Підручник Історія Соціальної роботи. Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон

• Название: Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон
• Анкор: Підручник Історія Соціальної роботи.docx
• Дата: 02.05.2017
• Размер: 252 Kb.
• Имя файла: Підручник Історія Соціальної роботи.docx
• Тип: Навчальний посібник; #6272
• страница: 13 из 18

2,3 млн. пудів продовольства, що становило лише 8% від загальної суми пожертв, які надійшли до радянських республік з-за кордону. Це майже стільки, скільки зібрала для голодуючих Росії та України разом Центральна комісія Допголу.

У подальшому (1922-1923 рр.) на прохання радянського уряду іноземні організації надавали переважно виробничу допомогу голодуючим - завезли 250 тис. кіс, плуги, жниварки, сортувалки, віялки, 1 335 коней, 500 корів, понад 15 вагонів насіння, обладнання для 15 сироварень, книжки для 40 сільськогосподарських бібліотек.

«Джойнт» асигнував 1,5 млн. доларів на безпроцентну позику селянським кооперативам. Її отримали 10 тис. одноосібних селянських господарств у 29 єврейських колоніях* і 27 українських се-

Ісиували в 1920-х роках на півдні і сході України, населення займалося сільськогосподарським виробництвом на виділених радянським урядом землях. Після проведення колективізації населення розбіглося по містах СРСР.

ших проблем 1920-х років. У перші роки радянської влади ці завдання покладалися на Раду захисту дітей, а пізніше - на Комісію з поліпшення життя дітей при ВЦВК (з 1921 р.). Вони створювали дитячі трудові комуни, через які пройшли тисячі безпритульних.

Велике значення для підвищення ефективності роботи щодо порятунку дітей мало створення дитячої соціальної інспекції при відділі правового захисту дітей Наркомосу (Народного комісаріату освіти). Комісія провадила роботу у напрямках: боротьби з жебрацтвом, дитячою безпритульністю, проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким поводженням у родині. Цікавим є досвід роботи самих інспекторів - братів і сестер соціальної допомоги. Це були люди не молодші за 21 рік, вони відвідували майстерні, окремі родини, установи, затримували неповнолітніх правопорушників і направляли їх у дитячі приймачі- розподілювачі.

Вживалися заходи щодо влаштування безпритульних дітей- сиріт і тих, що знаходилися у дитячих закладах, в інші сім'ї. У 1928 р. ВЦВК і Раднарком прийняли спеціальні постанови, що регламентували передачу вихованців дитячих будинків у селянські та міські родини. Приділялася увага забезпеченню підлітків і молоді роботою в умовах зростання безробіття. Приймалися постанови уряду, згідно з якими всі державні, кооперативні, громадські, приватні установи та підприємства були зобов'язані заповнити передбачену колективними договорами певну кількість робочих місць підлітками до зазначеного терміну.

У 1925 р. Раднарком СРСР прийняв «Положення про забезпечення в порядку соціального страхування інвалідів праці та членів родин, померлих або відсутніх з невідомих причин, інвалідів праці». Згідно з ним, право на пенсійне забезпечення в разі втрати працездатності внаслідок старості отримували непрацездатні робітники та службовці за умови досягнення ними віку не менше ніж 50 років і наявності трудового стажу 8 років і більше.

Проблемами інвалідів займалися громадські організації, які замінили відомство установ імператриці Марії (разом з Опікунствами для сліпих і для глухонімих). Замість них з'явилися Всеросійський союз кооперації інвалідів (Всекоопінсоюз), Всеросійське товариство сліпих (ВТС), Всеросійське об'єднання глухонімих (ВОГ). Головним їхнім завданням було соціальне забезпечення інвалідів. Здійснювалося працевлаштування інвалідів шляхом організації артілей та кооперативів, де вони залучалися до посильної суспільно корисної праці.

Особливі умови праці й організації побуту інвалідів викликали необхідність створення кас взаємодопомоги, їхнє призначення полягало у виконанні соціально-побутових функцій з обслуговування інвалідів: організації санаторно-курортної допомоги, мережі дитячих закладів, надання позички, активно розвивається протезування інвалідів. Налагоджено виробництво різних протезів (обсяг їх виробництва: 1919 р.- 3000 штук, 1926 р. - 18 000 штук).

У працевлаштуванні інвалідів, найважливішій на той час сфері діяльності соцзабезів, дедалі чіткіше виявляється класовий підхід до організації даного виду соціальної допомоги. «При проведенні цієї роботи необхідний твердий класовий підхід. Не можна праце- влаштовувати і навчати інвалідів, що належать до соціально чужих елементів. До них належать інваліди білих армій, колишні фабриканти, поміщики, жандарми тощо».

У 1931 р. при НКСЗ утворюється Рада з працевлаштування інвалідів, у розпорядження якої мали направлятися спеціально заброньовані на промислових підприємствах робочі місця у кількості до 2% від їхнього загального числа. Такі ж ради утворюються в областях, районах, містах. Існували планові показники розподілу інвалідів по підприємствах.

У соціальній політиці 20-х (як і подальших) років особливу увагу більшовики надавали пенсійному забезпеченню і різним формам матеріальної допомоги, наданню пільг, а також соціальному страхуванню. Основними видами соціального забезпечення визначилися: медична допомога, надання допомоги (пільг) тим, хто потребує її, вагітним жінкам і матерям, пенсійне забезпечення по старості та у зв'язку із втратою працездатності. Страхування здійснювалося для всіх видів найманої праці в усіх випадках втрати працездатності (захворювання, у тому числі професійні, інвалідність, старість, материнство, вдівство, сирітство, безробіття).

Слід зазначити, що пенсійне забезпечення не одразу набуло всеохоплюючого характеру. До 1917 р. соціальне забезпечення людей похилого віку базувалося не на основі врахування віку, а на підставі втрати працездатності та настання інвалідності. Хоч

багато країн Європи ще з кінця XIX ст. почали запроваджувати соціальне забезпечення людей похилого віку, в Росії, а потім і в СРСР випадок настання старості аж до 1928 р. не входив до сфери соціального страхування. Проте для окремих категорій працівників пенсійне забезпечення по старості почали запроваджувати дещо раніше - з 1924 р. для викладачів вищих навчальних закладів. У наступні роки законодавство про пенсійне забезпечення робітників і службовців розвивалося і супроводжувалося постійним розширенням кола громадян, які могли ним користуватися.

Розроблення законодавства про пенсійне забезпечення по старості як самостійного виду соціального забезпечення відбувалося протягом 1928-1932 рр. Перші пенсії по старості було встановлено для робітників текстильної промисловості постановою Наркомпраці СРСР від 5 січня 1928 р. Пенсійний вік було визначено для чоловіків - 60, для жінок - 55 років, необхідний для призначення пенсій трудовий стаж установлювався однаковий для чоловіків і жінок - не менш ніж 25 років. У 1929 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову щодо введення пенсійного забезпечення і для робітників таких провідних галузей промисловості, як гірнича, металургійна, енергетична, залізничний і водний транспорт. Прийняті у 1928- 1932 рр. законодавчі акти стали основою для подальшого розроблення законодавства стосовно пенсійного забезпечення по старості в наступні роки.

Розміри пенсій було встановлено постановою Раднаркому по поясах, на які була поділена країна, виходячи із 40% пересічної зарплати в даній місцевості. З'являються вже тоді спеціальні пенсії, середня норма такої пенсії становила 55 крб./міс. Призначалися вони у першу чергу, зрозуміло, для діячів більшовицької партії, революції, а також науки. Нараховувалося 1928 р. персональних пенсіонерів 7 тис. із загальної кількості пенсіонерів близько 100 тисяч. Суттєво збільшуються витрати на пенсійне забезпечення. Якщо у 1924-1925 рр. вони становили 4 млн. крб., то 1928 р. - вже 36,7 млн. крб., тобто 45 коп. на душу населення.

Конституція УРСР 1937 р., розроблена на основі Конституції СРСР 1936 р., проголосила право всіх громадян СРСР на матеріальне забезпечення в старості. Право на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і службовці (тобто всі, крім колгоспників). Пенсійне забезпечення регулювалося не законами, а прийняттям постанов ЦК ВКП(б), РНК СРСР та ВЦРПС.

У 1937 р. вийшло нове положення про Народний комісаріат соціального забезпечення, згідно з яким коло завдань НКСЗ розширюється. Воно охоплює державне забезпечення інвалідів праці та інших категорій, організацію матеріально-побутового, культурного," лікувально-оздоровчого та санаторно-курортного обслуговування; керівництво діяльністю установ соціального забезпечення, «справою трудового виробництва інвалідів», роботою лікарсько- трудової експертизи (ЛТЕК), протезних закладів, мережею кас громадської взаємодопомоги, підготовкою кадрів працівників соціального забезпечення; затвердження законів із соціального забезпечення. Під контролем НКСЗ у цей період перебуває Рада кооперації інвалідів, Союз кас взаємного страхування та взаємодопомоги кооперації інвалідів. Товариство сліпих, Товариство глухонімих.

Оцінюючи соціальну роботу СРСР у цей період, можна відзначити, що явною помилкою влади було її намагання замкнути свою діяльність із соціальної допомоги і соціального забезпечення виключно на державі, згорнувши роботу церкви, громадських, благодійних організацій та приватних осіб. Здійснення політики соціального забезпечення лише на основі держбюджетних коштів під силу лише економічно розвинутим, заможним країнам. В умовах економічної розрухи відмова від участі в сферах допомоги широким колам громадськості означало обмеження можливості надання соціальної допомоги населенню країни.

Негативною стороною соціальної політики цих років визнається і практика розв'язання проблем одних категорій населення за рахунок прав і свобод інших, зокрема віруючих. Багато служителів церкви було вигнано із своїх церков і залишилося без засобів до існування. За інструкціями влади, прийняття їх на роботу було можливе лише за умови зречення віри.

Неприйнятною для цивільного світу була і система позаекономічного примусу людей до праці, особливо ув'язнених. До початку 1927 р. (початок розбудови табірної системи, «архіпелагу ГУЛАГ», що пізніше вкрив усю країну) працезобов'язаний контингент таборів НКВС становив уже 2 мли. осіб. Серед них - кілька сотень тисяч людей з проблемами фізичного здоров'я, які були приречені на смерть як «доходяги» (слабосильні, дистрофічні робітники).

Вже через 10 років, коли табірна система вийшла на «проектну потужність», кількість в'язнів досягла, за оцінкою О. Солженіцина, 12-15 млн. осіб, яких по 10-12 год./добу примушували виконувати в умовах голоду, антисанітарії непосильну ручну фізичну роботу (будівництво каналів, залізниць, робота в шахтах, лісоповал). За таких умов нормальною вважалася смертність в'язнів у розмірі 1% за добу, тобто повне вимирання набраного контингенту протягом приблизно 3,5 місяців. Для поповнення цих таборів смерті керівництво НКВС у Москві доводило до республіканських, обласних, районних, міських своїх відділень планові цифри арештів у тисячах осіб, які вони завжди виконували і переконували. Мета масових арештів була подвійна: по-перше, тримати в страху і покорі населення, по-друге, постійно отримувати практично дармову робочу силу (в'язням, зрозуміло, нічого не платили) для побудови соціалізму (комунізму).

З початком війни 1941-1945 рр. виходить низка указів стосовно соціального забезпечення родин фронтовиків. Перший з них датовано вже 26 червня 1941 р. (на 4-ий день після початку війни), він регламентував порядок виплати грошової допомоги родинам фронтовиків. Указом 1942 р. внесено деякі уточнення у цей порядок. У 1943 р. прийнято постанову Раднаркому СРСР «Про пільги для родин військовослужбовців, що загинули та пропали безвісти на фронтах Вітчизняної війни».

Ще один комплекс тогочасних проблем - соціальна допомога та соціальна реабілітація поранених. Мільйонні потоки поранених вимагали екстрених заходів не лише щодо їх евакуації, а й щодо реабілітації. Восени 1941 р. створюються комітети допомоги з обслуговування хворих та поранених бійців Червоної армії. У 1942 р. Державним комітетом оборони організовано будинки для інвалідів Великої Вітчизняної війни (пізніше перетворені в трудові інтернати). У них скалічені вояки готувалися до подальшої трудової діяльності, отримували трудові фахи, проходили перепідготовку.

Нових рис і масштабів набувають у цей час і проблеми охорони дитинства та опікування сиротами. Завдання полягало в евакуації вихованців дитячих будинків углиб країни та у відкритті нових закладів. На 14 грудня 1941 р. було евакуйовано 664 дитячі будинки з 7887 вихованцями. У постанові РНК¹ СРСР «Про влаштування дітей, що залишилися без батьків» передбачалося створення додаткової мережі дитячих будинків, а також участь громадян у вихованні дітей у формі опіки та патронажу.

Воєнні та політичні події 40-х років спричинили появу потоку біженців. Вже у 1939-1940 рр. з Галичини до Польщі перейшло 20- 30 тис. українських політичних біженців. Після окупації Польщі німцями (1939 р.) для задоволення потреб українського населення тут виникли десятки комітетів самодопомоги, до складу яких входили переважно члени чи прихильники ОУН, що втекли з Галичини. Навесні 1940 р. ці комітети утворили в Кракові координаційний орган під назвою Український Центральний Комітет на чолі з відомим вченим-географом Володимиром Кубійовичем. УЦК являв собою український заклад соціального забезпечення, обов'язки якого полягали в нагляді за хворими, літніми людьми, безпритульними дітьми, в організації громадської служби охорони здоров'я, освіти; у допомозі військовополоненим українцям та у представництві інтересів українських робітників, які вивозилися до Німеччини. Після окупації німцями Галичини УЦК поширив свою діяльність і на її території. Протягом усієї війни це була єдина організація, що могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально- економічні інтереси українців у генеральному губернаторстві (більша частина Польщі разом з Галичиною).

Під час Другої світової війни рух на підтримку населення України розширила і українська еміграція. Етнічні українці в США, Канаді, країнах Латинської Америки включилися у рух солідарності. Вони створювали комітети допомоги, діяльність яких полягала в збиранні коштів, цінних речей, медикаментів, обладнання для шпиталів, дитячих будинків, інвалідів.

4. Голодомор в Україні 1946-1947 рр.

Слід відзначити, що на період, який тут розглядається, припадає третій голодомор в Україні, проведений московською більшовицькою владою 1946-1947 рр. На цей раз було виморено голодом, навіть за побічними офіційними даними, близько 800 тис. людей в

Україні, а за оцінками, - приблизно 1,5 млн. осіб. Голодомор знову ж таки було проведено таємно від радянської та світової громадськості, тому якоїсь діяльності (урядової чи суспільної) щодо допомоги голодуючим, рятування бодай вмираючих дітей не провадилося, бо ж наявність голоду офіційно не визнавалася.

Об'єктивні причини нестачі продовольства в СРСР і в Україні під час Другої світової війни та відразу після її закінченні цілком зрозумілі - аграрне господарство України, житниці СРСР, було майже повністю зруйноване. Нестача робочої сили в ньому становила понад 630 тис. осіб, бо майже всі працездатні чоловіки були мобілізовані до війська і відтак або загинули на війні чи були скалічені, або ще затримувалися на службі. Тому основною робочою силою села були жінки, питома вага яких серед працюючих 1946 р. перевищувала 80%. Крім того, в колгоспах і радгоспах працювало (1947 р.)