Підручник Історія Соціальної роботи. Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон
 Скачать 252 Kb.
|
|
Розділ V. Церковна, державна, світська соціальна допомога в XIV - першій половині XVII ст. 1. Розвиток монастирської системи допомоги та підтримки нужденних Хоч Україна в цей період ще не входила до складу Московської держави, але буде приєднана до неї вже в наступному історичному періоді і на неї буде поширена також і система соціального захисту цієї держави. Тому корисним є знання про зародження і періодичні трансформації цієї системи. Концептуальна схема (парадигма) допомоги та взаємодопомоги в Московії у зазначений період суттєво змінюється. Для неї характерні три основні форми соціальної допомоги: а) монастирська система допомоги, б) державна система захисту, в) перші світські прояви доб рочинності (благодійності). Починаючи з XIV ст. (другої половини), відбувається об'єднання земель навколо монастирів. Пов'язано це зі зміною ха рактеру монастирського управління - починається переорієнтація життєдіяльності монастирів, які тепер ставлять перед собою, перед усім, розв'язання господарських завдань. Це перетворює монас тирі у самостійні феодальні вотчини. Монастирі-вотчини замінили ктиторські монастирі, які засновувалися князями та єпископами. Останні розвивалися понад 200 років і заклали основи «пансіонної» системи підтримки для чоловіків та жінок, коли новий чернець, зробивши певний майновий внесок, отримував у монастирі довічне утримання (пансіон). Інститут удів у цей час отримує правове визнання. Це дозволя ло вдовам доживати віку в монастирях з гарантованим забезпечен ням. Багато заможних жінок (княгині, боярині) або їхні чоловіки спе ціально будують монастирі для проведення решти життя в їх стінах. Постриги (у черниці) стали поширеним явищем серед жіноцтва, шлях до монастиря був відкритий для жінок усіх суспільних станів. Ктиторські монастирі у цей період ще існують, але знаходяться зазвичай у містах, а монастирі-вотчини розвиваються за їхніми ме жами. їхній інтенсивний розвиток пов'язаний з тим, що на початку вони були більш відкритими помічними системами для всіх ба жаючих. Вони масово скуповували землі і ставали великими зем левласниками, скуповувалися цілі села і навіть міста. Тим самим монастирі як суб'єкти допомоги та підтримки набували функції сильних, могутніх, тобто функції, які раніше мали лише князі. Не випадково на герць з татарами перед Куликівською битвою (1380 р.) від росіян вийшли два ченці - Пересвіт і Ослябя. Селяни із задоволенням приєднувалися до монастирських має тків, бо тут вони мали значно ліпші умови життєдіяльності - звіль нялися від податків, від юрисдикції місцевої влади, від проїжджих княжих чиновників, яким треба було давати вози, коней, корми, провідників. Крім цього, на старості їм забезпечували притулок у монастирі зі статусом ченця, або «більця» (не посвяченого у ченці, але проживаючого у межах монастиря, під його захистом). Це було своєрідним страховим полісом, але для його отримання треба бу ло зробити певний внесок у монастирську скарбницю. Зрозуміло, що масовий наплив робочої сили робив монастирі багатими і сильними. Але їх багатство збільшували і приватні вкла ди у вигляді предметів культу, майна, земельних угідь. Вклади жерт- вувалися на різних умовах: поминання вкладників після смерті, го дування від їхнього імені жебраків тощо. Існували й особливі земе льні вклади, що дозволяли вкладнику отримати статус «більця». Поступово монастирі-вотчини вводили обов'язковий внесок (дар) при вступі до монастиря у вигляді натуральних продуктів, власності, грошових внесків. З плином часу розмір цих внесків що раз зростав. 2. Формування державної системи захисту Князь Дмитро Донський, повернувшись 1382 р. до Москви з Костроми і заставши її спаленою, заплатив 300 карбованців за при бирання і поховання понад 20 тис. трупів москвичів. Можливо, що цим фактом зафіксована одна' з перших форм громадських робіт. Масові лиха змушують шукати нові організаційні форми під тримки, нові форми суспільної самодопомоги. Наприклад, Іван IV у боротьбі з епідеміями починає застосовувати «поліцейсько- санітарні методи». З метою припинення їх поширення він органі зовує спеціальні застави. Виникають відомства, які беруть на себе функції соціального захисту, тобто намічається тенденція до утворення державних ре- ципрокних інститутів. У цілому, зосередження справ опіки в дер жавних закладах почалося після утвердження династії Романових (1613 р.). Перші заходи (запровадження Аптекарського приказу, Приказу побудови богоділень) все ще пов'язувалися із благодійною діяльністю царя та його оточення, а не рішенням перейти до систе мної суспільної опіки. Так, рішення Стоглавого собору (зібрання) про викуп полонених починає реалізуватися повною мірою лише тоді, коли з'являється Полоняничний приказ (подоба міністерст ва) 1668 р. Прикази стають провідною формою допомоги і захис ту, а також контролю за церковним життям. Показовою тут є діяль ність Приказу великого палацу. Його завдання - видача грошей монастирям і церквам з царської скарбниці. Прикази і чиновник (спочатку у вигляді дияка) приходять на зміну князівському особис- тісному захисту бідних. Паралельно відбувалося зміцнення законодавства щодо дер жавної опіки знедолених. Воно ставало мірилом вчинків, норм і вимог до опіки. Законодавство замінило собою княжі моральні ім перативи на категорії державних зобов'язань, нормативів. За Івана IV (Грозного) закладаються традиції, коли верховна влада починає законодавчо втручатися у справи церкви, спочатку обмежуючи владу церкви, а пізніше і контролюючи її. Так, у Судебниках 1550 р. вперше ставиться питання про правомірність опіки церквою осіб, що не є «клієнтами церкви» - торговців, міщан. Цим особам (так званим більцям) забороняється жити в монастирях і підлягати їхній юрисдикції. Законодавство, що формується, тісно пов'язане з проблемами бідності, соціальної патології, державного захисту нужденних. Як охоронна грамота потерпілим від пожежі 1560 р., з'являється указ про відстрочення виплати ними боргів на 5 років. У зв'язку з тим, що проблеми жебрацтва монастирі-вотчини (які тепер переважали) не розв'язували, державна влада офіційно легалізувала інститут жебрацтва (воно перетворюється у певний спосіб життєдіяльності). І це в той час, коли у Західній Європі «'явилася низка законів, що забороняли це явище. Це пояснюється традиційним стереотипом християнської поведінки в православії (консерватизм), де милостиня розглядається як складова християн ської культури. На Заході ж реформація церкви трансформує релі гійну мораль. У протестантських і католицьких країнах Європи широко пропагується необхідність праці. Під захист закону потрап ляють каліки, міські жебраки, а особи, що здійснили щодо них на сильство, мають платити штраф: калікам - 4 алтини, московським міським жебракам - 8 алтинів 2 деньги. Легалізація і захист професійного жебрацтва пов'язані були не т ільки з відсутністю відповідної опіки, а й з тим, що в суспільстві під впливом християнського вчення склалися такі стереотипи пове дінки, згідно з якими подаяння є один із способів у повсякденно му житті прилучитися до таїнства церкви. Логіка цієї поведінки була приблизно такою. Любов до ближнього - основоположна за повідь християнства. Дотримання її потребує, передусім, подвигу співчуття (рос - «сострадания») стражденному, а її першою вимо гою визнавали особисту милостиню. Тобто любити ближнього - це, насамперед, нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати в'язня у темниці. Людинолюбство на ділі означало жебраколюбст- во. Благодійність була не стільки допоміжним засобом суспільного благоустрою, скільки необхідною умовою особистого морального здоров'я: вона більше була потрібна самому благодійнику, ніж жебракові. Цілюща сила милостині полягала в тому, щоб, дивля чись на сльози страждальця, самому постраждати з ним, пережити те почуття, що називають людинолюбством. «До раю входять свя тою милостинею», - казали тоді. Благодійникові треба було на вла сні очі бачити людські злидні, які він полегшував, щоб отримати душевну користь; нужденний повинен був бачити свого благодій ника, щоб знати, за кого молитися. Жебрацтво на Руси вважалося не економічним тягарем для народу, не болячкою суспільного поряд ку, а одним з головних засобів морального виховання народу, практичним інститутом моральності церкви. Завдяки такому погляду на жебрацтво навколо церков і монас тирів утворилися згодом цілі слобідки, де мешкали люди, головним джерелом існування яких стала милостиня. Люди інколи починали жебрати не тому, що несподівано потрапили в біду, а тому що це було вигідніше, ніж сумлінною працею заробляти свій хліб. Жебра ків було кілька категорій: «блаженні» - ті, що роздали своє майно і добровільно несли хрест терпіння і покірливості «заради Христа»; «юродиві» - віщуни, ясновидці, всупереч з нинішніми уявленнями зовсім не божевільні, частіше за все симулювали безумство; «немі чні» - сліпі, старі, справжні душевнохворі; «гультяї» - ті, що бро дяжили для свого задоволення або укривалися від влади. Система державного контролю і підтримки здійснюється у різ них напрямках, у тому числі і шляхом регулювання цін на хліб у період масового голоду. До таких заходів вдається цар Борис Году- нов 1601 р., коли в Усольському повіті різко зростають ціни на хліб, вводяться державні тверді ціни. Передбачалися каральні заходи стосовно осіб, що укривали хліб або підвищували ціни проти уста новлених. У 1603 р. виходить указ, що дозволяє «відпускати на волю» під час голоду «работньїе семьи» (кріпаків) на прокорм без оформлення відпуску назавжди. Соборний звід законів 1649 р. закріплює його і вносить доповнення - дозволялося оформляти грошовий борг у ра хунок майбутнього відпрацювання, дозволена відстрочка збіднілим від одного до трьох років, причому, на відміну від «Руської Правди», коло осіб тут соціально не обмежується. Власне кажучи, з'являється кредитна система, яка давала змогу в період масового голоду фізич но та економічно виживати працюючому люду. Характерним стосовно цього є Указ 1662 р. У ньому йдеться про годування службовців і взагалі убогих людей у неврожайні роки. В Указі передбачено такі превентивні заходи щодо недопущення голо ду: а) митрополитам і владі забезпечити продаж хліба зі своїх запасів; б) місцевим властям продавати з житниці хліб за твердою ціною, а не за спекулятивною; в) кому немає чим платити, роздавати хліб у борг під зобов'язання «щоб Божим і нашим людям від хлібної дорожнечі не померти з голоду». В Указі 1663 р. наказувалося боярам обов'язково годувати холопів (селян, слуг). У разі невиконання Указу передбача лося цим холопам надавати волю. Система «санітарно-поліцейських» заходів проти поширення мору (епідемій) також підкріплюється указами та законами. При цьому відбувається організація інституту контролю, що включав штатних службовців. їхнє призначення було в тому, аби сповіщати населення про падіж худоби в усіх адміністративних одиницях, щоб м'ясо здохлих тварин не потрапляло на ринок і щоб закопували їх у спеціально відведених місцях, віддалених від поселень. Переосмислення відбувається й у підходах до допомоги вдо вам і дітям. Скарбниця (казна) бере на себе опікування тими вдо вами і дітьми, чиї чоловіки чи батьки загинули на державній слу жбі. Це «пенсійне» право виражалося у формі роздавання «земель на прожиток». Так, цар Михайло Федорович 1634 р. видає Указ, згідно з яким дітям і вдовам загиблих під Смоленськом надавали земельні ділянки. Держава як суб'єкт допомоги у першу чергу здійснює підтримку тих осіб, які стоять на захисті інтересів чинної влади. Тут простежу ється той самий механізм реципрокних зв'язків, узаконення патерна- лістських (від патернус - батьківський) відносин «ти - мені, я - тобі». На початку влада надає милість, а не здійснює законне право суб'єкта на підтримку, коли він потерпає за інтереси влади. Тобто не можна ще говорити про якусь систему державного патронату над службовцями (милість надавалася не всім, а вибірково). 3. Виникнення приватної благодійності Саме у цей період починають здійснюватися світські підходи до підтримки та допомоги нужденним. Пізніше в літературі це отримало назву приватна благодійність. Вона виражалася у допо мозі голодуючим, а також у заснуванні лікарень для бідних, їх ліку ванні. Такого роду діяльністю займалися і колишні державні діячі, і духовні особи (колишній патріарх Никон). Наприклад, колишній хоронитель державної печатки А. Ордин-Нащокін, завершивши державну службу, подався у ченці, заснував лікарню, яку обслуго вували ченці і він особисто. Никон, крім роздавання хліба та гро шей, теж зайнявся лікуванням неімущих хворих. Якщо для державних службовців медична допомога була наго родою за вірність, мужність тощо, то в новій традиції, що зароджува лася, вона виступає як доброчинна акція, як ідея християнського служіння ближньому. Наприклад, поміщиця Уляна Осор'їна у голо дні роки розділила долю своїх селян, а також доглядала за хворими та немічними. Таку благодійність професор С. Зеньковський називає «християнською соціальною роботою». Імовірно, основний профіль такої благодійності даного періоду пов'язаний з підтримкою жебраків і лікуванням. Проте не менш важ ливим напрямком її був і викуп полонених. І тут можна говорити не про поодинокі акції окремих доброчинців, а про масове явище. Тенденції благодійності проявляються також і в організації благодійних товариств та установ. Перших до початку XVIII ст. в Європейській Росії було 4, у Прибалтійському краї - З, у Привіс- линському - 1; благодійних установ - відповідно 13, 8, 41. Біль шість установ (54) призначалася для старезних, убогих, невиліковно хворих; дитячих було лише 3. 4.0собливості соціальної роботи у тогочасній Україні Татаро-монгольські спустошення завдали непоправної шкоди Україні. Її суспільно-політичний розвиток ще довго стримувало поневолення іншими державами, а творчі сили виснажували чужин ські впливи, війни, чвари. Та навіть за цих умов закладені з часів княжої Руси традиції благодійницької діяльності не були забуті. Українські князі Острозькі, Вишневецькі, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа знали нужди своїх співвітчизників, у крити чних ситуаціях намагалися допомогти найбільш знедоленим. Зок рема, Петро Сагайдачний дарував гроші монастирям і храмам, виз воляв з неволі полонених, турбувався про освіту і влаштування на родних шкіл. Для скалічених на війні козаків влаштовував шпиталі й робив грошові внески на їхнє утримання. Щедрі пожертви на цер кви, школи, шпиталі і друкарні робив також Іван Мазепа. З'являються в ці часи в Україні й нові елементи в царині сус пільної допомоги. Україна з XIV ст. перебуває в складі Литви і Польщі (після Люблінської унії 1569 р. - Речі Посполитої"), тому вирішальний вплив на форми суспільно-економічного розвитку і на відносини допомоги мали взаємини українців з поляками, а через них - із Західною Європою. Втрата незалежності, послаблення центральної влади руйнува ли створені у княжий період форми соціальної допомоги. Але за таких умов в українців завжди вступали в дію потужні механізми самоорганізації населення. Вчені умовно поділяють їх на дві групи. До першої відносять ті, що в тому чи іншому вигляді були пошире ні в інших світових спільнотах (общинно-вічова, цехова організації, міське самоврядування в межах Магдебурзького права тощо). До другої - національно-самобутні форми (козацьке самоуправління в межах козацької автономії, братства). Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержав ності на українських землях існували і зміцнювалися загалом демок ратичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціального буття. В основі ладу, що утворився на Наддніпрянщині після рево люції 1648 р., лежала соціальна рівність. Кожен здоровий чоловік міг вступити до Запорізького війська, користуватися козацькими правами й свободами. На думку акад. Д. Яворницького, «запорізька громада доходила до повного ідеалу рівності, не відомої ні в давньо му світі, ні в середніх, ні в нових віках; пануюче тут начало рівності проходило скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, при управлінні січовому, при управлінні паланковому, в усіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при поділі майна і в приватному житті по куренях». За переписом 1654 р., половина насе лення території Запорізького війська належала до козацького стану, половина - до міщанського (поспільства). Але між різними соціаль ними верствами не було гостро виражених меж. На берегах річки Самари в Подніпров'ї, у Трахтемирові під Каневом, у Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Лев- ківському храмі біля Овруча - скрізь по Україні були благодійні заклади для поранених і старих вояків Запорізької вільної республі ки - шпиталі. Було їх, як свідчать джерела, у Ніжинському полку - 138, у Чернігівському - 118, у Лубенському - 107, у Переяславсь кому - 52, у Полтавському - 42, у Миргородському - 29 і т. д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг вже тримати зброю і працювати, про кого дбало тогочас не українське суспільство. Багато українських міст у Литовський період отримали Магде бурзьке право, яке давало городянам значну самостійність і неза лежність від державної влади. Міська рада порядкувала всіма спра вами міста, громада обирала бургомістра. Ремісники кожного фаху об'єднувалися в громаду, що звалася «цехом» або «братством». Кожне братство врядувало справами своєї громади і мало свою ска рбницю, з якої надавали допомогу своїм членам і брали гроші на спільні справи. У наступні століття міщани почали формувати на зразок цехових релігійні православні братства. Вони були специ фічним різновидом громад, які брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх членів і тогочасного українсько го суспільства. Існує думка, що їх діяльність пов'язана з давніми звичаями «братчин», коли зібрані на громадських трапезах засоби йшли на добродійні цілі. Зародившись як релігійно-національні організації православного міщанства, братства виконували пере важно просвітницькі й політичні функції (протидіяли полоніза ції, католізації українців). Найстаріше Львівське братство було створено 1439 р. Згодом вони з'явилися в Острозі, Галичі, Кам'янці-Подільському, Києві, Кременці, Немирові, Луцьку, Вінниці та багатьох інших містах України. Спочатку це були замкнені осередки заможних міщан, а згодом привернули на свій бік українські шляхту, духівництво і простий люд. Важливу роль вони почали відігравати з другої поло вини XVI ст. Братства приділяли значну увагу і питанням соціальної допо моги та підтримки населення. Кожне братство на власні кошти утри мувало «шпиталі», де жили бідні, старезні, немічні братчики, закла дали «шпиталі» (притулки) і для міської бідноти. У передмістях Львова місцеве братство відкрило чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і «шпиталь для людей вбогих, уломних (скаліче них), старих, як духовних і цивільних, так і лицарських». З братських кас надавали допомогу зубожілим міщанам, тим, хто не міг сплатити борги, позичали значні суми під заставу цінних речей, утримували бідних, учнів. Брали участь у похованні померлих, оплачували служ бу Божу за їх душі. Крім членських внесків, до фондів братських надходили кошти й у вигляді прибутків від господарсько-торгової діяльності, добровільних пожертвувань, заповітів, дарунків і вкладів братчиків, а також пожертвування української знаті - нащадків кня зів, гетьманів. Поширювали свою діяльність і на школи, які відрізня лися від інших своєю демократичністю - тут мали можливість навча тися діти батьків різних майнових станів, у т. ч. сироти. На братські кошти утримувалися й опікувалися бідні діти. Основний тягар соціальної допомоги на селі здійснювався громадою. Цьому сприяли особливості общинної організації сіль ського життя в Україні. Тут довго зберігалися традиції народного віча. Традиція колективно вирішувати широке коло питань госпо дарського і суспільного життя набула розвитку у селянській грома ді, однією з визначальних рис якої стало самоврядування. У XVI- XVIII ст. громада, зберігаючи певну спадкоємність з давньоруською громадою, відігравала роль станової організації селянства, що регу лювала усі аспекти його життєдіяльності. При цьому вона була, з одного боку, пережитком середньовічного укладу, а з другого - демократичною організацією, яка згуртувала селян у боротьбі за свої права, за соціальний захист. У цій формі самоуправління важливу роль відігравали громад ські ради, сходи, суди, діяло звичаєве право, прості процесуальні норми, включаючи обрання і призначення посадових осіб. До їх фун кцій входив і розгляд соціальних питань. Громада несла відповіда льність за всіх її членів, особливо за убогих, жебраків, волоцюг. Згідно зі статутом, вона була зобов'язана утримувати убогих, а пан ський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готівки для придбання найнеобхіднішого. Люди з різних причин опинялися на найнижчому соціальному щаблі. Найпоширенішими були втрата землі, худоби через надмірне оподаткування або лихварські махінації, стихійні лиха (неврожай, повені, пожежі), особисті вади (пияцтво, марнотратство, лінощі), трагічні випадки (каліцтво, втрата годувальника тощо). Щоб не по трапити у залежність до лихварів, члени громад створювали позикові каси, де зберігався «на чорний день» недоторканний запас збіжжя. У будь-якому випадку керівники громади мали організувати притулок убогим (у спеціальному будинку або вільних хатах). Старцям, а також збіднілим сім'ям односельців допомагали хар чами напередодні свят, особливо Великодня і Різдва. Заборонялося їм ходити на жебри в інші села, оскільки це впливало на репутацію громади. Водночас стимулювалося благодійництво. Наші предки вірили, що за обдарювання бідних, скривдженних віддасться на небесах, а в земному житті буде краще вестися в господарстві. По декуди існував звичай, за яким заможні люди дарували бідним, осо бливо вдовам, ягня або теля, цінні речі, продукти. Найчастіше це робилося в межах сусідських і родинних зв'язків. Невідмовною була громадська допомога погорільцям. З її коштів громада або з власних запасів заможні селяни допомагали потерпілим одягом, харчами, насінням, будівельними матеріалами, оперативно влаштовували толоку для зведення житла. Особливу турботу проявляла громада про сиріт і вдів. Таке ставлення випливало з християнської моралі: скривджених долею ніхто не смів ні в чому неволити чи принижувати. Аж до XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальна роль належала родині, але не менш важливою була й громадська думка. Бралися до уваги не тільки ступінь ро динного зв'язку між сиротою та опікуном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше, ніж 25 років), ділові якості. Основ ним критерієм при цьому було його вміння вести господарство, бо від збереження і примноження спадку сиріт залежала їхня подальша доля. Якщо сироти не мали родичів, а серед чужих не знаходилося опікуна, то залишене майно громада оцінювала і продавала. За від сотки від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дітей до повноліття. Кожна громада була зобов'язана мати свій фонд убо гих і сиріт (хоч це траплялося не часто). При потребі громада шука ла кошти з внутрішніх резервів (продаж власного майна, лісу, штрафи тощо), залучала для допомоги церкву. На відміну від Росії, де церква спиралася на світську владу й навпаки, в Україні вона не залежала від державців, а залишалася «справою громади». У XVIII ст. вона набуває характеру демократи чної установи. Матеріально церква живе переважно за рахунок ко штів парафіян, які беруть участь у вирішенні питань, пов'язаних з використанням пожертвувань, призначенням священиків, служите лів, їх оплатою. Тому українська церква поступово перетворилася на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. У храмові дні (празники) біля церков влаштовувалися громадські обі ди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочувалася милостиня і в інші дні. Значну благодійну діяльність провадили також монастирі. Крім релігійної і просвітницької діяльності, вони розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим, потерпілим від лиха. 5. Основні тенденції в царині соціальної роботи в Західній і Центральній Європі Тут цей період пов'язаний з розпадом феодального ладу і заро дженням капіталістичних відносин, переходом до культури нового часу. З епохою Відродження (ХГУ-ХУІ ст.) в Європі розпочалося поширення ідей гуманізму, в питаннях суспільної допомоги все частіше проглядаються не тільки релігійні, а й світські мотиви. Людина починає розглядатися як найвища цінність. Общинні традиції плавно переростають у досить ефективні муніципальні* зв'язки, виникає нова організаційна форма допомоги нужденним - гільдії. Ці об'єднання взаємодопомоги населення (економічні, політичні, релігійні) в період раннього феодалізму (се редньовіччя) в Західній Європі відігравали значну роль у суспіль ному житті. Як одна з форм нової системи допомоги, вони надавали благодійну підтримку своїм членам, утримували лікарні, під час голоду розподіляли харчі, надавали притулок знедоленим. Іншою формою стали приватні фонди, створювані на пожертви філантро пів (благодійників), які організовували притулки, лікарні, надавали допомогу на поховання померлих. Допомога є індивідуальною, крім церковних, з'являються світські соціальні заклади. Але ці заходи не могли врятувати від бідності і голоду всіх нуж денних. Розорення селян, масове зубожіння населення призводить до бунтів, повстань, бродяжництва, правопорушень, жебрацтва здоро вих людей. Прояви милосердя починають адресуватися тим, хто дій сно не може жити власною працею. Згодом протестантизм, який виник у Європі в XVI ст. (під час Реформації"), остаточно змінив ста влення до праці і бідності. Його основною ідеєю і ціннісним крите рієм стає праця, яка оголошується божественним покликанням, а лінощі й неробство оголошуються соціальним злом. У зв'язку з цим змінюється статус особи, яка потребує допомо ги. Для християнської традиції, яка продовжувалася в ХІІІ-ХІУ ст., характерною була ідеалізація бідності й жебрацтва. Жебраки, нуж денні для суб'єктів допомоги були Божі люди, а не відкинуті суспі льством особи. Муніципальний - той, що стосується місцевого, переважно міського самовряду вання. Проте, незважаючи на моралістичні проповіді і допомогу, яку продовжують надавати церква і громадськість, у наступні століття бідність стає принизливою. Звеличення бідності замінюється звели ченням багатства. Ставлення до бідних, волоцюг, жебраків набуває негативного характеру, їхнє становище розглядається як породження власних лінощів і бездуховності. З XVI ст. в соціальну сферу починають втручатися уряди євро пейських держав, оскільки внаслідок війн, голоду, епідемій кількість бідних і безпритульних невпинно зростає, і вони починають станови ти загрозу стабільності суспільства, породжувати страх і незадово лення населення. По всій Європі з'являються закони і укази про за борону жебрацтва і бродяжництва. Так, в Англії 1531 р. запровадже но ліцензування убогих, жебрати дозволялося лише старим і калікам. У Німеччині Генрихові закони про бідність 1536 р. класифікують убогих, після чого «незаконні» старці та волоцюги притягаються до суду. Допомога надається лише зареєстрованим убогим та інвалідам. Здорових дорослих примушують до роботи, дітей - до навчання (по діл клієнтів соціальної допомоги на «хороших» і «поганих»), У XVII ст. після того, як фіксування і контроль нужденних не принесли очікуваних результатів, у більшості країн Європи поширю ються соціальні установи закритого типу. У них виховання і корек ція поведінки здійснювалися через релігію, регламентоване життя і працю. Тому XVII ст. з погляду соціальної допомоги називають сто літтям «великого ув'язнення». По всій Європі створюються загальні шпиталі, робітні, арештантські будинки, в яких клієнти утримуються поза їх бажанням. Застосовується і депортація на інші континенти - в колонії (Австралія). Переважає песимістичне бачення людини (вро джена гріховність), відсутня віра в її сили й добро. Одними з перших у Європі установ закритого типу (ізоляторів) були робітні доми для здорових жебраків у Англії (роогЬоизез), де був введений найсуворіший трудовий режим. Вважалося, що праця під страхом покарання стане найефективнішим шляхом викорінення жебрацтва. Перший робітний дім під назвою Бридвел було відкрито в Лондоні 1557 р. з ініціативи короля Едуарда VI та Лондонського єпи скопа Н.Ридлі. У 1575 р. створення подібних закладів із розрахунку по одному в кожному графстві було закріплено законодавчим актом, і незабаром їх з'явилося близько 200. Лондонський Бридвел являв собою майстерні з тюремною дисципліною, що добре охоронялися і знаходилися під постійним наглядом. Майстерні були під контролем ремісничих гільдій, а харчування ув'язнених було поставлено в зале жність від результатів їхньої праці. Нероб направляли працювати на рудники й у пекарні на фізично важких роботах. Однак ідея виправлення волоцюг працею в Англії не була ус пішною в першу чергу з причин економічних. Країна переживала в цей час економічний спад, високий рівень безробіття не дозволяв забезпечити роботою усіх в'язнів, що не дозволяло виконувати по ставлені перед ізоляторами завдання. Ідею було реанімовано на певний час у період економічного підйому середини XVII ст., коли з'явилися робітні доми під новою назвою (\¥ОгкНоизе5) переважно текстильного профілю. У XVIII ст. кількість їх знову сягнула 200. Наприкінці XVI ст. подібні виправні заклади були створені в Гол ландії. Два з них функціонували в Амстердамі. Один з них був при значений для чоловіків, де вони обробляли бразильське дерево, а другий - для жінок і дітей, які займалися прядінням і шили одяг. Працювали в'язні групами, а робота їхня оплачувалася. Виділявся спеціальний час для молитов і читання духовних книжок, а термін ув'язнення був обмежений 8-12 роками. Порушники ж режиму жор стоко каралися. Наприклад, утримувалися в окремих камерах, що постійно наповнювалися водою. У камері знаходилася помпа і ув'язнений мусив неперервно відкачувати воду, щоб не втопитися. Голландський досвід організації діяльності робітних домів був взя тий за взірець у Німеччині, де вони створювалися в найбільших містах протягом XVII і XVIII століть. Тут кожен із ізоляторів мав свою фахову спеціалізацію (прядіння, ткацтво, обробка дерева, шліфування оптики), вартість виконаних робіт чітко вираховувалася і виконавцям виплачувалася її чверть. У католицькій Франції перші спроби ізолювати паризьку голо ту було зроблено на початку XVII ст. під час правління Марії Ме- дичи, коли для цього було створено три шпиталі. Спеціальним дек ретом (1611 р.) було заборонено жебрати в Парижі, жебраків зо бов'язали негайно знайти собі роботу або з'явитися в один із ство рених шпиталів. Вулиці Парижа опинилися під постійним наглядом поліції, і врешті-решт голод загнав жебраків до шпиталів - 1616 р. їх набралося 2200 осіб. Жінок, які продовжували жебрати, прилюд но шмагали батогами, їм голили голови, чоловіків кидали до в'язниць. Було заборонено подавати милостиню під загрозою суво рого покарання. У місті було створено спеціальні загони варти для боротьби з жебрацтвом, а за спіймання волоцюги призначалася ви нагорода. Створені в Парижі шпиталі отримали назву «загальних». Не зважаючи на назву, це були не медичні заклади, а звичайні адмініс тративні структури, які існували поруч з іншими органами влади і які мали право самі, не звертаючись до суду, виносити рішення та вироки і самі ж їх виконувати. Французькі ізолятори бідноти суттє во не відрізнялися від робітних домів в інших країнах Європи. Тут також здійснювалися диференціація клієнтів за віком і статтю (шпиталі для чоловіків, жінок і дітей, хворих). Так само ув'язнені (крім важко хворих) мали працювати «від світанку до смерканку». Існувала й фахова спеціалізація шпиталів і в'язнів. Виплата заробіт ку теж була частковою (чверть заробленої суми, решта йшла на користь шпиталю). Невиконання норми праці каралося зменшенням харчового раціону, а за кількаразові порушення режиму належало ув'язнення в темниці і вигнання зі шпиталю. Незважаючи на в'язничний характер режиму шпиталів, направлення до них вважа лося благодійним актом, і розраховувати на нього могли лише паризькі злидарі, «чужих» належало карати і виганяти з міста. У 1656 р. було підписано спеціальний декрет про утворення Загального шпиталю в Парижі. Він став єдиним органом управління для кількох вже існуючих закладів (шпиталів, притулків, виправних будинків та ін.). Цікаво, що Загальний шпиталь був безпосередньо підпорядкований королю і не був підвладний церкві. З того часу кількість закладів у складі Загального шпиталю, а також чисель ність його клієнтів щороку зростали. Наприклад, лише чисельність клієнток виправного будинку для повій збільшилася від 2300 осіб у 1666 р. до 4000 осіб у 1679 р. Загальна ж чисельність ізольованих у Загальному шпиталі протягом чотирьох років досягла 5-6 тис. осіб (один відсоток населення столиці), а наприкінці XVII ст. становила вже 10 тис. осіб. Невдовзі мережа шпиталів вкрила всю Францію, оскільки едиктом короля 1676 р. приписувалося влаштувати загаль ний шпиталь у кожному місті королівства. У другій половині XVIII ст. їх нараховувалося вже 32. І хоч утворені в різні роки і в різних країнах Європи робітні доми мали певні національні особливості, усі вони мали два голо вних призначення: 1) вилучення із суспільства нічим не зайнятих гультяїв і профілактика заворушень та бунтів з метою утримання соціального миру та рівноваги; 2) використання дешевої робочої сили ув'язнених. Залишки цих радикальних змін у сфері суспільної допомоги будуть існувати в Європі протягом наступних століть, хоч соціальні революції, прогресивні суспільно-політичні течії будуть вимагати змін. Вже у XVIII ст. закриті заклади стають предметом розсліду вань деяких урядів, піддаються критиці з боку гуманістів. Останні відвідують їх та інформують громадськість про жахливі умови утримання в них. Запитання та завдання для самоконтролю
Яке було призначення робітних домів ХУІ-ХУНІ століть в Англії, Гол ландії, Франції? Опишіть умови утримання в них міської бідноти. |