Підручник Історія Соціальної роботи. Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон

• Название: Навчальний посібник Тернопіль Видавництво Астон
• Анкор: Підручник Історія Соціальної роботи.docx
• Дата: 02.05.2017
• Размер: 252 Kb.
• Имя файла: Підручник Історія Соціальної роботи.docx
• Тип: Навчальний посібник; #6272
• страница: 4 из 18

Рекомендована література

1. 
   Антология социальной работьі: В 5 т. / Сост. М.В.Фирсов. - М., 1994- 1995.
   
2. 
   Значення змін у соціальній роботі / За ред. С.Шардлоу. - К., 1995.
   

1. Кузьмин К.В., Сутьірин Б.А. История социальной работьі за рубежом и в России. - М., 2002.

4. Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем. - Ужгород, 2000.

Розділ III. Родоплемінні й громадські (общинні) форми допомоги та взаємодопомоги у слов'ян до кінця X СТ.

1. Реконструкція організації соціального захисту у слов'ян у \П-Хстоліттях

З історії соціальної роботи у нашій державі існує так мало друкованих праць, що може створитися враження, що соціальна робота в Україні розпочалася лише після відкриття цієї спеціальності у вищих навчальних закладах. Насправді ж вона в тих чи інших формах існувала весь період історії людства. Це соціальне явище має у нашій країні свою історію, традиції й особливості, ознайомлення з якими має не тільки пізнавальний інтерес, а й практичну значущість для тих, хто працює у соціальній сфері чи має намір зайнятися цією роботою.

На жаль, джерела, що відображали життя слов'ян поганського (язичницького) періоду, знищено під час християнізації Руси, тому зараз можлива лише реконструкція основних елементів соціальної підтримки й захисту того періоду. Спирається ця реконструкція на слов'янську міфологію і на аграрні культи, що збереглися. Вони допомагають відтворити ранні форми системи редистрибуції (передавання частини виробленого громадою надлишкового продукту у розпорядження вождів на різні громадські потреби) і рецинрока- ції (взаємодопомога, взаємний обмін дарами, послугами).

Важливим методом згаданої реконструкції є порівняльно- історнчне зіставлення як етапів розвитку соціальної спільності народів інших культур, так й індоєвропейських* міфологічних систем, культурно-історичне коріння яких живить слов'янську ет нічну спільноту. Таке зіставлення дає змогу припустити, що зародження найдавніших форм захисту і підтримки людей відбувалося у тій же історичній послідовності й за тією ж логікою, що й в інших народів праіндоєвропейської сім'ї.

* Індоєвропейські мови - одна з найбільших мовних сімей, до якої належить більшість мов європейських народів (включаючи слов 'ян), народів Індії, іранська мовна група.




-ШПІЦ*.




Старод_авні слов'яни (у тому числі праукраїнці, відомі з історичних джерел від VI ст. н. е.) жили родовими громадами. У них закріплюються певні громадські стереотипи поведінки, серед яких найважливішими є реципрокація та редистрибуція. Саме ці процеси були в основі ранніх форм соціальних відносин, а їх головне призначення пов'язане з функціями захисту індивіда в системі роду. До виникнення класового суспільства ці функції характерні для усіх людських спільностей, у тому числі й для слов'янських племен. Механізми реципрокних зв'язків з часом ускладнювалися і набували етнічного забарвлення.

Основними заняттями стародавніх слов'ян були землеробство і скотарство. Виконання трудомістких робіт було посильним лише для великого колективу. Саме тому у житті слов'ян особливого значення набула громада. Вона була органом місцевого селянського самоуправління, до компетенції якого належали земельні переділи, оподаткування, судові справи, а також питання допомоги нужденним. Родову громада була об'єднана взаємним обов'язком родичів у матеріальні^ допомозі, захисті й помсті за завдані кривди. Цей взаємозв'язок 5у_В обумовлений як колективним характером виробництва, так і родинними зв'язками між членами роду.

³ розпадом родових зв'язків (початок IX ст.) стародавні слов'яни стали об'єднуватися у територіальні або сусідські громади, що включали в себе кілька родин і володіли певною територією. Такі об'єднання називалися задругами або вервями і створювалися для здійснення спільних справ, у тому числі й допомоги нужденним. Єдність такої громади підтримувалася господарськими «в'язками.

2- Основні форми допомоги і взаємодопомоги ^в стародавніх слов'янських громадах

Практика здійснення захисту людини в системі роду та громади знайшла відображення у конкретних формах допомоги та взаємодопомогу основними з яких були:

а) культові з різноманітними сакральними (тобто такими, щ₀ стосуються релігійного культу й ритуалу) атрибутами;

б) общк_нно-родові в рамках роду, сім'ї, поселення;

в) господарські.

Культові форми допомоги та підтримки

Характерним тут є те, що міфологічне мислення слов'ян пов'язане з певною моделлю дій щодо захисту та охорони колективу або індивіда. Архетип (первісна, початкова форма чогось) дій, вчинків здійснюється богом, героєм, предком. Саме вони в ритуальній формі «допомагають» спільності «вибудовувати» філософію допомоги, а наслідування їх, діяння за їхнім зразком формує норми альтруїстичних (альтруїзм - безкорисливе піклування про благо інших) вчинків групи.

Активно формували стереотипи¹ реципрокної поведінки волхви - у давньоруській традиції поганські жреці, віщуни, чаклуни. Вони були певними «регуляторами» суспільних, групових ВІДНОСИН. Причому діяли вони, зазвичай, в умовах економічної, соціальної, особистої кризи, коли треба було розв'язувати якусь гостру проблему. Ними суміщувалися сакральні та громадські функції. Відомі факти, коли «за поганськими законами, з метою відновлення благополуччя громади, людей, що укривали врожай або негативио впливали на нього, вбивали або виганяли, розоривши їх перед тим». Така традиція зберігалася в окремих селищах аж до XIX ст. Ч одного боку, тут простежується суто утилітарна функція редистрибуції - розподілу в кризовій ситуації, а з іншого, - механізми розподілу мають поганський нормативний архетиповий характер поведінки суб'єктів підтримки (волхвів).

Таким чином, діяння волхвів мали сакрально-міфічні установки. Вони підкріплювалися певними ритуальними діями, і, що дуже важливо, ці дії нерозривно пов'язані з ідеологією підтримки. Вона була одним з чинників, які давали змогу після скасування, ліквідації поганських богів довгий час зберігати поганські традиції. Цс дало можливість сакральній системі підтримки існувати протягом ще трьох століть.

Більш пізньою формою шанування богів були братчики, що святкувалися сільськими громадами. Вони присвячувалися святому патронові (покровителеві). Пізніше це було традиційне корпоративне (вузькогрупове) свято. Воно відзначалося або цілим селищем.

або кількома селищами «в складчину», де кожен учасник надав якусь частку продуктів харчування на громадські потреби.

Свята були формою подяки богам за отримані блага (харчові продукти тощо) і, в той же час, виконували функцію «мирного перерозподілу майна» та натуральних продуктів, були механізмом економічної рівноваги, спільного споживання в умовах соціальної та економічної нерівності. Тому стає зрозумілою велика кількість свят протягом року у наших предків. Крім 80 офіційно установлених, в окремих місцевостях відзначали власні (загальна кількість доходила до 150 свят). Якщо врахувати, що багато свят тривало 3-8 днів, це ставало суттєвою підмогою членам громади через розподіл та перерозподіл матеріальних благ.

Іншим важливим механізмом закріплення реципрокних відносин, пов'язаних із сакральними установками, були родові обряди шанування предків, які (предки) обожнювалися, до них зверталися через культові обряди, що в кінцевому підсумку приводило до певного родового єднання.

І в день поховань, і в дні поминань родичі жертвували якусь милостиню, «страву». Культ поминання пізніше закріпився у християнській практиці (поминання батьків). Вважалося, що померлі предки сприяли родючості та врожаю. Така форма допомоги - дару - вимагала віддару, частування «дзядів». Характерною особливістю таких форм підтримки та групового єднання було те, що обов'язковими учасниками цих трапез були магічні посередники з потойбічного світу: жебраки, прочани, колядники, яким роздавали «страву» у вигляді млинців.

Отже, існували у той період суспільні форми допомоги, пов'язані з культом смерті. До них належать громадська тризна, громадська милостиня, «страва», подаяння натуральними харчовими продуктами.

І, нарешті, останній аспект сакралізації процесу допомоги - культ героя, додержування громадських традицій, підпорядкування суспільним нормам життєдіяльності наступних поколінь попереднім. Показовими тут є княжі бенкети (учти), які збирали дружинників (дружинник не тільки харчується у князя, бенкети - його право). Але брати участь у цих бенкетах міг не тільки дружинник, а й кожен, хто завітав на них. Легенди слов'ян про княжі бенке- ною на вогнищі) разом з ним і культовими предметами. З'являється такий інститут незадовго до прийняття християнства східними слов'янами. «Удовиці» як особливі суб'єкти виділені у перших руських законодавчих актах, до них вимагають особливої уваги, у духовних наставляннях заповідають їм допомагати й оберігати їх.

Можна припустити, що перша форма допомоги вдовам розвивалася також за засадою дару-віддару в системі сакральних відносин. Як «чисті», знаходячись близько до світу смерті, вдови обмивали та одягали померлих, а як віддар вони отримували речі небіжчика. Сільська громада надавала їм землю, на них поширювалися такі ж «пільги» громадського догляду, як і на старих.

Не менш давній звичай - ходіння за «навалним» (зустрічався ще в XIX ст. на півдні України). Він полягав у тому, що нужденній жінці надавали допомогу харчовими продуктами, зазвичай восени, після збирання врожаю. Коли жінці приносили ці припаси, вона пропонувала гостям випити й закусити.

Поруч із зазначеними індивідуальними формами захисту виникають форми взаємопідтримки, колективного захисту, коли підтримка надається родині, сусідській громаді, цілому роду.

Господарські форми допомоги та взаємодопомоги

В їх основі лежить «усяка взаємовиручка», у вужчому, економічному розумінні - форма обміну, що зародилася у первісній громаді з появою у ній розподілу за працею та особистою власністю. Ранні форми допомоги та взаємодопомоги (реципрокації) первісно мали ритуальний характер і до XIX ст. зберігалися у вигляді народних свят. Найдавніші слов'янські свята дослідники пов'язують з чотирма порами року, кожному з яких відповідали свої братчини, вечорниці, бесіди. Зазвичай ці свята пов'язували з ритуальним персонажем Яри- лою, який уособлював родючість, врожай.

Різні форми селянських «помочей» за всієї їхньої різноманітності мають певний сценарій, де збережено рештки магічних аграрних культів. Він включає такі елементи: ритуальний договір (обов'язковим елементом є «хліб-сіль і магарич»), спільна трудова діяльність у договірні терміни і по завершенні робіт спільна трапеза, ігри, танці, розваги. «Помочі» розглядалися як трудове свято, в якому брало участь усе сільське населення, незалежно від соціальної належності.

Серед різних видів «помочей» як специфічної форми групової підтримки можна виділити обов'язкові позасезонні і сезонні. Перші були обумовлені екстремальними ситуаціями, наприклад, пожежами, повенями, масовим падежем худоби (в останньому випадку частину приплоду віддавали потерпілим безвідплатно). Особливою формою підтримки були «наряди громадою», коли працездатні члени сім'ї хворі і потрібна допомога у домашньому господарстві (догляд за дітьми, худобою, опалення хати). До цих форм можна віднести також сирітські «помочі» та «помочі» вдовам (коли вони забезпечувалися за рахунок громади хлібом, дровами, скіпами). Ритуалі- зовані форми підтримки з давніми сакральними обрядами були досить поширені у селянському побуті і в XIX ст.

Різновидом архаїчної моделі допомоги є толоки. Вони були одночасно і формою сумісної діяльності, і формою допомоги бідним селянам, включали в себе спільну обробку землі, перевезення сіна, хліба, гною, будівництво хати, млина (як правило, за частування помічників господарем). Жінки збиралися на толоку м'яти льон з економічних міркувань, бо це давало можливість не топити в стодолі по кілька разів на одному обійсті. Своєрідною формою толоки були складки (складчини) - спільна годівля і спільна заготівля кормів для худоби.

Ще один вид господарської допомоги - спільне використання робочої худоби («супряга»), коли обробка землі здійснювалася «найманими волами». Тут передбачався взаємообмін послугами, коли одна і та ж особа і надавала, і приймала ці послуги.

Таким чином, у найдавніший період слов'янської та української історії складаються основні праформи допомоги та взаємодопомоги. Уже на цій стадії реципрокні та редистрибутні відносини отримують суспільне визнання, формується найдавніша практика підтримки на сакральній основі, аграрно-магічних культах, громадських нормах поведінки і цінностей; відбувається оформлення групових форм допомоги стосовно стариків, вдів, дітей. Відбувається розширення моделі взаємодопомоги за межі одного роду, виробляються засади «сусідської» взаємовиручки, архаїчні форми якої дійшли до XIX ст. як сумісні святкування, збирання врожаю тощо.

Можливо, саме в цей період оформлюється закон «еквівалента» за формулою «я - тобі, ти - мені», який у подальшому буде мати різну інтерпретацію.

Можна стверджувати, що реципрокні та редистрибутні соціальні зв'язки, що підтримують збереження єдиного простору життєдіяльності, важливого для всіх членів спільності, стали основою для християнської моделі допомоги та підтримки нужденних. На думку професора Є. Анічкова, «...християнство на Руси вклалося у вже готові форми дружинного побуту, пристосувалося до нього, влило в нього новий зміст...».

Запитання та завдання для самоконтролю

1. 
   Чому виникає необхідність у реконструкції форм соціальної допомоги та взаємодопомоги у праслов 'ян, у чому сутність методу реконструкції, і які для неї використовують джерела?
   
2. 
   Які, на Вашу думку, роль і значення родових і територіальних громад у наданні соціальної допомоги?
   
3. 
   Яких форм набували соціальні допомоги та підтримка у праслов 'ян, яку роль відігравали волхви?
   
4. 
   У чому була сутність братчин, родових обрядів шанування п/н'<)ків, культу героя — культових формреципрокних відносин у давніх слон 'ян?
   
5. 
   У яких формах відбувалися общинно-родові форми допомоги й чахисту старезних?
   
6. 
   Як саме надавалася соціальна допомога та взаємодопомога у давніх слов'ян?
   
7. 
   Охарактеризуйте форми допомоги та взаємодопомоги у давніх русичів.
   

Рекомендована література

1. 
   Боровский Я.Е. Мифологический мир древних славян. - К., 1982.
   
2. 
   Мельников В.П., Холостова Е.И. История социальной работьі н 1'оссми. -М., 2001.
   
3. 
   Основи социальной работьі / Отв. ред. П.Д.Павленок. - М., 1999.
   
4. 
   Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем. - Ужгород, 2000.
   
5. 
   Фирсов М.В. История социальной работьі в России. - М., 1999.
   

Розділ IV. Княжа та церковно-монастирська підтримка нужденних у Х-ХІІІ століттях

1. Вплив хрещення Руси на модель соціального захисту населення

У Х-ХІІ століттях в Україні-Руси відбувається зміна парадигми (моделі) допомоги і підтримки нужденних. Це пов'язано зі зміною соціально-економічної та соціокультурної ситуації. До початку IX ст. у східних слов'ян завершився розклад первіснообщинного ладу, руйнування родоплемінних зв'язків. На зміну родоплемінним відносинам прийшли територіальні, політичні та військові, виникли племінні союзи, на базі яких створюється держава - Київська Русь. Правлячою соціальною групою молодої держави стали князь та його дружинники.

Розвиток феодальних відносин, інтереси єдності країни вимагали реформування поганських уявлень стародавньої Руси, прийняття спільної релігії. У 988 році християнство в православному варіанті визнається офіційною державною релігією. З прийняттям християнства з'являється і нова впливова організація - церква.

Християнізація слов'янського світу справила вирішальний вплив на всі сфери життя суспільства, на суспільні відносини, і це не могло не позначитися на характері, формах допомоги та підтримки людини. З цього часу починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої є філософія любові до ближнього. «Полюби ближнього твого, як самого себе» - ця формула стає моральним імперативом (велінням), що визначає сутність вчинку індивіда. З іншого боку, вона виражає сутність єднання суб'єктів, стаючи тим самим показником належності до певної спільності.

Соціальна допомога, що асоціювалася з благодійністю, стає необхідною умовою особистого морального здоров'я осіб, які її здійснювали. Йшлося про те, щоб піднести рівень власної духовності, а не суспільного добробуту. За такого підходу допомога нужденним була справою окремих осіб, щирих християн, а не держави. Милостиве ставлення до старців було одним з головних засобів морального виховання на Руси.

Основними об'єктами допомоги стають хворі, жебраки, вдови, сироти. З'являються законодавчі акти, що регулювали відносини щодо підтримки та допомоги різних категорій населення. До найдавніших джерел права належать церковні статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого, що містять норми шлюбно-сімейних відносин. Виникають і нові суб'єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі. Визначилися основні напрямки допомоги та підтримки: княжа, церковно-монастирська, парафіяльна благодійність, милостиня. Більшість дослідників вважає, що основним мотивом цієї діяльності були морально-релігійні спонукання.

Слід відзначити, що позитивний вплив у піднесенні благодійності в суспільстві мало не лише християнство. Таку ж місію виконували й інші релігії, проповідуючи в тій чи іншій формі гуманне ставлення до бідних, нужденних. Іслам, наприклад, як один з п'яти своїх «стовпів» розглядає обов'язкову благодійність через спеціальний податок і милостиню. Саме тому Емерсон Ендрюс обстоював тезу про те, що «матір'ю філантропи є релігія».

2. Початий християнської благодійності за правління князя Володимира Великого (з 980 по 1015 рр.)

З прийняттям християнства в Україні-Руси стала активно розвиватися традиція особистої благодійності руських князів, яка вже мала релігійний характер. Великий князь київський Володимир І (Великий, Хреститель, Красне Сонечко) статутом 996 р. офіційно зобов'язав духівництво займатися суспільним благодійництвом, визначивши десятину (1/10) від княжих доходів на утримання монастирів, церков, богоділень і лікарень. Подібні відрахування на церкву і благодійність стали робити слідом за князем і приватні особи. Майже відразу після хрещення князь зайнявся богоугодними справами: будував церкви, які стали не лише фундаментом віри, а й основою наукового знання, книжкової справи; засновував школи та училища, що були першим кроком у народній освіті України-Руси. Спочатку ця добра справа зустріла спротив населення, особливо знаті. За свідченням літописця, жінки, в яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мерців, вважаючи писемність за чаклунство.