Предмет і метод ідпзк, пер
 Скачать 258.77 Kb.
|
|
27.Виникнення і розвиток франкської держави. -Франкам знадобилось понад 20 років, щоб у кінці V – початку VІ ст. захопити більшу частину Галлії (486 р.). Виникнення класового суспільства у франків, яке розпочалося у них ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилось у процесі завоювання Галлії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. При поділі військової здобичі їй діставались кращі землі, значна кількість колоній, худоби та іншого майна.Франки розселялись на своїй новій батьківщині сільськими громадами (марками). Марка вважалась власником усієї землі громади. Землі, які заселили франки, були поділені на “паги” (округи). У свою чергу паги ділились на менші ад-міністративні одиниці – “сотні”. Король вручає управління населенням, яке проживало в пагах і сотнях, довіреним особам.Виникнення держави у франків пов`язане з іменем одного з військових вождів – Хлодвіга І (486 - 511) із роду Меро-вингів. Під його керівництвом була завойована основна частина Галлії, а також землі елеманів, вестготів, східних франків. Сини Хлодвіга І підкорили собі королівство бургундів, землі тюрінгів та баварів. Далекоглядним політичним кроком Хлодвіга І було прийняття ним та його дружиною християнства за католицьким зразком. Це забезпечило йому підтримку пануючої в Галлії католицької церкви.Таким чином, держава франків виникла у зв`язку з необхідністю утримання і управління завойованими територіями. 28.Суспільний і державний лад франків. Суспільний лад. Загалом, франкське суспільство VI— VII ст. було складним комплексом груп, верств та про шарків населення, становище яких було нестійким та мінливим. Основне історико-правове джерело цього періо ду «Салічна правда» — виділяє наступні групи не стільки за соціально-економічними ознаками, скільки за правовим критерієм: а) вільні франки, вергельд за вбивство яких становив 200 солі дів; б) знатні особи держави, чия знатність визначалася лише за однією ознакою - близькістю до короля (600 солідів); в) вільні воїни, за вбивство яких під час військового похо ду призначався вергельд, що вимірювався тотожною сумою; г) антрустіони (знатні воїни, близькі до короля), за вбивство яких встановлювався максимальний вергельд — 1800 солідів. Е)літи- вели своє господарство, але їх не можна було відпускати на волю. Є)вільновідпущеники- відпущений раб чи літ на свободу через динарій(спец. Ритуал відпущення) -Державний лад. Верденський договір 843 р. Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. Військовий вождь одночасно був королем.При королі створювалась королівська курія (рада знаті).За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління. У 751 р. на престолі утверджується нова династія.Піпін Короткий, син Карла Мартелла, був проголошений королем. Найбільшого розвитку монархія досягає за правління його сина Карла Великого (768 - 814рр.)Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. Світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імператорі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (так зване “Велике поле”). Центральні органи державного управління Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів.Міністеріали фактично очолили державне управління і суд. До найбільш важливих міністеріалів відносились: – майордом (сенешал)– керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон; – пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд; – маршал – спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська; - березневі поля- своєрідні народні збори озброєнного населення у вигляді щорічних військових оглядів( проводилися у березні) - Збооори магнатів- їх значення було більшим за бер.поля. Місцеві органи державного управління Традиційне самоуправління вільних франків там, де во-ни проживали, було поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб – уповноважених короля.Вся територія держави була поділена на округи – паги. Управління округом надавалось графуОкруга ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити його призначуваною особою – центенарієм на “півночі” і вікарієм на “півдні”. 29. Характеристика «Салічної правди» як джерела права франків. Салічна правда була створена наприкінці V ст. в часи правління .Текст оригіналу документа не зберігся. Більшість її норм належить до звичаєвого права, та деякі з них змінені чи доповнені королівськими постановами. Тож основними джерелами Салічної правди стали правові звичаї салічних франків, королівські укази та римське право. Структурно Салічна правда поділяється на титули, що мають назви . Одним з провідних завдань, яке вирішувала Салічна правда, був захист приватної власності, що прийшла на зміну колективній. Незважаючи на те, що Салічна правда використовувалась у тогочасних судах, вона не була збіркою систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх аспектів життя суспільства. Для цього збірника були характерні:
Зміст Салічної правди свідчить про те, що це був збірник ранньофеодального права. Після розпаду Франкської держави, завершення феодалізації та утворення на її території багатьох народностей, Салічна правда втратила своє значення.
Суспільний лад. Наприкінці ІX – на початку X століття феодальна знать консолідується і проявляє себе як стан. Земельні магнати мали свою адміністрацію, суд, могли карбувати монету, вести війни без відома короля. Вони стали суверенами у своїх володіннях. Герцоги, графи часто ухилялись від виконання своїх васальних обов’язків відносно короля. Духовні феодали–єпископи та абати – отримували владу від папи римського. Селяни займали нижчий щабель у суспільній піраміді феодального суспільства. Формально община ще зберігалась, проте була залежна від феодалів. Селяни обкладались грошовим податком на користь поміщика. Особисто вільні селяни (вілани) за користування землею платили поміщикові. Гостра нужда змушувала багатьох вільних селян віддавати себе в розпорядження церкви, монастиря. Такі люди називались облатами. Становище сервів було трохи краще, ніж рабів. Вони мали невеликі ділянки землі, і феодали не могли безкарно вбивати їх. З XІІІ ст. серви отримали право викуповувати волю. Державний лад Королівство складалось із багатьох феодальних володінь (герцогств, графств, баронств), які формально вважались його частинами, але фактично були повністю або майже незалежними політичними утвореннями. Відповідно, влада короля на місцях була дуже слабкою або була відсутня зовсім. Структура панування визначалася будовою феодальних земельних відносин, які склались у цей період у Франції. Верховним власником усієї землі в державі формально вважався король, але більша її частина знаходилась у великих феодалів у вигляді фьєра. Вони вважались васалами короля, а він їхнім сеньйором. Король був виборним. Після смерті глави держави новий король вибирався його васалами і вищими ієрархами французької церкви. Королівська курія або Велика рада була єдиним загальнодержавним органом, який мав можливість впливати на стан справ більшої половини території країни. Велика рада – це з’їзд найбільших феодалів держави. Вона збиралась для вирішення конкретних питань. Управління на містах. Домен короля був порівняно невеликим і майже співпадав територіально з його особистими володіннями. Тому палацові управителі, які відали королівськими помістями, були одночасно і міністеріалами, що керували справами домену. Суд . Судова система мала всі характерні риси середньовічної юстиції. Кожний вільний повинен був судитися “судом рівних”. Таким чином, васала короля могли судити тільки васали ко-роля. Таким судом стала Королівська курія. Залежне населення судили сеньйори. Судова влада не була відокремлена від адміністративної. Великі повноваження у справах судочинства мала церква. Крім того, церковній юрисдикції підлягали кримінальні і цивільні справи духовенства, а також релігійні злочини і правопорушення. Збройні сили . Основу війська складало ополчення рицарів. У його структурі зберігались відносини васалітету: сеньйор очолював групу рицарів – васалів. 31. Джерела права феодальної Франції Як вказував Вольтер, у Франції «змінюючи поштових коней, змінюють право». Подібна ситуація була і у феодальний період.
«Кутюми Бовезі» 1283 р. : « Король повинен сам дотримувати звичаїв і примушувати інших дотримувати ці звичаї»
( поступово стало найважливішим джерелом права на півдні Франції )
3.Норми канонічного права
4.Міське право
- з багатьох питань набували нормативно-обовязкової сили 32. Утворення і розвиток держави та права Англії. Після відходу римлян у V ст. н.е., кельтські племена зазнали вторгнення германських племен англів, саксів і ютів, які відтіснили кельтське населення на окраїни острова (Шотландія, Уельс, Корнуелл). У VII ст. англосакси прийняли християнство і утворили сім ранньофеодальних королівств (Уессекс, Сассекс, Кент, Мерсию та ін), які в IX ст. під верховенством Уессексу утворили англосаксонську державу - Англію. На початку XI ст. англійський престол був захоплений данцями, які правили аж до 1042 року. У 1066 р. правитель Нормандії герцог Вільгельм, висадився з військом на острів став англійським королем. Нормандське завоювання зробило великий вплив на подальшу історію англійської держави, яке розвивалося в основному аналогічно середньовічним державам континенту. Разом з тим характерною рисою його еволюції починаючи з XI ст. стала рання централізація, відсутність феодальної: роздробленості і швидкий розвиток публічних почав королівської влади. В якості головних етапів розвитку англійського феодального держави можна виділити: 1) період англосаксонської ранньофеодальної монархії в IX-XI ст.; 2) період централізованої сеньйоріальної монархії (XI-XII ст.) 3) період станово-представницької монархії (друга по-Ловін XIII-XV ст.); 4) період абсолютної монархії (кінець XV - середина XVII ст.). Джерела права. Феодальне право Англії відрізнялося складністю, заплутаністю, казуїстичністю, що було пов'язано з особливими шляхами його формування, зокрема з тим, що воно не зазнало дієвого впливу римського права, римської правової думки. До нормандського завоювання в XI ст. основними джерелами права в Англії були звичай і королівське законодавство. Перші правові збірники стали з'являтися тут ще в VI ст.
Всі ці збірники відбили поступові процеси соціального розшарування, феодалізації англосаксонського суспільства, становлення державності, вплив християнської релігії, прийнятої тут на початку VII ст. В основу Правди Етельберта були покладені норми старого звичаєвого права, але вона відбила і нові правові положення.
У ХІІ-ХІІІ ст. в Англії сформувалась відносно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. Це спричиняло опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства – барони, лицарі, міщани, селяни, - виступили проти короля, за обмеження його влади. З огляду на це, король Іоанн Безземельний (1199-1216) змушений був у 1215 р. підписати т.зв. Велику хартію вольностей. Насправді ж, це була хартія вольностей феодалів і, передусім, баронів. Значно менше Хартія відображала інтереси лицарства та верхівки вільного селянства, а ще менше – інтереси міщан. Однак Велика хартія вольностей певною мірою стримувала королівське свавілля, обмежувала владу посадовців. Коли наступні правителі Англії почали ігнорувати Велику хартію вольностей, відносини між королем і населенням знову загострилися й навіть переросли у військові зіткнення. Боротьба розпочалась у 1258 р. виступами баронів, які домоглися від короля прийняття т.зв. Оксфордських провізій, що ставили правителя під контроль баронів (баронська олігархія). У 1259 р. проти короля виступили лицарі та міщани й змусили підписати його Вестмінстерські провізії, котрі захистили лицарів і верхівку вільних селян як від свавілля великих феодалів, так і від адміністрації короля. Та ці документи не припинили протистоянь, які в 1263 р. призвели до відкритої війни. Вона зумовила широкий рух серед народних мас Англії. Налякані цим рухом барони, лицарі, заможні міщани та король припинили громадянську війну й пішли на взаємні поступки. Наслідком цього компромісу стало виникнення в Англії Парламенту (1265 р.) (утвердився Парламент остаточно при Едуарді І (1272- 1307)). Отож унаслідок громадянської війни в Англії був здійснений перехід до нової, більш централізованої форми феодальної держави, до феодальної монархії зі становим представництвом (Парламентом). З 1295 р. Парламент став збиратися регулярно. У 1343 р. остаточно була закріплена його структура. Він розділявся на «Палату лордів», членство в якій з кін. 14 ст. стало спадковим (право перства), і «Палату общин», у якій представники лицарства та міст засідали спільно. Об’єднання лицарства та міщан в одній палаті, а також відсутність в англ. Парламенті особливого представництва від духовенства як стану – це його важлива особливість порівняно з іншими становими зібраннями Середньовіччя. У 1297 р. Парламент тримав право встановлювати податки, а згодом взагалі затверджував бюджет, у 1322 р. – право санкціонувати важливі закони. З кін. 14 ст. він мав уже законодавчу ініціативу: парламентську акти-статути приймалися за петиціями Палати общин з наступним затвердженням їх Палатою общин та королем. Запроваджується процедура імпічменту, що полягала в порушенні Палатою общин перед Палатою лордів, як вищим судовим органом, звинувачення проти якоїсь посадової особи у зловживанні владою.
В Англії, як і в більшості західноєвропейських держав, в умовах ранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право, що мало племінний характер. Звичаєве право спочатку діяло в усній формі, а потім воно починає фіксуватися в різних збірниках. Саме вони до нормандського завоювання були основними джерелами права. Найвідоміші: Правда Іне (7 ст.) і Правда Альфреда (9 ст.) Проте були й інші джерела права, серед яких варто виділити акти центральної влади:
Правовий прецедент, який полягав у створенні системи роз’їзних суддів та установленні єдиного неписаного загального права для всієї Ангії. Аналогічного значення набувають і рішення лорда-канцлера на постанови Вестмінстерських судів – «право справедливості». Наукові трактати найавторитетніших юристів Англії: «Про закон і звичай Англії» Гленвіля (12 ст.), «Про закон і звичаї» Г. Брактона (13 ст.), «Про поземельні держання» Літтльтона (15 ст). і т.д. Сімейне право перебувало під сильним впливом церкви, шлюбні і сімейні відносин регулювалися нормами канонічного права. Заборонялися розлучення, позашлюбні злочини та шлюби між близькими родичами. Шлюбний вік був дуже низьким. У спадковому праві панував майорат – передання у спадок земельної власності старшому сину. У кримінальному праві існувала тричленна класифікація злочинів. Найтяжчим злочином вважався «тризн» - зрада (велика і мала), далі йшла фелонія – тяжкі кримінальні злочини проти особи чи власності; далі – місдимінор (проступки) – дрібні злочини, які не зачіпали інтересів корони. Була жорстка система покарань. 35. Особливості станово-представницької та абсолютної монархії в Німеччині Період станово-представницької монархії в Німеччині охоплює 13-15 ст. Її суттєвою особливістю було те, що становлення такої монархії відбувалося в умовах роздробленості. Здійснювалась централізація по окремих територіях, яка в мініатюрі відображала те, що в інших європейських державах відбувалося в національному масштабі. Князі, зосередивши у своїх руках всю юрисдикцію в межах володінь, ліквідовували відносини васалітету та вводили управління на посадових засадах, із власною податковою, фінансовою та військовою організацією. Територіальні князівства мали і свої станово-представницькі установи – ландтаги. Виникає Рейхстаг, що утворився із зібрань великих феодалів і скликався на розсуд імператора, а в 12 ст. стає органом, який обмежив імператорську владу. Він складався з 3 колегій: колегії курфюрстів, колегії князів, графів і вільних господарів (панів), колегії представників імперських міст. Колегії засідали окремо, а реальної влади цей орган не мав через роздробленість. Робилися спроби утворити загальні імперські установи, однією із яких мав бути Імперський Верховний Суд (15 ст.) у справах імперських підданих окремих князівств. Абсолютизм в Німеччині встановлювався на загальному тлі феодальної роздробленості, тож абсолютна монархія утвердилась не в масштабах усієї держави, а на рівні окремих князівств. Якщо в Англії та Франції перехід до абсолютної монархії забезпечив створення централізованих держав, то в Німеччині княжий абсолютизм ще більше закріпив роздробленість країни. Князі фактично перетворилися на незалежних правителів, звільнилися від військового обов’язку, зовсім не сплачували імператорові податків. Наймогутніші з них (курфюрсти) присвоїли собі право обирати імператора. Рейхстаг уже не мав колишнього значення, а імператорський суд став безсилим у боротьбі з князями.
У Німеччині в 10-14 ст. переважало звичаєве право. Згодом з’являються записи судових звичаїв – Саксонське зерцало та Швабське зерцало (13 ст.). важливе значення мали акти королів (імператорів), а з переходом до станово-представницької монархії – постанови Рейхстагу. У період абсолютизму виникають систематизовані збірники законів. Серед них за змістом і значенням вирізняється «Кароліна» - кодифікація, видана та названа за іменем імператорі Карла V. Це був звід кримінально-процесуального права, що призначався для всієї величезної імперії, але не був обов’язковим для курфюрстів, за якими зберігалося право користуватися своїми «споконвічними та справедливими звичаями». Важливу роль відіграло міське право, що регулювало відносини в галузі ремесла й торгівлі та фіксувалося в міських статутах. Широко були відомі міські статути Кельна, Магдебурга, Любека та ін. Право захищало приватну власність, насамперед, на землю. Для права феодальної земельної власності були властиві такі риси: ієрархічна структура земельної власності, становий характер, обмеження в розпоряджанні, майорат. Зобов’язальному праву були відомі різні види договорів, однак тривалий час замкнений характер феодального виробництва гальмував розвиток товарно-грошових відносин, а, отже, і зобов’язального права. На сімейне право сильний уплив справляла церква, шлюбні і сімейні відносин регулювалися нормами канонічного права. Заборонялися розлучення, позашлюбні злочини та шлюби між близькими родичами. Кримінальне право оперувало загалом такими термінами: умисел і необережність, обставини, що обтяжують провину, співучасть тощо. Визнавались різні види злочинів: проти релігії, проти моральності, проти держави, проти особи, проти власності, проти правосуддя. При визначенні покарання суд зважав на станову приналежність сторін. Основною метою покарання було залякування. Основні види покарань: смертна кара, членоушкодження, тілесні та ганебні покарання, таврування, ув’язнення, вигнання, штраф. 37.Папська революція та її вплив на розвиток держави і права феодальної Європи. Мова йде про боротьбу за інвеституру. Інвеститура - хто може призначати єпископів. Боротьба йшла між імператором (Генріх 4) і) і папством (Григорій 7). Папа відлучив імператора, імператор відмовився підкорятися. Боротьба завершилася Вормським конкордатом 1122 року, згідно з яким духовна інвеститура дається папою, а земельне володіння - імператором. Але в принципі це було краще саме папі. Вормсский конкордат-компромісна угода між римським папою Калікстом II і імператором Священної Римської імперії Генріхом V, що завершило боротьбу за інвеституру. Укладено 23 вересня 1122 у Вормсі. Особливе місце в процесі формування загальноєвропейської правової культури в середні століття займало канонічне право. Воно виникло спочатку як право християнської церкви в цілому. Потім, після розколу церкви(1054р.) склалися дві самостійні гілки канонічного права. У Західній та Центральній Європі канонічне право отримало під впливом "Папської революції"- підвищення ролі католицької церкви та самого Папи, його політичного авторитету. особливо великий розвиток отримало канонічне право і перетворилося в самостійну й ефективно діючу систему середньовічного права. Велика значимість норм канонічного права в західноєвропейському суспільстві визначалася низкою факторів. Перш за все, канонічне право тут розроблялося і підтримувалося могутньої римсько-католицькою церквою і папство, про політичну силу яких уже говорилося. Канонічне право відрізнялося також широтою регульованих ним суспільних відносин. Воно включало в себе питання як духовного, так і світського життя, було обов'язковим як для кліриків, так і для мирян.Канонічне право увібрало в себе і передало наступним поколінням цілий ряд норм римського права. В XI-XII ст. в період "Папської революції" складається "нове право" (jus novum). Саме в цей час закінчується процес складання канонічного права в якості самостійної правової системи західноєвропейського суспільства. Більш чітким стає його юридичний зміст. Стверджується саме поняття "канонічне право" (jus canonicum). Головним джерелом нового канонічного права стають папські конституції (булли, колод, енцикліки, рескрипти та ін.) З папи Григорія VII починається викладання канонічного права в університетах. У XII-XIII ст. папська правотворчость отримало особливо широкий розмах, у зв'язку з чим виникла необхідність подальшої систематизації канонічного права. Середньовічне канонічне право охоплювало широке коло питань і відігравало важливу роль у правовій життя західноєвропейських країн. Воно регламентувало організацію церковної влади (право римського папи призначати на церковні посади, процедуру розгляду спорів між священиками і т.п.), а також відносини церкви зі світською владою, статус церковної власності та режим володіння та користування церковними землями, джерела доходів церкви и т . д. У канонічне право містилися норми, що відносяться до кримінального права, зокрема передбачався список епітімій, що накладаються за вбивство, ложную клятву і деякі інші злочини. У ньому закріплювалися норми, що відносяться до договірне право, до заповітів, спадкування і особливо до шлюбно-сімейних відносин. 38.Виникнення і розвиток Арабського Халіфату. Халіфат як середньовічна держава склався в результаті об'єднання арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів. Характерною рисою виникнення державності у арабів у VII ст. була релігійна забарвлення цього процесу, який супроводжувався становленням нової світової релігії - ісламу. Політичний рух за об'єднання племен під гаслами відмови від язичництва, багатобожжя, об'єктивно відбивало тенденції зародження нового ладу, отримало назву "ханіфского". Пошуки проповідниками-Ханіфа нової істини і нового бога, що відбувалися під сильним впливом іудаїзму і християнства, пов'язані перш за все з ім'ям Мухаммеда. Мухаммед (близько 570 - 632 рр..), Розбагатів внаслідок вдалого шлюбу пастух, сирота з Мекки, на якого "зглянулися одкровення", записані потім у Корані, проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога - Аллаха і нового громадського порядку, що виключає племінну ворожнечу. Главою арабів повинен був стати пророк - "посланець Аллаха на землі". Заклики раннього ісламу до соціальної справедливості (обмеження лихварства, встановленню милостині біднякам, звільнення рабів, чесності в торгівлі) викликали невдоволення племінної купецької знаті "одкровеннями" Мухаммеда, що змусило його втекти з групою найближчих сподвижників в 622 році з Мекки в Ясриб (пізніше - Медина , "місто Пророка"). Тут йому вдалося заручитися підтримкою різних соціальних груп, включаючи кочівників-бедуїнів. Тут же була зведена перша мечеть, визначено порядок мусульманського богослужіння. Іслам у перекладі з арабської і означає "переказ себе" Богу. Протягом десяти років, в 20-30-х рр.. VII ст. була завершена організаційна перебудова мусульманської громади в Медіні в державне утворення. Сам Мухаммед був у ньому духовним, військовим ватажком і суддею. За допомогою нової релігії і військових загонів громади почалася боротьба з супротивниками нової соціально-політичної структури. Найближчі родичі і сподвижники Мухаммеда поступово консолідувалися в привілейовану групу, що отримала виключне право на владу. З її лав після смерті пророка стали вибирати нових одноособових вождів мусульман - халіфів ("заступників пророка") '. Перші чотири халіфа, так звані "праведні" халіфи, придушили невдоволення ісламом серед певних верств і завершили політичне об'єднання Аравії. У VII - першій половині VIII ст. були завойовані величезні території з колишніх візантійських і перських володінь, включаючи Близький Схід, Середню Азію, Закавказзя, Північну Африку та Іспанію. Арабське військо вступило і на територію Франції, але було розбите лицарями Карла Мартелла в битві при Пуатьє у 732 р. В історії середньовічної імперії, що отримала назву Арабський халіфат, зазвичай виділяють два періоди: дамаський, або період правління династії Омейядів (661-750 рр..), І Багдадський, або період правління династії Аббассідов (750-1258 рр..), Які відповідають і основним етапам розвитку арабського середньовічного суспільства і держави. 39.Суспільний і державний лад Арабського Халіфату. Суспільний лад Суспільний устрій халіфату мав специфічні особливості, що зближували його із старосхідною деспотією. Так, уся земля вважалась власністю держави. Панівну верхівку суспільства становили рабовласники й феодали: халіф з чисельними родичами, чиновники, місцева знать, начальники війська, духовенство, великі землевласники. Пригноблені стани – раби, селяни, дрібні ремісники, бедуїни, що розорилисьОсобливістю арабського феодального суспільства було те, що в ньому не виник становий устрій, який панував у європейських країнах. Права і привілеї феодалів не були регламентовані у мусульманському праві. Тільки нащадки Мухаммеда – шейхи і сеїди – вирізнялись із загальної маси мусульман і користувались деякими привілеями. Іншою особливістю арабського феодального суспільства була різниця у правах між мусульманами і немусульманами. Той, хто прийняв іслам, як правило, звільнявся від сплати по-душної податі, платив менше мито за товари, мав інші привілеї. Ті, хто сповідував релігію “одкровення” (іудеї, християни), називались зімміями і відокремлювались законом як від мусульман, так і від язичників. Вони користувались автономією, своїми цивільно-процесуальними звичаями, управляли ними старійшини. Але за злочин несли відповідальність за шаріатом. Зімміям заборонялося брати шлюб з мусульманами, мати рабів-мусульман. Вони повинні були носити особливий одяг, щоб відрізнятися від мусульман. Зіммії були обмежені у виборі місця проживання, професії, у пересуванні; не могли їздити на конях, а тільки на мулах або віслюках. Навіть раб-мусульманин за правовим становищем стояв вище від вільного християнина, єврея. Державний лад. Халіфат за формою правління був теократичною монархією. Державний апарат халіфату був достатньо централізованим. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) – знаходились у руках халіфа. Доволі швидко влада халіфа ставала спадковою. Він повинен був рахуватись із найбільшими феодалами країнами, які часто орга-нізовували перевороти, скидаючи правителів, які їх не влаштовували Центральними органами державного управління були наступні відомства (дивани): 1. Диван – ал-Джунд відав оснащенням і озброєнням війська, під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали роз-мір оплати і земельних пожалувань за службу. 2. Диван – ал-Харадж контролював діяльність центральних фінансових органів, які займались обліком податків та інших платежів у казну. 3. Диван – ал-Барид управляв поштою, будівництвом доріг, колодязів. Вищі посадові особи відомств призначались халіфом і звітували безпосередньо перед ним. Найближчим помічником халіфа і другою особою у країні був візир. Влада візира могла бути двох родів: візир з досить широкою владою і владою обмеженою. Візири першого роду самостійно керували дер-жавою від імені халіфа, лише звітуючи перед ним за свої дії. Другого – виконували лише накази халіфа. Посада візира з’явилась за династії Абасидів. Місцеві органи державного управління Територія Халіфату поділялась на провінції, які, як пра-вило, створювались у межах підкорених держав чи регіонів. Ними керували військові намісники – еміри, які відали збройними силами і відповідали лише перед халіфом. Емірів призначав халіф, але поступово їх влада стала спадковою. Містами і селами керували шейхи. Суд Спочатку Мухаммед, а потім і правителі окремих областей особисто розглядали судові справи. Судова влада стала вважатись важливою прерогативою правителя будь-якого рангу. 40.Джерела, основні риси і система мусульманського права. Мусульманське право (шаріат) являє собою звід релігійних і правових норм, складений на основі Корану і Сунни, що містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права. Таким чином, шаріат - це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові встановлення, як частку єдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, що складають норми шаріату, також приписується божественне значення. Шаріат означає в перекладі на українську мову "шлях перевезення" і складає те, що називається мусульманським правом. Це право вказує, як мусульманин повинен вести себе, не розрізняючи, зобов'язань по відношенню до себе подібним і по відношенню до Бога. Іншими словами, шаріат заснований на ідеї обов'язків, покладених на людину, а не на правах, які він може мати. Наслідком невиконання обов'язків є гріх того, хто їх порушує, тому мусульманське право не приділяє багато уваги санкціям, встановленими самими нормами. Воно регулює відносини тільки між мусульманами. В ісламі держава виконує роль служителя релігії. Іслам за своєю сутністю, як і іудаїзм, - це релігія закону. Мусульманське право має чотири джерела: 1. Священна книга Коран, що складається з висловлень Аллаха, звернених до останнього з його пророків і посланців Магомета; 2. Сунна - збірник традиційних правил, що стосуються дій і висловлювань Магомета, відтворених цілою низкою посередників; 3. Іджма - конкретизація положень Корану у викладі великих вчених-мусульманістов; 4. Кияс - міркування за аналогією про ті явища життя мусульман, які не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права. Таким судженням надається законний, суспільний характер. До рис мусульманського права належать:
|