ПІДРУЧНИК КУКУРУДЗА С.І. БІОГЕОГРАФІЯ. С. М. Стойко (Інститут екології Карпат нан україни)
 Скачать 45.61 Mb.
|
|
Третій періодхарактеризується величезним науковим надбан- ням у галузі природознавства. Глибоке осмислення флористико-фау- ністичних і палеонтологічних даних вже “не вписувалося” в біблійні уявлення про створення світу. Нові палеонтологічні знахідки свід- чили про удосконалення живих істот від найдавніших до сучасних геологічних верств, у яких їх знаходили. Відсутність у цьому без- посередньому “ланцюзі життя” деяких ланок стало підґрунтям для виникнення компромісної між релігійним і науковим світоглядами “теорії катастроф”. Сутність її полягає в тому, що творець у кожній геологічній епосі створює властивий їй органічний світ, який через певний час знищує “за допущені гріхи”. Після цього настає новий акт творіння і на зміну загиблим істотам створюються нові – вже досконаліші. І так, за час існування життя на Землі, повторювалось нібито декілька разів. Теорія катастроф формувалася впродовж багатьох десятиліть, але її автором вважають французького зоолога і палеонтолога Ж. Кюв’є (1769–1832). В цьому періоді розвиток біології та географії продо- вжувався під впливом “теорії катастроф”, яку послідовники Ж. Кюв’є довели до абсурду. Згодом, коли відсутні ланки “дерева життя” були знайдені, не було потреби пояснювати еволюцію органічного світу. Третій період розвитку біогеографії знаменний тим, що в ньо- му творив найвидатніший біогеограф сучасності, німецький вчений О. Гумбольдт (1769–1859). У 1799–1804 роках він разом з фран- цузьким ботаніком Е. Бонпланом досліджує природу Центральної і Південної Америки. Результатом цієї експедиції стала 30-томна праця “Подорож в рівноденні області Нового світу”, 16 томів якої присвячено вивченню рослин і тварин цього субконтиненту. Систе- матизація власного та зібраного попередниками матеріалу дала змогу зрозуміти загальну картину поширення живих організмів на рівнинах та гірських системах, закласти основи всіх означених нами розділів і напрямів біогеографічних досліджень. ×àñòèíà 1. Çàãàëüí³ ïðîáëåìè á³îãåîãðàô³¿ 40 О. Гумбольдт виявив залежність поширення різних типів рослинності від природних умов і, насамперед, від клімату. Він обґрунтував ідею про поширення широтної зональності залежно від відповідних ізотерм, заклав основи вчення про центри походження культурних рослин, яке у ХХ ст. продовжував розвивати геніальний росій- ський вчений М. Вавилов. О. Гумбольдт заклав основи вчення про рослинні угруповання – фіто- ценози, яке сформувалося вже в наступних періо- дах, як і вчення про життєві форми рослин – один з важливих екологічних напрямів. Внесок ученого в біогеографію важко переоцінити. Його праці є “золотим фондом” не лише біо- географії, а всієї природничої географії. Праці О. Гумбольдта стали своєрідним поштовхом для широкого розвитку найрізноманітніших напрямів як ботанічної, так і зоогеографії. Серед регіональних праць цього періоду назвемо чотиритомну працю К. Ледебура (1785–1851) “Флора Росії”, у якій описано по- над 6 500 видів судинних рослин, в тому числі близько 400 нових видів. Серед праць історичного напряму варто відзначити швейцар- ських учених батька і сина О. і А. Декандолів (відповідно 1778–1841 і 1806–1893). Старший з них запропонував порівняльну морфологію (гомологію) рослин і підготував семитомну працю “Вступ у природ- ну систему царства рослин” (1824–1839), яку продовжив молодший А. Декандоль – восьмий-сімнадцятий томи (1844–1874). Екологічний напрям у біогеографії розвивав професор Москов- ського університету К. Рульє (1814–1858), якого вважають одним із засновників екології та еволюційної палеонтології. Його учень М. Северцов (1827–1885) написав першу екологічну монографію “Периодические явления в жизни зверей, птиц и гад Воронежской губернии”, у якій обґрунтував вплив фізико-географічних умов на процеси міграції, розмноження, розселення тощо, простежив зв’язок тваринного світу з лісостеповими ландшафтами. Принципи актуалізму й історизму, запропоновані французьким вченим Ж. Ламарком (1744–1829), дали змогу обґрунтувати уявлення про вплив чинників природного довкілля на зміну живих організмів. О. Гумбольдт (1769–1859) 2. Ñòàíîâëåííÿ á³îãåîãðàô³¿ ÿê íàóêè 41 Цього вченого вважають автором першого цілісного вчення про живу природу. Одночасно з Г. Тревіранусом він увів у науковий вжиток (1802) термін “біологія”. Праці Ж. Ламарка відіграли позитивну роль у тому, що “теорія катастроф” почала втрачати своє значення. Отже, у цьому періоді історії розвитку біогеографії було закла- дено підвалини для розвитку головних напрямів біогеографії, запро- ваджено та відкинуто “теорію катастроф”, підготовлено фундамент для обґрунтування еволюційної теорії розвитку життя на Землі. Четвертий період.Принципи актуалізму й історизму, висунуті Ж. Ламарком і утверджені Ч. Лайєлем (1797–1875), стали відправни- ми віхами для наступного кроку в обґрунтуванні еволюційної теорії органічного світу англійським ученим Ч. Дарвіном (1809–1882). У 1859 р. вийшла друком його всесвітньовідома праця “Походження видів шляхом природного добору, або збереження сприятливих порід у боротьбі за життя”, у якій він доводить, що види рослин і тварин мінливі: існуючі нині види походять від попередніх видів внаслідок впливу трьох взаємопов’язаних між собою чинників – мінливості, природного добору і спадковості. Для таких тверджень він почерпнув багато інформації з навколосвітньої подорожі, яку здійснив протягом 1831–1836 років на кораблі “Бігль”. Він зібрав величезний матеріал про флору і фауну, колекції невідомих викопних тварин, порід та мінералів. Вчений довів, що виникнення і відмирання видів – це природні процеси, спричинені природним відбором. Суть цього процесу у ви- живанні тих видів, які найліпше пристосовані до відповідних умов природного довкілля. Існування виду в просторі й часі безперервне. Зникнення виду характерне спочатку для частини, а згодом – для всього ареалу. Причини зникнення можуть бути найрізноманітніші, але чим менша територія, тим менше шансів для виживання виду, і навпаки. Вивчаючи питання про розселення організмів, Ч. Дарвін проводив досліди на схожість насіння і спор, що збереглися в ґрунті, присохлому до кінцівок птахів тощо. Завдяки його працям значно активізували свій розвиток багато напрямів біології та біогеографії. На цей період припадає зародження біоценології – науки про угруповання живих організмів. К. Мьобіус, вивчаючи вплив абіотич- них і біотичних чинників на морські організми, зокрема устриці, ×àñòèíà 1. Çàãàëüí³ ïðîáëåìè á³îãåîãðàô³¿ 42 запропонував термін “біоценоз” (1877). Польський ботаніко-географ А. Реман досліджує територію Середньої Європи, Кавказ, а також Південну Африку. Й. Пачоський формулює принципи і завдання фітосоціології (1891), згодом опрацьовує поняття про “біоекологіч- ний потенціал виду” та його здатність до розселення й подальшої еволюції. У цьому періоді простежуються суттєві зрушення в систематиці рослин і тварин. Зокрема, німецький вчений А. Енглер (1844–1930) розробляє детальну фологенетичну систематику рослин (1887), яка покладена в основу багатьох фундаментальних праць, зокрема, 30-том- ної “Флори СССР” (1934–1969). Разом із своїм співвітчизником бота- ніком О. Друде він 1896 року розпочинає видання серії монографій “Рослинність земної кулі”, присвячених рослинності окремих регіонів. Ще один видатний німецький вчений Е. Геккель (1834–1919) пропонує й обґрунтовує термін “екологія” (1866), яким визначає нау- ку, “що вивчає відношення організму до навколишніх біотичних і абіотичних факторів”. Еволюційний та екологічний підходи до аналізу рослинності застосовує російський біогеограф А. Бекетов (1825–1902) у праці “Фітогеографічний нарис Європейської Росії” (1884) та в першому російськомовному підручнику “Географія рослин” (1896). В. Докуча- єв (1846–1903) – засновник генетичного ґрунтознавства, розвиваючи ідеї О. Гумбольдта про рослинно-кліматичні зони Землі, сприяв фор- муванню фіто- і зоогеографії як географічних дисциплін, найтісніше взаємопов’язаних з ґрунтознавством. Еволюційні ідеї розвивали й зоогеографи. Це стосується, зокре- ма, англійського орнітолога Ф. Склетера (1829–1913), який вперше поділив суходіл на шість зоогеографічних областей на підставі даних про поширення птахів. Цей поділ з незначними змінами зберігається в зоогеографічному районуванні досі. Вагомий внесок у біогеографію цього періоду зробив англійський натураліст А. Уоллес (1823–1913), який впродовж багатьох десятиліть досліджував Малайський архіпе- лаг. Він незалежно від Ч. Дарвіна розробив основи теорії природного добору, яка загалом збігається з еволюційною теорією Ч. Дарвіна про походження органічного світу. Він вперше вжив термін “дарвінізм”, деталізував зоогеографічне районування суходолу, запропоноване 2. Ñòàíîâëåííÿ á³îãåîãðàô³¿ ÿê íàóêè 43 Ф. Склетером. У праці “Географічне поширення тварин” (1876) А. Уол- лес узагальнив великий матеріал про поширення як сучасних, так і вимерлих видів тварин, звернув увагу на сучасні умови поширення тварин. Регіон багаторічних досліджень цього вченого біогеографи називають “зоною Уоллеса”. На цей період припадає початок біогеографічних досліджень Світового океану. Пріоритет цих досліджень належить У. Томпсону і Дж. Меррею, які організували океанографічну експедицію на ко- раблі “Челенджер” у 1872–1876 роках, а А. Ортман працею “Основи морської зоогеографії” (1896) заклав підвалини важливої науки – океанології. Підсумовуючи дослідження четвертого періоду, можна твердити, що великий вплив на розвиток біогеографії мало еволюційне вчення Ч. Дарвіна, яке сприяло активному розвитку таких її напрямів, як історичний, екологічний, регіональний, біоценотичний та океано- логічний. П’ятий період історії біогеографії охоплює першу половину ХХ ст. В. Вернадський (1862–1945), вивчаючи роль живих організ- мів у формуванні гірських порід і біохімічних процесів, розробив вчення про біосферу (1926) та виклав власні погляди на формування ноосфери (1944). Поняття “ноосфера” (νόος – з грец. – розум і σφαῖ- ρa – куля), або сфера розуму, запровадили Е. Леруа (1927) і П. Теяр- де-Шарден (1930). М. Вавилов (1887–1943) на підставі зібраної ним та його коле- гами колекції культурних рослин у різних частинах світу (складається майже з 300 тис. зразків) обґрунтував географію культурних рослин та центри їхнього походження, а також еколого-географічні принципи селекції. У 1920 році він сформулював “закон гомологічних рядів”, який має неабияке значення в спадковій мінливості й генетиці загалом. А. Тенслі (1935) пропонує називати біологічні системи будь- якої розмірності й структури разом з їхнім абіотичним середовищем “екосистемами”. Згодом це поняття стало засадничим в екологічній науці. Л. Берг (1876–1950) висловив думку про існування індивіду- альних ландшафтів (1913). П. Тутковський (1858–1930) виділив на території України шість типів ландшафтів, назвавши їх краєвидами ×àñòèíà 1. Çàãàëüí³ ïðîáëåìè á³îãåîãðàô³¿ 44 (1922). М. Солнцев (1903–1991) обґрунтував діагностичні ознаки природних територіальних комплексів локального рівня. Отже, ці вчені заклали основи ландшафтознавства. Згодом В. Су- качов (1949) з’ясовує спільні й відмінні риси між поняттями “гео- графічний ландшафт” і “біогеоценоз”, а М. Солнцев (1967) визначає відмінність між поняттями “фація” і “біоценоз”. Усе це свідчить про “об’єктивну” близкість між ландшафтознавством і біогеоценологією. Г. Морозов (1867–1920) – засновник сучасного вчення про ліс, – розглядав ліс “як явище фітоценотичне, географічне й історичне”, а його послідовник Г. Висоцький (1865–1940) свої дослідження присвя- тив комплексному вивченню ґрунтів і рослинності в межах природної місцевості. Учень Г. Висоцького, П. Погребняк (1900–1976) розробив вчення про порівняльну фітоекологію, яке має важливе прикладне значення, зокрема в лісівництві. Учень академіка П. Погребняка, професор С. Стойко, розробив принципи нової інтегральної науки про охорону природи – геосозології. Важливе значення для подальшого розвитку біогеографії мали праці Ч. Елтона “Екологія тварин” (1927), Е. Рюбеля “Рослинні угруповання” (1930), В. Гептнера “Загальна зоогеографія” (1936), В. Альохіна “Географія рослин” (1936), Р. Гуда “Географія квіткових рослин” (1953) та ін. Отже, перша половина ХХ ст. стосовно біогеографічних до- сліджень вирізняється тим, що поряд з розвитком класичних напря- мів дослідження живих організмів виникає низка нових, які швидко прогресують, а також відбувається значна диференціація наукових інтересів. Водночас ландшафтознавство зближає біологію і географію і сприяє формуванню єдиної біогеографічної науки, що є характерною ознакою наступного періоду. Сучасний, шостий, період розвитку біогеографії розпочався у другій половині ХХ ст. На цьому етапі з метою розв’язання фун- даментальних теоретичних і прикладних проблем об’єднують свої зусилля не тільки фіто- і зоогеографи, а й біологи, географи, геоло- ги та вчені інших наукових дисциплін. Першочерговими вважають проблеми охорони природного довкілля, яким присвячено всесвітні екологічні форуми в Стокгольмі (1972), Ріо-де-Жанейро (1992) і Йо- ганнесбурзі (2002). Важливою передумовою вирішення цих проблем 2. Ñòàíîâëåííÿ á³îãåîãðàô³¿ ÿê íàóêè 45 є стабільність економічного розвитку світової спільноти, який не- мислимий без ощадливого використання природних ресурсів загалом і біоресурсів зокрема, а також охорони ландшафтного різноманіття, яке є середовищем для відтворення живих організмів, в тому числі людини. Характерною рисою сучасного розвитку біогеографії є її еколо- гізація. Катастрофа глобального масштабу на Чорнобильській АЕС (1986) зумовила радіаційний напрям біогеографічних досліджень. Вивчення наслідків впливу радіонуклідів на живі організми має ар- хіважливе теоретичне й практичне значення. Інші ознаки нинішнього періоду: міждисциплінарна інтеграція, транскордонністьнауково- дослідних програм типу “Людина і біосфера”, впровадження новітніх методів збору інформації (аерокосмічні, ГІС-технології), методоло- гічних принципів (ергодичності, синеризму), метатеорій, активізація досліджень Світовогоокеану та важкодоступних регіонів суходолу, що загалом засвідчує про зміну парадигм біогеографії наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. У другій половині минулого століття опубліковано визначні біогеографічні праці: тритомна “Панбіогеографія” Л. Краузе (1958), “Біогеографія (з основами біології)” і “Біогеографія (з основами еко- логії)” А. Воронова (1963, 1987), “Основи біогеографії” Ж. Леме (1967), “Основи екології” Ю. Одума (1971), а також “Біогеографія материків” П. Второва і М. Дроздова (1974), “Біогеографія світу” А. Воронова, М. Дроздова і О. М’яло (1985), “Зоогеографія” Ф. Дар- лінгтона (1966), “Зоогеографія” І. Лопатіна (1989), “Біогеографія з основами екології” В. Кісільова (1995), “Біогеографія з основами охорони біосфери” К. Петрова (2001), “Біогеографія” Г. Адурахма- нова та ін. (2003). Важливе методологічне значення для успішного розвитку біо- географії мають такі монографії: А. Тішкова “Сучасні проблеми біо- географії” (1993); М. Голубця “Від біосфери до соціосфери” (1997), “Плівка життя” (1997), “Екосистемологія” (2000), В. Пащенка “Зем- лезнання. Методологія природничо-географічних наук” (2000) та інших учених. ×àñòèíà 1. Çàãàëüí³ ïðîáëåìè á³îãåîãðàô³¿ 46 2.3. Á³îãåîãðàô³÷í³ äîñë³äæåííÿ òåðåí³â Óêðà¿íè Найдавніші відомості про біоту південної частини України, зо- крема пониззя Дніпра, знаходимо у творах античних учених – іс- торика Геродота та географа Страбона. Саме від них дізнаємося про багатство лісів (гілей), повноводдя річок та різноманіття тварин. Геродот зазначає про “море в країні буддинів, що знаходиться в лісі з очеретяними заростями, у яких багато бобрів і видр”. У другому періоді терени України досліджував французький інженер Гійом-де-Боплан, який вперше склав детальну, як на той час, карту України та коментар до неї під назвою “Опис України” (в російському перекладі вперше опублікована 1832 року). У тексті знаходимо чимало відомостей про лісову й степову біоту, домінуючі лісові породи та характерну фауну. Деякі автори на підставі даних Гійома-де-Боплана дійшли висновку, що всередині XVII ст. лісистість України перевищувала сучасну майже втричі. У другій половині XVIII ст. експедиційні дослідження прово- див академік П. Паллас, результати яких опубліковані в тритомній праці “Записки путешествия в южные губернии России с 1793 по 1794 г.”, а також “Кратком физическом и топографическом описа- ние Таврической области”, де йдеться про комплексну характерис- тику південного пасма Кримських гір. Дещо раніше, в 1768–1775 роках на півдні України працювала експедиція під керівництвом академіка І. Гюльденштедта, яка досліджувала біоту та ґрунти і вперше описала так званий ”високий степ”, приурочений до Укра- їнського кристалічного щита. Тоді вперше було висловлено припущення про рослинне похо- дження чорноземних ґрунтів, описано степові ландшафти. У третьому періоді біоту України дослі- джує перший професор зоології Київського університету А. Андржейовський (1785–1868). Його праці присвячені флорі й фауні України. Вчений зібрав великий гербарій, який складався з 10 тис. рослин. Його вважають одним з перших палеонтологів, який описав і систематизував ве- А. Анджейовський (1785–1868) 2. Ñòàíîâëåííÿ á³îãåîãðàô³¿ ÿê íàóêè 47 лику кількість викопних молюсків і земноводних. У працях А. Ан- држейовського містяться думки про змінність видів унаслідок зміни природного середовища. Він також вивчав географічне поширення організмів та їхню екологію. Четвертий період вирізняється цілою когортою визначних до- слідників біоти України. Серед них такі відомі постаті, як В. Доку- чаєв, А. Реман, В. Липський, Й. Пачоський, Г. Танфілєв, В. Талієв та багато інших. Якщо праці В. Докучаєва “Наши степи прежде и теперь”, “Руський чорнозем” є загальновідомими, виконаними на підставі досліджень полтавських чорноземів, то праці польського вченого А. Ремана менше відомі в Україні. Зауважимо, що А. Реман є засновником кафедри географії Львівського університету (1882), відомий флорист, систематик і ботаніко-географ, який досліджував терени південної і західної України, а також Кавказ, Південну Аф- рику, куди здійснив дві експедиції, суттєво розширивши знання про флору цих регіонів. Багато вчених з цієї кагорти розпочинали свої студії біоти в останній четверті XIX ст. і продовжували їх у наступному п’ятому періоді, тобто у першій половині XX ст. Серед них відомий ботаніко- географ і флорист В. Липський (1863–1937), який досліджував терени України і Молдови, Кавказу і Середньої Азії, Великих Зондських островів і Північної Африки. Цей видатний вчений описав чотири нових роди і понад 200 нових видів та різновидів рослин, що є зна- чним внеском у ботанічну й біогеографічну науку. Його іменем на- звано 45 видів рослин. В. Липський був не тільки визначним вченим, а й організатором науки. З 1919 року він – акаде- мік, у 1921–22 – віце-президент, а в 1922–1928 рр. – президент Всеукраїнської академії наук. Згодом вчений очолює Одеський ботанічний сад, вивчає водорості Чорного моря. Й. Пачоський присвятив вивченню фло- ри і фітоценозів України чимало праць. Його монографії “Причорноморські степи” (1908), “Херсонська флора” (1914), “Основи фітосо- ціоценології” (1921) та інші написані на мате- ріалах дослідження теренів України. Завдяки нау- В. Липський (1863–1937) ×àñòèíà 1. Çàãàëüí³ ïðîáëåìè á³îãåîãðàô³¿ 48 ковому доробку Й. Пачоського вважають одним з найвидатніших дослідників цього періоду. Варто назвати фундаментальні праці Є. Лав- ренка, присвячені картографуванню рослинності світу, вивченню рослинності арідних і субарід- них територій Євразії, О. Фоміна “Флора Украї- ни” (Т. 1, 1926), Є. Алексеєва “Типи українського лісу” (1928), М. Мельника “Українська номенк- латура вищих рослин” (1922), В. Попова і В. Се- миренка (1929), які виконали природно- історич- не районування для обґрунтування розміщення садових культур. В. Станчинський пропонує поняття “біогеоценоз”. У статті “До розуміння біогеоценоза” (1933) він з’ясовує сутність цього поняття та його співвідношення з раніше запропонованими “біоценоз”, “фіто- соціоценоз” та ін. Західні терени України у міжвоєнний період до- сліджували українські (М. Козій) та польські (В. Шафер) вчені. Сучасні біогеографічні дослідження в Україні проводять вчені академічних та університетських закладів. Їхніми зусиллями завер- шено багатотомне видання флори і фауни України, проведено гео- ботанічне районування та видано серію карт рослинності заповідних об’єктів. У цей період видано “Визначник рослин України” (1964), “Опре- делитель высших растений Украины” (1987), “Рослинність УРСР” у чотирьох томах (Природні луки; Болота; Ліси; Луки; Степи, кам’я- нисті відслонення, піски), “Ліси України” (А. Солдатов, С. Тюков, М. Туркевич, 1960), “Болота УРСР” (Є. Брадіс, Г. Бачуріна, 1969), “Лісові ресурси України, їх охорона і використання” (С. Генсірук, В. Бондар, 1973); “Геоботанічне районування Української РСР” (1977) і “Географія рослинного покриву України” (Ю. Шеляг-Сосонко, В. Осичнюк, Т. Андрієнко та ін., 1982). В останній період видано праці професорів С. Генсірука “Ліси України” (1992, 2002), С. Генсірука, М. Нижник “Географія лісових ресурсів України” (1996), М. Голубця “Від біосфери до соціосфери” (1997), “Плівка життя” (1997), “Екосистемологія” (2000), у яких до- сліджуються теоретичні проблеми біоценології та екосистемології. П. Погребняк (1900–1976) 2. Ñòàíîâëåííÿ á³îãåîãðàô³¿ ÿê íàóêè 49 Професор С. Стойко започаткував в Україні нову науку – геосозологію, розробивши її теоретичні та прикладні засади. Відомий зоогеограф І. Пузанов досліджу- вав географію тварин Криму, проблеми охорони природи. Його праця “Зоогеографія” (1949) досі є єдиним україномовним підручником для ви- щих навчальних закладів. Професор Київського університету О. Кістяківський на підставі даних про поширення птахів здійснив зоогеографічне районування Закарпатської області, а професор цього ж університету В. Артоболевський досліджував фауну птахів Київської та Черні- гівської областей. Професори О. Маркевич і К. Татаринов вивчали зоогеографію відповідно безхребетних і хребетних України. Про науковий доробок інших українських дослідників біоти (І. Григори, Д. Гродзинського, К. Малиновського, Я. Дідуха, В. Куче- рявого, В. Романенка, В. Соломахи та ін.) йдеться в окремих розділах підручника. |