Посібник Теорія і методика виховання. Навчальнометодичний посібник Київ 2012 удк 378. 011. 3(072) ббк 74. 58 М12 Рецензенти
 Скачать 1.55 Mb.
|
Методи виховання     Методи формування досвіду поведінки: Привчання Тренування Педагогічна вимога Громадська думка Прогнозування Виховуючі ситуації діло   Методи формування свідомості особистості: Бесіда Лекція Дискусія Переконання Навіювання Приклад слово Методи стимулювання діяльності і поведінки Гра Змагання Заохочення Покарання допоміжні Методи самовиховання Самопізнання Самоусвідомле-ння Саморегуляція 2. Характеристика методів формування свідомості особистості Бесіда – найпопулярніший метод виховання. Бесіда повинна спонукати студентів до роздумів, пошуків, висновків і переконань. Бесіди поділяють на групові та індивідуальні, прогнозуючі і неперед-бачувані (бесіди експромтом). Особливу трудність для молодого викла-дача становлять індивідуальні бесіди. Часто вони проводяться у зв’язку з екстремальними ситуаціями і педагог діє експромтом. Ефективні-шою буде запланована бесіда, до якої викладач підготувався. Правила проведення індивідуальної бесіди:
Моделювання бесіди: 1 етап – мотиваційний, необхідно зацікавити студентів темою бесіди; 2 етап – викладач пропонує студентам матеріал для обговорення (випадок з життя, статтю, легенду тощо); 3 етап – діалог викладача і студентів; 4 етап – підведення підсумків, заключне слово педагога. Лекція – це розгорнутий і організований у доступній формі сис-тематичний виклад суті якоїсь проблеми. З виховною метою прово-дять навчальну лекцію, лекцію для учнів, батьків, колег. За допомогою методу лекції формують погляди і переконання студентів. Підготовка до лекції включає: формулювання теми, складання плану, вивчення літератури, написання конспекту, підготовка наочності. Читаючи лекцію, можна використовувати різні методи логічного розгортання матеріалу (дедуктивний, індуктивний, проблемний, за ана-логією, за контрастом, концентричний, ступінчастий, просторовий). Різновидом лекції є повідомлення, яке часто буває інформаційно-популярного плану. Чи справило повідомлення вплив? Це можна встановити за такими ознаками. Якщо студенти бажають доповнити повідомлення фактами з власного досвіду, задають запитання, у студен-тів стан потрясіння – це говорить про позитивний результат. Вдалий виступ викладача залежить від його ораторської майстерності. Дискусія. Ефективність виховання підвищується в результаті дискусійного підходу до розв’язання виховної проблеми, тому що колективна істина, яка з’являється в ході дискусії, перетворюється на переконання. За допомогою дискусії здійснюється групове обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом зіставлення різних думок. Переваги дискусії:
Організація дискусії:
Переконання – це вплив на розум і почуття людини чи групи, який охоплює раціональну і емоційну сторони, формує погляди. Фор-муються переконання в процесі засвоєння студентами знань. Пере-конання поділяються на наукові, філософські, естетичні, політичні, моральні. Переконувати можна словом і ділом, за допомогою бесіди або конкретного прикладу. Вимоги до методу переконання:
Навіювання (сугестія) – це психологічний вплив однієї особи на іншу чи на групу, розрахований на безперечне сприйняття слів, думок і волі. Основним засобом навіювання є слово. Несловесні фак-тори (жести, міміка) мають обмежені можливості. Види навіювання:
Ефективність навіювання залежить від: 1. особливостей вихователя (вік, авторитет, зовнішній вигляд, привабливість, інтонація, міміка); 2. особливостей вихованців (вік, стать, критичність мислення); Метод навіювання використовується здебільшого у вихованні дітей раннього віку. Молодші школярі легше піддаються навіюванню, ніж старші, дівчата – більше, ніж хлопці. Навіювання може здійсню-ватись як мовними засобами (слово, інтонація, паузи), так і позамовними (міміка, пантоміміка, жести, оточуюча обстановка). Ефективній реалі-зації методу сприяє використання художніх образів, музики. Метод прикладу. Народна мудрість : «Один добрий приклад кра-щий, ніж сто слів». Переконувати людину можна на основі конкретного прикладу. Тому приклад є допоміжним до методу переконання. Мета застосування методу прикладу – добитися наслідування певних дій, яке посилюється самопереконанням і самонавіюванням. Етапи наслідування: студент сприймає образ, у нього виникає ба-жання діяти так само; між прикладом і наслідуваними діями утво-рюється зв’язок; відбувається синтез наслідуваних і самостійних дій студента. Приклади для наслідування поділяються на позитивні і негативні. Позитивні виховуючі приклади – це позитивні літературні герої, ві-домі люди сучасності, члени сім’ї, викладачі, друзі. «Хорошому треба вчитись три роки, а поганому – однієї години досить» (Народна мудрість). Ця мудрість підкреслює думку про те, що вплив негативних прикладів дуже заразливий у процесі насліду-вання. Дію негативного прикладу порівнюють з хворобою, яка важко піддається лікуванню. Як протидіяти впливу негативного прикладу? Ізолювати студента від навколишнього середовища. Принизити авто-ритет прикладу, що негативно впливає. Відволікти вихованця, вивчити його мотивацію, передбачити поведінку. У вихованні використовую-ться і негативні приклади (алкоголізм тощо). 3. Характеристика методів формування досвіду поведінки Методи привчання і тренування. Досвід – це знання, уміння, навички, звички. Знання – це зафіксовані результати пізнавальної діяльності. Знання виражаються в поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. Уміння – це використання своїх знань і навичок для досягнення мети. Навички – це такі дії, які виконуються при частковій автоматизації їх елементів. З метою формування навичок використовують методи привчання і тренування – організацію планомірного і регулярного виконання студентами певних дій з метою їх перетворення на звичні форми сус-пільної поведінки. Одна з причин того, що студенти не користуються знаннями і навичками в сфері виховання у повсякденному житті – те, що знання і навички не підкріплюються звичкою. Перехід навички у звичку досягається систематичним повторенням її у певних умовах. Одним із засобів привчання до норм поведінки, вироблення звичок є режим дня. Звички, як і навички – це часткові автоматизовані дії. Проте, на відміну від навичок, вони не тільки створюють можливість виконання якоїсь дії, а й забезпечують сам факт її здійснення. Педагогічна вимога – це метод педагогічного впливу, за допо-могою якого педагог викликає і стимулює (чи припиняє і гальмує) ті чи інші дії людей, виявлення у них певних якостей. А.С. Макаренко вважав, що педагогічну вимогу варто поєднувати з повагою до вихованця. Види педагогічних вимог:
Форми опосередкованих вимог: порада, прохання, довір’я, недо-вір’я, схвалення, натяк, осуд, погроза. Громадська думка – це система загальних суджень людей, яка виникає в процесі їх спільної діяльності і спілкування і виражає ставлення до різних явищ, подій навколишньої дійсності. Громадська думка виступає і як метод, і як результат виховання. Цей метод застосував А.С. Макаренко, який вважав, що сила виховного впливу громадської думки залежить від рівня її сформованості. Роль гро-мадської думки важлива і в сучасному педагогічному процесі. До громадської думки варто звертатись:
Слід враховувати, що на ефективність громадської думки впли-ває: мікросередовище, макросередовище, думка окремої особистості. Прогнозування – це передбачення на перспективу, яке вира-жається в проектуванні, моделюванні, плануванні виховного впливу. Основа методу прогнозування – це методика перспективних ліній А.С. Макаренка. Перспективи поділяють на близькі (на завтрашній день), середні (кілька місяців), далекі (на майбутнє). До планування виховної роботи варто залучати самих студентів. Метод створення виховуючих ситуації. Мета цього методу: щоб допомогти студентам розв’язувати проблемні життєві ситуації, треба створити виховуючі ситуації і вчити їх розв’язувати. Виховуючі ситуації – це спеціально організовані педагогічні умо-ви з метою виявлення чи формування системи відповідних ставлень. Приклади ситуацій: 1. Всі студенти йдуть дивитись фільм після занять. Один з чергових студентів захворів. Хто залишиться чергувати? 2. Сту-дент дружить з дівчиною. Його дражнять одногрупники. Виховуючою будь-яка ситуація стає тоді, коли набуває педаго-гічного спрямування. В процесі розв’язання виховуючих ситуацій у студентів формується здатність уявляти себе на місці іншої людини, приймати рішення, самостійно аналізувати й розв’язувати моральні проблеми. З виховною метою використовують різні вербальні ситуації (аналізують афоризми, приказки, розповіді, реальні події), конфліктні ситуації. 4. Характеристика методів стимулювання діяльності і поведінки Гра – це один з видів діяльності людини, який полягає у відтворенні дій і відносин між людьми. А.С. Макаренко вважав, що «дитина повинна сама гратись, навіть тоді, коли вона робить серйозну справу». Класифікації ігор:
Педагогічні ігри:
Змагання – це метод стимулювання діяльності, який забезпечує відчуття товариської взаємодопомоги, облік і порівняння результатів спільної діяльності, заохочення її учасників. Використовуючи метод змагання, ми сприяємо розвитку здіб-ностей, нахилів, таланту студентів. У процесі змагання виникають позитивні і негативні емоційні реакції: захоплення визнанням і радість з приводу успіхів інших, відвертий скептицизм, байдужість, заздрість. Позитивний вплив змагання. Змагання організовує і згуртовує студентів, вони переживають позитивні емоційні реакції. Негативний вплив – це розпад колективу через відсутність спільної боротьби за успіх, передачі досвіду, взаємодопомоги і співробітництва, «груповий егоїзм», негативні емоційні реакції. Щоб змагання мало позитивний вплив:
Важливе значення мають мотиви, які спонукають студентів брати участь в змаганні. Якщо це прагнення за будь-яких обставин обігнати інших, до матеріальних заохочень, то вони можуть привести до нездо-рового суперництва, породити явище «групового егоїзму», коли не-вдача іншого викликає не бажання допомогти, а зловтіху, радість від пріоритетності своєї групи. На жаль, це явище часто зустрічається в практиці виховної роботи. Змагання можна проводити у вигляді кон-курсу, КВК, веселих стартів. Змагання можуть носити індивідуальний та колективний характер. Змагання з конкретних показників успішності студентів вважається недоцільним, бо успішність пов’язана з інтелектуальними можли-востями кожного. Індивідуальні змагання – це предметні олімпіади, конкурси творів, малюнків, виставки «Умілі руки», спортивні змагання тощо. Колективні змагання – це праця бригадами, командні види спорту, колективні конкурси художньої самодіяльності. Підводячи підсумки, слід виділити і тих студентів, які відзначилися у змаганні, і тих, які не досягли успіху, але сумлінно брали в ньому участь. Це сприяє самовдосконаленню студентів. Заохочення – це спосіб вираження суспільної позитивної оцінки поведінки і діяльності окремої особистості чи колективу. Психологічний вплив заохочення полягає в тому, що учень від-чуває задоволення, радість через те, що визнали, оцінили його старання, досягнення. Заохочення може пробуджувати віру в свої сили, викли-кати приплив енергії, гарний настрій, готовність до подальшої роботи. Особливості заохочення. Метод заохочення слід використовувати обережно, адже він не завжди впливає позитивно. Важлива об’єктивність заохочення. Авторитет заохочення зни-жується, якщо студент його не заслужив. Не підкріплене справжніми успіхами заохочення негативно впливає і на заохочуваних, і на ото-чуючих – незаслужена похвала підриває довіру до вчителя. Необ’єк-тивне заохочення призводить до конфліктів. Якщо заохочувати студента, який і так завжди в центрі уваги, він ставитиметься до заохочення байдуже. Студент, який звик бути непомітним, потребує схвалення. Найпрестижнішим є громадське визнання. Тому заохочення має спиратись на громадську думку групи чи класу. Потрібно забезпечити гласність заохочення. Наприклад, про результати змагання слід повідомляти поетапно за допомогою радіо, газети, зборів. Похвальні листи, грамоти, медалі вручають публічно, в святковій обстановці. Важливо, щоб група сприйняла нагороду одного студента як нагороду всієї групи. Слід враховувати вікові особливості реакції студентів, учнів на заохочення. Із зменшенням віку людини її потреба в заохоченні зростає. Є різні способи заохочення: Схвалення – виражається короткою реплікою, яка показує що студент поступає правильно. «Так», «молодець», «правильно». Похвала – розгорнута оцінка з аналізом дій студента. «Ось ба-чиш, Олександре, ти постарався, і вчитись став ще краще». Нагорода – значне заохочення за особливі досягнення – закін-чення школи з відзнакою, першість у спортивному змаганні. Доручення – цікаве за змістом, свідчить про довір’я викладача. Подяка. Премія. Покарання – це вплив на особистість, який виражає осуд її дій і вчинків, що суперечать нормам суспільної поведінки. Психологічний аспект покарання полягає в тому, що воно має викликати в студентів неприємні переживання, почуття сорому і вини. Повинно виникнути бажання не повторювати подібного. Лише справедливе покарання досягає мети. Покарання, яке принижує люд-ську гідність, погіршує поведінку студента. Види покарань: Покарання-вправляння – погане чергування карається додатковим. Покарання-обмеження – обмеження можливості брати участь в екскурсії. Покарання-осуд – попередження, догана з визначенням певних строків виправлення. Покарання-умовність – арешт у кабінеті Макаренка. Покарання – зміна ставлення – для багатьох студентів особливо суворий тон викладача, суворий погляд вже є покаранням, так само як приємна посмішка може бути заохоченням. Покарання добром. Форми покарання, які ґрунтуються на добро-душності педагога і повазі до того, хто завинив, найбільше сприймають учні і студенти. Часто вони порушують дисципліну саме в улюблених викладачів тому, що їм подобається реакція, стиль покарання. 5. Методи самовиховання (самопізнання, самоусвідомлення, саморегуляція) Самовиховання – це систематична і послідовна усвідомлена діяльність, яка сприяє розвитку позитивних якостей особистості та подоланню негативних. Самовиховання починається в підлітковому віці. Підлітки прагнуть розібратися в своїх вчинках, хочуть бути схо-жими на дорослих, у них в цей період активно формується характер, напрацьовуються стійні звички в поведінці. Самовиховання – це найвищий етап виховного процесу. Однак досвід показує, що форму-вання особистості проходить успішно за умови поєднання виховання й самовиховання. Часто студенти прагнуть виховати волю, поліпшити стан свого здоров’я. Вони керуються програмою самовиховання, яку часто записують в особистих щоденниках. Самовихованням займались багато видатних людей. Основні прийоми самовиховання:
Самовиховання починається з самопізнання. Самопізнання – це вивчення себе, виявлення своїх позитивних якостей, можливостей і задатків, які людина може розвинути. Це визначення спрямованості особистості, темпераменту, характеру, здібностей, пам’яті і т.д. До методів самопізнання відносять: самоспостереження, самоаналіз, само-опитування, самоанкетування. Самоусвідомлення – це усвідомлення людиною себе як особис-тості і свого місця в суспільній діяльності. Процесс самоусвідомлення відбувається через самоставлення, тобто самооцінку. Методи самоусві-домлення: оцінка різних видів діяльності, самотестування, рангування. Саморегуляція – це вміння особистості керувати станом свого здоров’я, емоціями, почуттями, психічним станом, діями, вчинками, поведінкою. До методів саморегуляції відносять: самопідбадьорення, самопереконання, самонаказ, самонавіювання, самоорганізація, само-освіта, самопрограмування, самообмеження, самокорекція, самозаспо-коєння, самосхвалення, самозобов’язання. 6. Методи впливу на підсвідомість вихованця (педагогічно доцільна самопрезентація викладача) Педагогічно доцільна самопрезентація – намагання вихователя вплинути на враження, що формується в студентів про нього. Як відомо, необхідною умовою ефективності виховання є авторитетність педагога для вихованців. Для формування авторитету викладач має так будувати спілкування з студентами, щоб викликати в них пози-тивне ставлення: довіру, симпатію і повагу. Таким чином, йдеться про самопрезентацію викладача у педагогічному спілкуванні з метою сформувати в студентів певне враження про себе. Свідомо чи несвідомо кожен викладач прагне справити на студентів певне враження. Спостереження свідчать про існування як продуктивних, так і непродуктивних стратегій самопрезентації. Деякі, наприклад, намагаються справити враження серйозної, суворої людини, інші орієнтуються на образ ділового, компетентного викладача, для якого головне – знання. Треті намагаються викликати в студентів симпатію і довіру, спілкуючись з ними на рівних, прояв-ляючи поступливість і невимогливість. Можна спостерігати наступні маніпулятивні стратегії самопре-зентації, спрямовані на «купівлю» симпатії та визнання:
Якою ж має бути педагогічно доцільна самопрезентація викла-дача? Одразу необхідно зазначити, що універсальної, ефективної в усіх ситуаціях стратегії самопрезентації не існує. Викладач обов'язково повинен враховувати вікові особливості студентів, з якими спілкує-ться. По-різному слід демонструвати себе у спілкуванні з першокурс-никами, старшокурсниками, студентами-заочниками. Можна виділити лише найбільш загальні вимоги до самопрезентації викладача: 1) проявляти зацікавлене, доброзичливе, чуйне ставлення до сту-дентів, готовність зрозуміти їх точку зору; 2) демонструвати ґрунтовні знання і професійну компетентність, цікаво викладати навчальний матеріал; 3) бути вимогливим і справедливим у стосунках з студентами. В основі педагогічного спілкування повинна лежати чітка, послідовна система вимог до вихованців, а не безформний підхід, який нерідко приховується за привабливими гаслами забезпечення особистісної сво-боди, простору для ініціативи і самореалізації особистості. Надмірна директивність, репресивність та регламентація у вихованні, як і все-дозволеність, однаково завдають шкоди особистісному розвиткові сту-дента, призводять до антисоціальної і агресивної поведінки, особливо у підлітковому і юнацькому віці; 4) підтримувати у спілкуванні з студентами оптимальну соціально-психологічну дистанцію. Надто велика дистанція характерна для ви-кладчів, спілкування яких має закритий, формальний характер. Вони взаємодіють з студентами виключно як виконавці соціальної ролі, приховують свої почуття за маскою офіційності, уникають близьких, відкритих, персоналізованих стосунків з вихованцями. Така позиція позбавляє як викладача, так і студентів спонтанності, свободи само-вираження, перешкоджає формуванню взаємної довіри. Інші педагоги, навпаки, спілкуються на неформальній основі, відкрито, спонтанно проявляють власні почуття. Це сприяє формуванню між викладачем і студентами відвертості, взаємної симпатії і довіри. Разом з тим, у педагогічному спілкуванні навряд чи доцільна повна відмова від пев-ної статусної субординації і рольової регламентації взаємостосунків викладача з студентами. Ігнорування соціальної дистанції, спілкування на виключно неформальній основі нерідко перешкоджає визнанню викладачем професійно-рольових обов'язків і призводить до не менш негативних наслідків, ніж формально-рольове спілкування. Мистецтво педагогічної взаємодії полягає в умінні викладача встановлювати у взаєминах з студентами оптимальну соціально-психологічну дистан-цію, яка була б достатньою для підтримання дисципліни і, водночас, не перешкоджала виникненню взаєморозуміння та діалогу, без якого справжнє виховання неможливе. 7. Оптимальний вибір методів виховання В практиці виховної роботи завжди стоїть задача не просто за-стосувати один з методів, а вибрати найкращий – оптимальний. Вибір форми і методу – це завжди пошук оптимального шляху виховання. Оптимальним називається найбільш вигідний шлях, який дозво-ляє швидко і з розумними затратами енергії та засобів досягнути поставленої мети. Вибравши показники цих затрат в якості критеріїв оптимізації, можна порівняти між собою ефективність різних методів і форм виховання. Розглянемо загальні причини (умови, фактори), що визначають вибір методів і форм виховання. В першу чергу повинні бути вра-ховані наступні.
Рекомендована література
|