Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
378 Політичні режими Інституціоналізовані форми політики способу голосування, одного або кількох типів прийняття рішень, однієї або кількох структур груп тиску»2. На основі структурних елементів політичного режиму виокремлюються його основні ознаки: спосіб формування органів влади; співвідношення законодавчої, виконавчої і судової влади, центрального уряду та місцевого самовряду- вання; становище й роль громадських організацій і партій; правовий статус особи; встановлена законодавча система; зміст і співвідношення дозволеної і забороненої політичної діяльності; рівень економічно-господарського розвитку; політична стабільність суспільства; порядок функціонування правоохоронних та каральних органів; історичні й культурні традиції, моральні звичаї народу в ставленні до влади. Найважливішими ознаками політичного режиму є вживані процедури та способи організації установ влади і врядуван- ня, стиль прийняття публічних, тобто загальних і обов'язко- вих для всіх, рішень, відносини між державою і громадянами3. Важливою характеристикою політичного режиму є його легітимність (від лат. 1е§Шпшз — законний). За прямого значення цього терміна легітимним є той політичний режим, який встановлений законним шляхом і спирається на зако- ни. Проте на законах у їх формально-правовому значенні можуть грунтуватися й тиранічні, диктаторські режими, засновані на гнобленні мас. Тому існує інше розуміння легітимності політичного режиму — як визнання його масами, яке спирається на їхнє переконання в тому, що саме такий режим є найкращим з усіх можливих і найбільшою мірою відповідає їхнім інтересам. Таке розуміння легітим- ності політичного режиму стосується не самого режиму, а його сприйняття (визнання) масами. Відповідне переконан- ня в масах шляхом ідеологічної обробки може бути сфор- моване будь-яким режимом. Так, під час фактичного панування антидемократичного політичного режиму за соціалізму маси були глибоко переконані в тому, ще саме цей суспільний лад є найкращим, і всіляко його підтри- 2 Цит. за: Шмачкова Т. В. Из основ политологии Запада (характер режимов, гражданское общество й партийньїе системи при демократии // Полит. исследования. 1991. № 1. С. 134. 'Див.: Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. К.., 1996. С. 68; Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко, В. Д. Бабкін. К., 1997. С. 294. 380 мували, у тому числі й стовідсотковою участю у виборах органів державної влади з їх одностайним схваленням. Третій підхід до розуміння легітимності політичного режиму об'єднує два попередніх і стосується як самого режиму, так і його відповідності устремлінням мас. Фран- цузький політолог Ж.-Л. Кермонн вважає, що принцип легітимності режиму має на увазі відповідність політичної влади тим цінностям, на яких заснований режим. Легітим- ним є не лише той режим, який провадить у життя власні цінності, а й той, який хоча б у невиразній формі відповідає народним устремлінням; іншими словами, легітимний будь- який режим, що відповідає народному консенсусу. На практиці легітимність політичного ладу проявляється через відповідність походження і дій влади вимогам демократії4. За такого підходу ступінь демократизму політичних режимів стає їхньою найважливішою сутнісною характеристикою і основною ознакою типології, а сам режим виступає формою взаємодії держави і громадянського суспільства. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ Т і з ^ипологія політичних режимів дає змогу віднайти спільне й відмінне в багатоманітних методах і засобах здійснення державної влади як у різні історичні епохи, так і в різних країнах. Як і будь-яка типологія, вона може здійснюватись за різними ознаками, залежно від яких розрізняють ті чи інші типи політичних режимів. Спроби відрізнити одні держави від інших за формами правління, методами й засобами здійснення влади сягають глибокої давнини. Як уже зазначалось, детальну типологію державного правління здійснили ще давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель. Зокрема, Арістотель залежно від кіль- кості правителів держави, від мети, яку вони переслідують, вирізняв шість форм державного правління — монархію, аристократію, політію, тиранію, олігархію і демократію. 4 Див.: Шмачкова Т. В. Из основ политологии Запада... С. 134—135. 381 Політичні режими Інституціоналізовані форми політики Типології Платона та Арістотеля відбивали політичні реалії Стародавньої Греції. Сучасні типології політичних режимів грунтуються на досвіді світового політичного роз- витку, який за найважливішу соціально-політичну цінність висунув демократію. XX ст. пов'язується, з одного боку, з розвитком демократії і досягненням стадії її зрілості, а з другого — з тим, що небаченого раніше поширення набули антидемократичні режими. Типологія Типологію політичних режимів залежно від політичних режимів ступеня їх демократизму започаткував один із Г. Моски основоположників теорії еліт Г. Моска. Виокремлюючи аристократичну й демократич- ну тенденції у розвитку пануючого політичного класу, перша з яких полягає у прагненні цього класу стати спадковим, а друга проявляється в оновленні його складу за рахунок представників нижчих верств суспільства, він говорив про два типи організації влади. В одному разі влада передається за принципом згори донизу таким чином, що вибір нижчого управлінця здійснюється вищим. В іншому разі діє протилежний принцип — влада делегується знизу догори тими, ким управляють, тим, хто управляє. Перший тип організації влади Г. Моска назвав автократичним, другий — ліберальним. Автократичний режим передбачає існування автократа, тобто особи, котра персоніфікує інститут, від імені якого діють усі ті, хто наділяється частиною або часточкою публічної влади. У разі насліду- вання автократії наявна комбінація автократичного принципу з аристо- кратичною тенденцією, а в разі виборної автократії — комбінація автократичного принципу з демократичною тенденцією. Ліберальний режим характеризується більш-менш досконалою організацією виборчої системи. Для нього характерно те, що закон грунтується на згоді більшості громадян, а функціонери, які прямо чи опосередковано призначаються підлеглими, є тимчасовими й відпо- відальними у своїх діях перед законом. На думку Г. Моски, автократичні режими є більш стійкими, ніж ліберальні, оскільки останні можуть функціонувати лише за сприят- ливих умов, як правило, в періоди економічного процвітання та інтелектуального розвитку. Він визнавав, що важко знайти політичний режим, у якому в абсолютно чистому вигляді проявлявся б той чи інший принцип або тенденція, однак був переконаний, що переважання автократії чи лібералізму, аристократичних або демокра- тичних тенденцій слугує фундаментальним критерієм для визначення типу політичної організації будь-якого суспільства. Г. Моска не довів до кінця свою типологію політичних режимів. Деякі західні дослідники, підбиваючи підсумки його міркуванням, наголошують, що виокремлені Г. Москою два принципи організації влади, комбіновані з двома тенденціями поповнення політичного класу, визначають чотири типи політичних режимів: 1) аристокра- тично-автократичний (абсолютна монархія); 2) аристократично- ліберальний (парламентарна, конституційна монархія); 3) демокра- тично-автократичний (президентська республіка); 4) демократично- ліберальний (парламентарна республіка). Політичні Істотно розширює і поглиблює знання й державні режими Пр0 особливості здійснення державної влади в різних країнах наближена до наведеної вище типологія політичних режимів залежно від форми правління і з розрізненням політичних і державних режимів5. За цією типологією авторитарні політичні режими пов'язуються з абсолютною і дуалістичною монархією та деякими різновидами президентського республіканського правління, а демократичні — з парламентарною монархією і парламентарною республікою та президентським республі- канським правлінням із досконалою системою стримувань і противаг. Значно різноманітнішими за цих форм правління і типів політичного режиму є державні режими, в основі розмежу- вання яких лежать особливості поділу влади. Так, державний режим в абсолютній монархії, де в руках монарха зосеред- жується вся повнота державної влади, визначається як абсолютизм. Відокремлення законодавчої влади від виконав- чої й закріплення відповідних функцій за парламентом і наділеним широкими повноваженнями монархом у дуаліс- тичній монархії дають можливість визначати притаманний їй державний режим як обмежений дуалізм влади. Поділ влади за умови визнання принципу верховенства парламенту над виконавчою владою у парламентарній монархії і парламентарній республіці визначають притаман- ний цим формам правління державний режим як парла- ментаризм. Цей державний режим діє лише за умови, що в парламенті жодна політична партія не має абсолютної більшості й не може сформувати однопартійний уряд. Причому чим ширшою є партійна коаліція, що сформувала уряд, тим менш стійкий сам уряд, оскільки тим складніше досягати згоди між партнерами по коаліції стосовно різних політичних питань. У тих країнах, де існує дво- або багатопартійна система з однією домінуючою партією і уряди є в принципі однопар- 5 Див.: Конституционное (государственное право) зарубежньїх стран / Рук. авт. кол. й отв. ред. Б. А. Страшун: В 4 т. М., 1995. Т. 2. С. 3—14. 383 382 Інституціоналізовані форми політики Політичні режими тійними, парламентарна модель відносин між парламентом і урядом практично перетворюється на свою протилежність. Юридичне парламент здійснює контроль над урядом, та насправді уряд, сформований партією парламентської біль- шості, цілковито контролює роботу парламенту. Такий дер- жавний режим дістав назву системи кабінету, або міністе- ріалізму. Отже, за одних і тих самих форм правління — парламентарної монархії і парламентарної республіки — можливі два державних режими: парламентаризм або міні- стеріалізм. Визначаються ці режими за типом наявної в країні партійної системи. Найпослідовніше принцип поділу влади проводиться у президентській республіці, де існують два центри влади — президент, який одночасно є главою держави і главою уряду, і формально незалежний від нього парламент. Завдяки цьому президентську республіку називають дуалістичною республі- кою, а притаманний їй державний режим — дуалізмом. У соціалістичних країнах поділ влади не визнається навіть теоретично. Йому протиставляється принцип єдності влади трудового народу, втіленої в органах радянського типу. Такі ради поєднують у собі і законодавчі, й виконавчі функції. Реальна ж влада в радах на кожному рівні належить верхівці апарату комуністичної партії і часто одноособове першому секретареві відповідного партійного комітету. Такий державний режим називають партократичним. Дещо інакше класифікує політичні режими французький політолог і правознавець Ж.-Л. Шабо. Він вважає, що «в основі класифікації політичних режимів — президентський, парламентський, режими асамблеї та авторитарний — ле- жить структура відносин між виконавчою і законодавчою владою. У першому варіанті зазначене розрізнення може набувати форми жорсткого поділу. Тоді наявний президент- ський режим. Якщо ж поділ є гнучким або обидві гілки влади співпрацюють, то ми маємо справу з парламентським режимом. Баланс у режимах змішаного типу може схилятися на користь органу — носія законодавчої влади (режим асамблеї) або на користь органу — носія виконавчої влади (авторитарний режим)»6. * Шабо Ж.-Л. Государственноя власть: конституиионньїе предельї й порядок осуществления // Полит, исследования. 1993. № 3. С. 161. В узагальненому вигляді такий поділ політичних режимів передбачає виокремлення режиму злиття влади (абсолютна монархія), режиму поділу влади (президентська республіка) і режиму співпраці гілок влади (парламентарна республіка і парламентарна монархія). Найпоширенішим у сучасній політології є поділ політич- них режимів за ознакою демократизму на демократичні і недемократичні. Останні, у свою чергу, поділяються на тота- літарні та авторитарні. Тоталітаризм Термін «тоталітарний» (від лат. їоїаіік — увесь, повний і Іоіаіііаз — цільність, повнота) вживається для позначення державного ладу, який здійснює всеосяжний (повний, тотальний) контроль над усіма сферами суспільного життя та особистим життям гро- мадян, спираючись при цьому на систематичне використан- ня насильства. Першими цей термін на початку 20-х років XX ст. ввели до наукового вжитку італійські критики Б. Муссоліні, під керівництвом якого в Італії почала фор- муватися однопартійна фашистська система. Та незабаром Б. Муссоліні й сам перехопив це слово й увів його до полі- тичного лексикону, проголосивши своєю метою створення «тоталітарної держави». Пізніше термін «тоталітарна держава» (також у позитивному значенні) використовували нацистські правознавці в Німеччині. Паралельно формувалося уявлення про тоталітаризм як негативне політичне явище, яке харак- теризує не лише фашизм, а й політичний лад в СРСР. Власне теорія тоталітаризму сформувалась у 50-х роках як наукове осмислення нацизму і сталінізму. У 1951 р. ні- мецько-американський політичний мислитель Канна Арендт опублікувала тритомну працю «Походження тоталітаризму», в якій містився філософський аналіз тоталітаризму як суспільно-історичного феномену. Вважається, що перша спроба систематизувати ознаки тоталітарного режиму була зроблена американським дослідником Карлом Фрідріхом у доповіді «Унікальний характер тоталітарного суспільства» (1954), в якій він сформулював п'ять ознак: офіційна ідеологія, якої всі зобов'язані дотримуватися і яка закликає до деякого кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства; єдина масова партія, очолювана, як правило, вождем і організована суворо ієрархічно; повний контроль партії і бюрократії над збройними силами та громадськими 384 385 25 — 2-1330 Інституціоналізовані форми політики Політичні режими організаціями; повний контроль над засобами комунікації; система тероризуючого поліцейського контролю з викори- станням фізичного і психологічного впливу. У 1956р. у спільній праці К. Фрідріха та іншого американського політолога — Збігнева Бжезінського «Тоталітарна диктатура і автократія» до цих п'яти ознак була додана шоста — центра- лізоване управління всією економікою. У наступні роки концепція тоталітаризму набула подаль- шого розвитку. Було, зокрема, визнано, що головною озна- кою тоталітарного політичного режиму є всеосяжний конт- роль держави над суспільством, який спирається на система- тичне використання насильства. Це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю громадян, їхніх об'єднань, соціальних груп та інститутів. У ньому поширена практика надмірного одержавлення суспільного життя, яке грунтується на адмініструванні, примусі й заборо- нах, на бюрократизмі суспільного управління. Тоталітарними режимами вважаються фашизм і кому- нізм, а класичними тоталітарними державами — фашистська Німеччина та СРСР, особливо періоду сталінського правлін- ня. Основна відмінність між цими різновидами тоталітарного політичного режиму полягає в тому, що фашизм припускає існування недержавного сектора економіки, який хоча й перебуває під жорстким державним контролем, але грунту- ється на приватній власності, тоді як комунізм приватну власність на засоби виробництва заперечує принципово. Всеосяжне одержавлення як суспільного життя, так і приватного життя громадян означає відсутність за тоталітар- ного режиму громадянського суспільства як сукупності недержавних суспільних інститутів і відносин. Держава фактично поглинає громадянське суспільство. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства і його зво- ротного впливу на державу призводить до того, що держава вдається до довільних експериментів над суспільством, чинить над ним насильство, нехтує права і свободи грома- дян. За тоталітаризму державне свавілля не знає обмежень, оскільки держава не контролюється громадянами і не зважає на світову громадську думку. Авторитаризм Авторитаризмом (франц. аиіогіїагізте, від лат. аиїогііаз — вплив, влада) нази- вається політичний режим, який характеризується зосеред- женням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі. Авторитарним політичним режимам притаманні такі ознаки: скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та громадсько-політичних організацій, особливо опозиційних; відсутність поділу влади, зосередження державної влади у виконавчій гілці, наділення її функціями нормотворчості; звуження сфери гласності й виборності державних органів, сувора регламентація їх діяльності; рекрутування політичної еліти шляхом призначення згори; застосування політичних репресій. Авторитаризм є режимом жорсткого примушування до дотримання законів та виконання непопулярних, але формально легальних вимог. А тому головною опорою авто- ритарних режимів є силові структури влади — армія, поліція, служба безпеки тощо. Авторитаризм властивий політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Ней- тралізувати цю тенденцію може лише спротив громадянського суспільства, наявність у нього реальних важелів впливу на державу. Причинами встановлення авторитарних політичних режимів можуть бути риси загальнонаціонального харизма- тичного політичного лідера як авторитарної особистості, надзвичайні обставини — соціальні конфлікти, стан війни, стихійні лиха тощо. Об'єктивні підстави авторитаризму можуть бути пов'язані також з активною перетворюючою діяльністю влади, особливо в умовах переходу від одного суспільного ладу до іншого. Авторитарні режими вважаються природними або виправданими в умовах зламу старих суспільних структур, у процесі переходу від традиційного до індустріального стану суспільства або від тоталітаризму до демократії. Це пов'язано зі здатністю авторитарного правлін- ня забезпечити суспільний порядок, особливо в екстремаль- них ситуаціях, швидко здійснити реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати зусилля й ресурси на вирішенні актуальних конкретних завдань. |