Підручник Історія Соціальної роботи. Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон

• Название: Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон
• Анкор: Підручник Історія Соціальної роботи.docx
• Дата: 02.05.2017
• Размер: 252 Kb.
• Имя файла: Підручник Історія Соціальної роботи.docx
• Тип: Навчальний посібник; #6272
• страница: 8 из 18

інвалідні будинки в Москві та Санкт-Петербурзі. Мережу цих будинків було розширено за правління Олександра І.

У 1814 р. були утворені Патріотичне товариство, одним із завдань якого була опіка хворих та поранених вояків, і спеціальний Комітет, котрий займався опікою поранених генералів, офіцерів та їхніх родин. Якщо вони були спроможні нести цивільну службу, їм надавалися більш-менш високі посади на державній службі (поліцмейстерів, городничих, справників тощо). Призначені на посаду не позбавлялися пенсії. Покаліченим штаб-офіцерам і обер- офіцерам дозволялося видавати безкоштовно ліки в аптеках. Нижнім чинам «до скону» виплачувався оклад, який вони отримували в своїх полках (у мирний час). Отже, держава шукає нові форми допомоги та підтримки на основі законодавчої регламентації, а не за рахунок руйнування монастирської системи опіки (як це робив Петро І).

У цей же час робляться спроби використовувати працю опікуваних воєнних інвалідів шляхом створення інвалідних рот (1796 р.). У них зберігався військовий регламент, а інвалідів використовували на посильних для них роботах. Проте ефективність «військових трудових формувань» такого типу не підтвердилася, і 1823 р. їх розформували.

Зміни стосувалися опікування не лише воєнних інвалідів. Ще за правління Петра І організуються перші будинки для душевнохворих. У період правління Катерини II вони вже стали обов'язковим елементом системи опіки в губерніях (тим самим відбувається руйнація найдавнішого православного інституту юродивих). На початку XIX ст. покладено початок опікуванню сліпими та глухонімими.

У 1806 р. Олександр І запросив до Санкт-Петербурга французького вченого, автора методики навчання сліпих В. Гаюі, який заснував тут цього ж року перший заклад для сліпих. У 1846 р. в Москві була відкрита перша богодільня для незрячих жінок. Опікуватися глухонімими теж почали з 1806 р. (раніше з ініціативи групи доброчинців робота провадилася приватно). Тільки наприкінці XIX ст. ця діяльність набуває системності і оформлюється у певний напрямок суспільної опіки.

Цілеспрямована діяльність на захист і підтримку дітей почалася за Петра І. Він видає серію указів стосовно дитиновбивства незакон- нонароджених. Укази 1712 р. та 1715 р. були спрямовані на те, щоб захистити дитину і дати їй не лише право на життя, а й на прожиток (рос. «пропитание») і виховання. Останній указ передбачав певні засоби фінансування не тільки на дитину, а й на її вихователя: «пристав- ленньїм на год денег по три рубли да хлеба по полуосьмине на месяц, а младенцам на день по три деньги».

Активізація опіки дітей намітилася за правління Катерини II.

До питання інфантициду в російському законодавстві знову повертаються у XIX ст. (зводи законів 1813 р. і 1845 р.). Тепер винуватці у вчиненому вже не підлягають смертній карі, а присуджуються лише до різних термінів каторжних робіт.

Соціального контролю і суспільної опіки вимагали проблеми такої соціальної хвороби, як проституція. У 20-і роки XVIII ст. з'являються перші будинки розпусти у Петербурзі. Окрім того, існували зводницькі квартири, процвітала індивідуальна проституція. Як наслідок, з'являється величезна кількість байстрят, зростає рівень дитиновбивств, масовою хворобою стає сифіліс. Перші кроки щодо контролю за цим явищем зроблено, як не дивно (враховуючи її моральне обличчя), за правління Катерини II. Домовласникам заборонено віддавати приміщення під «промисел розпусти», порушників штрафували і саджали до гамівних будинків. Прийнято рішення: хворих на венеричні хвороби лікувати безкоштовно. Під час правління Павла І і Олександра І повії піддавалися жорстоким гонінням, їх висилали до Іркутська, на фабрики.

Так поступово складалися нові інститути, форми допомоги та підтримки нужденних. Росія прагне перейняти європейський досвід побудови системи опіки різних категорій знедолених, формування нових інститутів опіки здійснюється за рахунок руйнування колишніх парафіяльної і монастирської систем допомоги.

4. Вплив епохи Просвітництва на ідеологію та практику соціальної роботи в Західній Європі. Соціально-економічне становище робітників і перші фабричні закони

У ХУІ-ХУШ століттях у Західній Європі сформувалася система державної благодійності у формі робітних домів-ізоляторів. Світські основи стають панівними, а церковна й приватна опіка сходять нанівець або підлягають контролю з боку державних інститутів. Позбавлення від бідноти вважалося панацеєю від соціальних проблем суспільства. Але створена система ізоляції була, з одного боку, глибоко антигуманною, а з другого, - економічно неефективною і обтяжливою для держави. Тому наприкінці XVIII ст. виникає нагальна потреба заміни цієї система.

Першою ознакою прийдешніх перемін, які назрівали протягом усього XVII століття, була поява внаслідок революції 1640-1653 рр. и Англії «Акта про ліпше забезпечення свободи підданого й про попередження ув'язнень за морями» (1679). Цим законом, крім іншого, вперше в кримінальній практиці вводилося поняття презумпції невинності, хоч дія закону і була обмежена: звільнення заарештованого до суду відбувалося під значну грошову заставу, що не могли собі дозволити люди малозабезпечені.

XVIII століття, відоме в історії людства під назвою Просвітництва, ознаменувалося бурхливим розвитком філософії. Йому належать такі всесвітньо відомі імена, як Вольтер, Д.Дідро, І.Кант, Д.Юм, Г.Лессінг, Ж.Ж.Руссо, Б.Франклін та ін. В основу філософії епохи Просвітництва було покладено кілька принципових положень, і серед них - теорію «природних прав», притаманних кожній людині від народження. А перші зміни в суспільному житті започаткувала Велика Французька революція 1789-1793 рр., яка дозволила Установчим Зборам прийняти «Декларацію прав людини і громадянина» (1789). За цією Декларацією, будь-яка людина розглядається як істота, від природи наділена природними і невідчужуваними правами («люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах»). До переліку «природних прав» були включені свобода, володіння власністю, безпека й опір пригніченню. Під свободою людини розумілося право «робити все, що не завдає шкоди іншому». Однією з основних ідей Декларації стала також ідея законності, яка базувалася на засаді: «усе, що не заборонене законом, дозволене». Введено було в практику і презумпцію невинності.

Відбулися зміни і безпосередньо в існуючій системі опіки, яка полягала, як відзначалося у розділі V, у повній ізоляції жебраків і хворих від суспільства у робітних домах. Поступово суспільство починає усвідомлювати згубність такої практики хоч би тому, що біднота теж є людьми, особистостями. Тому їм слід надати повну свободу переміщення в соціальному просторі. Перетворившись у джерело дешевої робочої сили, вони нададуть поштовх розвитку промисловості і торгівлі. Кожна здорова людина повинна заробляти на життя власною працею, бо якщо вона отримує на прожиток не працюючи, то забирає його у працюючих. Обов'язок держави перед кожним з громадян - усунути перешкоди, які могли б утискати його свободу. Висновок напрошувався сам собою: слід відмінити ізоляцію як символ абсолютного примусу.

Окрім моральних міркувань, додавалися й економічні аргументи не на користь ізоляторів. По-перше, проти них категорично виступали підприємці, власники мануфактур, бо робітні доми з їхньою дешевою робочою силою створювали їм конкуренцію і позбавляли робочих місць вільних робітників. По-друге, продуктивність праці в місцях ув'язнення завжди виявляється дуже низькою.

Яке ж місце відводилося нужденним? За критерії тут на зламі XVIII і XIX століть береться поділ останніх на «бідних здорових» і «бідних хворих». Перші, оскільки можуть трудитися, є позитивний соціальний елемент, який можна скерувати на благо держави. Натомість хворий - негативний елемент суспільства, чистий споживач. Отже, здорові зобов'язані працювати, але не примусово, а свобідно, підкоряючись лише тиску економічних законів та необхідності вижити і не вмерти від голоду. Хворі ж потребують повної і всебічної допомоги. Стає зрозумілим, що хоч в опіці убогих і немає жодної раціональної необхідності, проте благочинність є першим і абсолютним обов'язком суспільства, оскільки саме вона - умова його існування. Не опікуючись убогими, суспільство прирікає себе на самознищення.

Але тут виникало запитання: хто і в якій формі має опікуватися хворими? Суспільну підтримку знайшли тоді судження французького економіста Дюпона де Немура, який доводив, що будівництво та утримання великих шпиталів буде дуже недешевим, тому допомогу слід розподіляти безпосередньо між родичами хворих, що дасть потрійну вигоду. По-перше, вигода емоційна: родина не перестане відчувати жалість до хворого, хоч би й бачила його щодня. По-друге, вигода економічна: відпадає потреба надавати хворому дах і харчування, оскільки вдома вони будуть забезпечені. По-третє, вигода медична: вдома хворий отримає ретельніший догляд, до того ж він буде позбавлений гнітючого видовища шпиталю (своєрідного «храму смерті»). Виходячи з наведених міркувань, під час Французької революції, принаймні на початкових її етапах, ідеї централізації системи благодійності і зведення великих шпиталів були відкинуті, перевагу було надано допомозі хворим удома.

Щоправда, ідея лікування хворих за місцем мешкання відразу ж зіткнулася з неподоланими проблемами: по-перше, вона не давала шансів на успішне лікування епідемічних хвороб, по-друге, виникала проблема достатнього забезпечення хворих медичним персоналом.

Спеціальна комісія французької Академії наук запропонувала 1788 р. нову засаду будівництва лікарень, згідно з якою лікарня складалася з окремих лікарняних павільйонів, що знаходилися на достатній відстані один від одного і де б лікувалися хворі з різним характером хвороб. Ідея ця була реалізована лише 1846 р., а побудована тоді лікарня стала зразком для лікарняних закладів у Західній Європі та СІЛА.

У такий спосіб практика утримання суспільством лікарень реабілітувала себе, але вже на новому витку розвитку. Було доведено, що без лікарень не обійтися принаймні з двох причин: по-перше, вони необхідні хворим-одинакам, також у випадках заразних, важких і складних хвороб, з якими лікарі не стикаються у повсякденній практиці; по-друге, лікарня має бути необхідним засобом захисту - здорових людей від хвороби, хворих від некваліфікованої практики, одних хворих від інших.

Реформування ж системи ізоляції суспільства відбувалося як у Франції, так і в Англії поступово. На першому етапі (1760-1785 рр.) мета її ліквідації навіть і не ставилася, йшлося лише про удосконалення ізоляторів як джерел інфекцій, хвороб, бруду і пороків. Робилася спроба місця ув'язнення (робітні та гамівні доми, шпиталі) най- щільніше ізолювати, зробити їх і повітря навколо них чистішими. Згідно з королівським указом 1768 р., по всій Франції було засновано 80 закритих будинків опіки жебраків для утримання усіх підозрілих за рахунок Його Величності, які за своєю організацією та призначенням мало чим відрізнялися від шпиталів загального типу. До них направлялися: 1) волоцюги і жебраки, засуджені до ув'язнення; 2) повії, що супроводжували військо; 3) приватні особи, затримані за наказом короля; 4) божевільні, включаючи тих, чиє утримання оплачуватиметься. За свідченням сучасників, у закладах «нового типу» панувала та ж сама убогість, те ж саме змішування всіх і всього, те ж саме неробство, що й у закладах Загального шпиталю. Від поганої їжі, скупченості, неробства нещасні ув'язнені швидко гинули одне за одним.

В Англії в цей період відбувався подібний процес. Тут за проектом Купера було створено 1765 р. низку закладів-ізоляторів у сільській місцевості, де під наглядом шляхти й духівництва утримувалися жебраки. Були вони трьох типів: лікарні для хворих злидарів, майстерні для здорових і виправні будинки для тих, хто ухиляється від роботи. Але вже на початку 1780-х років більшість з цих закладів було закрито, а меншу частину перетворено в шпиталі для старезних і хворих. Спеціальним Актом парламенту «Про найліпше забезпечення і зайнятість бідняків» в усіх парафіях призначалися наглядачі за біднотою, які управляли робітними домами, а також інспектори з контролю та організації справи в них. Направлення жебраків і в робітні доми, і в шпиталі давав інспектор. Здорові жебраки, однак, туди не направлялися - їм слід було якомога швидше надати посильну роботу. Інспектор був зобов'язаний також перевіряти, чи надана робота оплачується в належний спосіб.

У другій половині 1780-х років практика ізоляції людей певної поведінки і способу життя обмежується (другий етап реформування). У Франції розпорядженням Міністерства внутрішніх справ частина ув'язнених була звільнена після 1-2-річного ув'язнення, а саме ті, хто не скоїв чогось такого, що могло би викликати суворе покарання за чинними законами. Не підлягали звільненню божевільні, чий стан не дозволяв їм «правильно поводитися в суспільстві» або ж чия «буйність являє небезпеку дня оточення». Таким чином, практика ізоляції надалі вже не поширюється проти всього, що стосувалося порушень моралі, сімейних конфліктів, вільнодумства в його «легких» формах, але зберігалася для божевільних і жебраків. Та й в утриманні в ізоляції божевільних наступили суттєві зміни. Ізоляція стала виконувати дві основні функції: функцію суто медичну, лікувальну і функцію «виключення із суспільства». У той же час, ізоляція вже не ототожнюється з повним позбавленням свободи божевільних. Ставилося завдання дати душевно хворим можливість заспокоїтися, ні до чого їх не примушуючи, бо постійне придушення викликало в хворих у відповідь лише негативні реакції: насильство, буйство, лють, розпач. Наприкінці XVIII ст. шляхом проведення реформи в утриманні душевнохворих лікарем Ф.Пінелем було створено поблизу Парижа прообраз спеціалізованої психіатричної лікарні. Тут вперше було відкинуто застосування насильства до хворих (побиття, голод, наручники, ланцюги), яке систематично і комплексно використовувалося до сих пір, введено лікарняний режим, лікарські обходи, лікувальні процедури, трудотерапію. Хворий отримав повну свободу пересування всередині ізолятора (до того часу не міг виходити зі своєї камери). Досвід Франції в лікуванні га утриманні душевнохворих став поширюватися в інших країнах вже на зламі XVIII і XIX століть.

Третім етапом (1789-1793 рр.) завершилася повна реорганізація системи ізоляції у Франції. Згідно з «Декларацією прав людини і громадянина» (1789), де записано: «Законом мають допускатися лише покарання явно і суворо необхідні, і ніхто не може бути покараний інакше, ніж за законом, прийнятим й оприлюдненим до скоєння злочину і застосованому в установленому порядку», система ізоляції в цій країні позбавлялася більшості своїх клієнтів. Зберігалося лише тюремне ув'язнення, де утримувалися засуджені злочинці та божевільні. У розвиток згаданої Декларації французькими Установчими Зборами у березні 1790 р. у Франції була прийнята низка декретів. Згідно з ними, протягом півтора місяця мали бути звільнені усі особи, що утримувалися в ув'язненні у фортецях, у гамівних та арештантських будинках, якщо вони не засуджені судом або не були туди запроторені з приводу божевілля. Божевільні мали бути оглянуті лікарем протягом трьох місяців і в залежності від стану хворого або відпущені на волю, або передані у спеціальні шпиталі. Таких шпиталів 1792 р. в Парижі було створено два: один для чоловіків, другий для жінок. У провінції ж ще певний час душевнохворих утримували в традиційних ізоляторах.

Період з кінця XVIII ст. до середини XIX ст. відомий в історії як час промислової революції, переходу від мануфактурного виробництва до фабричного, від ручного до механізованого. Промислова революція спиралася на винаходи парової машини, прядильної машини, свердлильного верстата, молотарки та ін. У соціально-економічній сфері відбувалася заміна феодальних відносин на капіталістичні.

Слід відзначити, що це був час надій і розчарувань для найбід- нішого населення Європи. Велика Французька революція породила ідею про те, що свобода - найліпша форма благодійності. Революція подарувала світові ідеалізоване уявлення про буржуазне суспільство. Люди були переконані, що створено істинно моральне суспільство, де панують свобода, рівність і братерство і де немає більше поділу на панів та рабів, а є тільки вільні від народження громадяни; що запанують всюди людські цноти, щезнуть пороки, нужда, страх і розпач. Люди щиро вірили, що лише феодалізм заважає загальному благу, і після його знищення настане час загального щастя.

Реальне дійсність виявилася далеко не такою рожевою. Дія капіталістичного закону попиту і пропозиції вимагала широкого залучення у виробництво великих мас найманої праці, причому у перші десятиліття промислового розвитку становище європейського пролетаріату виявилося нічим іншим, як