Учебник по клиндиагностике (укр.). Учебник по клиндиагностике (укр. Вступ предмет клінічної діагностики
 Скачать 2.87 Mb.
|
|
Рентгенографія (виготовлення рентгенівських знімків) — це метод дослідження, при якому за допомогою рентгенівських променів на світлочутливій плівці після її фотографічної обробки 344 одержують негативне зображення внутрішньої структури досліджуваної ділянки тіла. Для рентгенографії, крім рентгенівського апарата, необхідні рентгенівська плівка, касети, підсилюючі екрани, проявник і фіксаж для обробки плівки. Рентгенівська плівка з двох боків має світлочутливий шар. її виготовляють розмірами 13X18 см, 18X24, 24X30, 30X40 см. Для дослідження тварин бажано мати плівку чутливістю 300— 400 обернених рентген і більше. Рентгенівська плівка чутлива до видимого світла, тому всі маніпуляції з нею проводять при темно-червоному світлі. Рентгенівські касети — плоскі алюмінієві коробки з грубостін-ною задньою кришкою. Касети мають ті ж стандартні розміри, що й плівка. Підсилюючі екрани — картонні пластинки, вкриті вольфрамо-вокислим кальцієм. Розміри їх відповідають розмірам плівки та касет. При дії рентгенівських променів екрани світяться голубим світлом. Для виготовлення знімків рентгенівську плівку закладають у касету між підсилюючими екранами, які скорочують експозицію у 10—20 разів. Рентгенографію проводять у незатемненому приміщенні. Касету щільно прикладають переднім боком до досліджуваної ділянки тіла, а з протилежного боку встановлюють рентгенівську трубку. Відстань від трубки до касети повинна бути такою, щоб конус рентгенівських променів охоплював необхідну для дослідження ділянку. Вона повинна бути не меншою п'ятикратної товщини об'єкта, з якого роблять рентгенографію. Перед проведенням рентгенографії на пульті управління підбирають відповідні параметри (напругу, експозицію). Знімки з однієї і тієї ж ділянки роблять у двох взаємно перпендикулярних проекціях: ківцівки — в передній і боковій; голову, шию, грудну клітку, черевну порожнину — в боковій і зверху вниз або знизу вверх. У великих тварин рентгенографію грудної клітки і органів черевної порожнини роблять лише в боковій проекції. Плівку обробляють у розчинах проявника і фіксажу. Рецепти цих розчинів додають до кожної коробки рентгенівських плівок. Експоновану плівку проявляють протягом 5—6 хв при температурі розчину 18—20 °С. Час фіксування повинен бути не менше подвоєного часу проявлення. Після фіксування плівку старанно промивають у проточній воді не менше 15—20 хв і сушать. Якісна рентгенограма повинна бути достатньо прозорою для проходження світла, мати чіткий контрастний малюнок як в загальному плані, так і в деталях. Розглядати й вивчати рентгенограми краще за допомогою негатоскопа. Це — прямокутний ящик, всередині якого розміщені електричні лампочки, а на передній стінці встановлене матове скло. 345 Крім звичайної рентгенографії, застосовують і ряд інших спеціальних методів: флюоро-, томо-, рентгенокімо-, стереорентгенографію, рентгенофотометрію, рентгенокінематографію. Флюорографія — метод фотографування зображення з флюороскопічного екрана на малоформатну плівку. Плівки проявляють і переглядають на флюороскопі. Цей метод застосовують для масового дослідження легень у овець і телят, останніх хвостових хребців у корів. Томографія — це метод пошарової рентгенографії, який дає змогу визначати глибину патологічного процесу. При томографії трубки і заряджена касета переміщаються у протилежних напрямках по відношенню до нерухомого досліджуваного об'єкта. На рентгенограмі буде зображення того шару, площина якого збігається з площиною осі качання трубки і касети. Рентгенокімографія — це метод визначення величини амплітуди переміщення контурів тіні рухливих органів. Для цього використовують спеціальний кімограф, який має решітку з 25 свинцевих пластин шириною 12 мм кожна з проміжками між ними 1 мм. При рентгенокімографії переміщається або решітка, або касета. На рентгенокімограмі одержуємо амплітуду коливань тіні функціонуючого органа, за якими визначають наявні зміни. Стереорентгенографія—метод одержання об'ємної рентгенограми досліджуваної ділянки. Вона полягає у тому, що роблять два знімки з однієї і тієї ж ділянки при зміщенні трубки на 6,5 см, тобто на довжину, рівну середній відстані між зіницями людини. Дві рентгенограми розглядають через стереоскоп, де одержують об'ємне зображення. Рентгенофотометрія — метод кількісного визначення мінеральних речовин у кістковій тканині за рентгенограмою шляхом порівняння щільності тіні кістки з відповідною ділянкою тіні кісткового клина (еталона). Метод грунтується на властивості поглинання рентгенівських променів тканинами залежно від їх щільності. Еталон виготовляють із кістки великої рогатої худоби. Це клин довжиною 100 мм, шириною 12 мм, висотою на одному кінці 25 мм, на другому — 0,2 мм. Довжина клина розділена на 10 секторів, у кожному з яких відомий вміст мінеральних речовин. Рентгенофотометрію застосовують для ранньої діагностики порушення мінерально-вітамінного обміну у високопродуктивних тварин. З цією метою проводять рентгенографію певної ділянки кісткової тканини (хвостові хребці, п'ястна кістка та ін.) на касету без підсилюючих екранів разом з кістковим еталоном. Рентгенограму вставляють у фотоосеометр і через досліджувану точку тіні кістки пропускають вузький пучок світла, інтенсивність якого вимірюють мікроамперметром. Потім визначають аналогічну за щільністю ділянку рентгенограми з тінню клина. Встановлена таким чином щільність ділянки тіні досліджуваної кістки за еталоном по- 346 казує вміст мінеральних речовин у даній ділянці в міліграмах на квадратний міліметр. Рентгенокінематографія — фотографування кінокамерою внутрішніх органів, що знаходяться у русі із рентгенівського екрана. Необхідною умовою для цього є синхронна робота кінокамери та рентгенівської трубки. Поряд з позитивними сторонами рентгенографія, як і рентгеноскопія, має свої недоліки. Недоліками цього методу є те, що рентгенографічний метод дослідження не дає змоги розглядати досліджувані органи при їх функціонуванні, й на його проведення витрачається багато часу, він порівняно дорогий. ТЕХНІКА БЕЗПЕКИ ПРИ РОБОТІ З РЕНТГЕНІВСЬКИМИ АПАРАТАМИ При рентгенологічному дослідженні для захисту від дії рентгенівських променів та струму високої напруги необхідно дотримуватися певних правил техніки безпеки та користуватися спеціальними пристосуваннями. Для захисту від м'яких рентгенівських променів використовують алюмінієві фільтри. Пластинки з алюмінію товщиною 1— 2 мм встановлюють у рентгенівській трубці перед отвором для виходу променів. Наявність фільтра обов'язкова для кожної трубки. Металевий тубус, прикріплений безпосередньо до трубки з боку отвору для виходу променів, обмежує ширину пучка рентгенівських променів, спрямованих на пацієнта. Широка металева основа та сам тубус з наявністю свинцю поглинають і відсікають промені, які розходяться в різні боки. На передній стінці екрана для просвічування встановлюють просвинцьоване скло, яке захищає голову та верхню частину тулуба рентгенолога від рентгенівських променів при рентгеноскопії. Металеві козирки на екрані в місці прикріплення ручок захищають руки рентгенолога від променів, які пройшли мимо екрана з просвинцьованим склом. Для захисту його тулуба і ніг використовують просвинцьований гумовий фартух, для жінок-рентгеноло-гів — спідницю з просвинцьованої гуми. Для захисту рук рентгенолога або обслуговуючого персоналу від рентгенівських променів використовують просвинцьовані гумові рукавиці. Нижня частина тулуба і ноги захищаються від рентгенівських променів ширмою, оббитою просвинцьованою гумою або листовим свинцем. Вона має вигляд дерев'яного щита довжиною 1,5 і висотою 1 м, встановленого на невеликих колесах для переміщення. Використовують і більші захисні ширми з вікном, у яке встановлено просвинцьоване скло. Абсолютного захисту від рентгенівських променів не існує. Частина прямих і розсіяних променів завжди потрапляє на рентгено- 347 лога. Крім того, рентгенівські промені іонізують повітря, і в рентгенівському кабінеті протягом робочого дня (5—6 год) нагромаджуються озон і азотисті сполуки, які шкідливо впливають на організм через дихальні шляхи. Тому рентгенівський кабінет необхідно добре провітрювати. Для працівників рентгенівських кабінетів одержана доза рентгенівських променів не повинна перевищувати 0,1 рентгена на тиждень. Ефективність захисту від рентгенівських променів встановлюють за допомогою дозиметричного або медичного контролю. При роботі з рентгенівськими апаратами необхідно дотримуватися загальних правил захисту від струму високої напруги. Конструкція сучасних рентгенівських апаратів виключає небезпеку удару струмом при правильній експлуатації апаратів. Для профілактики електротравм необхідно надійно заземлювати апарати, а також знати умови їх експлуатації і точно виконувати вимоги інструкції, що додається до кожного апарата. Для захисту людей (рентгенологів, обслуговуючого персоналу, викладачів, студентів) від шкідливого впливу дії рентгенівських променів на організм важливо дотримуватися встановлених вимог при організації і обладнанні діагностичного кабінету ветеринарної медицини. Рентгенівський кабінет — це сукупність приміщень з апаратурою і допоміжним обладнанням, призначених для рентгенологічних досліджень. Рентгенівські кабінети ветеринарної медицини залежно від призначення і об'єктів дослідження повинні мати приміщення від 16 до ЗО м2 висотою 2,5—3 м. Кабінети для дослідження великих тварин (клініки вузів, іподроми, кінні заводи та ін.) обладнують стаціонарними рентгенівськими апаратами. В кабінеті встановлюють станок для фіксації тварин. При організації рентгенівського кабінету необхідно мати дозвіл санітарно-епідеміологічної станції району або міста. При проектуванні кабінету слід ураховувати, що вікна повинні виходити на північний бік, стіни суміжних кімнат мати товщину в 1,5—2 цеглини (для стаціонарних апаратів). Капітальну стіну покривають баритовою штукатуркою товщиною 2—2,5 см на висоту 1,7 м або облицьовують просвинцьованою гумою. При наявності над рентгенівським кабінетом другого поверху стелю також забезпечують відповідним захистом. Двері рентгенівського кабінету повинні бути оббиті свинцевою пластиною товщиною 1 мм або просвинцьованою гумою на висоту 150—170 см. Електропроводка до щитка рентгенівського апарата має бути від окремого незалежного введення. Вікна в рентгенівському кабінеті затемнюють матерчастими шторами та порт'єрами чи ставнями й порт'єрами. Стаціонарний рентгенівський апарат у кабінеті встановлюють так, щоб пучок променів при дослідженні був спрямований у бік капітальної або добре захищеної стіни. Пульт управління розміщують подальше від штативу з рентгенівською трубкою і відгороджують від випроміню- 348 вання трубки великою захисною ширмою. Підлогу в кабінеті асфальтують або роблять дерев'яну, вкривають лінолеумом чи поліхлорвініловим пластиком. Система вентиляції повинна забезпечувати не менше як одноразовий обмін повітря протягом години з обігрівом повітря, що надходить в зимовий період. При вході в рентгенівський кабінет встановлюють сигналізацію, яка забороняє вхід у приміщення під час роботи. Рентгенівський кабінет забезпечують індивідуальними засобами захисту від рентгенівських променів: захисні ширми, просвин-цьовані фартухи, рукавиці тощо. При рентгенівському кабінеті розміщують фотолабораторію (не менше 12—15 м2 у вузах), де заряджають касети плівкою і обробляють рентгенівські плівки. В обладнання фотокімнати входять: вологий стіл для обробки плівки, сухий стіл для зарядки плівки в касети, два ліхтарі з червоним фільтром, ванночки для обробки плівки, негатоскоп, шафа для зберігання касет, плівок, хімічних реактивів, шафа для сушки плівок. У кожному рентгенівському кабінеті ведуть журнал обліку рентгенологічних досліджень. В кабінетах обов'язково повинен бути рентгенологічний музей, для якого відбирають кращі рентгенограми з ділянок тіла здорових тварин і рентгенограми з типовими картинами захворювань. Рентгенограми розміщують у спеціально виготовлених світлових вітринах. ЗАСТОСУВАННЯ РЕНТГЕНІВСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ СКЕЛЕТА Для одержання рентгенівських знімків окремих ділянок тіла тварини використовують певні укладки (положення досліджуваної ділянки по відношенню до касети з плівкою і напрямку пучка рентгенівських променів). Щоб виявити патологічні зміни, одні й ті ж ділянки кінцівок необхідно фотографувати з різних боків. Напрямок центрального пучка променів щодо досліджуваного об'єкта називають проекцією. Для кожної проекції використовують свою укладку. Розрізняють дві основні проекції: пряму й бокову. В прямій проекції фотографування здійснюють при спрямуванні променів уздовж сагітальної площини в напрямку спереду назад або ззаду наперед. Залежно від напрямку центрального пучка променів розрізняють: прямий передній знімок (касету розміщують на передній поверхні кінцівки, а напрямок центрального пучка променів спрямовується ззаду наперед) і прямий задній знімок (касету прикладають до задньої поверхні, а центральний пучок променів йде спереду назад). При боковому знімку центральний пучок спрямовують з латерального боку, а касету прикладають з внутрішнього або навпаки. Крім основних проекцій, використовують 349 допоміжну скошену проекцію, або напівбоковий знімок, коли центральний пучок променів спрямовують під кутом до досліджуваного об'єкта, наприклад, спереду збоку, всередину й назад. Знімки, як правило, роблять у двох взаємно перпендикулярних проекціях — прямій і боковій. Деякі частини тіла у тварин (голову, плечовий, скакальний, зап'ястковий суглоби та фаланги великої рогатої худоби) рекомендують фотографувати і в скошеній проекції. Техніка укладки кінцівок у коней і великої рогатої худоби не має принципової різниці. Знімок проводять на стоячій тварині. Повал використовують при дослідженні неспокійних тварин, молодняка великої рогатої худоби і дрібних тварин. Для рентгенографії ділянки пальців великих тварин бажано мати підставки: скошену під кутом 20—25° для знімків прямої проекції і прямокутну — для бокової проекції. При рентгенографії дотримуються таких правил: касету прикладають щільно до досліджуваного об'єкта, об'єкт і касету розміщують перпендикулярно до центрального пучка променів, стараючись розмістити на одній прямій центр трубки, середину об'єкта та центр касети. Відстань від трубки до касети повинна бути такою, щоб конус променів обхоплював повністю фотографовану ділянку кінцівки. Відповідно до цього вибирають і розмір касети. Стежать, щоб досліджувана кінцівка і касета були нерухомі. Кожна кістка по периферії побудована із компактної речовини (кортикальний шар). Компактна кісткова речовина в різних кістках має неоднакову товщину. На рентгенограмі кортикальний шар довгих трубчастих кісток має найбільшу товщину, а в коротких — найменшу, середнє місце належить плоским кісткам. У здорових тварин кортикальний шар дає інтенсивне, гомогенне затемнення і має чіткі, гладенькі контури, а виявлені нерівності відповідають нормальним анатомічним горбам, гребеням, шершавостям. Під компактним шаром кістки знаходиться губчаста речовина, яка на рентгенограмі має дрібно- або крупнозернистий чи змішаний рисунок. Суглобовий хрящ на рентгенограмі не дає тіні, тому між суглобовими кінцями кісток помітна світла смужка — рентгенівська суглобова щілина. Ширина її у здорових тварин відповідає товщині суглобових хрящів. Окістя на рентгенограмі не дає тіні, але в патологічних випадках воно нерідко окостеніває і тоді вздовж поверхні кістки виявляють лінійні або іншої форми тіні периостальних нашарувань. Розрізняють фізіологічну та патологічну перебудову кістки. При фізіологічній перебудові загальна кількість кісткової речовини залишається незмінною. Патологічна перебудова може бути наслідком запальних, токсичних, дистрофічних процесів, травматичних пошкоджень, надмірного функціонального навантаження. Патологічна перебудова супроводжується або втратою кісткової речовини, або ж збільшенням її. 350 При 'рентгенологічній діагностиці захворювань скелета виявляють такі аномалії: зміни кісткової структури, форми й цілісності кісток та суглобів, а також їх контурів. Остеопороз — патологічна перебудова кісткової структури, що супроводжується рівномірним зменшенням кількості кісткової речовини в одиниці об'єму кістки. Рентгенологічне на фоні нормальної кісткової структури спочатку з'являються окремі вогнища розрідження, які в подальшому зливаються. Остеосклероз — характеризується протилежними остеопорозу ознаками. Кістка на рентгенограмі ущільнена, кортикальний шар потовщений, контури його збоку окістя і кістково-мозкового каналу нерівні. Рентгенологічне можна діагностувати кісткову атрофію (зменшення об'єму кістки), деструкцію кістки (порушення структури з заміною її гноєм, грануляціями або пухлинами), остеонекроз (розвивається при порушенні живлення кісткової тканини), секвестрацію кісткової тканини (зумовлюється гнійним запаленням), гіперостоз (значне потовщення кістки), екзостози (патологічні кісткові утворення внаслідок доброякісного пухлинного процесу), остеофіти (кісткові нашарування при подразненні окістя). Тріщини кісток, або неповні переломи, відображаються на знімку або екрані у вигляді лінії просвітлення, що зникає у тіні кістки. Повні переломи кісток (поперечні, косі, поздовжні, спіралеподібні, діафізарні, метафізарні, епіфізарні, комбіновані) рент-генологічно характеризуються лінією просвітлення і тінню зміщення. 'Артрити (запальні процеси в суглобах) рентгенівському зображенні проявляються змінами суглобової щілини, хрящових пластинок, суглобової капсули, форми поверхні суглоба та кінців кісток. Артрози (дистрофічні процеси в суглобових хрящах і кістках, що утворюють суглоб) характеризуються звуженням рентгенівської суглобової щілини, зближенням кісток, кістковими розрощеннями на суглобових кінцях у вигляді губкоподібних утворень. Рівень і стан мінерального обміну в кістковій тканині у тварин вивчають методом рентгенографії останніх хвостових хребців. ЗАСТОСУВАННЯ РЕНТГЕНІВСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ ОРГАНІВ ДИХАННЯ Рентгенологічне дослідження органів дихання проводять за допомогою рентгеноскопії та рентгенографії. При рентгеноскопії вивчають морфологічну картину легень і встановлюють їх функціональний стан. На екрані стежать за характером рухів, положен- 351 ням і амплітудою переміщення діафрагми, за рухом тіней ребер, зміною яскравості легеневого фону при вдиху і видиху, за динамічною зміною патологічних тінеутворень. Рентгенографією досліджують лише морфологічні структурні зміни в легенях. Найбільш широко у практиці ветеринарної медицини використовують рентгеноскопію легень. Кожне рентгенологічне дослідження починають обов'язково з просвічування легень, за результатами якого судять про необхідність і характер наступної рентгенографії. Великих тварин перед рентгенівським дослідженням витримують на 6—12-годинній голодній дієті. Тварин фіксують у станку (крім спокійних). Рентгенівську трубку встановлюють так, щоб центральний пучок променів при загальному огляді грудної клітки потрапляв на середину 8—9-го ребер. Трубка повинна знаходитися від грудної клітки на відстані 15—20 см, що забезпечує видимість легеневого поля у коня від 5—6-го до 15—16-го ребер. При такому положенні трубки рентгенівські промені спрямовуються зліва направо або справа наліво, проникаючи через усю товщину правої і лівої легень. За законами рентгенівського тінеутво-рення легеня, що прилягає до екрана або касети, проглядається чіткіше. Легеня ж другого боку, розміщена ближче до рентгенівської трубки, дає нечіткий, розпливчастий рисунок. Тому тварин досліджують з обох боків. Для одержання роздільних зображень легень у великих тварин можна робити знімки з однієї легені за допомогою дорсо-вентральної проекції. Здорові легені практично майже не затримують рентгенівських променів, їх зображення має світлий фон, на якому добре виступають тіні щільних органів грудної клітки. На екрані та знімку легені видно лише в міжреберних проміжках, інші ділянки прикриваються інтенсивними тінями ребер, лопаток, плечових кісток, діафрагми й серцево-судинної системи. Рентгеноскопію легень у великої рогатої худоби та коней проводять при нагрузці 60— 80 кіловольт і силі струму 5—10 міліампер. Рентгенографію легень проводять на плівку розміром 30X40 см при відстані від фокуса трубки до касети 90—100 см (відстань від трубки до грудної стінки тварини 20—25 см). Напругу та силу струму вибирають залежно від частоти дихання, чутливості плівки, вгодованості тварини, ширини грудної клітки, інших показників. При частому диханні експозиція повинна бути коротшою. Задовільні знімки одержують при напрузі 65—90 кіловольт, силі струму 100—120 міліампер, експозиції — 0,25—0,50 с. Для дослідження легень у дрібних тварин (вівці, кози, свині, собаки) в основному застосовують рентгеноскопію. Перед дослідженням тварин витримують на голодній дієті не менше 6 год. Грудну клітку просвічують в природному стоячому положенні тварини. Грудні кінцівки відводять вперед. Рентгенівські промені спрямовують справа наліво, трубку центрують у овець на середи- 352 ну 5—7-го ребер, а у свиней — 8—9-го. Для масового рентгенологічного дослідження можна застосовувати флюорографію. У здорових тварин при дослідженні органів грудної клітки одержують диференційоване тіньове зображення. Воно складається із світлих легеневих полів, на фоні яких добре виділяються інтенсивні тіні ребер, серця і менш інтенсивні — судин та бронхів. При боковому спрямовуванні рентгенівських променів на екрані й плівці одержують площинне зображення правої і лівої легені. У великих тварин при боковому спрямуванні рентгенівських променів легеневе поле виступає у вигляді світлого трикутника, верхня частина якого межує з інтенсивними тінями грудних хребців і м'язів спини, передня — щільними тінями від анконеусів і задньою межею серцево-судинного силуета, ззаду і знизу — з тінню діафрагми та органів черевної порожнини. У дорослих великих тварин верхівкові частки і передня частина діафрагмальних часток майже недоступні для рентгенологічного дослідження. На рентгенограмі грудної клітки розрізняють тіні від кровоносних судин та великих бронхів. У здорових тварин ступінь прозорості легень неоднаковий й залежить від вгодованості тварини, ширини грудної клітки, густоти волосяного покриву, фази дихання. При рентгеноскопії досліджують сам акт дихання (інтенсивність тіней легень, екскурсія тіні діафрагми при вдиху й видиху). У дрібних тварин, на відміну від великих, легеневе поле можна продивитися повністю. Прозорість легеневого фону також неоднакова в зв'язку з різним ступенем вентиляції легень у частках, нашаруванням більш інтенсивних тіней підшкірної клітковини, м'язів, інших тканин. У рентгенівській картині легень дрібних тварин ураховують зміщення тіней ребер, зміни прозорості легень при вдиху і видиху, положення і екскурсії тіні діафрагми, вираженість пульсації серця і судин. Трахея у всіх тварин входить у грудну порожнину на рівні плечо-лопаткового суглоба у вигляді світлої на екрані і темної рівної смуги на рентгенограмі. У здорових тварин лімфатичні вузли, листки реберної і пульмональної плеври не дають тіней. При захворюваннях легень і плеври різні морфологічні зміни при рентгенологічній діагностиці будуть мати вигляд затемнень або просвітлінь на екрані чи на рентгенограмі, що пов'язане із зменшенням або збільшенням наповнення легень повітрям. Симптом затемнення оцінюють за його розміром, формою, інтенсивністю, структурністю, контурністю, кількістю і локалізацією. Обширним затемненням може бути при лобарних пневмоніях і ексудативних плевритах. При вогнищевих змінах розміри затемнення будуть меншими. За формою розрізняють затемнення округлі (ехінококові міхурці), кільцеподібні (повітряні кісти, абсцеси, каверни), овальні (осумковані плеврити), трикутні (ателектази), лінійні (сполучнотканинні та фіброзні розрощення у легенях по ходу бронхів). 353 Інтенсивність затемнення залежить від кількості витісненого із легень повітря, товщини пошкодженої ділянки та характеру наявного субстрату (ексудат, сполучнотканинні, фіброзні, рубцеві розрощення). За структурою затемнення можуть бути рівномірними й нерівномірними, що зумовлюється характером морфологічних змін (при ексудативному плевриті тінь буде рівномірна, в стадії розсмоктування ексудату при крупозній пневмонії — нерівномірна). Контури затемнень можуть бути чіткими (кіста легень, обмежена сполучнотканинною капсулою) і нечіткими (інфільтративні процеси). Можуть бути одиничні й множинні вогнища затемнення у різних ділянках легень. При різних захворюваннях органів дихання виявляють характерні рентгенологічні картини. Бронхоектазії характеризуються рентгенівською картиною, що відповідає формі й патологоанато-мічним особливостям розширення бронхів. Вона залежить від присутності в них під час дослідження секрету, стану легень. Пери-бронхіти характеризуються деформацією бронхів, порушенням їх прохідності, розвитком ателектатичних і емфізематозних ділянок, а іноді й розвитком хронічної альвеолярної емфіземи легень. При рентгенівському дослідженні у випадку крупозної пневмонії зміни залежать від стадії розвитку захворювання. У стадії сірої і червоної гепатизації затемнення охоплює цілі частки легень з характерною дугоподібною лінією вверху. При цьому затемнення обширне, інтенсивне й однорідне. Дослідження при крупозній пневмонії дає змогу не лише поставити діагноз, а й стежити за динамікою хвороби. Бронхопневмонії рентгенологічне характеризуються дрібновогнищевими численними затемненнями. Рентгенівська картина альвеолярної емфіземи легень при хронічному перебігу характеризується такими ознаками: підвищеною прозорістю легеневих полів, невеликою різницею у зміні прозорості легень при вдиху й видиху, підсиленням кореневого рисунка, більшою контрастністю усієї рентгенівської картини грудної клітки, змінами положення і екскурсії тіні діафрагми, розширенням задніх меж легень і міжреберних проміжків. Рентгенівська картина ексудативного плевриту характеризується різким поділом проекції усього легеневого поля на нижню і верхню частини. У верхній частині контрастно виступають тіні хребців і ребер, у нижній частині грудної клітки виявляють суцільне, обширне, інтенсивне однорідне затемнення, верхня межа якого має горизонтальний з різким контуром край. За допомогою рентгеноскопії та рентгенографії діагностують інші захворювання органів дихання (туберкульоз легень, пневмоторакс, пухлини тощо). 354 ЗАСТОСУВАННЯ РЕНТГЕНІВСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ Для дослідження серця частіше застосовують рентгеноскопію ї лише в необхідних випадках рентгенографію. Серце досліджують у природному стоячому положенні тварин. Тварину ставлять правим боком до рентгенівської трубки і лівим до екрана. Екран від рентгенівської трубки повинен знаходитися на відстані не менше 80 см. У великих тварин рентгеноскопію серця проводять при напрузі 60—70 кіловольт, силі струму 5—10 міліампер. Рентгенографію у стоячому положенні тварини проводять при напрузі 70— 90 кіловольт, силі струму 50—80 міліампер і експозиції 0,2—0,4 с. Розмір плівки 24X30 або 30X40 см. Можна проводити рентгенографію і в лежачому положенні (у великої рогатої худоби). У дрібних тварин рентгеноскопію серця проводять при напрузі струму 60—75 кіловольт, силі струму 3—5 міліампер. Знімки роблять у лежачому боковому положенні з максимальним відведенням грудних кінцівок вперед. Трубку центрують на середину четвертого ребра, відстань до об'єкта ЗО—50 см, розмір плівки 24X30 см, напруга 60—75 кіловольт, сила струму 50—80 міліампер, експозиція 0,1—0,2 с. Серце на світлому фоні легень має вигляд густої, інтенсивно однорідної тіні. Від основи його відходять тіні аорти, легеневої артерії і вен, каудальної порожнистої вени. У великих тварин тіньовий силует серця видно неповністю. У коней і великої рогатої худоби видно лише його основу і верхньо-середню ділянку заднього контуру. У великої рогатої худоби тінь серця на рентгенограмі має конусоподібну, злегка продовгувату форму з більш випуклим переднім контуром. Силует серця розміщений між 2—6-м ребрами. Верхівка серця доходить до тіні сьомого сегмента грудної кістки. Основа його лежить на рівні плечолопаткового суглоба. Від основи серця відходять тіні великих судин. При рентгеноскопії серця можна одержати уявлення про пуль-саторні його скорочення і тонус м'язів. Найсильніше пульсує задній контур серцевої тіні, що відповідає проекції лівого шлуночка серця. За характером пульсації судять про силу скорочення серцевого м'яза, ритмічність й систолічний об'єм крові. При захворюваннях серця відхилення від норми можуть бути пов'язані як з ураженням самого серця, так і легень та плеври. На рентгенівських знімках спостерігаються зміни форми, розмірів, положення, пульсації і тонусу серця. Збільшення розмірів і зміни форми серця можуть бути пов'язані з його гіпертрофією, розширенням і наявністю рідини в перикарді. Відхилення у положенні серця, його зміщення встановлюють при однобічних патологічних процесах у легенях, плеврі, діафрагмі (ателектази, плев- 355 ральні спайки, рубцеві стягування, однобічний ексудативний плеврит). При міокардові зміни проявляються у вигляді розширення силуету серця і зниження його тонусу, вираженість яких залежить від ступеня і характеру ураження м'яза. При перикардиті рентгенівська симптоматика залежить від кількості рідини в перикарді. У випадку нагромадження випоту в нижній частині серцевої сумки змінюється форма, величина, положення і пульсація серця. Серцевий силует за рахунок розширення його нижньої частини спочатку має трикутну форму, потім серцева тінь заокруглюється і збільшується у два і більше разів. Кардіо-діафрагмальний трикутник різко зменшується або зникає зовсім. Тіні заднього контуру серця і діафрагми зливаються. У діагностиці перикардитів ураховують також малу або майже неза-мітну пульсацію серця. Аорта, порожнисті й легеневі вени можуть бути розширені, інтенсивність їх тіней підсилена, пульсація збережена. Прямим рентгенологічним симптомом травматичного перикардиту є виявлення стороннього тіла в перикарді або в стінці серця. До непрямих симптомів травматичного перикардиту відносять: рівномірне збільшення серцевої тіні в усі боки й послаблення пульсації її контурів внаслідок нагромадження ексудату в серцевій сорочці, рівномірне зниження прозорості легеневого поля і зменшення або повна відсутність кардіо-діафрагмального трикутника. При наявності газу в навколосерцевій сорочці на екрані чітко простежується у верхній частині повітряний простір різної величини та форми. На його фоні добре помітні коливання ексудату. Рентгенологічний метод застосовують також для діагностики розширення серця (частіше у собак), захворювань аорти (склеротичні процеси, аневризми). ЗАСТОСУВАННЯ РЕНТГЕНІВСЬКОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДЛЯ ДІАГНОСТИКИ ЗАХВОРЮВАНЬ ТРАВНОЇ СИСТЕМИ Рентгенологічне дослідження травного апарата без попередньої підготовки тварини і введення штучних контрастних речовин неможливе, оскільки органи травного апарата за щільністю приблизно однакові й їх тіні не диференціюються. Органи травної системи досліджують за допомогою хімічно чистого барію сірчанокислого (атомна маса його вища щільності органів) або повітря, що має низьку питому масу. Барію сульфат вводять тваринам у вигляді рідкої водяної емульсії або густої пасти через зонд, або з кормом. Для дослідження заднього відділу кишечника водяну емульсію барію сульфату можна використовувати у вигляді клізми. Тварину перед дослідженням витримують на голодній дієті 18—20 год, роблять глибокі очищувальні клізми. Рентгенологічне дослідження органів травної системи проводять на тварині в 356 природному стоячому положенні. При цьому можна виявити сторонні тіла, наявність, кількість і розміщення газів, контури шлунка, печінки, нирок, звуження, розширення, пухлини, дивертикули, функціональні порушення моторної і евакуаторної функцій стравоходу, шлунка і кишечника, а також інші патологічні зміни, При дослідженні стравоходу виявляють сторонні тіла, звуження, розширення та його дивертикули. Сторонні тіла (коренебульбоплоди, кістки, металеві та інші предмети) можна рентгенологічне досліджувати з використанням зондів, контрастних речовин. Якщо стороннє тіло має велику щільність, то воно чітко проектується на екрані. Звуження стравоходу різного характеру рентгенологічне проявляється затримкою контрастної маси перед місцем стенозу, а розширення — збільшення діаметра тіні. В дивертикулах контрастна маса затримується тривалий час і дає тінь у вигляді обмеженого місцевого однобічного випинання стінки стравоходу. Рентгенологічне дослідження однокамерного шлунка можна проводити за допомогою введення у нього повітря (пневматиза-ція). Після 12—18-годинної голодної дієти через стравохідний зонд у шлунок за допомогою звичайного насоса або спеціального пристосування нагнітають великим тваринам 5—13, а малим — 2—4 л повітря. Пневматизація шлунка та кишечника дає змогу виявити при рентгеноскопії лише грубі контурні зміни його стінок у випадках пухлин, абсцесів, сторонніх тіл, при запальних потовщеннях. Для просвічування однокамерного шлунка центральний промінь спрямовують справа наліво, у собак на середину 11 — 12-г а у коней—14—15-го ребер. Тонкі анатомічні та функціональні зміни шлунка одержують з використанням барію сірчанокислого. В шлунок вводять водяну емульсію його від 25 до 100 г дрібним і 300—500 г великим тваринам. У разі переповнення шлунка кормовими масами у коней при просвічуванні газового міхура не видно або він сильно зменшений в об'ємі. Тінь купола діафрагми різко випинається у бік грудної порожнини (грудне положення діафрагми). Відсутність газового міхура іноді пов'язана з розривом шлунка. При рентгеноскопії у випадку гострого розширення шлунка газами спостерігається значне збільшення його об'єму. Нижня межа газового міхура шлунка може досягати рівня його карді-альної частини. Серцево-діафрагмальний трикутник легень різко зменшений або відсутній. Купол діафрагми випинається у грудну порожнину. Рухи діафрагми обмежені. Гострі гастрити рентгенологічно не виявляють. Для діагностики хронічних гастритів (гіпертрофічні, атрофічні й слизисті) використовують рідку емульсію барію сульфату. При гіпертрофічному гастриті на екрані або рентгенограмі виявляють широкі деформовані складки, по нижньому контуру тіні шлунка помітні різко ви- 357 ражена нерівність, зазублини, звернені в порожнину шлунка. При атрофічному гастриті повністю зникають складки слизової оболонки шлунка, контури нижньої частини рівні, гладенькі. Слизистий гастрит характеризується наявністю значної кількості слизу на нижній частині шлунка. Межа переходу щільної тіні шлунка .до навколишніх тканин поступова, особливо вздовж нижнього краю. Рентгенологічне можна також діагностувати розриви, зміщення, виразки, рак шлунка, а л-акож наявність у ньому сторонніх тіл. Кишечник для рентгенологічного дослідження найбільш до- ступний у собак, свиней, у меншій мірі — коней і практично не піддається дослідженню у жуйних. При дослідженні звертають увагу на час надходження контрастної речовини в кишечник, стан тонусу й активність перистальтичних хвиль, положення петель кишечника, наявність газів та сторонніх тіл. На деяких ділянках .кишечника для уточнення картини проводять рентгенографію. Характерною ознакою метеоризму кишечника є поява різної форми та величини ділянок просвітлення на загальному сірому фоні досліджуваної частини тіла. При непрохідності кишечника виявляють велику кількість горизонтальних рівнів рідини з газовими міхурцями над ними. Внаслідок атонії кишечника видимі на екрані рівні рідини тривалий час зберігають своє місце. При розриві кишкової стінки рентгенівським дослідженням знаходять гази у верхній частині черевної порожнини під хребтом і нерізко виражений горизонтальний рівень по довжині черевної порожнини, який у верхній частині при дихальних рухах коливається. Щільні й металеві сторонні тіла при рентгенологічному дослідженні кишечника видно як контрастні затемнені утворення. У тварин з однокамерним шлунком можна дослідити печінку. Для цього в шлунок вводять повітря або барію сульфат. При введенні повітря тінь печінки добре виділяється на фоні світлих ле-.геневих полів спереду й розтягнутого шлунка повітрям ззаду. При введенні в шлунок емульсії барію задня межа печінки добре виділяється на фоні інтенсивної тіні шлунка. Просвічування і знімки при дослідженні печінки роблять в природному стоячому положенні тварин при спрямуванні променів справа наліво, й навпаки. За день до дослідження тварині зменшують даванку кормів, а ввечері зовсім не дають корму. У здорових тварин тінь печінки нагадує неправильний трикутник, який основою частково перекриває тіні останніх сегментів грудної кістки, а верхівкою доходить до місця входу стравоходу в шлунок. Передні контури її з боку .діафрагми випуклі, а ззаду — вгнуті. При рентгенологічному дослідженні виявляють збільшення, пухлини печінки та наявність ехінококових міхурів. .358 |