Питання до іспиту
 Скачать 489.5 Kb.
|
|
29. Поняття представництва. Сфера та межі дії представництва.Види представництва Представництво – правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Учасниками відносин представництва є 3 суб’єкти:
За змістом правовідносин представництва поділяють на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх правовідносин належать правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідносини, що безпосередньо призводять до представницької діяльності (на підставі договору доручення). До зовнішніх правовідносин у представництві належать правовідносини між представником та третьою особою. Для того, щоб дії представника створили юр.права і обов’язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, якими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчинити від імені особи, яку він представляє. За своєю сутністю повноваження – це немайнове цив.право, основним елементом якого є право на власні позитивні дії. Проте, як і кожне суб’єктивне право, повноваження включає й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. Слід враховувати, що коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва не є обмеженими. Усі юр.дії представник зобов’язаний здійснювати в інтересах особи, яку представляє Представництво може бути 2 видів: добровільне (договірне) і обов’язкове (законне). Добровільним є представництво, при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочин, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд. Зазначене добровільне представництво може здійснюватися на підставі договору, зокрема договору доручення та довіреності або акта органу юр.особи. різновидом добровільного представництва є комерційне представництво, що грунтується на договорі, складеному між комерційним представником та особою, яку він представляє. Комерційним представник є особа, чка постійно самостійно виступає представником підприємств при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Обов’язкове представництво існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. Воно визначається певними нормативними актами (ЦК,СК). До обов’язкового представництва слід віднести представництво батьками або опікунами осіб, які не мають повної дієздатності. Обсяг повноважень представника та їх зміст при обов’язковому представництві визначається законом.Різновидом обов’язкового представництва є статутне представництво, за яким представниками виступають уповноважені організації, яким їхніми установчими документами надано право представляти інтереси членів цих організацій. 30. Поняття, форми, строк довіреності Довіреність – односторонній правочин, вчинення якого здійснюється діями однієї сторони, тобто особи, яку представляють за довіреністю. За довіреністю здійснюється представництво, яке грунтується на договорі або акті юр.особи. у ній закріплені межі повноважень представника, який створює права та обов’язки безпосередньо для довірителя. Довіреність – письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Особа, яка видає довіреність, є довірителем, а особа, яка отримує повноваження за довіреністю – довіреним. Довіреність не тотожна договорові доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою для видачі довіреності. Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім’я однієї або кількох осіб. У виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юр.дії, які мають бути правомірними, конкретними та здійсненними. Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Це може бути звичайна письмова чи письмова нотаріальна форма. У довіреності має бути зазначена особа, на яку видана довіреність (представник), особа, яка її видала (довіритель), чітко відображена воля останньої на вчинення від її імені представником правочину, вказана дата видачі довіреності, оскільки без неї довіреність є нікчемною. В тексті нотвріально посвідченої довіреності мають бути зазначені місце і дата її складання, прізвище, ім’я та по батькові і місце проживання представника та особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посада, яку він займає. Форми довіреності: 1.Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинитися правочин. 2. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню.
Довіреність від імені юр.особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюються печаткою цієї юр.особи. довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обмежена у часі. Строк дії довіреності зазначається у довіреності. Якщо строк довіреності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Особа, яка видала довіреність, за вийнятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною. 31. Зобов’язання: поняття та структура Зобов’язання – правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана чинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника його обов’язку. Види зобов’язань:
Значення такого поділу полягає в тому,що зміст договірних зобов’язань визначається не тільки законом, а насамперед домовленістю їх учасників; зміст недоговірних – грунтується на законі, односторонньому вилевиявленні суб’єкта приватного або публічного права.
32. Процес укладення договору Договір вважається укладеним, якшо сторони в належній формі погодили між собою його істотні умови. Погодження цих умов відбувається в процесі переговорів, які передують укладенню договору. Укладення договору як спільного юр.акта його учасників, погодження між ними умов договору відбувається у два етапи:
Загальний порядок укладення договорів регулюється ст.38-650 ЦК. Переговори починаються з пропозиції укласти договір, яку одна сторона робить іншій. Така пропозиція, що знаходить своє вираження у запропонованому проекті договору, наз. оферmою, а особа, яка з нею звертається - оференmом. Ініціатором оферти є, як правило, сторона, яка надає послуги, речі (продавець, постачальник, підрядник). Щоб пропозиція укласти договір вважалася офертою, вона повинна відповідати певним умовам:
Для укладення договору однієї оферти замало, необхідно, щоб особа, якій була адресована оферта, дала згоду прийняти пропозицію. Відповідь про прийняття пропозиції має назву акцеnт. Акцептантом може бути лише та особа, якій була адресована оферта. Акцепт повинен бути повним і безумовним. Якщо сторона погоджується в цілому з пропозицією, але бажає внести в умови договору деякі корективи, скажімо зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати автомобільним транспортом, не поквартально, а помісячно, то така відповідь не є акцептом, а є новою офертою. Вимоги щодо форми договору відповідають загальним правилам щодо вчинення правочинів. Договір може укладатись в усній, письмовій формі чи завдяки вчиненню конклюдентних дій. Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Слід зазначити, що загальне правило вимагає укладення договору між юр.особами та між юр.і фіз.особою в письмовій формі. Виняток становлять договори, що виконуються одночасно з укладенням договору. Договір може бути укладений як через складання єдиного документа, так і через обмін листами, факсовими повідомленнями, телеграмами та іншим, підписаними тією особою, від якої вони надійшли. 33. Способи забезпечення виконання зобов’язань Зобов’язання є правовідносинами, тому вони охороняються засобами примусового хар-ру. Виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Особливість притримання як виду забезпечення виконання зобов’язання, полягає у тому, що кредитору надане право утримувати річ боржника до виконання останнім зобов’язання. 34. Поняття та способи припинення цив. зобов’язань Припинення зобов’язання означає, що учасники зобов’язань втратили свої права та обов’язки за зобов’язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не зобов’язаний виконувати. Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов’язання на вимогу однієї зі сторін допускається лише у випадках, встановлених законом. Найчастіше зобов’язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Зобов’язання припиняються за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного. Розмір, строки і порядок передавання відпустного встановлюється сторонами. Зобов’язання припиняються зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги. Зобов’язання припиняються за домовленістю сторін про первісного зобов’язання новим між тими самими сторонами (новація). Новація припиняє додаткові зобов’язання, пов’язані з первісним зобов’язнням, якщо інше не встановлено договором. Зобов’язання припиняються внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав 3 осіб щодо майна кредитора. Зобов’язання припиняються поєднанням боржника і кредитора в одній особі, тому що не можливо бути зобов’язаний перед самим собою. Зобов’язання припиняються неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає. Зобов’язання припиняється смертю фіз.особи або ліквідацією юр.особи. за загальним правилом смерть кредитора або боржника не тягне за собою припинення зобов’язання, бо права і обов’язки померлого переходять до його спадкоємців. Зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо виконання не може бути переведено без особистої участі боржника або в інший спосіб нерозривно пов’язаний з особою боржника і смертю кредитора, якщо виконання призначено особисто для нього. Ліквідація юр.особи також спричиняє припинення її зобов’язань. Всі вимоги кредиторів, незалежно від настання строків за цими вимогами, задовольняються ліквідатором за рахунок майна відповідної юр.особи у порядку черги. 35.Поняття, підстави та умови цив.-правової від-ті Цивільно-правова відповідальність – санкції, що застосовуються у вигляді покладення на нього додаткових ц-п обов’язків або позбавлення належного йому суб’єктивного цивільного права. Ц-п від-ть є негативним для порушника наслідком вчинення ним правопорушення. Правовою підставою застосування до правопорушника цив.від-ті є норма права, тобто закон. Фактичною підставою для застосування міри цив.від-ті є скоєння цив.правопорушення. Ц-п від-ть може мати місце за наявності складу правопорушення. Саме склад цив.правопорушення є тим юр.фактом, який породжує правовідносини між правопорушниками і потерпілим й створює певні претензії потерпілого та обов’язки порушника відшкодувати шкоду, заподіяну протиправними діями. Окремі частини ц-п порушення прийнято наз. умовами ц-п від-ті. Підстава настає за наявності таких умов:
Перші 3 умови – протиправність, шкода, причинний зв’язок є об’єктивними і належать до такого елемента складу правопорушення, як об’єктивна сторона, а четверта – вина є суб’єктивною підставою ц-п від-ті і належить до суб’єктивної сторони у складі правопорушення. Серед умов від-ті можна виокремити загальні умови ц-п від-ті, які властиві більшості випадків притягнення до від-ті, а також спеціальні умови, які властиві лише окремим випадкам або видам правопорушення. Протиправна поведінка – це поведінка відповідальної особи, що не відповідає вимогам закону, договору, яка тягне за собою порушення (зменшення, обмеження) майнових прав (благ) і законних інтересів іншої особи, дістала вираження у невикоананні чи неналежному виконанні договірного зобов’язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров’ю чи майну іншої особи. Шкода – це зменшення або знищення суб’єктивного цив.права чи охоронюваного законодавстов блага. Шкода є другою неодмінною умовою ц-п від-ті у формі відшкодування збитків. Залежно від об’єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду. Одним із способів відшкодування майнової шкоди є відшкодування збитків. Моральна (немайнова) шкода – це такі наслідки правопорушення, які не мають економ.змісту і вартості форми. Причинний зв’язок – це об’єктивно існуючий зв’язок між протиправною поведінкою правопорушеника і шкодою, якої зазнала потерпіла сторона. Доказ наявності причинного зв’язку є обов’язком кредитора. Якщо немає шкоди, немає необхідності доказувати існування причинного зв’язку. Вина – це певне психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідку. Особливістю ц-п від-ті є те, що вона може настати і без вини. |