Підручник Історія Соціальної роботи. Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон
 Скачать 252 Kb.
|
|
Західна Україна, куди голодомор не поширився і тому, що тут було зібрано непоганий врожай, і тому, що тут ще майже не було колгоспів, і тому, що тут діяла УПА, яка перешкоджала вилу ченню продовольства у селян. Голодуючі зі Сходу України почали прибувати сюди з початку 1946 р., зустрічаючи, як правило, спів чуття і готовність поділитися продовольством. До цього закли кало «західняків» і керівництво активно діючих тоді ОУН і УПА. Прибулі купували або обмінювали на різні речі харчові продукти в галицьких та волинських селах. Дехто наймався на роботу в індиві дуальні господарства, дітей і підлітків селяни приймали на утри мання. Влітку потік голодуючих не зменшувався, лише у Краснян- ський район Львівської області щодня прибувало 300-400 осіб, пе реважно це були жінки. У червні працівниками транспортної міліції Львівської області тільки з поїздів було знято 62,4 тис. прибулих голодуючих. Для боротьби з «незаконним провезенням хліба» (так формулювався владою склад цього «злочину») на великих залі зничних станціях органи транспортної міліції організували загоро джувальні загони, які відбирали у нещасних здобуті харчові про дукти, позбавляючи їх та їхні родини останньої надії. А навесні 1947 р. радянська влада перекрила і цей шлях самозабезпечення населення України. Відома дослідниця голодомору 1946-1947 рр. канд. істор. наук О. Веселова, оцінюючи значення допомоги, нада ної «західняками» голодуючим у цей період, пише, що «в масшта бах 1932-1933 рр. голодова трагедія після війни не повторилася тільки тому, що нас порятувала Західна Україна, де ще не було колгоспів, і селянин-одноосібник лишками своєї продукції міг поді литися зі своїми голодними братами з Великої України». На закінчення слід відзначити, що йшлося вище про голодомор 1946-1947 рр., але у більшості регіонів України справжній голод розпочався вже наприкінці 1945 р., свого піку досягнув взимку - навесні 1947 р., а в деяких областях продовжувався і після 1947 р. - до кінця 40-х років. 5. Система соціального забезпечення в 1950-1991 рр. У 1949 р. НКСЗ перейменовано на Міністерство соціального забезпечення, а з кінцем 50-х років починається новий етап розвит ку соціального забезпечення в СРСР. У 1956 р. Верховна Рада СРСР приймає Закон про державні пенсії, за яким не тільки розширю ється коло осіб, яким надається пенсія, а й у самостійну галузь ви діляється законодавство про соціальне забезпечення. Ним покладе но початок загальному державному пенсійному забезпеченню працюючих, яке було завершене прийняттям 1964 р. Закону про пенсії та грошову допомогу членам колгоспів (раніше вони були позбавлені цього). Розмір пенсій по старості для більшості колгосп ників був дуже далекий від прожиткового мінімуму. У 1961 р. змінюється положення про Міністерство соціально го забезпечення, внаслідок чого його функції значно розширили ся у порівнянні з положенням 1937 р. На Міністерство покладено виконання таких функцій: виплата пенсій; організація лікарсько- трудової експертизи; працевлаштування і фахове навчання інвалі дів; матеріально-побутове обслуговування пенсіонерів, багатодіт них і самотніх матерів; надання протезно-ортопедичної допомоги. Найважливішою сферою діяльності соціального обслугову вання населення було матеріальне забезпечення, яке здійснювалося у трьох основних напрямках: державне соціальне забезпечення, дер жавне соціальне страхування, соціальне забезпечення колгоспників. Фінансування державного соціального забезпечення здійснювалося за рахунок союзного, республіканських та місцевих бюджетів (воно поширювалося на військовослужбовців, учнів та інші категорії гро мадян). Фінансування державного соціального страхування забезпе чувалося за рахунок страхових внесків підприємств, організацій і дотацій держави (воно поширювалося на робітників і службовців). Соціальне забезпечення колгоспного селянства здійснювалося за рахунок коштів колгоспів і дотацій з Державного бюджету. На усіх громадян СРСР поширювалося безкоштовне медичне обслуговування, хоч було воно зовсім не однакової якості для усіх громадян. На рівні клінік Заходу медичні послуги і засоби отриму вала безкоштовно лише партійна верхівка (так звана «Кремлівська» лікарня та деякі інші) та члени її родин. Розрядом нижче, але теж високого рівня послуги отримували безкоштовно партійні та держа вні чиновники (зі своїми родинами) республіканського, обласного та районного (міського) рівнів. Крім цього, щороку вони отримува ли спеціальні кошти на лікування (оздоровлення), а також путівки (безкоштовні) для себе і родини у найкращі здравниці СРСР. Рядові громадяни безкоштовно отримували ліжко в лікарні (по 5-10 хворих у палаті), скромне харчування, недорогі ліки і ординарне лікування. Дефіцитні (зазвичай імпортні) ліки треба було «діставати» за гроші, платити за увагу до себе медперсоналу, платити за операції кваліфі кованим лікарям. Вартість путівок на санаторне лікування майже цілком оплачували профспілки, але отримати їх міг далеко не кож ний і далеко не завжди. Особливо низькою була якість медичних послуг для сільського населення (найнижчий розряд). У 1970-х роках декларувалися такі основні засади соціально го забезпечення в СРСР: загальність соціального забезпечення; різноманітність видів обслуговування; забезпечення громадян різ ними видами соціальної допомоги за рахунок державних і громад ських коштів. Головним напрямком діяльності Міністерства соці ального забезпечення на початку 80-х років стає соціальне забезпе чення непрацевлаштованого населення. Як і пророкувалося багатьма мислителями XX ст., більшовиць ка модель політичного, економічного та соціального державного устрою виявилася нежиттєздатною, неконкурентоспроможною. Проіснувавши понад 70 років тільки за рахунок примусу, насильст ва, винищення десятків мільйонів людей, вона врешті-решт розва лилася. Утопічність ідеології, архаїчність політичної системи не дали змоги побудувати ефективну економіку. А неефективна еко номіка неспроможна забезпечити високий рівень соціального захисту і соціальної допомоги усім, хто їх потребує. Саме тому капіталістичні країни Заходу набагато випередили «Країну Рад» за рівнем технологічного та економічного розвитку, а також за рівнем життя і соціального захисту населення. Незважаючи на задекларовані державні гарантії допомоги і підтримки соціально незахищеного населення, рівень соціальної допомоги у багатьох випадках (особливо колгоспникам, інвалідам, багатодітним родинам, сиротам) залишався суто символічним. «Контрреволюціонери», «вороги народу», колишні підпільники ОУН. вояки УПА, дисиденти позбавлялися допомоги взагалі. І хоч масового голоду в СРСР після 1947 р. вже не виникало, значна час тина населення злидарювала, постійно перебуваючи у напівголод ному стані, не отримуючи належної медичної допомоги, допомоги у здобутті бажаної освіти дітьми. Запитання та завдання для самоконтролю
Чим була характерна соціальна робота в СРСР під час Другої світової війни і діяльність українських допомогових організацій?
Рекомендована література
Ханкин А.Д., Шарапов М.Е. и др. Трудовое устройство, профессио- нальное обучение и бьітовое обслуживание инвалидов. - М., 1968. Розділ IX. Соціальна робота у незалежній Україні 1. Соціально-економічна ситуація в Україні у кінці 80-х і в 90-х роках XX ст. На початку 90-х років XX ст. у незалежній вже Україні соціа льна робота починає формуватися як фахова діяльність. Цей про цес супроводжується створенням мережі соціальних установ та закладів нового типу. Поштовхом до цього стали економічна криза і стрімке зростання соціальних проблем у суспільстві. Економічна криза спричинила появу безробіття (явного і прихованого), непов ну зайнятість працюючих, багатомісячні затримки з виплатою заро бітної плати, пенсій, стипендій, різке зниження рівня оплати праці і пенсій, зростання цін практично на всі товари і тарифів на всі по слуги. Наслідком цього стали різке зниження рівня життя пере важної більшості населення, вимушена міграція, загострення кри міногенної ситуації, спад рівня народжуваності та значне збільшен ня смертності, розпад інституту сім'ї, зростання проституції і про фесійного жебрацтва, дитячої безпритульності, захворюваності на селення (особливо на СНІД, туберкульоз), передусім дитячої. Промовистими щодо цього є хоч би такі статистичні дані: 70% українських родин живе (2000 р.) за порогом бідності (малоза- безпеченості), заборгованість із заробітної плати в економіці країни (на 10.09.2000 р.) становила 5,8 млрд. грн., 7 467 тис. працівників своєчасно не отримують зарплати, середня тривалість життя людей похилого віку за період 1989- 1999 рр. скоротилася на 2,8 року, причому різниця у тривалості життя жінок (73,4 р.) та чоловіків (62,8 р.) одна з найбільших у світі, частка людей старшого поколін ня (пенсійного віку) за той же період зросла у загальній структурі населення на 6,5%. Кількість пенсіонерів сягнула 15 млн. осіб (по над 30% населення України), з них 2,4 млн. - інвалідів. Передбачені на 1999 р. дуже скромні видатки згідно з Державною програмою соціального захисту інвалідів у сумі 110 млн. грн. профінансовано лише на 41 %. Рівень захворюваності дітей першого року життя зріс у 1999 р. порівняно з 1991 р. на 22%, а рівень інвалідності збільшився на 25,4%1. Кількість зареєстрованих безробітних на середину 2000 р. сягнула 1,5 млн. осіб (4,5%), хоч за методикою Міжнародної органі зації праці їх має бути 11%, а за оцінками українських фахівців (враховуючи приховане безробіття) - близько 30% працездатного населення у працездатному віці. Через відсутність роботи і відпові дних доходів масового характеру (близько 100 тис. осіб на рік) на була еміграція. Унаслідок зазначених чинників населення України вже скоротилося на 2,8 млн.: від 52,2 млн. осіб 1993 р. (найвищий рівень за всю історію країни) до 49,395 млн. осіб у 2000 р. Щорічне зменшення населення за цей період становило 300 - 390 тис. осіб. Якщо б ці темпи вимирання населення збереглися на майбутнє, то через 126-130 років мав би вмерти останній громадянин України. 2. Формування системи соціального захисту в Україні за нових політико-ідеологічних та соціально-економічних умов Послаблення більшовицьких ідеологічних догм, перші кроки до демократизації політичного життя і ринкової економіки було зроблено в колишньому СРСР у другій половині 1980-х років (ро ки «Перебудови»). Тоді ж стала поглиблюватися соціально- економічна криза радянського суспільства. У відповідь на це уряд СРСР намічав і впроваджував деякі реформи у системі соціального забезпечення населення. Уряд незалежної України продовжив і поглибив ці реформи, які ще далеко не завершено, вони тривають. За останні роки з'явилися нові державні і недержавні служби, уста нови, організації, які надають різноманітні соціальні послуги. Створена за ці роки мережа державних соціальних відомств України на кінець 1999 р. мала такий склад. Очолює її, координує діяльність, втілює у життя переважну частину державних заходів щодо соціального захисту нужденних Міністерство праці та соці альної політики, яке включає такі установи й заклади: • державну службу зайнятості населення (мережу центрів за йнятості);
Другим суто соціальним відомством є Державний комітет у справах сім'ї та молоді, що має у своєму складі Український дер жавний центр соціальних служб для молоді (УДЦССМ), обласні, міські та районні центри соціальних служб для молоді. Міністерство освіти опікується школами-інтернатами для ді- тей-сиріт, а також спеціалізованими школами-інтернатами для дітей з різними видами захворювань і дітей, які мають складнощі у на вчанні; а Міністерство внутрішніх справ має у своєму складі спе ціалізовані приймальники-розподільники для неповнолітніх, кімна ти тимчасового перебування та притулки для неповнолітніх, служби у справах неповнолітніх, підпорядковані районним, міським держа вним адміністраціям. З'явилися за останній час і недержавні приту лки. За станом на 1.06.1998 р., в Україні було 68 притулків усіх ти пів, а також 21 кімната тимчасового перебування дітей. Слід зазначити, що в широкому розумінні до соціальних слід віднести і всі установи та заклади Міністерства охорони здоров'я, Міністерства освіти, виховно-трудові колонії Міністерства внутрі шніх справ, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катас трофи, оскільки їхня діяльність спрямована на розв'язання соціаль них проблем населення і фінансується за рахунок держави. Щопра вда, це не стосується значного тепер вже контингенту студентів і учнів державних навчальних закладів і клієнтів державних медич них закладів, що самі оплачують надані їм послуги. Функції створеної в Україні системи соціального захисту мож на було б згрупувати (за О. Івановою та Т. Семигіною) так.
До сфери управління зазначених вище міністерств і відомств 1999 р. входило 4,5 тис. установ, закладів, підприємств, їх праців ники опікуються долею понад ЗО млн. населення України. Вони забезпечують реалізацію державних гарантій у вигляді пенсій, ме- дико-соціальної реабілітації, грошової та матеріальної допомоги для 15 млн. пенсіонерів. Майже 8 млн. осіб одержують допомогу згідно із Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», 3,5 млн. сімей одержують житлові субсидії. Служби зайнятості обслу говують понад 2 млн. незайнятих трудовою діяльністю громадян. У 1999 р. в Україні налічувалося близько 760 різних соціаль них закладів для обслуговування інвалідів, ветеранів, самотніх пен сіонерів, дітей-інвалідів. Державою створено мережу з 277 будинків- інтернатів, 653 територіальних центрів та 111 відділень соціаль ної допомоги вдома, які обслуговують понад 600 тис. громадян. При будинках-інтернатах організовано роботу 224 підсобних госпо дарств, 52 міні-цехи з переробки сільськогосподарської продукції власного виробництва, 259 лікувально-виробничих майстерень. 3. Соціальне обслуговування населення Система соціального обслуговування в Україні є важливим елементом соціального захисту певних груп населення, передусім самотніх людей похилого віку та інвалідів. Засади і порядок при значення і нарахування пенсій залишилися в основному радянські, хоч виділена була серед пенсіонерів нова «номенклатура» - держа вні службовці, чиновницький апарат нової влади. Якщо розмір пен сії усіх інших громадян становить близько 35% від їхнього серед нього заробітку перед виходом на пенсію, то держслужбовці отри мують до 90%. Крім цього, лише їм у момент виходу на пенсію ви плачують грошову допомогу у розмірі 12 посадових окладів. Завдя ки цьому розмір пенсії деяких держслужбовців сягає понад 1200 грн./міс., а трудова пенсія за віком (2000 р.) була в межах 46- 80 грн./міс., дитина-інвалід отримує від держави соціальну пенсію в середньому на рівні 37 грн./міс. З 2000-го року за порядком нараху вання пенсій наближені були до держслужбовців наукові працівни ки, що мають вчені ступені і звання. У системі ж соціального обслуговування протягом останнього десятиріччя відбулися значні зміни. Окрім традиційних будинків- інтернатів, тобто стаціонарних закладів, наприкінці 80-х років почали з'являтися так звані територіальні центри - напівстаціонарні та нестаціонарні заклади. У 1997 р. були затверджені «Типове положен ня про територіальний центр з обслуговування одиноких непрацезда тних громадян похилого віку та інвалідів» і «Типове положення про відділення соціальної допомоги». Це дало змогу розширити спектр послуг, що надаються самотнім громадянам похилого віку. Збільшилася і кількість клієнтів соціальних служб. Це пов'язано як з демографічними змінами в суспільстві, погіршенням стану здоров'я та фінансового стану літніх людей, так і з перегля дом критеріїв надання різних видів допомоги. Правове регулю вання соціального обслуговування відбувається відповідно до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціально го захисту», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», а також Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Під впливом фахівців Заходу із соціальної роботи, різномані тних європейських та американських проектів, а також з появою в Україні соціальної роботи як фахової діяльності почали розвиватися принципово нові для країни соціальні служби та надаватися нові соціальні послуги. Але, разом з цим, різке скорочення фінансування соціаль них програм не дає змоги говорити про позитивну динаміку розви тку соціальних служб за останні роки. Саме згадані вище територіальні центри і відділення соціальної допомоги вдома домінують за останні роки у наданні послуг літ нім людям через державні органи соціального захисту. Кількість цих закладів постійно збільшується (понад 30 одиниць щороку). Територіальні центри приймають на обслуговування пенсіо нерів, інвалідів І та II групи незалежно від віку, самотніх непрацезда тних громадян та інших соціальне незахищених громадян (далі - непрацездатні громадяни), які потребують соціально-побутової та медико-соціальної допомоги, на підставі картки медичного огляду, акта обстеження матеріально-побутових умов, проживання та особис тої заяви. До числа самотніх непрацездатних громадян при цьому зараховують громадян, які не мають родичів, зобов'язаних за зако ном їх утримувати. У деяких центрах почали обслуговувати багатоді тні сім'ї та дітей-інвалідів (наприклад, хворих на ДЦП). За даними Міністерства праці та соціальної політики, органами соціального захисту виявлено і взято на облік (19Р7 р.) 637 тис. са мотніх непрацездатних громадян та інвалідів, які потребують соціа льної допомоги, з них 543 тис. осіб за висновками лікарів потребу ють соціально-побутової допомоги вдома. Для організації обслуго вування цих людей у кожному районі і місті створена мережа служб з організації соціально-побутового обслуговування. На початок 1998 р. в Україні діяло 530 територіальних центрів і 890 відділень соціальної допомоги, які обслуговували понад 500 тис. клієнтів. У державній системі соціального обслуговування працює май же 37 тис. соціальних працівників, які переважно не мають спеці альної освіти, але вже впроваджуються короткотермінові навчальні програми для підвищення кваліфікації цих працівників. У навчаль них закладах розпочато підготовку фахівців зі спеціальності «Соці альна робота». Типовим положенням про територіальний центр передбачено надання майже 40 видів різних послуг людям похилого віку, у тому числі:
У територіальному центрі можуть бути такі відділення:
-стаціонарне відділення для тимчасового та постійного про живання самотніх непрацездатних громадян; - відділення з організації надання грошової та натуральної ад ресної допомоги (відділення гуманітарної допомоги). У маленьких містах та в сільській місцевості практично не має системи комплексного обслуговування підопічних. У сільській місцевості соціальними працівниками базового рівня надаються лише окремі видй допомоги. У дерзкавній системі соціального обслуговування функціонує (1998 р.) -також 276 будинків-інтернатів на 54,7 тис. місць, з них лише 105 збудовані за типовими проектами, решта - розташовані у пристосованих приміщеннях. Вважається, що громадяни похилого віку утримуються у них на повному державному забезпеченні, включаючи цілодобове отримання медичної допомоги. Підопічним виплачується 25% від призначеної їм пенсії. При інтернатах створе но 252 навчально-виробничі майстерні з метою сприяння соціальній адаптації підопічних. Із загальної кількості інтернатних закладів 73 (15656 місць) на лежать до будинків-інтернатів загального типу, 13 (2651 місце)-до пансіонів, 3 (325 місць) - до спеціальних будинків-інтернатів, 145 (29352 місця) - до психоневрологічних інтернатів, 58 (9646 місць) - до дитячих будинків-інтернатів. Але будинки-інтернати залишаються (як і за радянських часів) непрестижними, небажаними для старезних громадян. Про це свідчить той факт, що майже 8 тис. місць (14%) навіть у теперіш ній скрутній соціально-економічній ситуації у них незайняті. Це наслідок того, що інтернати фінансуються державою лише на 30- 50% від потреби (яка теж розрахована за досить скромними норма ми). Цьому сприяє обов'язкова умова, що при влаштуванні до бу- динку-інтернату для громадян похилого віку підопічні зобов'язані передати свою квартиру державі, а це робить неможливим повер нення з інтернату додому. До того ж в інтернатах недостатня увага приділяється соціальній роботі з літніми людьми (її морально- естетичним та психологічним аспектам). 4. Соціальні служби для молоді та дітей Загальна криза українського суспільства торкнулася, безумов но, і молоді. Для того, щоб допомогти молодим людям вижити у складних соціально-економічних умовах, уряд України з моменту її проголошення незалежною державою провадить певні заходи, затверджує програми, створює відповідні структури для під тримки та допомоги молоді. З метою втілення у життя державної політики стосовно молоді та дітей було створено Міністерство у справах сім'ї та молоді, перетворене 2000 р. у Державний комітет з такою ж назвою. Теоретичне забезпечення цієї політики розробляє Український науково-дослідний інститут проблем молоді. Створено спеціальні соціальні служби для молоді (ССМ) на обласному, місь кому та районному рівнях. Від 1991 р. і до початку 1999 р. їх було утворено вже по всій країні - 457, ще 263 планувалося відкрити 1999 року. Юридично систему соціальних служб для молоді було закрі плено у «Декларації про загальні засади державної молодіжної по літики в Україні» та Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні». Затверджено і відпові дне Типове положення. Метою цієї системи є створення умов для позитивної соціалізації (залучення до системи суспільних відносин) молоді. Зміст її роботи, за визначенням Українського державного центру соціальних служб для молоді, полягає у:
Пріоритетними напрямками діяльності центрів ССМ є:
Проте економічне становище країни ще не давало можливості відповідним чином фінансувати виконання поставлених перед центрами ССМ завдань, реалізувати їхнє гасло «Дійти до кожної молодої людини», тому постає проблема розвитку громадських мо лодіжних об'єднань. Таких, які за відповідної законодавчої підтри мки молодіжних ініціатив могли б самостійно створювати матеріа льно-технічну базу для своєї діяльності, зокрема для реалізації соці альних програм. Однією з найболючіших соціальних проблем останнього деся тиріччя було зростання кількості дітей-сиріт і так званих «соціа льних сиріт» («дітей вулиці»), притому, що форми опіки над дітьми залишалися практично незмінними з радянських часів. Крім згаданих вище 58 будинків-інтернатів Міністерства праці та соціальної полі тики, в яких на початок 1998 р. утримувалося 8121 дитина, в Україні діяли 39 шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків (на утриманні 10723 дитини); 50 дитячих будин ків (на утриманні 4076 дітей) Міністерства освіти, а також 43 будин ки дитини (4620 дітей) Міністерства охорони здоров'я. У багатьох регіонах України проблема соціального сирітства стає надзвичайно гострою. Тому 1997 р. з ініціативи Міністерства у справах сім'ї та молоді Кабінет Міністрів затвердив «Типове по ложення про притулок для неповнолітніх служби у справах непов нолітніх». Зазначені вище притулки для неповнолітніх і кімнати тимчасового перебування надали протягом 1997 р. допомогу майже 11 тис. дітей. Проте створена мережа державних стаціонарних уста нов не забезпечувала задоволення потреб та інтересів дітей, не було відпрацьовано законодавство щодо нових шляхів розв'язання про блем знедолених дітей. 5. Державна служба зайнятості Біржі праці існували в Україні за радянських часів у 1920-і ро ки. Вони займалися працевлаштуванням тимчасово незайнятих громадян і сплачували грошову допомогу безробітним. Сучасна Державна служба зайнятості (ДСЗ) створена постановою уряду СРСР у грудні 1990 р. для реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки, пра цевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян. Розгорнута ж система ДСЗ була протягом 1991 р. Її дія льність здійснюється під керівництвом Міністерства праці та со ціальної політики, а також місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування і відповідно до Закону України «Про зайнятість населення». |