. Ритм орнаменту спрямовує вигини залізної смуги, примушує її крутитися спіралями. Метал висуває свої вимоги до орнаменту. Він має бути в цьому матеріалі конструктивним, побудованим так, щоб забезпечити предметові стійкість, міцність, відповідність своєму застосуванню (мал. 3.27).  Мал. 3.27. Свічник XVIII ст. Мідь У різьбленні по каменю й дереву орнамент стає рельєфним, набуває пластичної виразності. На його формах і ритмах відбиваються особливості інструментів і матеріалів. Повільна робота вимагає певних зусиль.  А. Манастирський. Запорожець. 1932 р. Композиція в станковому мистецтві Композиція натюрморту. Натюрморт як частина тематичної картини і як самостійний жанр образотворчого мистецтва Натюрморт (франц. — nature morte— мертва природа; гол. — stlleren — тихе або нерухоме життя) — жанр образотворчого мистецтва (головним чином станкового живопису), що присвячений зображенню навколишніх речей, які, як правило, розміщені в побуті та композиційно поєднані в єдину групу (мал. 4.1). Спеціальна організація мотиву (так звана постановка)—один з основних компонентів образної системи жанру натюрморту. Крім неживих предметів (предмети домашнього вжитку), у натюрморті зображають об'єкти живої природи, котрі є ізольованими від природних зв'язків і тим самим перетворені в річ: риба на столі, квіти в букеті тощо. У натюрморт може входити зображення людей, тварин, комах, птахів. Зображення речей в натюрморті має самостійне значення, не дивлячись на те, що в процесі розвитку він часто виражає символічний зміст, вирішує декоративні завдання або фіксує предметний світ. Разом з тим натюрморт характеризує не лише речі як такі, а також їхнє соціальне положення, зміст і спосіб життя людини, викликає асоціації та аналогії. Жанр натюрморту має багатовікову історію. Ще стародавні греки використовували його в сюжетних композиціях, надавали йому те чи інше змістовне навантаження. Як самостійний жанр, натюрморт виник у Голландії і Фландрії в ХУІ-ХУІІ ст. Він затвердив естетичну цінність повсякденних речей і переконав світ у тому, що й прості речі мають глибокий зміст і незвичайну красу. У наші дні існує особливий інтерес до натюрморту. Художники намагаються показати в предметах зв'язок мистецтва з життям. У творчості живописців натюрморт відіграє особливу роль. Над ним працюють як над навчальним завданням по рисунку й живопису з натури. Він є засобом у роботі над реалістичним твором. Його вводять у картину, надають змістовного навантаження. Натюрморт також часто стає самостійною картиною. Навчальний, навчально-творчий і творчий натюрморти. їх мета і завдання Як у навчальному, так і в творчому натюрморті автор мусить бути точним у передачі істотних і характерних рис натури. Якщо художник змістить будь-який елемент композиції відносно до натури, але збереже при цьому розмірні, тонові, кольорові відношення, масштабність елементів і надасть натюрморту той чи інший яскраво виражений устрій, то цим він не погрішить проти точності, а навпаки може наблизитись до неї. Мета і завдання навчального і творчого натюрморту різні, але їх зміст співпадає. Наприклад, графічні і просторові основи композиції натюрморту — загальні для творчої і навчальної роботи. Вони змушують вибирати формат рисунка або полотна відповідно до сюжетного задуму. Наступне завдання — визначення місця і величини зображення відносно формату, а також щільності зображення відносно простору. Критерієм оцінки його виконання служить відносна рівновага елементів композиції в системі «фігура-фон». Вона допомагає створювати гармонійно зрозуміле за формою композиційне вирішення картини, рисунка, а особливо — переконливий кольоровий і тоновий перехід від щільності (фігури) до простору (фону) і навпаки в місцях їх дотику. Від характеру використання виражальних засобів (контур, тінь, світлотінь, колір, контраст, ритм тощо) залежить образний зміст натюрморту. Завдання навчальної постановки натюрморту:
3) знайти загальне кольорове вирішення. Завдання творчої постановки — виділити із великої кількості явищ і подій найбільш характерні, типові та взяти їх за основу. Компонуючи постановку на площині, необхідно вносити від себе в композицію моменти нового змістовного значення, нової теми, змінювати характер групування предметів, уточнювати характер колориту, освітленості. Залежно від теми, що розкриває ту чи іншу галузь діяльності людини, і від рис творчої індивідуальності художника характер натюрморту може бути:
Через предмети натюрморту ми бачимо людей (професію), їх заняття та характер епохи.  Мал. 4.1 1)А. Г. Петрицький;
Композиційні прийоми і схеми побудови натюрморту. Формати. Розміщення у квадраті, трикутнику, крузі Як у будь-якому творі, так і в натюрморті, слід виявити головне, розкрити його задум, підпорядкованість елементів. Без підпорядкованості не може бути цілісності композиції. Перед постановкою натюрморту виконується задум і виконуються пошукові ескізи композиції. Постановка починається з композиційного центра. Натюрморт не може бути складеним із випадкових предметів. Кожен предмет повинен бути зв'язаний змістом з іншим, близьким за значенням і відповідати основному принципу виразності зображення: різні форма, матеріал, фактура, колір та ін. Одним з істотних завдань є передача повітря, простору, віддаленості предметів. Натюрморт ставлять нижче рівня очей малюючого, щоб його горизонтальна площина була в перспективному скороченні. Часто невиправдано мало уваги звертають на тло. Плоске або просторове, світле або темне, розміщене близько або далеко від предметів, тло по-різному впливає на загальне враження. Велике значення має колір тла. Із зміною кольору змінюється сприймання кольорових відношень усіх предметів. У постановку натюрморту часто вводять драпірування. Розміщення драпіровки, місце її в композиції підпорядковується естетичним вимогам, які закладені в гармонії форм, світла, кольору, тону. Коли постановка натюрморту закінчена, можна приступати до її виконання на площині. Для того щоб передати ідейний зміст задуманого натюрморту, слід добре володіти рисунком і живописом, бачити колір і тон, перспективу, цілісність і глибину простору, вміти застосовувати композиційні виражальні засоби. Не забувати, що зі зміною точки зору, змінюється видимість, взаємо-розміщення і відношення предметів, а також загальний вигляд в цілому. Щоб живописний натюрморт мав задуманий вплив, необхідно знайти кращу точку зору. Тому рекомендується зробити декілька композиційних начерків, де зразу уточнюється формат (мал. 4.2).  Мал. 4.2. Типові схеми побудови натюрморту У пошуках ескізів можна застосувати видошукач (рамку з продовгуватим отвором). Після такої підготовки можна приступати до малюнка натюрморту на картинній площині за ескізом. Особливу увагу слід звернути на масштаб натюрморту, його величину відносно площини зображення. Необхідно знайти таке розміщення натюрморту на площині, щоб не виникало бажання збільшити або зменшити його, опустити або підняти, змістити вліво або вправо. Якщо натюрморт складний і багатоплановий, то композиційний центр, який складається з більш виразних за формою, кольором і тоном предметів, необхідно розмістити на другому плані, ближче до центру. Інші предмети — на передньому й задньому планах. Коли на площині буде знайдено правильне композиційне розміщення предметів, необхідно приступити до передачі об'ємності і матеріальності тіл у просторі. Натюрморт повинен бути виразним за характером форми, матеріалу, кольору, тону, насиченості й освітленості. У роботі над натюрмортом слід правильно вибрати формат, який зумовлений змістом, задумом і елементами композиції: прямокутник, трикутник розкривають свою динаміку на площині; квадрат — статична композиція; овал — напруга, відцентрова сила; видовжений прямокутник по горизонталі — динамічна розповідь; по вертикалі — урочистість. Щоб робота була успішною, слід дотримуватись наступних етапів:
4) конструктивний аналіз форми предметів і перспективна побудова зображення на площині; 5) виявлення об'єму предметів засобами світлотіні;
Симетрична й асиметрична побудова. Статика й динаміка. Ритм. Контраст. Колорит. Простір. Плановість Тематична композиція натюрморту визначається естетичними вимогами. У деяких натюрмортах для розкриття ідейного задуму може бути поставлене завдання — передати стійкість, рівновагу (мал. 4.3). Тоді виправданим буде використання елементів симетрії і конструктивності. В інших випадках, коли художник хоче виразити  відчуття радості життя, красу руху, бажано побудувати натюрморт асиметричним, ритмічно розміщуючи форми за тональними й кольоровими поєднаннями предметів, збільшуючи чи зменшуючи відстані між ними. Для виявлення різних форм і матеріалів, їх різниці, у композиції натюрморту можуть бути використані закони контрасту. Контрастні поєднання великого з малим, світлого з темним, сферичної форми з кубічною і т.д. підкреслюють специфічні особливості розмірів, форм, їх тональні й кольорові характеристики. Одним із важливих завдань натюрморту є правдиве відтворення повітря, простору, віддаленості предметів. Із цією метою предмети на передньому плані можуть (ніби випадково) загороджувати частину предметів другого плану. Таке розміщення полегшує передачу простору. Під час малювання натюрморт ставлять нижче рівня очей, щоб його горизонтальну площину було видно в перспективному скороченні. У передачі просторових планів в натюрморті враховують закони лінійної і повітряно-кольорової перспективи. Основним засобом виявлення простору є світло, тінь і колір. Коліру натюрморті не може існувати окремо. Колір кожного предмета і на світлі, і в тіні хоча і має свій відтінок, але споріднений в цілому. У роботі необхідно добиватись спорідненості всіх фарб. Синій, зелений і жовтий кольори предметів — всі повинні мати між собою щось спільне. Живопис— це найменші нюанси відтінків в межах наближеної кольорової гами. Кожна поверхня предмета повинна пульсувати теплими і холодними відтінками, які підпорядковуються єдиному колориту. Тільки в цьому випадку натюрморт відтворить красу предметів, їх кольорову цінність. Аналіз композиції натюрморту Послідовність аналізу композиції натюрморту:
8)виявлення об'єму предметів(перспектива і ліплення форми засобами світлотіні, тону); 9)колірне вирішення.  Т. Г. Шевченко. Дари в Чигирині. 1844 р. Композиція інтер′єра Інтер'єр як внутрішній простір і як жанр образотворчого мистецтва. Вираження через інтер'єр естетичних, соціальних, професійних та інших сторін епохи. Інтер'єр як частина картини, його роль у розкритті змісту твору Інтер'єр (від франц. interier— внутрішній) — внутрішній простір будинку або будь-якого приміщення (вестибюлю, фойє, кімнати, зали). Призначення інтер'єру визначає його вирішення (розмір, пропорції і т. д.) і характер оформлення (меблі, обладнання), які служать художній виразності. Жанр інтер'єру досягнув найбільшого розквіту в XVII ст. в ірландському і фламандському живописі. Кожний інтер'єр, як і натюрморт, несе в собі певний ідейний зміст, естетичний настрій: парадні кімнати стародавнього палацу викликають у нас одні почуття, внутрішній вигляд простої хати — інші; приміщення бібліотеки народжують одні думки, а приміщення кухні — інші. Інтер'єр є частиною, елементом архітектури. Він охоплює і скульптуру, і живопис, і декоративне мистецтво. Свій побут і працю людина організовує відповідно до потреб, культурного рівня і художнього смаку. Тому художники з давніх часів, зображаючи людину в інтер'єрі, відтворювали умови життя, характер, світогляд. Зображення інтер'єра можна спостерігати як додаткове в сюжетній тематичній картині. У творах на тему інтер'єра, як і в інших жанрах, глядач бачить правдиве відтворення життя людини. Характер інтер'єра відбиває епоху, рівень розвитку матеріальної культури, домінуючий в архітектурі стиль. Часто інтер'єр без слів розповідає про смак господаря кімнати, обстановка заводського цеху говорить про рівень технічного прогресу. Розміщення вікон і дверей, їх розмір і форма, розпис стін і стелі, малюнок паркетної підлоги, візерунок і колір штор, оббивка меблів — все це є цікавим для відтворення епохи. Композиційні основи побудови інтер'єра Твір інтер'єрного жанру будується на основі загальних законів композиційної творчості. Принципи побудови залишаються і для натюрморту, і для інтер'єру одні і ті ж. Основні риси побудови інтер'єра:
Виходячи із цих рис, художник вирішує власні завдання: робить накиди, ескізи, змінює кут зору в пошуках найбільш виразного фрагмента інтер'єра, визначає композиційно-змістовний центр, який підпорядковує собі оточуючі предмети. Уміння вибрати точку зору, точку сходу, розуміння законів кутової і фронтальної перспективи в інтер'єрі, законів перспективи предметів і простору, уміння користуватись ритмом ліній, об'ємів, простору — усе це складає основу побудови інтер'єра. На композицію інтер'єра впливають перспективне скорочення і конструкція предметів. Паралельно з уточненням лінійної композиції ведеться робота над її тоновим вирішенням, з урахуванням світлових умов, проробляються світлотіньові і живописні контрасти. Побудова фронтальної перспективи (мал. 5.1).  Мал. 5.1  А. Монастирський. У погоні за татарином. 1955 р. Композиція пейзажу Пейзаж як складова частина картини і як самостійний жанр образотворчого мистецтва Пейзаж (франц. paazsaqe, від рауs— країна, місцевість) — жанр в образотворчому мистецтві, де об'єктом зображення є природа. Елементи пейзажу траплялись у помпейських фресках (І ст. н.е.), розписах, картинах епохи Відродження. Як самостійний жанр пейзаж виник у китайському (VII ст.) і японському (XV ст.) мистецтві. У Західній Європі він сформувався в XVI-XVII ст., розвинувся в XIX - на початку XX ст. В Україні елементи пейзажу з'явились у мініатюрах, настінних розписах та іконах ХІУ-ХУШ ст. У XIX - на початку XX ст. значне місце пейзаж посідає в творчості І. Сошенка, М. Сажина, М. Штернберга, Т. Шевченка, С. Васильківського, С. Світославського, В. Орловського, І. Труша. Серед сучасних майстрів пейзажу найвідомішими є М. Бурачек, О. Шовкуненко, И. Бокшай, С.Шишко і ін. (мал. 6.1). У пейзажах відтворюються реальні або уявні вигляди місцевості, архітектурних споруд, міст (міський архітектурний пейзаж — ведута), морських виглядів (марина) тощо. Часто пейзаж служить фоном у живописних, графічних, скульптурних (рельєфи, медалі) творах. Зображаючи явища і форми природного оточення, художник відтворює власне ставлення до природи та сприйняття її сучасним для нього суспільством. Через це пейзаж набуває емоційності й ідейного змісту.  Мал. 6.1.
Значна роль у мистецтві належить пейзажу як самостійному жанру станкового живопису. Художники спостерігають і вивчають природу, відкривають і пізнають її закони, гармонію форм, світла, кольору, тону, простору. У процесі роботи над етюдом у природі чи над картиною художник узагальнює і типізує, тобто працює над образом. Зміст пейзажу Переконливість і виразність пейзажу залежить від уміння художника малювати елементи зображення, опрацьовувати форму основних його об'єктів і деталей: дерева, хмари, гори, багатоплановий рельєф місцевості. Без такого вміння дерева в пейзажі будуть виходити однаковими; земля, хмари, ліс удалині будуть виглядати приблизною плямою, мертвою, маловиразною схемою. Тому зображення пейзажу вимагає детального вивчення природи. Кожна порода дерева, як і кожне дерево, має свою будову. Відмінності бувають не лише у формі й величині листків, у пропорціях і будові крони, але й в розміщенні та формі гілок. Для однієї породи дерев характерний плавний рух гілок, для другої — різкий. Залежно від породи гілки ростуть то перпендикулярно до стовбура дерева, то доверху, то донизу (мал. 6.2).  Мал. 6.2 Якщо уважно розглянути різні породи дерев, то можна побачити, що кожна з них має не лише свою форму стовбура і крони, але й свій тон (мал. 6.3).  Мал. 6.3. Вик. Ф. А. Васильєв. Дерево У пейзажному живописі важливими є етюди, ескізи та картини. За призначенням і завданнями етюди розрізняють:
Навчально-тренувальні етюди виконуються для вивчення світла, тону і кольору в природі. Над ним працюють і студенти, і професійні художники. Це свого роду школа пізнання природи, виховання кольорового бачення. Другий тип етюдів — одна із форм підготовки до створення картини-пейзажу, підсобний матеріал для роботи над картиною. Етюд може бути і самостійним твором реалістичного живопису, але його не можна прирівняти до картини. Етюд і картина не протиставляються, але й не ототожнюються. Етюди — це «перші» форми спілкування художника зі світом. Працюючи над ними, він вивчає явища природи, узагальнює дрібні елементи і більш виразно показує основне. Художник починає роботу над пейзажем з того, що пише велику кількість етюдів за різних станів погоди і в різний час дня. Одночасно із цим він шукає мотиви, робить начерки і композиційні замальовки. Вдивляючись у натуру, художник старається зрозуміти її красу. У нього виникає образ майбутньої картини-пейзажу. Художник використовує зібраний етюдний матеріал і починає розробляти ескіз картини-пейзажу, який буде втілювати ідейний задум майбутнього твору. Ескіз можна назвати проектом картини. У ньому знайдено формат, є конструктивна схема майбутньої картини, колористичне вирішення, розроблена сюжетна канва (мотив), композиційний центр. Часто на пейзажну картину дивляться як на збільшений етюд. Це неправильно. Картина-пейзаж завжди відрізняється тим, що в ній є узагальнення, типізація, розроблена композиція та ідейний зміст. Композиційні основи пейзажу Важливу роль у створенні пейзажу відіграють мотив, образ, точка зору, рівень очей, просторові плани, формат, перспектива, ритм, колорит, світло, тінь, рефлекс, композиційний центр. Для вирішення композиції пейзажу важливо вибрати точку зору, розмістити горизонт. Низький горизонт допомагає підкреслити монументальність пейзажу, його величину. Високий горизонт дозволяє дати більш широку панораму пейзажу, більш повну картину. Найскладніше у композиційному вирішенні пейзажу — дати правильну характеристику місцевості. Для цього треба слідкувати за тим, щоб всі деталі в пейзажі були добре пов'язані між собою і допомагали виразити загальну ідею композиції. У процесі роботи над пейзажем необхідно спочатку вирішити сюжет. Тут важливо відчути тему, яка визначає акценти зображення. Треба зосередити свою увагу на більш характерних рисах місцевості, вибрати найбільш типові об'єкти пейзажу. Побудову зображення необхідно розпочинати з невеликих підготовчих начерків. У них зосереджується увага на основному, виділяється ідея композиції. Під час вирішення композиції не вихоплюються окремі, випадкові фрагменти природи, треба показати найбільш характерне, типове і виразити своє відношення до побаченого. Знайшовши найбільш вдале вирішення пейзажу в начерках, можна приступати до малюнка. Для того, щоб переконливо і виразно передати в малюнку глибину (простір), треба правильно виставити горизонт, точку сходу на лінії горизонту і правильно передати масштаб предметів. Щоб правильно передати перспективні явища в малюнку, треба розбити малюнок на два-три перспективних плани (передній, середній і задній). Порівнюючи їх між собою, легше визначити масштабність предметів і правильно вирішити тональні завдання (мал. 6.4). Повітряна перспектива має певні закони. З віддаленням від глядача чіткість предметів слабшає. Чим далі знаходиться предмет, тим більш розпливчастими стають його обриси. Така ж закономірність стосується і сили тонових відношень-контрастів (різниця між світлом і тінню на поверхні предметів), насиченості і яскравості кольору, які теж слабшають у міру віддалення від глядача.  Мал. 6.4. Вик. А. Копчак Одночасно з передачею повітряної перспективи необхідно слідкувати і за технікою роботи: на передньому плані натискати олівцем на папір у повну силу; на другому — предмети промальовувати м'якше, а на дальньому — лише легким дотиком до паперу. Необхідно познайомитися із теорією тіней, звернути увагу на тіні, що падають від предметів. При побудові тіней необхідно в перспективі, перш за все, встановити характер освітлення — штучний чи природний: а) якщо світло штучне, то промені від джерела світла будуть ніби утворювати світлову піраміду; б) якщо світло природне, то промені будуть паралельні і від основи предмета тінь буде збільшуватись у довжину в напрямі променів; в) якщо тінь від предмета падає на інший предмет, то в малюнку слід враховувати не лише силует, але й поверхню того предмета, на який вона лягає. Будуючи перспективу пейзажу, потрібно відразу намітити «перспективу тіней» (мал. 6.5).  Мал. 6.5. Вик. М. Самокиш. Запорожці біля корчми Використовуючи в роботі над пейзажем різні засоби виразності: масштабність, контраст, сюжетно-композиційний центр, слід пам'ятати, що вони не повинні порушувати цілісності простору твору, правдивості й співмірності. Особливе значення в пейзажі має колір і колорит. У живописі важливо передати точно кольорово-тонові відношення освітлених і затемнених поверхонь. З метою цілісності пейзажу, не рекомендується зображати на краях полотна великі предмети, а також контрастні за кольором і тоном. Це буде відволікати увагу глядача від композиційного центру і заважати сприймати основне. Аналіз композиційної структури пейзажу Композиційна структура пейзажу аналізується за схемою: а) вибір теми, сюжету твору; б) пошук найкращої точки зору; в) визначення формату й розміру полотна; г) співвідношення і взаємозв'язок частин; ґ) виділення основного в творі; д) досягнення цілісності та єдності зображення.  В. Маковсъкий. Українська дівчина. 1879 р. Композиція портрета Портрет як самостійний жанр образотворчого мистецтва Портрет {франц. portrait— зображати) — зображення, образ будь-якої людини або групи людей, які існують або існували в дійсності. Портрет — один з головних жанрів живопису, скульптури, графіки. Важливим критерієм портрета є подібність зображення до моделлі (оригіналу). Вона досягається не лише правильною передачею зовнішніх ознак портретованого, але й розкриттям його духовної суті, єдністю індивідуальних і типових рис, які відтворюють певну епоху, середовище, національність. Ставлення художника до моделі, її світогляду передають авторську оцінку портрета (мал. 7.1). Види портретів Історично склалася широка типологія портретів. Залежно від техніки виконання, призначення, розрізняють портрети:
 Мал. 7.1.
Існують портрети на медалях (медальне мистецтво), геммах (гліптика), портретна мініатюра. За кількістю персонажів портрети поділяють на індивідуальні, подвійні, групові. Специфічним жанром портрета є автопортрет. Рухливість жанрових меж портрета дозволяє в одному творі поєднувати його з елементами інших жанрів. Такими є портрет — картина, де портретований зв'язаний з речами оточення, з природою, архітектурою, іншими людьми, і портрет-тип — збірний образ, який близький до портрета (мал. 7.2). Можливість виявити в портреті не лише духовні риси людини, але й негативні властивості, зумовила появу портретної карикатури-шаржу, сатиричного портрета (мал. 7.3).  Мал. 7.2 Вик. М. Пимоненко. Святкове ворожіння. 1888 р.  Мал. 7.3. Вик. А. Монастирський Два приятелі. 1928 р. Основні закономірності побудови композиції портрета Портрет будується на основі загальних закономірностей композиції. Але ці закономірності (розміщення на площині, співвідношення зображуваних предметів за величиною, виділення тонального і кольорового центру та ін.) набирають у портретній композиції специфічного змісту й емоційної виразності. Існує декілька видів портретного вирішення:
Поширеним видом є портрет-голова. Це складний вид портретного мистецтва, тому що вимагає особливого психологізму. У ньому відсутнє зображення аксесуарів, деталей інтер'єра, які допомагають розкрити образ. Погрудний портрет дає більші можливості для застосування інтер'єру і зображення різних предметів - це може бути і одяг (мундир, спеціальний одяг тощо), і фрагмент оточення. Поясний портрет і фігура ускладнюють зображення, але дають ще більший простір для використання різних об'єктів, одночасно не знімають з художника відповідальності за психологічний аналіз людини чи групи людей. Портрет-картина будується як із зображення однієї людини, так і з групи людей. Портрет-мініатюра є різновидом камерного портрета. Він вимагає від художника особливої обдарованості й відрізняється своїм призначенням. Офіційний портрет призначений для державних установ. Це можуть бути портрети видатних людей минулого і сучасності. Вони відрізняються значною часиною узагальнення. Парадний портрет аналогічний до офіційного, він створюється для урочистих випадків. Камерні портрети цінні лише для їх власників, однак вони часто виходять за межі камерності. Існують загальні принципи побудови портрета. У вирішенні композиційного центра необхідно спиратись на знання основних законів сприйняття. При сприйнятті предметів центральний зір людини спрямований на найбільш важливий об'єкт. Інші об'єкти залишаються в ділянці периферійного зору. Оскільки художник обмежує площу сприймання рамками полотна, то центр сприймання збігається з центром обмеженої площини. Звідси випливає загальне правило компонування портрета — розміщення зображення голови або постаті близько до центра формату із невеликим зміщенням у той чи інший бік. Дуже велике зміщення від центра викликає зорову, а потім і емоційну напругу. Таке зміщення можливе як спеціальний прийом, який має змістовне значення для художника. Художник мусить знайти таку композицію портрета, яка добре розкриє характерні риси людини. Тому композиція повинна відповідати певним вимогам: 1) увага глядача зосереджується на голові й обличчі портретованого. Головне — обличчя, його вираз, що віддзеркалює внутрішнє життя людини. Другорядні деталі доповнюють і підсилюють основне. Велике значення мають очі й губи: у них є ключ до внутрішнього світу людини. Важливе місце в портреті мають руки, які можуть «розповісти» про характер, професію, здоров'я людини (мал.7.4);  Мал. 7.4
оточення включає в себе умови життя портретованого, то у виборі деталей треба обмежуватись найбільш необхідним — фон не повинен відволікати увагу глядача;
Засоби композиції портрета Ґрунтуючись на внутрішньому світі людини, її психології, художник будує всю образотворчу сторону портрета, використовуючи художні засоби виразності (вибір формату, аксесуари, пози, розміщення в просторі, колористичне вирішення тощо). Засоби композиції портрета можуть бути загальними й специфічними. Важливим компонентом композиції є колористичні й тональні відношення. Художник часто будує колорит на великих контрастних плямах, тому що зображення людини охоплює основну частину картини. Аксесуари в портреті повинні бути точними, розкривати характер людини. Будь-які загромадження фону лише розбивають, а не доповнюють образ. Окремі деталі можливі лише в тому випадку, якщо вони організовують простір і підсилює звучання образу. Творчий метод портретиста Художній метод— цілісна система основних принципів художнього узагальнення і відтворення дійсності в мистецтві. Метод портретиста характеризує художню творчість як свідомий процес пізнання, оцінки та перетворення життєвого матеріалу в завершену систему — портрет. Основним питанням методу є співвідношення між ідеалом і правдою твору.  Ю. Брандт. Пісня перемоги. 1870р. Композиція тематичної картини Основні композиційні закономірності, правила, прийоми і засоби побудови Одним з важливих видів станкового живопису є тематичний живопис (побутовий, історичний, батальний, міфологічний). Картини цих жанрів розповідають про життя людей, їх радощі і смутки, досягнення і втрати (мал. 8.1).  Мал. 8.1.
4)Г. В. Якутович. Композиція тематичної картини визначається ідейним задумом. У роботі над композицією не можна виходити із формальних завдань, будувати картину на основі геометричних схем (розміщувати фігури по діагоналі, колу, трикутнику тощо). Поки не знайдена тема, не можна розробляти композицію. Тема вбирає те коло ідей, почуттів і думок, які художник задумав передати в творі. Тема народжується із глибокого знання життєвих явищ, з досвіду. Коли тема знайдена, художник починає кропітку роботу з вивчення історичного, документального, портретного або пейзажного матеріалу. Так народжується сюжет картини. Зображення оживає і перетворюється в художній образ, якщо в картині існує мотивована поведінка персонажів, її стан, пози і жести. Сюжет визначає кількість дійових осіб, їх розміщення, розмір постатей, вибір точки зору та ін. З моменту визначення сюжету починається робота над створенням ескізів композиції. Краще перші ескізи виконувати невеликого розміру. Ескіз — це проект картини, перший етап роботи. В ескізі визначаються формат, розмір зображення у багатьох варіантах ескізів треба досягнути виразності вирішення, правдиво розмістити об'єкти, предмети, згрупувати постаті, знайти змістовний центр. Ескіз буде добрим, якщо зміст читається з першого погляду і основна думка зрозуміла. У розробці ескіза враховується перспективне вирішення простору. Усе це сприяє цілісному сприйманню глядачем головних і другорядних елементів зображення. Розробляючи ескіз у кольорі, дуже важливо знайти той колорит, який правдиво характеризує подію, доповнює емоційну дію картини. Не можна випадково і непродумано розфарбовувати об'єкти й постаті. Колорит картини має відповідати тоновим і кольоровим умовам зображення, стану погоди і порі дня. У кінцевому результаті весь кольоровий стрій ескіза повинен бути так організований, щоб виразити освітлення, виявити композиційний центр, доповнити емоційну дію картини. Переходити до виконання етюдів варто тоді, коли вирішена композиція в ескізі, визначені рух і розміщення персонажів, зрозумілі їх психологічні характеристики, одяг, оточення тощо. Замальовки і етюди до картини обов'язково треба виконувати в тих умовах, у яких буде зображатись дія. За наявності ескізного та етюдного матеріалу можна перейти до виконання малюнка на картоні за розміром задуманого формату. Малюнок на картоні — відповідальна стадія роботи. На картоні вирішуються кінцеві питання композиційного розміщення, визначаються місцезнаходження і співвідношення частин, намічаються і промальовуються деталі. У процесі роботи відбувається збір матеріалу для картону, виконуються додаткові малюнки з натури окремих частин і деталей. Не можна починати писати картину, якщо ескіз і картон не розроблені детально. Основне в тематичній картині — це глибокі і правдиві образи людей. Ніякі живописні тонкощі і композиційні прийоми не зроблять картину виразною, художньою, живою, якщо образи людей будуть підмінені схемами голів і фігур. Розробка композиції тематичної картини |