Предмет і метод ідпзк, пер
 Скачать 258.77 Kb.
|
|
Народні збори повноправні громадяни чоловічої статі, котрі досягли 20-річного віку, мали земельні наділи. Скликали царі, у пізніші часи — ефори. головували на зборах спочатку обидва царі, а приблизно з V ст. до н.е. — ефори. Повноваження: обговорювали і приймали закони, розв'язували питання війни чи миру, обирали геронтів, ефорів та інших службових осіб, командувачів військами, надавали або позбавляли громадянства, судового органу (питання про усунення з посади за скоєний злочин службових осіб). Ефори. компетенція ефорів: здійснювали нагляд за способом життя і поведінкою громадян, над належним вихованням молоді, над періеками та ілотами, скликали Народні збори та герусію, поліцейські, судові функції зі цивільних справ громадян. Лікург 1.)склав збірник законів — ретру. Закони ці мали на меті згладити гострі суперечності, стабілізувати основи суспільного ладу й державного устрою країни. 2.) земельна реформа, яка покінчила з існуючим доти засиллям аристократії, накопиченням в її руках земельних володінь. поділив усю територію Спарти на дев'ять чи десять тисяч рівних ділянок (клерів) за кількістю спартанців-чоловіків, котрі становили ополчення. Кожен за жеребкуванням отримав ділянку, якою користувався, але не міг розпоряджатися (купувати, продавати, дарувати тощо). 17. Виникнення та періодизація держави і права у Стародавньому Римі. Впродовж тривалого існування — з VI ст. до н.е. по V ст. н.е. — Римська держава і право зазнавали безперервних змін. Розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, збільшення кількості рабів і загострення соціальних суперечностей, розширення території і зростання чисельності населення та інші фактори зумовлювали зміни в системі органів державної влади й управління, у формах і методах діяльності, врешті, у формі держави, правових інститутах. Отже, для систематизації навчального матеріалу з урахуванням тих змін, які відбувалися впродовж століть у системі державних органів, історію Римської держави дослідники поділили на такі періоди: 1. Період розкладу родоплемінних відносин і становлення держави і права (753 р. до н.е. — середина VI ст. до н.е.). 2. Період Республіки (середина VI ст. до н.е. — 27 р. до н.е.). Його можна поділити на три епохи: а) Епоха ранньої Республіки (середина VI ст. до н.е. — 60-ті роки III ст. до н.е.); б) Епоха розвиненої Республіки і боротьби за підкорення Середземного моря (кінець III ст. до н.е. — початок 30-х років II ст. до н.е.); в) Епоха пізньої Республіки і громадянських воєн (початок 30-х років II ст. до н.е. — кінець 30-х років І ст. до н.е.). 3. Період монархії (імперії) (27 р. до н.е. — 476 р. н.е.). Цей період поділяється на дві епохи: а) принципат (27 р. до н.е. — 284 р. н.е.); б) домінат (абсолютна монархія) (284-476 рр. н.е.). Щодо римського права, то, на думку окремих дослідників, етапи його розвитку не зовсім збігаються з періодами розвитку держави. Перший етап — від утворення держави до середини III ст. до н.е. Тоді виробляється так зване квіритське, або громадянське, право (громадянське у тому розумінні, що воно стосувалося лише римських громадян). У праві в цю епоху ще зберігаються пережитки первіснообщинного ладу, спостерігається значний вплив релігії, складність і формалізм правових інститутів, замкнутий національний характер права. Другий етап — від середини III ст. до н.е. — кінець III ст. н.е. Його межею є панування імператора Діоклетіана. Римське право розквітає, виходячи за національні межі. Поряд з квіритським виникає і розвивається преторське право. Третій етап. Право продовжує розвиватися, удосконалюватись, починає систематизуватись, з'являються його перші кодифікації. Із зародженням феодальних відносин, визнанням християнства державною релігією відбуваються зміни і у праві. Завершується процес його розвитку появою кодифікації Юстиніана 528-533 рр. 18.Суспільний і державний лад Стародавнього Риму в період республіки. 1. Суспільний лад Поділ римського населення. поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни — на повноправних і неповноправних. Повну правоздатність мали тільки римські громадяни, вільнонароджені. Для цього треба було відповідати трьом статусам: статусу волі, статусу громадянства і статусу сімейному. статус громадянства: набувалося: а) народженням від шлюбу римських громадян або хоч від матері-римлянки б) звільненням римським громадянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським громадянином чужоземця; г) наданням державою громадянства цілим общинам чи окремим особам. Втрачалося: а) якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у полон, де став рабом; б) був засуджений за тяжкі кримінальні злочини З кінця IV і у III ст. до н.е. – благородний стан, або "нобілі”. управління державою. З II ст. до н.е. формується— вершники До нього зачисляли громадян, майно яких становило не менше ніж 400 тис. сестерцій. Категорію неповноправних громадян становили вільновідпущеники (не мали права на шлюб з повноправними громадянами, не могли бути магістратами і мали обмеження щодо права голосування) Чужоземці. У цьому плані треба розрізняти дві основні категорії негромадян-чужинців: 1) латини (жителі латинських міст, мали майнову правоздатність, право виступати в суді, не брали участі у політ.житті); 2) перегрини (жителі провінцій, котрі входили до складу Римської держави, римські громадяни, засуджені на вигнання з втратою громадянства). Раби раб не був суб'єктом, а лише об'єктом права. Державний устрій аристократична республіка Народні збори. У період республіки існувало три види Народних зборів: 1. Куріатні коміції. Це найдавніший вид Народних зборів, які існували ще до виникнення держави. функції — затвердження усиновлень (удочерінь) і релігійний обряд надання магістратам, обраним на центуріатних та трибутних коміціях, владних функцій З часом ці збори взагалі зникли. 2. Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія Туллія і бувзборами війська. 193 центурія мала один голос (голосував її командир — центуріон, попередньо обговоривши питання на зборах центурії).компетенція: а) обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів);б) розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру;в) прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, надання громадянства;г) прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій магістратів і прийняття з цього приводу рішень;д) розгляд скарг на вироки про смертну кару 3. Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були зборами всього населення триб (але громадян). До трибутних зборів після закону Гортензія перейшла майже вся законодавча діяльність. Тільки питання війни і миру завжди вирішувалося центуріатними зборами. Сенат. У давнину кількість сенаторів становила 300 осіб. Сенат формувався на п'ять років. Призначали засідання сенату і головували на них консули чи претори, а з IV ст. до н.е. — ще й плебейські (народні) трибуни. повноваження у законодавчій, адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження стосовно благоустрою, громадської безпеки. фінансовій сфері. зовнішнья політика. Магістратура. Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі, середні, нижчі — уповноважені. характеризується певними загальними рисами: 1) виборність; 2) колегіальність; 3) недовгочасність; 4) відповідальність перед народом; 5) безоплатність. Консули. Два повноваження: вся повнота адміністративної влади, у тому числі право на присудження будь-яких покарань, аж до смертної кари, верховне командування військом, мали право укладати перемир'я з ворогами. Претори. два — заступників консулів, які обиралися на центуріатних зборах з патриціїв. Претори мали право (це траплялося, якщо був хворий або помирав консул) командувати військом, скликати Народні збори, сенат та ін. Кожного претора звичайно супроводжувало шість лікторів, а під час здійснення судочинства — два. Цензори.1) визначення майнового стану громадян і розподіл їх за розрядами, центуріями і трибами; 2) складання списку сенаторів 3) нагляд за моральністю громадян Трибуни (плебейські або народні). виникла в процесі революційної боротьби плебеїв з патриціями. право контролювати дії всіх магістратів (крім диктатора і цензорів) та їхнє вето скасовувало розпорядження магістратів, рішення сенату і навіть пропозиції, які виносились на розгляд Народних зборів. Вони скликали плебейські трибутні збори і головували на них. Едили. Належали до магістратів середнього рангу Квестори. Спочатку вони призначалися консулами і були їхніми службовцями — помічниками без чітко визначеної компетенції. Есктраординарна магістратура. Диктатор. вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень. на шість місяців. 19. Суспільний і державний лад Стародавнього Риму в період імперії. 1. Рання імперія — принципат (І ст. до н.е. — кінець Шст. н.е.) Принцепс. Октавіану присвоїли почесне ім'я Августа (звеличений божеством), титул голови сенату — першого сенатора. Звідси і пішла назва форми правління — принципат. повноваження:1) командувати усіма збройними силами і мати особисту військову охорону — три (потім дев'ять) преторіанські когорти;2) укладати міжнародні угоди, приймати і посилати послів;3) розв'язувати питання війни і миру;4) безпосередньо управляти імператорськими провінціями (їх було три);5) видавати загальнообов'язкові рішення і тлумачити закони;6) чинити вище цивільне і кримінальне судочинство;7) голосувати в сенаті й рекомендувати кандидатів на посади магістратів;8) верховні релігійні та жрецькі права;9) звільнення з-під дії деяких законів і звичаїв;10) на нього не поширювалось вето жодних магістратів. Старі римські державні установи продовжували існувати і формально не зазнали істотних змін. Сенат і за часів перших принцепсів вважався найвищим органом управління державою. Крім цього, до сенату переходять деякі функції Народних зборів, у нього з'являється законодавча і судова влада. Август проводить певні реформи сенату щодо процедури скликання і порядку його роботи, кількісного складу (600 чол). Постанови сенату одразу набувають силу закону. За Августа було зроблено розподіл провінцій на дві категорії: імператорські (Сирія, три галльські, північна Іспанія та інші — вони вважалися прикордонними) і сенатські, "замирені" (Африка, Нарбоннсь-ка Галлія, Македонія, Азія). Перші управлялися намісниками, яких призначав сам Август, а другі — проконсулами чи пропреторами, призначеними сенатом. Народні збори (коміції) продовжували скликатися. На них приймалися закони, запропоновані Августом, а згодом іншими принцепсами. Обиралися і магістрати, проте ці вибори вже не були вільними. Щодо магістратури, то при Августі зберігалися ще майже усі посади магістратів, але і їх політичне значення втрачається, перетворились у помічників принцепса, виконавців його розпоряджень. Консиліум не був офіційним державним органом, але вже при принцепсі-імператорі Адріані (117-138 рр.) став державною установою. посада префекта м.Рима, який насамперед забезпечував охорону порядку, відповідав за забезпечення міста продуктами харчування. префекта Преторію став помічником, заступником принцепса-імператора, здійснюючи командування не тільки преторіанцями, а й військами в Італії. Він дістав обширну юрисдикцію з кримінальних і цивільних справ, згодом здійснював ще й нагляд за діяльністю всіх інших органів й окремих службових осіб принцепса, міг приймати загальнообов'язкові рішення. Другий привілейованиий стан після сенаторського і далі займали вершники. Август встановив для них ценз у 400 тис. сестерціїв. Встановлення домінату. Реформи Діоклетіана. З цього часу почався новий період в історії Римської держави — епоха розвиненої, або пізньої, імперії — домінат. Імператора вже визнали абсолютним монархом, котрий стоїть понад законами, оскільки сам їх творить. Держава була поділена на дві частини — Західну, якою управляв Максиміан і Східну на чолі з Діоклетіаном. Кожен з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади. Деякі старі республіканські органи у той період ще зберігалися, зокрема сенат, магістратура. Сенат, однак, справами законодавства, судочинства, управління вже не займався. Він відав організацією різних ігор, видовищ, святкувань, контролював виконання різних повинностей сенаторами. На всі його ухвали потрібна була санкція імператора. Збереглися також ще окремі магістратури (консули, претори, квестори), проте це були тільки почесні звання. Народні збори не скликалися. Діоклетіан: імперія поділялася на 12 діоцезів, межі яких здебільшого збігалися з межами колишніх провінцій, вводилася нова система оподаткування населення, оскільки для ранньої імперії характерна різноманітність податків, причому істотна роль відводилася податкам непрямим, які втратили значення занепадом господарського життя і падінням цінності грошей. Правління Костянтина. Управління Римом здійснювалось окремим способом. На чолі його стояв претор міста, безпосередньо підпорядкований імператору. Сенат ще зберігався, але тільки зовні: він виконував роль міського колегіального дорадчого органу і відав лише міськими справами. Як і при Діоклетіані, зберігались ще посади консулів, преторів і квесторів, але жодного реального значення в системі управління вони не мали. За часів Костянтина цивільну владу остаточно відокремили від військової. Всі управителі префектур, діоцезів, провінцій, округів були цивільними посадами. Військо очолювали військові командири. У збройних силах зберігся і розвинувся поділ війська на прикордонні та мобільні легіони. Оскільки армія і далі була основною опорою імператора, то воїни діставали щораз більші привілеї. За правління Діоклетіана і Костянтина зміцнились органи поліції, сформувалась таємна поліція. 20. Джерела римського права Найдавніший період. Найдавнішим джерелом права в Римі були правові звичаї. Відповідно до римської історичної традиції, іншим джерелом права було законодавство римських царів. З боротьбою плебеїв і патриціїв зв'язується прийняття перших писаних римських законів - Законів XII таблиць. Згідно традиційної версії, для їх складання була створена первинна комісія з 10 патриціїв (децімвіри), яка підготувала закони на десяти таблицях, текст яких не задовольнив плебейське населення Риму. Закони XII таблиць були виконані на 12 мідних дошках, виставлених для загального огляду на форумі. За своєю суттю Закони XII таблиць представляли обробку і консолідацію звичаєвого права Риму. Відоме вплив на них справило грецьке право північноіталійських полісів. Іншим важливим джерелом квіритського (цивільного) права були закони. У найдавніший період правову силу мали також рішення сенату, а у виняткових випадках і постанови магістратів. Класичний період. У III столітті до н.е. - III столітті н.е. формально продовжували діяти Закони XII. На новому етапі історії римського права його найбільш характерним джерелом стають едикти преторів, на базі яких поряд з цивільним правом виростають дві нові і абсолютно самостійні правові системи: "преторське право" і "право народів". Особливу роль у розвитку права в класичний період відіграли едикти претора. У своїй правотворчості він володів великою свободою розсуду. Зі встановленням імперії поступово змінилося і становище преторів у політичній системі Риму. Формально претори зберігали право на видання едикту, але їх активну правотворчість приходило в протиріччя зі зростаючим самовладдям імператорів Вже в перші роки імперії падає значення народних зборів, які до кінця 1 ст. н.е. вкрай рідко брали нові закони, а потім взагалі втратили цього права. Поступово зміцнювалася і розширювалася і самостійна законодавча влада імператорів. Спочатку імператорські закони розглядалися як результат влади з боку народних зборів, але у 11 ст. н.е. римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. Акти імператорської влади: Едикти, рескрипти, Декрети, Мандати. Джерела права посткласичного періоду. У період домінату у зв'язку з глибокою кризою рабовласницької системи римське право зазнає деякі незначні зміни, але його основні інститути практично зберігаються в колишньому вигляді. Більшу питому вагу набуває законодавство імператорів. У зв'язку з встановленням його всевладдя. Скорочується кількість класичних юристів, праці і думки яких як і раніше розглядалися як джерело права. Всеосяжна систематизація римського права була проведена в 528-534 р.р. Великі кодифікаційні роботи почалися зі складання Кодексу Юстиніана. Комісія була уповноважена використавши: Кодекси Грегоріана і Гермогеніана, Кодекс Феодосія, зібрати воєдино імператорські конституції, усунути наявні в них протиріччя. За прикладом Законів XII таблиць Кодекс Юстиніана був розділений на 12 книг. Найважливішу частину кодифікації імператора Юстиніана, що виділялася за багатством використаного правового матеріалу, складають дігести, або Пандекти. Дигести представляють собою унікальний правовий пам'ятник, що нараховує близько 150 тис. Рядків. Структурно Дигести діляться на сім частин. Дигести написані на латині, але багато термінів є на грецькій. Юстиніан надавш Дигестам силу закону. Своєрідною частиною кодифікації Юстиніана є Інституції - елементарний підручник права, звернений імператором до "юнацтву, люблячому закони". В основу Інституцій Юстиніана були покладені твори Гая, Флорентіна, Марціана, Ульпіана і Павла. Як історичне джерело Інституцій Юстиніана мають меншу цінність, ніж Дигести та Кодекс Юстиніана. 21.кодифікація римського права, римське право в класичний період Перша офіційна кодифікація відбулася в V ст. н. е. Імператор Феодосій ІІ видав Codex Theodosianus (Кодекс Феодосія), в якому були зібрані і систематизовані імператорські конституції, починаючи з Костянтина. Конституції, що з’явилися після прийняття кодексу, отримали назву новели Феодосія. Але найбільше значення для романістики має кодифікаційна робота, проведена в першій половині VI ст. н. е. за часів правління Юстиніана. Для кодифікації імператор створював спеціальні комісії. Передумови: чисельність правового матеріалу; історичне існування 3 підсистем приватного права; прийняття правових норм в різні історичні періоди; зміна економічно-політ. Напрямків розвитку держави. Здійснена в VI ст. Кодифікація Юстиніана (4 частини: 1) систематизовані імператорські конституції – 12 книг 2)дигести або пандекти – право створене юристами. 3) інституції Юстиніана – підручник права, що мав силу закону, складений на основі інституцій Гая. 4) збірник створений після смерті Юстиніана – в 16 ст. це Корпус Юріс Цивіліс. Класичний період (середина III ст.. до н. е. — кінець III ст.. н. е.). Саме на кінець цього періоду римське право досягає найвищого ступеня розробленості і досконалості, стає класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панує «чиста» приватна власність. Головною рушійною силою розвитку права в класичний період були праці правників – попри те, перебували вони на службі в імператора чи ні, – у вигляді коментарів до едикту або звичаєвого права і зводів висновків з приводу реальних чи гіпотетичних справ. Категорія осіб пов’язувалася з нормами, які регулювали різні види відносин, розглядуваних у трьох аспектах: свободи (вільні громадяни і раби), громадянства (громадяни та іноземці) і становища в сім’ї (незалежні члени родини і ті, хто підвладний іншому). В умовах розпаду республіканських установ та затвердження у 284 р. до н е домінанту здійснюється формування принципів публічного права як права, яке виражає суверенітет римського народу. Розквіт юридичної науки та судової юриспруденції. Джерела права в Класичний період римського права увінчався в ІІІ столітті появою величезних узагальнювальних коментарів Павла та Ульпіана, які тривалий час обіймали найвищі в імперії посади преторіанських префектів. 22.Загальна характеристика держави феодального типу
2 основні класи: феодали ( панівний класс) і залежне населення (7 категорій селян: повністю залежні, особисто вільні, батраки, орендарі тощо) +інші прошарки: ремісники, духівництво
(договірний характер відносин сеньйора і васала, Обидва маюсь права і обовязки по відношенню один до одного. Земля на умовах держання)
23.Загальна характеристика права феодального типу. Феодальне право( право- привілей//кулачне право)- право що склалося в Середні віки і відповідає економічним, соціальним, політичним відносинам феодального суспільства. Феодальне право, виступаючи як засіб регулювання феодальних відносин, представляє крок вперед за своїм внутрішнім змістом, але по своїй зовнішній формі, юридичної техніки, розробленості інститутів значно поступається вищим зразкам права стародавнього світу. Для нього характерний уповільнений хід розвитку як результат консервації правових звичаїв, багато в чому випливають з варварської епохи, правовий формалізм і примітивність юридичних процедур. Феодальне право було для стану феодалів правом привілеєм, а для решти населення - правом примусу. Характерна для права була і звязок з релігією, яка як єдина форма світогляду і панівна ідеологія не може не впливати на право і яка сама творить своє право - канонічне. Ще одна риса - партикуляризм, роздробленість права не тільки в межах Європи, а й в окремих регіонах і місцевостях однієї держави. Причина - панування правових звичаїв як провідних джерел права. Наступна риса - рецепція римського права, його пристосування до феодального суспільства. Причина - відсутність норм, що регулюють належною мірою розвиток товарно-грошових відносин.В умовах ранньофеодальний монархії діяло звичаєве право, яке фіксувалося в так званих "варварських правдах", найбільш відома з яких "Салічна правда" франків. Розвиток феодальних відносин призвело до того, що вирішальна роль перейшла до місцевого звичаєвим правом. З посиленням королівської влади зростаюче значення стали набувати королівські ордонанс - укази королів, що діяли на всій території держави. Особливе значення у розглянутий період отримало міське право.
24.Види феодального права. Феодальне право-це історичний тип права, що склався в середні віки і відповідав економічним і соціально-політичним відносинам феодального суспільства; це система правил поведінки, що регулює порядок землеволодіння та взаємовідносини між власниками землі.Воно закріплює ієрархічну структуру феодальної земельної власності і відповідно структуру класу феодалів. Найхарактернішими рисами феодального права було те, що воно відкрито закріплювало юридичну нерівність різних категорій населення, виражало класові і станові інтереси феодалів, виступало як парво привілея. П’ять основних ознак феодального права:
Види феодального права:
1.Канонічне право-це право церковне за походженням, однак не виключне церковне за змістом право, яке походить від церкви в епоху Вселенських соборів. Церква виробила і своє право, що отримало назву канонічного, оскільки основні її положення викладалися в постановах церковних Соборов (канонах). Канонічне право регулювалао внутрішньоцерковні відносини, і навіть значну частину поза церковних, переважно цивільно-правових і навіть кримінальних правовідносин. 2.Міське право-це сукупність правових звичаїв і вимог міських статутів, гармот, привілеїв, а також статутів цехів і гільдій; це право міської комуни обирати власні органи, установи для управляння, видавати закони, здійснювати суд над мешканцями, підтримувати порядок за допомогою власної міліції та ополчення і власної судової системи . Причинами виникнення міського права:
3.Торгівельне право-це система правил поведінки, що закріплювала привілеї для купецьких гільдій, торгівельні узвичаєності, правила ведення торгівлі , способи вирішення спорів, які виникали в процесі ведення торгівелної діяльності. Джерела торговельного права в Середні віки: -Міські правові торговельні звичаї; -Звичаї морської торгівлі(Родський морський закон); -Комерційні договори-документ, де містяться угода між продавцем і покупцем з приводу купівлі-продажу конкретної речі; -Торговельні прецеденти-це рішення спеціалізованих судів, що розглядали комерційні спори; 4.Гільдійське право(цехове)-це система правил поведніки, що закріплювали привілеї цехів, регулювали внутрішню організацію виробництва та його технологію використання видів сировини, способи переробки, якість готових виробів, їхню реалізацію, побутові відносини тощо. Види гільдій:морські гільдії , гірничі гільдії(добування корисних копалин), виробничі гільдії(ковалів, ткачів, кожуміків), купецькі гільдії, гільдії банкірів, гільдії лікарів, суддів ,нотаріусів та ін. 5.Королівське право: В середньовічній Європі коралівським правом визначалися королівські регалії. Основні обов’язки короля:-поширення християнської віри,знищення язичництва;-захист церкви;-нагляд за дотриманням законів. 6.Маноріальне право-це право, до сфери регулванння якого належали відносини поміщик-селянин та відносини сільськогосподарського виробництва. Манор - являл собою в Середні віки автономну спільноту, в якій існувало привілейоване становище сеньйора(поміщика).
Візантійська держава IV-VII ст. успадкувала, із тими або іншими особливостями, основні риси державного ладу пізньоримської імперії. На чолі держави стояв імператор. Він мав усю повноту законодавчої, судової і виконавчої влади і був верховним покровителем і захисником християнської церкви. Візантійська православна церква відігравала, величезну роль у зміцненні авторитету імператора. Чинником, що стримує самоуправління імператора, було наявність особливого державного органу візантійської аристократії - константинопольського сенату. У сенаті могли розглядатися будь-які справи імперії. До V ст. кількість сенаторів становило 2 тис. чоловік. З VIII ст. починається нове зміцнення центральної влади Візантії. У VIII ст. політичні організації та установи, які раніше стримували всевладдя візантійського імператора, занепадають або повністю ліквідуються. З IX ст. навіть проголошення імператора "народом Константинополя" припиняється. Єдиною великою політичною силою у Візантійській державі залишається православна церква. Її авторитет і вплив зміцнюються. Зокрема, зростає роль глави церкви константинопольського патріарха в суспільно-політичному житті Візантії. Для державного ладу Візантії на основних етапах його розвитку характерно наявність величезного бюрократичного апарату, як центрального, так і місцевого. Все Візантійське чиновництво було розділено на ранги (титули). Центральне управління імперією зосереджувалася в Державній раді. Це був вищий орган при імператорі, що керував поточними справами держави. Його функції не були чітко визначені, і на практиці він грав неабияку політичну роль. Важливі функції мали і вищі палацові чини: магістр - начальник палацу і квестор - головний юрист і голова консисторії. Судові функції були розділені між різними установами: судом патріарха, судом міського префекта (епарха), особливим судом для палацових служб імператора та ін Суспільний лад Візантії зазнає серйозні зміни в ході найгострішої політичної і соціальної кризи кінця VI - першої половини VII ст. Арабська навала, вторгнення варварів прискорили занепад рабовласницьких і утворення феодальних порядків у Візантії. У війнах і соціальних сутичках загинула значна частина представників тих соціальних груп, що панували у Візантії в попередньому періоді. Панівний клас Візантії був неоднорідний. Головні економічні і соціальні позиції у Візантії займали стара сенаторська аристократія і провінційна знать. Поряд із ними високе місце в соціальній структурі візантійського суспільства займала міська муніципальна верхівка значних міст імперії. Панівних клас в цей час складався з різнорідних соціальних шарів: світських і церковних чинів, місцевої військової знаті і верхівки громади. З XI-XII ст. йде неухильне зростання числа селян з приватним володінням за рахунок вільних селян і навіть державних, що свідчить про формування в Византии землеволодіння феодального типу. Такі селяни іменувалися перуками. Вони не мали права власності на землю і розглядалися як спадкові держателі своїх наділів. Низьке становище у Візантійській суспільстві займали раби. Рабську праця широко використовувалася в домашньому господарстві візантійської знаті. У X-XI ст. соціальне становище візантійських рабів дещо покращується, вони, наприклад, отримують право укладати церковний шлюб. Припиняти звернення вільних в рабство. Рабів нерідко переводять на положення перук.
Візантійське право характеризується відносно високим ступенем стабільності, внутрішньої цілісності, а також здатність пристосовуватися до мінливих соціально-економічних та політичних умов.Вже на ранніх етапах розвитку держави у Візантії склалася своєрідна правова система, яка виросла безпосередньо з римського права, але випробувала на собі вплив специфічних перехідних до феодалізму відносин у суспільстві, що відрізнялися великою соціальною та етнічної строкатості. Під впливом часу та чисто місцевих умов, зокрема різноманітних правових звичаїв, римські правові інститути поступово еволюціонували. Але принципові засади римського права і правової культури не були підірвані і не піддалися корінним змінам.
|