Підручник Історія Соціальної роботи. Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон

• Название: Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон
• Анкор: Підручник Історія Соціальної роботи.docx
• Дата: 02.05.2017
• Размер: 252 Kb.
• Имя файла: Підручник Історія Соціальної роботи.docx
• Тип: Навчальний посібник; #6272
• страница: 17 из 18

2000.

Додаток






Великий митрополит - великий благодійник¹

1. Біографічна довідка про Митрополита Андрея ШептицькогЬ

Духовний пастир Української греко-католицької церкви і всієї галицької гілки нашого народу з 1901 по 1944 рік Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський та Єпископ Кам'янець- Подільський Андрей Шептицький був, без сумніву, найвидатнішим діячем української національної церкви XX століття, найяскравішою особистістю серед українців цього періоду. Рушійною силою його життя була велична ідея з'єднання України і всього Сходу Європи в єдину християнську церкву. Але діяльність його виходила далеко за межі архіпастирських обов'язків. Будучи великим патріотом України, Митрополит Андрей надихав українців на боротьбу за незалежність, відстоював їхні права перед австро-угорською, російською, польською, радянською, німецькою окупаційними владами. Повсякденно дбав про збереження і розвиток української культури і мови, про народну освіту і формування української інтелектуальної

еліти. Неперевершеною була і благодійницька діяльність Великого Митрополита.

Народився майбутній Митрополит граф Роман Марія Алексан- дер Шептицький 29.07.1865 р. в родовому маєтку Прилбичі на Львівщині і був одним із семи синів Івана (Яна) та Софії (з роду Фредро) Шептицьких. Рід Шептицьких - найстаріша українська боярська родина, грамоту на право земельного володіння якій 1284 р. видав син короля Данила Галицького - Лев Данилович. Представники цього роду обіймали високі військові, державні, церковні посади спочатку в Галицькій, а пізніше у Польській, Австрійській державах. Досить сказати, що з цього роду вийшли три католицькі митрополити XVIII століття.

Батько Митрополита Андрея був галицьким послом (депутатом) до Австрійського парламенту. Батьком Софії Шептицької був польський письменник граф Александер Фредро, пам'ятник якому у Львові стояв до 1939 р. У родоводі Андрея Шептицького простежується зв'язок з польським королівським родом Собєських, австрійським цісарським родом Стюартів, з королями Італії, Португалії, Сардинії. І навіть дружина Наполеона І Бонапарта австрійська принцеса Марія була далекою родичкою Шептицьких-Фредрів. Рід Шептицьких, починаючи з XVIII ст., поступово спольщується.

Зрозуміло, що високий соціальний статус представників родини Шептицьких, їхня патріотична діяльність не залишалися поза увагою всіляких окупантів. У 1914 р. царський уряд, тимчасово окупувавши Галичину, одразу ж розпочав репресії проти українців та українства. Розуміючи велич Митрополита Шептицького та його вплив на народ, його заарештовують і висилають до Росії, де утримують у в'язницях Суздаля та Ярославля 2,5 року. У 1939 р. радянські «визволителі» розстрілюють у родовому маєтку - Прилбичах - наймолодшого брата Митрополита графа Лева разом з дружиною, яка не хотіла розлучитися з чоловіком після оголошення йому смертного вироку. Під час німецької окупації Польщі від куль гестапо гине 1940 р. ще один брат Митрополита Андрея - Александер. Третього брата - Казимира (о. Климентія), ігумена Унівського монастиря, який під впливом Митрополита також повернувся до східного обряду, - було замордовано приблизно 1950 р. у страшній радянській Володимирській в'язниці одночасно із сотнями інших греко-католицьких священнослужителів.

І тільки смерть (1 листопада 1944 р.) врятувала Владику Андрея від сибірської хресної дороги, якою пройшов його наступник, виходець із Тернопільщини Йосиф Сліпий.

Призначення своє юний Роман Шептицький зрозумів дуже рано, бо ще десятирічним хлопчаком заявив батькам, що буде священиком. З відзнакою закінчив гімназію в Кракові. Відбував однорічну повинність в австрійських уланах, але змушений був перервати службу через травму (падіння з коня) і хворобу, яка вже не полишала його до кінця життя. Навчався на правничому факультеті Краківського університету, де одержав 1888 р. вчений ступінь доктора права. Під час навчання, після подорожі до Києва 1887 р. визріло рішення піти до василіанського монастиря, повернутися до прадідівського (східного) обряду і українських коренів. На це благословив його папа Лев XIII, якого він відвідав у Римі.

Рішення юнака зустріло категоричний спротив батька, який спочатку планував Романові військову кар'єру¹, а пізніше наполягав на кар'єрі правника і залишився переконаним римо-католиком. Але підтримала рішення сина мати, дуже релігійна жінка. Добре усвідомлював важкість обраного шляху сам Роман, бо говорив матері перед вступленням до монастиря: «Я докладно знаю, що мене чекає: поляки будуть вважати мене за русина, а русини за поляка. Але Бог кличе, треба йти». Слід пам'ятати, що рішення це приймає молодий, освічений і талановитий польський аристократ, якому будь-яка кар'єра в Австро-Угорській державі (в тому числі і в римо- католицькій церкві) була практично гарантована, аж ніяк не з кон'юнктурних міркувань. Бо ж переходив він з панівної у цій державі римо-католицької конфесії до конфесії «хлопської», що постійно піддавалася утискам і гонінням з боку поляків, яким фактично належала місцева влада у цісарській частині Польщі та Галичині і за часів Австро-Угорського цісарства.

У 1888 р. Роман Шептицький постукав у двері Василіанського монастиря у Добромилі, а наступного року закінчив новіціат, склав чернечі обіти й дістав ім'я апостола Андрея. Направлений був до Кракова на богословські студії. Як зразковий чернець, виконуючи всі накази чернечого життя, завершив богословські і філософські студії другим і третім докторатом. У 1892 р. висвячений у священики, а вже 1899 р. - на єпископа Станіславівської єпархії. Півтора року пізніше (січень 1901 р.) стає Митрополитом Галицьким, Архієпископом Львівським та Єпископом Кам'янець-Подільським і обіймає цю посаду до своєї смерті 1.11.1944 р.

Позбавлений з 1931 р. внаслідок важкої хвороби можливості рухатися, фізично немічний, Митрополит Андрей до кінця днів своїх залишався надзвичайно активним і діяльним. Його могутній інтелект і незаперечний авторитет у народі й Вселенській католицькій церкві викликали острах і повагу навіть у найлютіших ворогів України. Незважаючи на сміливі виступи Митрополита проти репресій нацистських і більшовицьких окупантів у Галичині, ані перші, ані другі не насмілилися його заарештувати або заборонити його діяльність. Московська влада дозволила влаштувати йому величавий похорон за участі всього українського духівництва, тисяч вірних, а також духівництва вірменського, польського та російського православного. А кривавий кат українського народу Сталін, як не дивно, передав через М. Хрущова вінок квітів.

Усе життя митрополита Шептицького може бути прикладом і доказом надзвичайно великої ролі особистості в історії. Перетворення денаціоналізованої біомаси, якою були західні українці майже до кінця XIX ст., на народ з високим рівнем національної самосвідомості й патріотизму, а Галичини - на український П'ємонт - значною мірою заслуга Великого Митрополита, плід його 45-річної душпастирської єпископської і митрополичої діяльності.

Враховуючи надзвичайність особи Митрополита Андрея Шептицького та його заслуги перед церквою і народом, з ініціативи архієпископа Івана Бучка 1958 р. розпочався процес його канонізації. Процес цей довготривалий і включає чотири фази. Зараз він перебуває у другій, найскладнішій фазі - перевірки доказів святості претендента. На жаль, процес іде дуже мляво з багатьох причин. За радянських часів усі архіви греко-католицької церкви було конфісковано і доступ до них закрито. Це не давало можливості швидко провести першу фазу канонізації - інформативну (збирання необхідних матеріалів), по закінченні якої кандидат стає Слугою Божим. Дру* у фазу намагалася загальмувати радянська влада, підкидаючи «комп- ромат» на Слугу Божого навіть і через дипломатичні канали. Ворожими до справи виявилися і поляки, які двічі намагалися зупинити процес. Крім цього, збирання і видання кількох десятків томів письмової спадщини Митрополита, необхідних для канонізації, потребує значних коштів.

2. Громадська та благодійна діяльність Митрополита Андрея Шептицького

Слід зазначити, що Митрополит Андрей ніколи не відокремлював служіння Богові від служіння своєму, українському, народові, вважаючи, таким чином, головну мету свого життя двоєдиною. Вступаючи на митрополичий престол, він сказав, що тільки любов до свого народу спонукала його прийняти на себе «важкий уряд митрополита». У своїх посланнях до вірних він закликає, щоб усі вони давали приклад християнського життя, любові до свого народу, правдивого патріотизму. Звертаючись до української інтелігенції, він писав: «Ті обов'язки (стосовно свого народу - А. Г.) накладає на мене не лиш моє становище митрополита, а й урочиста присяга, складена в день вступлення в монастир, що буду для добра руської спільносте посильно працювати, а найбільше - власне пересвідчення, котре мене ставить в ряді громадян-патріотів, з котрих хотів би я бути найкращим». А видатний український письменник В. Стефаник, який, буваючи у Львові, найперше йшов уклонитися Митрополитові, пояснював це так: «Я люблю дивитися на ту срібну голову, що думає і журиться про всю Україну».

Зазначені декларації ніколи не залишалися лише на папері. Митрополит повсякденно розбудовує кожну дільницю суспільного життя, кладе ті цеглинки, які потрібні для побудови потужного державного організму. А тими цеглинками були, у першу чергу, допомога культурним установам - «Просвіті», «Сільському господареві», Науковому товариству їм. Шевченка, «Рідній школі», «Пластові», а також заснування Національного музею, Богословської академії, Земельного банку іпотечного, Народної лічниці, дівочої гімназії, малих семінарій у Львові та Рогатині. Останні було відкрито у відповідь на закриття польською владою деяких українських гімназій і з метою надання можливості нашій молоді отримати середню освіту.

Особливо слід сказати про такі грандіозні для українців звершення в царині культури, як заснування українського Національного музею та Богословської академії. Збирати перші експонати для майбутнього музею розпочав Митрополит наприкінці XIX ст. Згодом (1904 р.) вони були розміщені в п'яти кімнатах у мурах собору св. Юра. Призначений директором музею доктор І. Свєнцицький об'їздив Придніпрянську Україну, Росію, Білорусію, Литву, а також Галичину, Бойківщину, Лемківщину, відшукуючи і закуповуючи стародруки, старовинні ікони та інші музейної вартості предмети. До формування музейних фондів було залучено численних представників української та білоруської інтелігенції (у музеї було відкрито білоруський відділ), які привозили експонати також з Буковини та Закарпаття, Білорусії. Реставрацією старовинних ікон займався відомий маляр М. Бойчук.

У 1906 р. Митрополит купує для музею окреме приміщення, але й воно невдовзі виявилося замалим, і 1911 р. довелося закупити значно більший будинок (на вул. Мохнацького). У цьому будинку, до речі, розмістилася й робітня (майстерня) відомого українського маляра М. Сосенка, а по його смерті - маляра О. Куриласа, а також малярська школа О. Новаківського, в якій історію мистецтва викладав і сам Митрополит. Школа випустила цілу низку відомих пізніше українських митців. Того ж року Галицьке намісництво підтвердило право на існування фундації Галицького Митрополита А. Шептицького під назвою «Національний музей». У 1913 р. Митрополит Андрей передає музей українській спільноті. Він налічував на той час 14 839 експонатів, що були власністю Митрополита. Про значення цього музею доктор Л. Цегельський писав так: «Заснування Музею, навіть якщо б нічого іншого Митрополит не зробив, це ставило б його в лави найкращих синів України».

Під час більшовицького володарювання багато цінних експонатів музею А. Шептицького знищено. Тепер він має назву Українського національного музею ім. Митрополита Шептицького. Ім'я Митрополита, до речі, пропонувалося присвоїти музею ще у 1908- 1909 рр., але він не погодився, вважаючи це не скромним.

Та найбільшою справою Митрополита Андрея в царині культури та освіти було, без сумніву, заснування Богословської академії у Львові. Поштовхом до цього були ворожі дії польської влади, яка позбавила українців у 20-і роки можливості здобувати відповідну богословську освіту на теологічному факультеті Львівського університету, яку вони мали за часів Австро-Угорського цісарства. Тоді Митрополит засновує богословський факультет (що давав вищу освіту) при українській Духовній семінарії, започаткованій ще 1783 р. З 1925 р. ректором семінарії стає професор догматики, доктор Йосиф Сліпий, який здобував вищу освіту в Інсбруку (Австрія) і Римі і який виявився видатним вченим і організатором.

Уже 1929 р. Митрополит Андрей перетворює факультет на Богословську академію з двома факультетами - філософським і богословським. До Академії були запрошені найкращі українські вчені як з духівництва, так і світські. Серед них, наприклад, видатний історик України проф. І. Крип'якевич. Сам Митрополит викладав тут східну та західну аскетику. При Академії було організовано наукові семінари, науково-дослідний сектор, бібліотеку, видавався богословський квартальник «Богословія». Усе це підтримував своїми дотаціями Митрополит.

Митрополит Андрей планував на базі Академії розгорнути згодом повний український католицький університет, але усі спроби його натрапляли на категоричний спротив польської влади, яка слушно вбачала у розширенні української вищої освіти загрозу для свого панування. Але й створений зусиллями та засобами Митрополита єдиний український вищий навчальний заклад у Західній Україні з доволі вузькою спеціалізацією відіграв надто важливу роль у підготовці високоосвічених і національно свідомих українських фахівців, майбутніх провідників української церкви та національно- визвольного руху. Одним з них був померлий 14 грудня 2000 р. глава Української греко-католицької церкви Мирослав Іван Кардинал Любачівський, якого на священика висвятив Митрополит Шептицький 1938 р.

Слід зазначити, що Богословська академія була заснована Митрополитом уже тоді, коли ним було вичерпано всі засоби до відкриття у Львові світського українського університету. Створенню цього закладу Кир Андрей надавав дуже великого значення і боровся за це від самого висвячення на Митрополита. Цій справі він присвятив свій виступ в австрійській Палаті Панів (Сенаті) у червні 1910 р. Його багаторічна боротьба вже була увінчана успіхом, бо цісар видав 1913 р. декрет про відкриття українського університету 1 вересня 1916 р., але Перша світова війна не дала можливості реалізувати цей декрет. Знаменним є те, що Росія вже на сам декрет зреагувала негайним демаршем перед австрійським урядом, розцінивши його як «неприязний акт проти Росії».

Після загарбання Галичини Польщею (1919-1939 рр.) шансів відкрити український університет не залишилося, бо поляками проводилася політика остаточної асиміляції українського населення. За такої політичної ситуації Митрополит виділив велику суму грошей для створення у Львові підпільного українського університету, який проіснував від 1921 до 1925 року. Коли ж польська влада припинила його існування, Митрополит, впевнений, що українській вищій освіті все ж бути раніше чи пізніше, закупив 4 морги землі неподалік від митрополії для майбутнього університету.

Опікувався Митрополит Андрей й іншими навчальними закладами. Заснував 1906 р. і утримував аж до приходу більшовиків дівочу гімназію сестер Василіанок у Львові, для чого закупив великий будинок на вулиці Потоцького. Коли ж гімназія перейшла в інший будинок, там розміщувалася вчительська семінарія, теж під проводом сестер Василіанок.

У мурах собору св. Юра знаходилася народна школа ім. Б. Грі- нченка, а на Личакові - школа ім. князя Данила, які теж були під опікою Митрополита. Всього ж товариству «Рідна школа» він подарував чотири будинки у Львові.

У Львові Кир Андреєм була споруджена також велика бурса (інтернат) «Рідної школи» для української молоді, яка навчалася в гімназіях чи інших школах, відкрито Інститут ім. св. Йосафата. Коли ж поляки у рамках так званої пацифікації (1930 р.) закрили старші (7-й та 8-й) класи у деяких українських гімназіях, Митрополит створив такі (матуральні*) класи для учнів цих гімназій, а також відкрив згадані вище малі семінарії з інтернатом, що були фактично хлоп'ячими гімназіями класичного типу (хоч польська влада і не визнавала їхньої матури). До семінарій приймали також і православних українців з Волині та інших регіонів України, а також виключених з державних шкіл за політику, особливо за членство в ОУН.

'Від по.ч. «матура» - атестат зрілості.

Крім цього, виховний заклад для хлопців відкрив Чин Редемпторис- тів, який запросив з Бельгії до Галичини Митрополит і надавши йому необхідне майно і засоби.

У 1913 р. він купив дім для художника О. Новаківського (нині музей О. Новаківського), де той відкрив академію мистецтв. В академії навчалися відомі пізніше українські малярі Свєнцицький, Ку- рилас, а також і сам Митрополит. На стипендії Митрополита Андрея за кордоном щороку навчалися десятки здібних українських юнаків та юнок, серед них відомі згодом художники, скульптори, музиканти, богослови, вчені.

Величезне значення усіх згаданих навчальних закладів полягало в тому, що вони виводили народ з пітьми, надавали шанс молоді до інтелектуального розвитку, але значення їх цим не обмежувалося. Річ у тім, що в Польщі (як і в Росії та СРСР) навчальні заклади з державною мовою викладання були потужним засобом денаціоналізації українців. Розуміючи це, і Польща, і СРСР постійно звужували мережу закладів з українською мовою викладання. Тому приватні українські школи в Польщі ще й захищали українську молодь від асиміляції-

Слід зазначити також, що більшість учнів цих шкіл була з настільки бідних родин, які не могли оплатити не лише вартості навчання, а й забезпечити дітей шкільним приладдям і теплим одягом. Саме ж товариство «Рідна школа» було не в змозі їх утримувати. У цих школах діти отримували справжнє релігійне й патріотичне виховання.

Крім загальної освіти, дбав Кир Андрей і про спеціальну освіту української молоді, маючи на меті відродження колись численного і знаного стану українських ремісників, вишколення сучасних працівників сільського господарства і через це - економічне піднесення народу. Причому, створюючи ремісничі школи, він забезпечував їх певною власністю з тим, щоб вони були самовистачальні і щоб їхні вихованці навчалися самоврядування. Велике значення цієї ділянки діяльності Митрополита було у тому, що поляки, зазвичай, не брали українців на жодну роботу, за винятком найчорнішої (на яку не знаходилося бажаючих серед поляків) та домашньої прислуги. Освічені ж люди, ремісники, землероби могли створювати дрібні підприємства, кооперативи, забезпечуючи роботою себе та своє оточення.

Так, у Львові Великий Архипастир заснував і утримував ремісничу школу на вул. Городецькій, дівочу кравецьку школу «Груд», хлоп'ячу ремісничу бурсу на Пасіках, дяківську школу з бурсою, де навчали також диригентури, книгознавства, засад кооперації та господарювання громадським добром і ремесла.

Поза Львовом Митрополит був фундатором першої української сільськогосподарської школи товариства «Просвіта» в Миловані (біля Галича) з відділеннями молочарським, садівничо-городничим і господарським, подарував цій школі замок і 250 га землі, і першої сільськогосподарської школи для сільських господинь у Коршеві (Коломийський повіт).

У Зарваниці Кир Андрей подарував отцям Студитам маєток (364 га землі) для заснування великого сиротинця (для воєнних сиріт) і ремісничої школи. В Уневі (біля Перемишля) створив можливість отцям Студитам вести шевську, різбярську та гарбарську школи, в Дорі - навчати гуцульську молодь столярства, кравецтва, шевства, а в Скнилові (біля Львова) - організувати майстерні для навчання ремесла і механіки на базі подарованого замку з великим садом, городом та орним полем. У Корчені Митрополит передав для товариства «Сільський господар» замок і кілька сотень моргів землі для заснування школи сільського господарства. Усі ті школи були переважно і бурсами, де учні перебували на утриманні.

Щоб захистити українських дівчат, велика кількість яких працювала на той час служницями у польських та єврейських родинах, від різних кривд на релігійному, національному, економічному ґрунті, Митрополит Андрей купує у Львові будинок для товариства «Будучність», що опікувалося ними.

Не забував Кир Андрей і про літній відпочинок дітей та юнацтва, бо перебування на природі, крім оздоровлення, надає можливість вихователям доповнювати релігійно-патріотичне виховання молоді. Передаючи товариству «Просвіта» маєток у Миловані над Дністром, він зобов'язує його щоліта приймати бідних дітей на відпочинок. Немічних дітей висилали до Підлютого в Карпатах, а дошкільнят - до Унева, до монастиря сестер Василіанок або до Воро- хти в Карпатах. Займалося цим безпосередньо українське товариство вакаційних осель.

Митрополит був великим благодійником «Пласіу». Частину своїх маєтків у Карпатах він подарував на табори цієї організації - гору Сокіл на юнацький табір, на будівництво якого подарував ще й лісоматеріали, а ділянку біля своєї літньої резиденції в Підлютому - на табір новацтва Остодір, що назвали його іменем. Сам Митрополит часто відвідував пластунів у таборах, подовгу залюбки бесідував з ними. Коли польська влада заборонила «Пласт», Кир Андрей зініціював створення Католицької Асоціації української молоді «Орли», яка продовжувала працювати з молоддю наближеними до «Пласту» методами, вивозячи дітей у літні табори.

Дбав Митрополит про малечу від народження. Він заснував «Порадню Матерів» на