Питання до іспиту
 Скачать 489.5 Kb.
|
|
10. Поняття і форми реалізація норм права Реалізація норм права - це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон, застосування норм права. Використання - це форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням . Виконання - це форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання. Дотримання - це форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь. Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб’єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи інших матеріальних або ідеологічних результатів. Проте не всі норми держава може дозволити реалізувати суб’єктам права безпосередньо. Пояснюється це обмеженістю ресурсів, на які вони можуть претендувати, а також необхідністю перевірки задоволення ними визначених законом критеріїв. Тому потрібне втручання певного державного органу. Виходячи з вищесказаного, виділяють четверту форму реалізації правових приписів, яка має назву застосування права. Застосування правових норм – це особлива форма його реалізації, під якою розуміють державно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуальних правових наказів (приписів). Правові норми можуть реалізуватись у формі застосування у таких випадках: коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб; за наявності спору на шляху до здійснення суб'єктивного права; коли особа притягається до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення. 11. Застосування права як особлива форма його реалізації Застосування права – це особлива форма його реалізації, під якою розуміють державно-владну, організаційну діяльність компетентних державних органів та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуальних правових наказів (приписів). Для цієї форми реалізації характерними є певні специфічні ознаки, а саме:
Застосування права має місце, коли:
12. Поняття, види та способи тлумачення правових норм Тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права відносно з'ясування і роз'яснення змісту норм права з метою їх правильної реалізації, яка може виражатися в особливому акті. Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і індивідуальним. Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулювання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Загальне офіційне тлумачення тільки з'ясовує зміст існуючих правил поведінки. Індивідуальне тлумачення стосується конкретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, що визначаються конкретними обставинами справи. Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим. Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку і має юридично значимі наслідки. Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст. Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом. Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств з приводу трактування й застосування окремих повноважень і урядових нормативних актів. Неофіційне тлумачення — це роз'яснення норм права, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так і письмовим. Способи тлумачення: 1. Мовне з'ясування змісту правової норми через досвід її словесного формулювання на підставі лексичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства. 2. Логічне з'ясування змісту правової норми завдяки безпосередньому використанню законів і правил формальної логіки. 3. Систематичне з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права. 4. Історико-політичне з'ясування сутності правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов. 5. Цільове - аналіз сутності правової норми через з'ясування її мети. 13. Поняття, ознаки і структура правовідносин Правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії взаємних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою. Основні ознаки правовідносин: 1) вони виникають на основі норм права; 2) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки; 3) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб; 4) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою. Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єкти; об'єкти; зміст правовідносин. Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти. Суб'єктами правовідносин - учасники, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності; громадянське суспільство. Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії. Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Дієздатність — це здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки, її поділяють на угодо- і деліктоздатність. Угодоздатність — це здатність суб'єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди. Деліктоздатність — це здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність за скоєне правопорушення. Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами У, іноземними громадянами, особами без громадянства. Юридичні особи - організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов'язки, бути позивачами в загальному, арбітражному чи третейському суді, а також нести юридичну відповідальність за свої дії. Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Зміст правовідносин : *Юридичний зміст — це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин. *Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін. Юридичні обов'язки — це закріплена нормами права міра необхідної, найбільш доцільної поведінки особи, спрямована на задоволення інтересів носія суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу. Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти — таку правомірну поведінку, що здійснюється з метою породити юридичні наслідки. Правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті спричинити юридичні наслідки. Неправомірні юридичні дії — це зловживання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. 14. Правомірна поведінка та її види Правомірна поведінка - це суспільно необхідна, бажана і допустима поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, що проявляється у здійсненні норм права, гарантується і охороняється державою. Види правомірної поведінки: 1) за суб’єктами – діяльність громадян, держ.організацій, громадських об’єднань; 2) за сферою суспільних відносин – економічна, політична та ін.; 3) за об’єктивною стороною – активна(вчинення дії), пасивна(утримання від дії); 4) за суб’єктивною стороною – принципова(зумовлена особистим переконанням у необхідності поводитися правомірно); звичаєва(зумовлена особистою звичкою без роздумів виконувати будь-який держ.припис); пристосувальна(викликана прагненням не відрізнятися від ін. суб’єктів, які поводяться правомірно); маргінальна(загроза відповідальності за вчинення правопорушення); 5) залежно від за фіксованості у законодавстві – врегульована законодавством, не врегульована законодавством; 6) залежно від ставлення д-ви до правомірної поведінки – схвалювана, заохочувальна, допустима; 7) за формою зовнішнього прояву – фізична(діяльність), усна, письмова(документована). Правомірна поведінка обумовлена цілим комплексом взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих мотивів:
15. Правопорушення як підстава юридичної відповідальності Питання про правопорушення та юридичну відповідальність тісно пов'язані з проблемою реалізації права та правових засобів спонукання до цього. Право реалізується тоді, коли дотримано правил, що викладені у його нормах. Норми не реалізуються в разі: 1) коли не виникає життєвої ситуації, яка б вимагала врегулювання у відповідності з нормою права. Регулююча можливість норми у цьому разі потенційно зберігається; в силу життєвих обставин вона залишається незатребуваною; 2)коли суб'єкт, маючи можливість самостійно обрати варіант поведінки в умовах, за яких додержання певної вимоги правової норми є передумовою здійснення суб'єктивного права, не додержує вимоги норми. Негативним правовим наслідком такої поведінки стає неможливість здійснити своє суб'єктивне право. 3) коли вимоги правової норми порушуються, хоча закон зобов'язує до їх дотримання. Саме у цьому випадку має місце правопорушення, нехтування вимогами норми права. Правопорушенням зачіпаються права та законні інтереси інших суб'єктів (громадян, юридичних осіб, держави та ін.). Відомо, що держава має таку можливість впливу на осіб, які ігнорують право, як примус. Важливою його формою є юридична відповідальність, яка застосовується до правопорушників. Отже, правова відповідальність як спосіб спонукання до реалізації норми права пов'язана тоді, коли норма права не реалізується, а саме — з правопорушенням, яке є своєрідним викликом закону. Правопорушення — антипод правомірної поведінки. Правопорушення — це особливий прояв поведінки, що відступає від виконання вимог норм права в умовах, коли вона мала б будуватися на їх основі, і в зв'язку із цим викликає відповідне реагування з боку держави у вигляді відповідальності, яка застосовується до правопорушника Правопорушення в умовах законності та правопорядку є єдиною підставою притягнення до юридичної відповідальності. Склад правопорушення — це сукупність ознак, що характеризують у відповідності з законом певне діяння як правопорушення. Об'єкт правопорушення - ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопорушення. Об'єктивна сторона правопорушення - зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Вона містить: дію чи бездіяльність, суспільно небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуацію скоєння правопорушення. Суб'єкт правопорушення - індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт — фізична особа, яка є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства та іноземних громадян. Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними. Колективним суб'єктом правопорушення може бути юридична особа, державний орган, громадська та інші організації, дії яких пов'язані з колективним ухваленням рішень. Суб'єктивна сторона правопорушення - внутрішня психічна діяльність особи, пов'язана зі скоєнням правопорушення. Суттєвим моментом для характеристики правопорушення як діяння з шкідливими наслідками є з'ясування причинного зв'язку між вчинком і завданою шкодою. Необхідність встановлення причинного зв'язку між вчинком і наслідком — обов'язкова передумова притягнення до юридичної відповідальності, що наголошується чинним законодавством. Відсутність такого зв'язку виключає відповідальність за наслідки. Правопорушення виступає як протиправне діяння (дія чи бездіяльність), матеріально виражені шкідливі наслідки якого знаходяться у причинному зв'язку з його вчиненням (яке породжує необхідний причинний зв'язок з наслідками, що настали). Важливим і обов'язковим елементом, що характеризує правопорушення з суб'єктивної сторони, є вина. Без вини немає правопорушення, а отже, й тієї підстави, за наявності якої можлива юридична відповідальність. Вина - певне психічне ставлення особи до суспільно шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності. Але має бути врахований ступінь вини заподіювача. Негативні правові наслідки за вчинення правопорушення в кінцевому підсумку має нести винна особа. Мотив і мета можуть мати велике значення як для юридичної кваліфікації вчиненого правопорушення, так і для індивідуалізації покарання, стягнення. Мотив — це внутрішнє спонукання до протиправного діяння. Як обставина, що виключає відповідальність, сприймається неосудність. Отже, правопорушення є юридичним фактом, настання якого породжує певні правовідносини, пов'язані з притягнення до юридичної відповідальності. 16. Склад правопорушення, зміст його елементів Правопорушення - поведінка суб’єктів, яка порушує правові приписи. Склад правопорушення — це сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер. Склад правопорушення: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона. Об'єкт правопорушення -ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на які посягає правопорушення. Об'єктивна сторона правопорушення - зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Вона містить: дію чи бездіяльність, суспільно небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуацію скоєння правопорушення. Суб'єкт правопорушення - індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт — фізична особа, яка є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства та іноземних громадян. Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними. Колективним суб'єктом правопорушення може бути юридична особа, державний орган, громадська та інші організації, дії яких пов'язані з колективним ухваленням рішень. Суб'єктивна сторона правопорушення - внутрішня психічна діяльність особи, пов'язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета правопорушника. Провина - психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небезпечних наслідків у формі наміру та необережності. Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільно небезпечні та шкідливі наслідки і бажає чи свідомо допускає їх настання. Необережність під час скоєння правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння і легковажно розраховувала на їх запобігання, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Мотив - внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини. Мета — це уява особи, котра скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне. |