Підручник Історія Соціальної роботи. Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон

• Название: Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон
• Анкор: Підручник Історія Соціальної роботи.docx
• Дата: 02.05.2017
• Размер: 252 Kb.
• Имя файла: Підручник Історія Соціальної роботи.docx
• Тип: Навчальний посібник; #6272
• страница: 12 из 18

Допомогу «жертвам контрреволюції» розпочато з 1918 р., коли при губернських та повітових відділах НКСЗ утворюються спеціальні відділи. До цієї категорії населення належали постраждалі радянські службовці, політичні амністовані, політичні емігранти, політичні біженці, а також сім'ї зазначених осіб, їм згідно з постановою уряду надавалася допомога у вигляді забезпечення роботою, одягом, житлом, направлення дітей до притулків, медичної допомоги, грошової допомоги, пенсій. Про розміри допомоги «жертвам контрреволюції» (про допомогу жертвам революції ЧК, Червоної армії - мови, зрозуміло, не було) свідчать такі дані: у 1920 р. (рік найгострі- шого товарного дефіциту) між ними було розподілено: 4,8 млн. аршинів тканин, 800 пудів вати, 3 тис. гросів¹ ниток, 270 штук трикотажних виробів, 10 тис. пар взуття, 3,5 тис. пудів мила. Крім того, їм виплачено грошової допомоги на суму 9 млрд. крб.

Діяльність, спрямовану на ліквідацію різних проявів соціальної патології - жебрацтва, проституції, - НКСЗ здійснює разом з Наркоматом охорони здоров'я, бо проституція, викликана значною мірою масовим безробіттям, спричинила спалах інфекційних захворювань. Розглядаючи проституцію і бродяжництво (бурлакування) як пережиток капіталізму (так вони кваліфікувалися весь час за існування СРСР, хоч країна була надійно ізольована від капіталістичних країн), НКСЗ як головний напрямок боротьби з ними застосовує трудову допомогу. Вона практикується як у лікувально- виховних, так і в трудових закладах.

Як засіб боротьби проти професійного жебрацтва трудова допомога надається, починаючи з 1919 р. У спеціальних розподільниках жебраків залежно від працездатності розподіляли по різних типах закладів. Старі та каліки спрямовувалися до сховищ, діти - до дитячих будинків, безробітні - до відділів розподілу робочої сили, а «дармоїди» (рос. «тунеядцьі») - до спеціальних трудових комун. Проте зростання кількості жебраків не припинялося, бо органи соціальної допомоги не спроможні були дати ради такій величезній на той час кількості нужденних. До того ж мізерний розмір соціальної допомоги навіть тим, хто її отримував, змушував людей займатися жебрацтвом.

За існуючими даними, 1926 р. потребували пенсійного забезпечення 1,375 млн. осіб, з них 225 тис. осіб, що постраждали під час Першої світової і 250 тис. - Громадянської воєн (і лише 130 тис. осіб - сім'ї загиблих на війні). Окрім цього, налічувалося 1,2 млн. безробітних (1924 р.), більшу частину з яких становили селяни. Значну питому вагу серед безробітних становили працездатні інваліди. Протягом усіх 20-х років не зменшувалася, а навіть зростала кількість безпритульних дітей. Навіть у Москві та Московській губернії ця кількість зросла від 6790 у 1924-1925 рр. до 7477 дітей у 1927-1928 рр.

2. Соціальна політика стосовно селянства

У середині 1920-х років головним об'єктом діяльності НКСЗ стає селянство - і у зв'язку з тим, що селяни (за переписом 1926 р.) становили 82% населення СРСР, і через масовий голод, що розпочався 1921 р. (в Україні він тривав з 1921 по 1923 рр.). Влітку

1921. 
      р. голодувало близько ЗО млн. осіб (в Україні на кінець 1922 р. навіть за заниженими офіційними даними голодуючих було 5,6 млн. осіб), померло від голоду близько 5 млн. осіб. Головним напрямком у діяльності НКСЗ стосовно селян стає робота з організації селянської громадської взаємодопомоги (СГВ), яка була узаконена у травні 1921 р. Активна робота у цьому напрямку розгортається з
      
1922. 
      р., коли по селах почали утворюватися селянські комітети громадської взаємодопомоги, на які покладалися функції самозабезпечення і патронажу нужденних.
      

Головними формами діяльності таких комітетів були: надання індивідуальної допомоги червоноармійцям, інвалідам (допомога грошова, позички, трудова допомога); соціальна взаємодопомога (громадська оранка, запасні склади, підтримка шкіл і лікарень, хат- читалень, будинків для інвалідів); правова допомога (захист інтересів малоімущих при стягуванні податків, наділенні лугами, лісом). Комітети мали стежити за тим, щоб землі червоноармійців, інвалідів, сиріт і бідноти були оброблені, організовувати недільники, нести відповідальність за «задоволення інших господарських нужд сиріт, інвалідів, бідноти,... за недопущення експлуатації їх куркульством».

На відміну від колишньої селянської допомоги і взаємодопомоги, тепер вони стають обов'язковою повинністю. Тобто держава допомагає певним групам селян за рахунок коштів інших груп, сама нічого не вкладаючи, хоч податки на селян були на той час головним джерелом наповнення Держбюджету. Традиційні селянські «помочі» і тут набували класової спрямованості та організованого характеру. Справі організації селянських комітетів взаємодопомоги надається всесоюзного масштабу, чому сприяли спеціальні директиви Ради народних комісарів, а також рішення партійних з'їздів 1922, 1924 та 1925 рр. За різними даними 1925 р., таких комітетів існувало від 37 до 78 тисяч, грошові суми, скеровані ними на підтримку нужденних у 1923-1924 рр., становили 6-8 млн. крб. До труднощів комітетів відносять відсутність необхідних коштів, слабкий зв'язок з масами.

На початку 1920-х років у СРСР відчувалася гостра нестача харчових продуктів, а також палива, одягу, промислових товарів. Ситуацію ще більше погіршила посуха, що охопила обширно райони Поволжя і Південь України два літа поспіль - 1921 та 1922 рр. Україна перед тим не знала голоду протягом 300 років, але насильницьке і безоплатне вилучення більшовиками продовольства в українських селян у попередні роки призвело до скорочення ними посівних площ і поголів'я худоби. Тому, врожай 1921 р. становив лише 30% від врожаю 1916 р. Але навіть за цих умов зібраний 1921 і 1922 року у північних губерніях республіки врожай не тільки забезпечував потреби всього населення України, а й дозволяв вивезти (1922 р.) за її кордони близько 15 млн. пудів збіжжя. Та вивезено було набагато більше - лише від серпня 1922 р. по січень 1923 р. з України до Російської Федерації було відправлено 9 млн. пудів хліба, а 13.5 млн. пудів вилучено для продажу за кордонами СРСР. Попереднього, 1921 р., до Росії було вивезено ще більше - 28 млн. пудів продовольства. Для вилучення такої кількості збіжжя українські селяни навіть у потерпілих від посухи губерніях обкладалися надзвичайно високими поборами. Так, у Олександрійській (Запорізькій) губернії почали збирати продподаток, величина якого дорівнювала валовому збору. Зрозуміло, що розпочався голод. Внаслідок цього 1921 р. голодувало майже 100% Олександрійської, 90% Одеської губерній. У травні 1922 р. голодувало приблизно 40% населення неврожайних губерній, восени цього ж року тут налічувалося близько 2 млн. лише голодуючих дітей. Перебуваючи у стані глибокого виснаження багато місяців, люди (особливо немовлята і діти) хворіли і масово гинули. Голод супроводжувався канібалізмом, торгівлею людським м'ясом, високим рівнем злочинності. Жертвами злочинців знов-таки насамперед ставали діти.

Для координації дій щодо рятування голодуючих при ВЦВК у липні 1921 р. створено Центральну комісію допомоги голодуючим (Допгол), наділену надзвичайними повноваженнями. Основні завдання комісії: з'ясування розмірів голоду, розгляд клопотань про визнання голодуючими окремих губерній і повітів (вони звільнялися від податків і отримували допомогу продовольством), вишукування засобів для боротьби з голодом. Але навіть помираючі від голоду люди були чітко поділені на «своїх» і «чужих». Вже восени 1921 р. потерпілі від посухи губернії РСФРР було звільнено від продовольчого податку. Вони отримали насіннєву, продовольчу і фуражну допомогу. З цією метою використовувалися й продовольчі ресурси УСРР.

На організацію допомоги голодуючому Поволжю було спрямовано всі сили партійного, радянського і профспілкового апарату. Активно використовувалися державні ресурси: перерозподілявся продовольчий фонд, вводилися спеціальні податки на користь голодуючих. Провадилася широка благодійницька кампанія серед населення, до якої залучалися й іноземні благодійницькі установи. Водночас у жодній урядовій постанові про організацію боротьби з голодом за літо-осінь 1921 р. не згадується про необхідність мобілізації коштів для врятування голодуючих Півдня України. Повідомлення про трагічне становище населення південноукраїнських губерній не знаходили місця на сторінках преси. Голод в Україні приховувався від загальноросійської та світової громадськості. Лише взимку 1922 р. засоби масової інформації одержали дозвіл розпочати кампанію на підтримку голодуючих України.

Замовчування голоду в Україні дозволило використати хлібні ресурси тільки для голодуючих РСФРР. У 1921 р. у Росію спрямовувалися майже всі надходження з всесоюзної кампанії допомоги голодуючим і третина продподаткових. Для голодуючих Росії вилучалися навіть мізерні зернові запаси вражених голодом українських губерній.

А в цей час з голодуючих районів Поволжя, Казахстану, Уралу, в тому числі й у південні губернії України, йшли ешелони з переселенцями. Загальна їх кількість у 1921-1922 рр. становила майже 440 тис. осіб. Лише евакуйованих дітей Україна прийняла до 60 тис. 1922 р. дитячі будинки республіки на 75% були укомплектовані евакуйованими з РСФРР дітьми, для українських безпритульних дітей місць не залишалося. Наплив переселенців ще більше загострив соціальні проблеми в Україні.

Тільки в грудні 1921 р., коли на Півдні України поширилася смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар, дозволив уряду УСРР оголосити частину губерній голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі РСФРР. Жодна з голодуючих губерній України не була звільнена від продподатку. Республіканські органи влади дістали дозвіл допомагати українським голодуючим, але лише за рахунок внутрішніх ресурсів і за умови переважного забезпечення голодуючих РСФРР. Перші благодійні їдальні створено місцевими комісіями До- пголу лише у січні 1922 р. Вони забезпечували харчуванням менше ніж на 1% тих, хто потребував допомоги. У травні цього ж року за допомоги Всеукраїнського Допголу мережа їдалень значно збільшилася, але й тоді вона охоплювала не більше як 10% голодуючих. Для порівняння зазначимо, що благодійні їдальні в РСФРР діяли вже з осені 1921 р. і забезпечували у різних місцевостях від 60% до 80% тих, хто потребував допомоги. З 2-х мільйонів голодуючих дітей Півдня допомогу отримала лише половина (943,5 тис. осіб).

Вирішальну роль у врятуванні голодуючих в Україні відіграли іноземні благодійницькі організації, які забезпечували харчуванням в окремі періоди до 1,8 млн. осіб. їх діяльність тут тривала з березня 1922 р. по серпень 1923 р.

Пропозицію допомоги з боку «буржуазних кіл» В.Ленін спочатку не сприймав. Герберта Гувера, голову АКА (Атегісап Кеііе/ АйтїпШгаііоп) - Американської адміністрації допомоги, майбутнього 31-го президента США, та його помічника У.Брауна, які внесли пропозицію, він називав «нахабами» і «брехунами» (пізніше радянська преса звинувачувала їх ще і в шпигунстві). Надія покладалася на допомогу міжнародного пролетаріату. Але виявилося, що пролетарські організації не мали достатніх коштів, і довелося з 20 серпня 1921 р. запросити до Росії АКА. Та до України чужоземних рятівників ніхто не запрошував, бо Москва стверджувала, що тут все благополучно.

Першими зловмисну інформаційну блокаду голодуючої України прорвали менонітські громади США, Канади і Нідерландів. Ці протестантські спільноти добивалися від уряду УСРР надання їм можливості врятування від голодної смерті своїх одновірців у Запорізькій та Миколаївській губерніях через відкриття харчувальних пунктів. Глава уряду УСРР Х.Раковський змушений був у жовтні 1921 р. укласти з ними відповідну угоду від імені уряду, але допущені були меноніти в Україну, як і інші благодійні організації, лише після отримання згоди Москви навесні 1922 р.

У грудні 1921 р. Раковський уклав угоду з місією Фрітьофа Нансена (неофіційна назва організації загальноєвропейської допомоги радянській Росії, утвореної влітку 1921 р. всесвітньо відомим норвезьким мандрівником і вченим, лауреатом Нобелівської премії миру за 1922 р., яка об'єднувала під егідою Міжнародного Червоного Хреста 15 релігійно-добродійних товариств і комітетів Червоного Хреста окремих країн), а в січні 1922 р. - з АКА про поширення на території України всіх видів допомог, які до цього часу направлялися цими організаціями російським голодуючим. Та лише у травні 1922 р. вони розгорнули свою діяльність в Україні, бо до цього часу їм чинилися різні перешкоди з метою зосередження всієї допомоги у Російській Федерації. І ця допомога прийшла лише завдяки вимозі АКА, що поставила допомогу Поволжю в залежність від гарантій отримання допомоги Україною, більше того - в залежність від доступу американських допомогових загонів до голодуючих українців.

Довгоочікувана зарубіжна допомога, хоч і з великим запізненням, нарешті надійшла в Україну, але вона, насамперед через значну затримку, не була рівноцінною тій, що надавалася голодуючим РСФРР, а окрім того, не всі іноземні організації були допущені в Україну. Поряд з «націоналістичним» комітетом М.Грушевського, не допущений був і Міжробдоп (Міжнародний комітет робітничої допомоги), вантажі якого до осені 1922 р. надсилалися лише до РСФРР. Проте і після дозволу Москви на допомогу зарубіжжя Україні уряд РСФРР робив спроби припинити іноземну допомогу українським голодуючим і спрямувати її на користь голодуючих Росії.

Вже влітку 1922 р. уряд УСРР уклав цілу низку нових договорів з іноземними організаціями. Договори про спільну боротьбу з епідеміями були укладені з французьким Червоним Хрестом і Комітетом охорони здоров'я Ліги Націй. Залучені до співробітництва були Товариство допомоги німецьким колоністам Чорноморського узбережжя й американська організація «Форварде», а також Міжробдоп. Важливе значення для відбудови сільського господарства голодуючих губерній мала домовленість про співробітництво з американським об'єднаним комітетом «Джойнт». Вже у 1923 р. Радна- рком УСРР підписав договір з Міжнародною спілкою допомоги дітям.

З ідеологічних міркувань радянська преса, а також історіографія намагалися замовчувати або применшити роль «буржуазної» «АКА» і «сіоністської» «Джойнт» у соціальній допомозі голодуючій Україні і наголошувати на міжнародній пролетарській солідарності, але статистика всіх суб'єктів допомоги розставляє по належних місцях. За весь час надання допомоги пролетарський Міжроб- доп надіслав голодуючим України 383 тис. пайків, місія Ф.Нансена - 12,2 млн., АКА - 180,9 млн. пайків. Сам Нансен передав голодуючим дітям свою щойно отриману Нобелівську премію. Те ж саме зробив французький письменник Анатоль Франс. Через місію Нан- сена надавали посильну допомогу голодуючим всесвітньо відомі письменники - Б.Шоу, Р.Роллан, Т.Драйзер, А.Барбюс, Г.Уеллс, вчений А.Ейнштейн та багато інших. Допомога інших організацій була значно меншою.

Таким чином, зазначені організації і передусім АКА врятували мільйони приречених на смерть голодуючих у Росії та Україні, що змушений був визнати тоді радянський уряд. У липні 1923 р. на урочистому прийомі на честь співробітників АКА, які залишали країну, заступник голови Раднаркому СРСР Л.Каменєв сказав: «Завдяки величезним, цілком безкорисливим зусиллям АКА мільйони людей різного віку були врятовані від смерті, й цілі поселення і навіть міста уціліли від катастрофи, що насувалася».

Пік діяльності іноземних благодійних організацій в Україні припадав на літо 1922 р. У серпні 1922 р. вони забезпечували харчуванням 1,8 млн. жителів неврожайних губерній України. Для порівняння комісії: Допголу забезпечували близько 400 тис. жителів. Тільки цього року іноземні благодійні організації завезли в Україну близько