Питання до іспиту
 Скачать 489.5 Kb.
|
|
23. Порядок та способи виникнення юр.осіб Для створення юр.особи потрібні насамперед засновники. Засновниками можуть бути: власники майна або уповноважені ними органи, а у передбачених законом випадках – інші особи. Залежно від того, хто є засновником юр.особи, встановлені такі способи їх створення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний, договірний. Розорядчий порядок створення юр.особи полягає у тому, що компетентний орган держ.влади або управління приймає рішення (розпорядження) про створення організації – юр.особи – і затверджує її статус чи положення про неї. У розпорядчому порядку створюються держ.юр.особи. Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юр.особи зафіксовані в законодавчому акті у вигляді загального дозволу держави. Для створення конкретної юр.особи потрібна відповідно ініціатива її засновників і реєстрація її у відповідному органі. У такому порядку виникають недерж.юр.особи. Дозвільний порядок створення юр.особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства. Дозвільний порядок застосовується при створенні юр.осіб, діяльність яких пов’язана з грошово-кредитним обігом, здоров’ям громадян, одержанням ними освіти, та в інших, передбачених законодавством випадках. Договірний порядок створення юр.особи застосовується тоді, коли громадянин або юр.особи добровільно об’єднуються для досягнення певної мети. Свідченням такого об’єднання є належним чином оформлений установчий договір. У такому порядку виникають різні господарські асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств. Незалежно від порядку створення юр.особи, всі вони повинні мати установчі документи – правову основу своєї діяльності. Установчими документами юр.особи є: розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо. Установчий договір юр.особи укладається між її засновниками. В установчих документах повинні зазначатися найменування юр.особи; місце її знаходження; цілі і предмет діяльності; склад і компетенція органів, а також інші відомості, передбачені законодавчими актами про юр.особи. В установчому договорі засновники зобов’язуються створити юр.особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування, розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договор визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку і збитків, управління діяльністю юр.особи, виходу засновників з її складу. Установчий договір укладається його учасниками, затверджується статут. Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати підготовчою стадією утворення юр.особи. Після неї наступає реєстраційна стадія, яка бере свій початок із звернення засновника до компетентного органу із заявою про держ.реєстрацію юр.особи. Органами, що реєструють юр.особи, є виконкоми районних (міських) рад, а також Міністерство юстиції України. 24. Підстави, порядок та способи припинення діяльності юридичних осіб. Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені. Так, припинення державних організацій, що є юридичними особами, здійснює орган, за рішенням якого вони утворюються (ст. 38 ЦК України). Відповідно до ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні" ліквідація і реорганізація підприємства здійснюються за рішенням власника його майна або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи арбітражного суду. Підприємство ліквідується також у випадках: а) визнання його банкрутом; б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності; в) якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства; г) з інших підстав, передбачених законодавчими актами України. Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою діяльність на підставах, зазначених у їх статутах (ч. 2 ст. 39 ЦК України). Формами припинення юридичних осіб є: а) ліквідація; б) реорганізація (ч. 1 ст. 37 ЦК України). Відповідно до ст. 35 Закону України "Про підприємства в Україні" ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, що її створює власник або уповноважений ним орган, а у разі банкрутства — арбітражний суд. За їхнім рішенням ліквідація може здійснюватись самим підприємством в особі його органу управління. При цьому встановлюються порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заявления претензій кредиторів, який не може бути меншим двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, що здійснює ліквідацію, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства публікацію про його ліквідацію та про порядок і строки заявления кредиторами претензій. Водночас вживаються заходи зі стягнення дебіторської заборгованості підприємству і виявлення претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власникові чи органу, який призначив ліквідаційну комісію. При реорганізації також відбувається припинення юридичної особи, але її справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва. Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення. Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування. Приєднання — це форма реорганізації, за якої одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Приєднувана організація припиняє свою діяльність. Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється. При виділенні немає припинення юридичної особи. З її складу лише виділяється нове соціальне утворення, яке наділяється правами юридичної особи. Своєрідною формою реорганізації юридичних осіб є їх перетворення. Суть перетворення полягає в тому, що на основі юридичної особи створюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого попередника. При злитті і поділі юридичних осіб майно (права та обов'язки) переходить до новоутворених юридичних осіб. У разі приєднання однієї юридичної особи до іншої її майно переходить до останньої. Майно переходить до правонаступника в день підписання передаточного балансу, якщо інше не передбачено законом або постановою про реорганізацію (ч. 2 ст. 37 ЦК України). Правонаступник відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, що припинила своє існування, у повному обсязі, тобто і тоді, коли одержані активи не покривають усіх вимог кредиторів. При поділі і виділенні правонаступники відповідають за боргами попередника пропорційно до часток одержаного ними майна, зазначених у розподільчому балансі. Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності не лише при приєднанні до неї інших юридичних осіб, а й шляхом відкриття філій і представництв. 25.Поняття та ознаки правочину. Види правочинів Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків. Зі змісту правочину можна визначити такі основні його ознаки: Правочин є юр.фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цив.права та обов’язки. Правочином є вольова дія суб’єктів цив.права, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків. За цією ознакою правочин відрізняється від юр.вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб’єктів. Правочин – це дія, яка не тільки спрямована на набуття, зміну або припинення цив. прав та обов’язків, а й породжує такий правовий результат. Тому, наприклад, досягнення між сторонами згоди про розірвання договору має наслідком припинення цив.прав та обов’язків між його сторонами; бажання спадкодавця заповідати своє майно визначеному суб’єкту зумовлює виникнення для останнього цив.прав та обов’язків. Правочин – це завжди дії незалежних та рівноправних суб’єктів цив.права. За цією ознакою вони відрізняються від адміністративних актів, які також спрямовані на виникнення, зміну або припинення цив.прав та обов’язків, але видаються компетентними органи держ.влади. Правочином може бути лише правомірна дія. Відсутність правомірності у вчиненому правочині зумовлює необхідність розгNлядати його як цив.правопорушення, що випливає з системи юр.фактів, де протиправні дії протиставляються діям правомірним. Під дійсністю правочину слід розуміти його можливість породжувати, змінювати або припиняти для його сторін цив.права та обов’язки. Для того, щоб правочин був дійсним і породжував ті правові наслідки, яких прагнули досягнути його сторони, необхідна наявність ряду умов. Класифікація правочинів може здійснюватися за різними критеріями:
7. За строковістю правочини можна поділити на строкові та безстрокові. Строкові хар-ся наявністю строків дії цив.прав та обов’язків сторін (наприклад,договір майнового найму, в якому визначений строк його дії). У безстрокових правочинах не вказується термін чинності правочину (той же договір майнового найму, але укладений на невизначений строк). 26.Умови дійсності цивільно-правових правочинів. Під умовами дійсності правочину розуміють такі вимоги закону щодо змісту, дієздатності, спрямованості волі та відповідності її волевиявленню, а також форми вираження, яким повинен відповідати вчинений правочин. Відповідно до ст.203 ЦК правочин для визнання його дійсним має відповідати таким умовам: Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цив.законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цив.дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Порушення хоча б однієї умови дійсності правочину має наслідком його абсолютну недійсність (нікчемність) або можливість визнання його недійсним судом за позовом заінтересованої особи (оспорюваність). 27. Види недійсних правочинів Недійсними правочинами є дії суб’єктів цив.права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цив.прав та обов’язків, але не породжують бажання сторонами юр.результатів у наслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону. Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону (з моменту держ.реєстрації; з моменту настання відповідної умови). Існують такі види недійсних правочинів: 1.Правочини з дефектами суб’єктивного складу. Якщо хоча б однією з сторін правочину виступала особа, яка не досягла 14 р., або якщо правочин виходив за межі дрібного побутового і якщо б було відсутнє схвалення дій малолітньої особи батьками, опікуном, то такий правочин визнається недійсним. Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція. 2.Правочин з дефектами волі. Одним із видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому людина не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох форм вияву:
Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція. 3.Правочин з дефектами форми. Недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Але порушення простої письмової форми все ж має певні негативні наслідки для його сторін. Якщо правочин укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом недійсним. У разі недодержання обов’язкової нотаріальної форми одностороннього правочину (заповіт), такий правочин є нікчемним. Недодержання нотаріальної форми договору має наслідком його нікчемність, настає двостороння реституція. 4.Правочин з дефектами змісту та порядку укладення правочину. Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї особи з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, чку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним. Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція. 28. Визнання правочинів недійсними та правові наслідки виконання недійсних правочинів. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 Цивільного Кодексу України) є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1 - 3, 5 - 6 ст. 203 ЦК України. Крім вищезазначеної підстави ст. 215 Цивільного Кодексу України передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках: 1. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Визнання такого правочину судом недійсним не вимагається, він є недійсним з самого факту його вчинення. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом недійсним. 2. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Щодо правових наслідків, то аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо виділити такі групи правових наслідків недійсності правочину: 1.Загальний правовий наслідок недійсності правочину - двостороння реституція (повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, а у разі неможливості такого повернення то відшкодування вартості того, що одержано - ч. 1 ст. 216 ЦК). 2.Спеціальні правові наслідки:
|