Заселення Південної України. Положення степів і Дніпро з його порогами, плавнями та островами. Буг і Дністер. Флора, Фауна. Невигоди степового життя зімова холоднеча, літня спека і засухи сарана сусідство з татарами

• Название: Положення степів і Дніпро з його порогами, плавнями та островами. Буг і Дністер. Флора, Фауна. Невигоди степового життя зімова холоднеча, літня спека і засухи сарана сусідство з татарами
• Анкор: Заселення Південної України
• Дата: 10.09.2022
• Размер: 1.67 Mb.
• Имя файла: Bagaley_Zaselennya.docx
• Тип: Положення; #669964
• страница: 1 из 8

Друкарня ..Центросоюзѣ Харькіѳ, Московська, 19. .V 146.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ

ПРИРОДА КРАЇНИ

еографичне положення степів і Дніпро з його порогами, плавнями та островами. - Буг і Дністер. - Флора, Фауна.Невигоди степового життя: зімова холоднеча, літня спека і засухи; сарана; сусідство з татарами.

МИ БУДЕМО оповідати про південну Україну, ко­тра заселена була запорожськими козаками і на­зивалася Запорожжям, а потім Новоросією або Новоросійськими степами і захоплювала сучасні Катеринославську, Херсонську і почасти Таврицьку губ. Географичне положення і природа Новоросійських степів призначили і їх історичну долю і з стародавніх часів вони були притулком для кочівників - номадів, котрі постійно приходили у Європу з Азії через Каспійські во­рота, витісняли один другого і залишали своє місце новим захожим кочівникам. Не перелічуючи найдавнійших

мешканців їх, ми нагадаємо тільки про тих, хто тут яіив одночасно з стародавніми русичами - про печені­гів, чорних клобуків, половців і татар. Одні кочівники

надовго затримувалися в степах Новоросії, другі тільки проходили через цю велику дорогу з Азії в Європу і тут виявляли свою руйнуючу діяльність - Новоросійські степи на сході зливаються потроху з степами Азії і тому вони й зробилися битим шляхом для азіатських кочівників. Природа їх давала більші вигоди для кочо­вого, мандрівного життя, ніж для осілого. Тут спокон­

віку нанував не ліс, а степ - високі густі трави, які й приваблювали номадів. Ліси коли де й бували, то тільки

невеличкими байрачками та гайками. Тут розлягавсь широкий простір, необхідний для кочівників з їх вели-

кочисленними гуртами рогатої скотини та коней; тут

зовсім мало лісів, які б перешкоджували переходити з місця на місце; тут мало й гір: увесь степ зовсім рівний. Куди не кинеш оком - скрізь видно тільки один

одноманітний степ без краю... раз зелений, раз спале­ний сонцем. На чому тілько й спиняється око - то ви­

сокі могили, німії свідки минулої, далекої старовини; але й з ними звивається око, тому, може, що й могили усі однакові.

„Тілько Дніпро, Дністер та Буг", - говорить про Херсонські степи ІІІмідт: - „тілько вони відріжняються своєю красою та красою своїх берегів... Пробігаючи через увесь степ з півночи на південь, вони вражають своєю величністю; вьються широкими, бла­китними шляхами, серед широких, зелених долин своїх, серед лісків, садків, лугів та очеретів, які яскраво відріжняються від білих кучугурів". 1)

ІІерше місце серед тих рік належить Дніпрові, 2) який був відомий, під назвою Борисфена, ще батькові історії - Геродотові.

Вибігаючи з Смоленської губернії, з болот, які лежать під Валдайськими горами, Дніпро упадає в море широким лиманом і, таким чином, зв’язує далекий пів­нічно-західний край з Чорним морем. По Новоросій­ських степах Дніпро тече на протязі більш як 500 вер.

Що найбільш цікаво на Дніпрі, - то його пороги та забори в північній частині Катеринославської губернії. Дніпровські пороги давно вже звертали на себе увагу письменників та подорожніх, які бували в тім краю. Про їх оповідають - Византійський імператор Костян­тин Багрянородний, Ер. Лясота, Боплан, невідомий складач „Книги большого чертежа", складач мапи Дні­пра у XVIII столітті, автор статті у 3-ій книзі „Записок Одесскаго Общества исторіи и древностей".

Кількість порогів показується по усіх оповідан­нях не однаковою: від 7 до 13; їх назви теж зміни­лись з X століття; у Костянтина Багрянородного вони показані не зовсім точно.

„Пороги", - оповідає німецький мандрівник XVI століття Ер. Лясота: - „то скелі, то місця, де Дніпро у всю свою шир загорожений камінням та скелями під водою, чи урівні в нею; де-які скелі та каміння піднімаються високо по-над водою, тому пливти по річці дуже небезпечно, особливо у мілководдя". 3)

По оповіданню Боплана, пороги уявляють із себе як-би гатку, яка загорожує річку. Дніпро піднімається і падає з височини 5 - 6 ступнів, в других місцях з 6 - 7 ступнів, в залежносте од вода; весною, коли тануть сніги, Дніпро покрива усі пороги, виключаючи Ненаситецький, який тільки в ту пору й перешкоджає ходити поДніпрові; улітку та в-осени, коли вода стоїть низько - водопадм ті мають часто ступнів 10 - 15 у височину. 4)

4

Самий грізний порог - Ненаситець, прозваний тепер Дідом.

„Страшенно реве Ненаситець", - говорить О. Чужбинський: - „ще від Звонецького порогу чути його рев, а через який час стають видні великі оплески хвиль, які бьються в білій піні між камінням. Береги Дніпра укриті скелями... Самий порог - то 12 рядів каміння, які дугою лежать між берегами, загорожуючи річку. Дніпро, кидаючись з однії на другу, далі на третю - реве несамовито. Правий берег одягнений величезним камінням. З Монастирська, особливо зверху гори, вид на порог - чудовий; порог зверху являється весь покри­тий білою піною. Реве він якось особливо. Часом чуються в його реву надзвичайні дикі переливи, часом він зовсім стихає і тільки поблизу чути, як перели­вається та дзюрчить вода по каміннях". 5)

Пороги дуже перешкоджують плаванню по Дні­прові: порожиста частина його являє з себе немов би природну твердиню, яка загорожувала шлях на пів­денну нижню частину Дніпра. Ця нижня частина його цікава своїми плавнями. Тут ріка тече по широких долинах, які перерізані рукавами, гирлами та заводами, що розлились широкими озерами, затоками з великим числом острівків. Оці широкі низькі долини й звуться плавнями. То єсть річні наноси піску, мулу, які по весні заливаються водою і, виключаючи тілько де-які високі місця, залишаються весь час урівні з водою, коли вода стоїть високо. Потім плавні зодягаються бо­лотяними рослинами та густим очеретом, який вкриває, як килимом, десятки верстов навкруги. Останні низини - то луги, зодягнені иноді густим лісом, найбільш вер­бою; иноді зовсім голі наноси піску, як-би обмілі, яких ледве видно над водою. Виключаючи піски, плавні уяв­ляють собою велике багацтво краю своїм сіном, па­ливом, деревом. Не кажучи вже про значіння лісу у степовому краю, але ж і очерет 5 - 6 аршинів заввишки, а то й більш, має велику цінність: ним користуються, як паливом, беруть на дах, загорожі, а також і на бу­дування осель (що має не мале значіння); луги ж дають постійний, роскішний сінокос; роскішний і тоді навіть, коли в степах усі трави вигорять від сонця.

Глеїстий ґрунт долин, їх низина дуже підручні за-для розведення садків, огородів. Окрім того, тут дуже зручно содержувати скотину, птицю. 6) „Яка б не була засуха, її непримітно в плавнях; ґрунт, напоєний розли­вом Дніпра, довго залишається вохким, родить чудову

&

рослину і на сих заливних лугах завжди стоять роскішні трави/ - говорить про плавні О. Чужбинський. 7) Ці плавні починаються зараз за порогами, ще в межах Катеринославської губернії (їх-то и ввали запо­рожці Великим Лугом), далі вони тягнуться в межах Херсонської губернії до самого Лиману.

Ми вже бачили вище, що серед Дніпровських плав­нів лежить чимало острівків; острова ті починаються ще між порогами, але більш усього їх знаходимо за

порогами - у плавнях.

Ще Ер; Лясота, 8) Боплан 9) звертали увагу на Дніпровські острова; особливо другий дуже багато опо­відає нам про них. але вія сам додає, що спускавсь він тілько до о. Хортиці і про острова, що лежать нижче порогів, оповідає з чужих слів. Між иншими він називає: Великий острів, Томаківку, Катер, Носіківку, Тавань; найбільшим був Хортицький. Лясота говорить, що

цей острів був дуже „красивий, високий, привітливий". Тягнеться він на 2 милі та поділяє ріку на дві частині. Боплан додає, що Хортицький острів був з усіх боків скелистий, не мав зручного місця, щоб пристати до його: вшир мав на східній стороні біля пів милі, на заході ж був і вужчий і нижчий. Він не заливався водою на­віть і по весні і був покритий густим лісом. Крім цих, більш-менш значних островів, було ще велике число дрібних, як по річці, так і по озерах та затоках. „Нижче річки Чортомлика", - оповідає Боплан: - „на середині Дніпра лежить чималий острів з стародавніми руїнами, а

навкруг його - більш, ніж 10000 островів (вістимо, це число

дуже збільшено), які роскинуїі без усякого порядку;

ґрунт по одних сухий, по других болотяний, усі поросли

очеретом, який застилає протоки між острівками".

Такий був Дніпро в старі часи, з його порогами, плавнями та островами. Такий же був Буг. Як і Дніпро, прорізаючись через кам’яні гори, - вітки Карпат, - він також порізаний та загорожений порогами (між Ольвійополем та с. Олександр і вкою); тут камінням засіяне усе дно річки. Усіх порогів 18; крім того, не мало ще є заборів. Завдяки порогам ця частина Буга дуже красива, але разом з тим зовсім не годиться за-для плавання. Нижче порогів (від Олександрівни до міста, де упадає р. Куций Сланець) Буг тече по долині від 1 - 5 верстов ушир і, як і Дніпро, розливається в плавні. В „Спискові земель, які дістались Росії по мирній умові

з Туреччиною в 1774 роді", знаходимо дуже докладне оповідання про р. Буг; там говориться, що Буг поши-

6
ряється після того, як прайма в себе річку МертворіД (біля Вознесенська), а верстов 15 нижче Мертворода по­чинається плавня, яка вкрита очеретами та простягається на 27 вер. до Сухого Єланця; тільки біля Нової При­стані, верстов на 6 вище Єланця, правий берег чистий і пе вкритий очеретом; па південь від Сухого Єланця на протязі 2 вер. знову починається плавня, з обох бе­регів болотяна та в очеретах. Далі на південь Буг дуже шириться (від 250 - 600 сажнів) і так тече на протязі 6 верстов; лівий його берег весь поріс очеретом, вкритий лугами та кучугурами; після того круто по­верти на схід та, поширившись до 600 саж., так тече до самого моря, маючи глибини 28 - 40 ступнів. 10) Ті плавні - иноді луги, що заливаються тільки по весні; иноді болота порослі очеретом, та м’яхким лісом; иноді ж зовсім голі піски.

На низу Буга плавнів зовсім немає; тут ріка дуже розливається вшир і має найбільшу глибину. 11) Боплан указує кілько островів (Андріїв, Кременців). 12)

По Дністрові ми теж знаходимо й пороги, почасти ті ж плавні й острова; тільки тут маємо ще більш ро­дючу долину, ніж по Дніпрові та по Бугові.

Долина Дністровська дає багацтво краю, бо мав найкращий родючий ґрунт для садків, виноградників, огородів; дає ліс, очерет і завжди добрий сінокос. 13)

Що до річок, які течуть у Буг та Дніпр, в „Спис­кові земель"... читаємо: «річок по тій землі хоч і не дуже багато, але є досить; тілько всі вони мілководні і улітку по верхах зовсім пересихають. По всіх річ­ках, окрім Інгула та Інгульця, маються броди. По бо­лотяних річках теж можливо переїхати хоч у саме водопілля. 14) По Інгулові вверх ходять човни з рибою, до 40 верстов від Дніпра, де не буває вже більш, ніж 4 ступнів глибини". 15)

Грунт Новоросійського краю треба назвати дуже добрим, родючим: по Херсонській, Катеринославській губ. скрізь лежить чорнозем від 4 вершків до I^х/* арш. глибини. Чорнозем той не тільки вкриває долини біля річок, а навіть і степ увесь; чим вище лежить степ над морем, тим глибше на полі чорнозем; найменш його біля моря, біля лиманів.

Очаківська сторона, то б то частина Новоросій­ського краю поміж Бугом та Дністром, по свойому ґрунту може бути поділена на 2 частині: північну та південну; перша - надзвичайно родюча, друга - понадморська - дає тільки убогу рослинність: західна ча-

7

стина - Дністровська - більш водяна, аніж східна - Бужська. Річки, які течуть тут, можливо поділити на З частини: одні - ніколи не висихають, другі - переси­хають тілько по части своїй, треті - пересихають зов­сім. Окрім річної води, люди користувались ще водою з колодязів та джерел. Про це оповідає Мѳйер („Повѣственное землемѣрное естественное описаніе Очаков­скія земли", СПБ., 1794 р., стор. 100 - 103). В його книзі маються докладні відомості! про Очаківський край: „Нижня, пояадморська частина на червоній иржавій з залізом землі - ростить тільки убогі солкуваті і всі, взагалі, немов димчаті рослини; верхня ж - Колимська частина - надзвичайно родюча - найбагатіша всякого другого краю".

Що до річних долин, то там увесь ґрунт наносний, найчастіш пісошно-муляний, иноді пісошно-мулистий чорнозем (по Дністрові); і ті і другі землі дуже родючі. Окрім таких ґрунтів, бувають і піскуваті, солончакові, болотяні, зовсім нездатйі для оброблення їх; така, на­приклад, Кинбурнська коса, чи як її звали запорожці, „прогної" - уявляє з себе дійсну Лівійську пустиню і такою вона й була в минулі часи. 10)

Але такі нужденні місця випадкові, тому не мо­жуть порушити слави про щедрість степової природи. Чимало свідків, ще з старих часів, оповідають нам про роскішну рослинність степового краю; так, напри­клад, говорить Боплан: „По степах Самотканя, особ­ливо по лощинах, знаходимо часто ліси вишневих де­рев, хоч не великі, але густі, на протязі иноді пів милі, та 200 - 300 кроків ушир; улітку вид їх чудовий. Там же росте спла диких малорослих мигдальових дерев, з гіркими оріхами; ягоди на вишнях такі ж добрі, як і ті, що родять по садках". 17)

По річці Самарі (упадає в Дніпро) стояли великі ліси, відкіль возилось дерево у Кодак 18); один з остро­вів біля Стрільчого порога був покритий диким вино­градом; острова Хортиця та Томаківка - лісом. 20) Князь Митецький дає вам список дерев, кущів та трав, що проростали по-над Дніпром: виноград, яблуні, груші, терен, барбарис, калина, дикий чай, шалфій та другі лікарські трави; дуб, осика, верба, гордове та товолжне дерево, але всі ці дерева не годні для будівлі. 21)

В „Топогр. опису" говориться про Херсонські, понаддніпрянські та понадбужські степи так:

8

„Грунт в тім краю, виключаючи пісчані коси, кучугури та кам'яні береги, взагалі чорний, вохкий зверху на 2 ступні, а то й більш; нижче - жовта глина. Земля дуже родюча, але на високих горах під гарячим сонцем трави швидко сохнуть, тому хліборобством зай­матись там не можливо. Тілки лощини, долини та по­логі пригірки залишаются для хлібороба. А щоб мати траву, треба її щорічно випалювати. 22)

„Великих лісів там немає; по лощинах иноді ро­стуть яблуні, груші, найбільш - терен, хміль; иноді зов­сім дикий виноград, кислий, дрібний; вишні, верба, осика, бояриня, гординя; на островах, - що по гирлах, - досить вільхи, берези, лози, верби, терену, але усе дуже дрібне; по р. Аргамаклі (тож Громоклея) є небагато лісу гідного на будівлю. Трави - ріжні: по лощинах, біля річок - пирій, полинь, кропива, лобода, гірчиця, цікорій; квітки: васильок, ромашка, гвоздичка; по-над берегами моря - капуста заяча, спаржа; по степах-ковиль, ка­тран, бурьян, шалфій, м’ята; по горах - багато богородицької трави, полиню, дикої моркви, чебриця, бедринця; у річках, - по Дніпрі, - водяні оріхи, лопушник, очерет, рогоза; грибів не видко ніяких, окрім печериць. З ягод - иноді клубника, суниця, полуниця". 23)

Ось кілько рядків з рапорту Катеринославського правителя Каховськаго про Очаківський край: „Проїз­дивши, оглядав береги Березанського, Тилигульського та Куяльницького лиманів; оглядів ті місця і почитаю їх дуже необхідними та поважними; маю сміливість донести Вашому Царському Величеству, що я знайшов по всьому краю землі дуже добрі, родючі та багаті; тому свідчать руїни великочисленних, скрізь колись істнувавших усяких осель, якими вкриті не тільки прирічні долини, а також і степи. Болотяних місць я не знаходив, виключаючи тільки берегів Дніпра та Бугата лиманів, - вони поросли очеретом, який годиться на паливо. Зовсім небагато знаходив я солонців та пісків". 24)

Не менш багаті степи й живністю. Боплан гово­рить про байбаків, сугаків, які водились у степах; го­ворить про оленів, ланів, сайгаків, диких кабанів, ве­ликих надзвичайно, диких коней, які жили гуртами по 50 - 60 голів. 25) Лясота оповідає, що, повертаючись з Січи, він з товаришами зустріли ведмедя, та убили Його (між ріками Самоткань та Доматкань. 26) Кн. Ми­тецький перелічує звірів, які водились по берегах Дніпра та його островах; то були: олені, лисиці, вовки,

а

зайці, барсуки, видри, дикі кози, дикі кішки, дикі ка­бани, дикі лошаки; на Очаківській стороні у чорному лісі водились ведмеді та лосі. 27)

У ,,Топогр. опису**, що був писаний у кінці XVIII століття, коли живности в степах уже дуже поменшало, говориться так: „звірів диких до війни водилось чи­мало, але тепер иноді тілько зустрічаються вовки, лисиці, зайці, кози, барсуки, хори, байбаки; по очере­тах - дикі свині та кабани. По ліву сторону Інгула водиться багато диких коней, по річках - чимало видри. Були, кажуть, олені, сугаки; тепер їх зовсім не видно**. 28) По відомостях же Пейсонеля, сугаків (дикі вівці) по Очаківських та Перекопських степах водилось дуже багато ще й при кінці ХѴ11І ст. Гюльденштедт згадує про оленів теж у другій половині XVIII ст.; дикі кози, куниці, барсуки - були ще в XIX ст. 29)

Пташине царство теж було чимало. Кн. Митець­кий перелічує, що на Дніпрі, його берегах та островах водились: дикі гуси ріжні, лебеді, вутки, колпиці, дрохви, баклани, журавлі, баби, чорногузи, чаплі, те­тері, курочки, коростілі, скворці, голуби, орли, соколи, яструби, ЗО) стрепета, чайки та инші. 31)

У воді було сила риби. „У озері Тилигул (ли­ман) , - говорить Боплан: - „було стілько риби, що стояча вода його смерділа страшенно. Озеро Куялник теж багате рибою. Ватаги рибалок приїздили на ці озера далі, ніж аа-за 50 миль, та ловили коропів, щук величини надзвичайної*⁴. 32)

Псіл та Ворскла - теж рибні річки; тілько най­більш риби водилось у Орелі та у Самарі. 33) Кн. Ми­тецький оповідає, що за його часів запорожці ловили у Дніпрі та його річках: осятрів, сиврюжияу, стерлядів, сомів, сазанів, линів, щук, карасів, білужину, окунів, судаків, плотицю, оселедців, лящів. 34) 3 автора „Топогр. опису" довідуємось, що по лиманах, у Бузі, Інгулі, Дніпрі водились стерляді, сиврюжина, білу­жина, осятри, соми, лящі, тараня та инша риба. 35) Ще при кінці XVIII ст., як про це оповідає Гюльденштедт, риба ловилась у великім числі, а продавалась дуже дешево: пуд солоної білужини - 70 копійок.

Отже бачимо, які багаті були Новоросійські степи за старих часів ріжними природними багацтвами, роскішною рослинністю, животиною усякою; окрім того, була велика сила підземних багацтв, - головним чином: кам’яне вугілля, залізо, що лежали під землею; дові­дались до їх та стали користуватись ними далеко пізніш.

ю

Грунт, як видно вище, найчастіш був чорнозем­ний, по-над ріками - пісошно-муляний (наноси водя­ні), - але увесь дуже родливий; неродливих чи малородливих місць було зовсім мало: лежали вони найбільш по південних частинах степів, ближче до моря. Клімат тут теплішій, аніж по других місцях Росії. Всі оці добрі обставини життя повинні були притягти до цього краю поселенців з сусідніх країв, що ми далі й побачимо.

Але заселення степів йшло дуже помалу в 16 та XVII століттях. Якіжтому були причини й перешкоди? Ті, що життя в степах було страшенно важке: треба було вести невсипучу уперту боротьбу з дикою степо­вою природою.

Страшний був безлюдний степ зімою, коли люту­вали великі холода, вітри та метелиці; коли увесь степ уявляв з себе безмежний, білосніжний простір, де не було видно ні шляхів, ні осель, а тілько бігали вовки та другі звірі.

Коли тепер ще небезпешно подорожньому ви­їхати в степ в заверюху та мороз, то як тоді було? Об тому оповідають нам люди, які пережили це на собі. Боплан говорить про зімні холода так: „Най­частіш мороз обгортає людину зразу, та так сильно, що не можна минувати смерти. Одні замерзають скоро: хто пуститься у подорож верхи чи возом, не узявши з собою теплої одежи, то спершу у його відмерзають пальці на руках та ногах; потім руки, ноги, а там і увесь чоловік замірае, забувається, як у сні, і коли дати йому заснути - він ніколи вже не прокинеться. Другі замерзають не так скоро, але багато важче, у великих навіть муках. Чоловікові непосильно стерпіти тих мук, які можуть звести з ума. Такої смерти не минають і самі кріпкі люди. У 1646 р., коли польське військо зайшло в степ, щоб перестріти повертаючихся до Криму татар та відбити полонених ними поля­ків,страшенні холода примусили те військо верну­тися назад: вопо згубило більш, аніж 2.000 чоловіка, з яких частина померла в муках, другі ж повернулися каліками. Навіть коні гинули від холодів"... Другий фраицузський письменник, барон де-Тот, оповідає, що коли татари йшли зімою 1769 р. на Нову Сербію (він брав участь в тому поході), загинуло більш, аніж 30.000 коней. 38) Усі, може, чували ще про Очаків-^ ську зіму. Як писали тогочасні люди, Очаківська зіма була надзвичайно довга й сувора; 13 жовтня вже ви­пав великий сніг, 7 листопаду стала дійсна зіма з заме­

11

тами та метелицями; померзло багато дерев по садках та лісах; перед 12 червня ударив ще такий мороз, що усюдп померзла огородина. 39)

Окрім цього, бракувало річної води, а сильні ві­три - викликали часті та великі засухи. Вище було вже зазначено, які маловодні були річки, що текли до Дніпра та до Буга; улітку вони зовсім пересихали і не могли досить оросити і ті долини, по. яких текли. Дощі, роси жадібно вбіралися сухою землею; иноді ж бистрими та повними бурхливими рівчаками та річками вода збі­гала у великі ріки та в море, а в степу земля ростріскувалась від засухи, вся пишна рослинність заси­хала без води.

Оці засухи були Божою карою для хлібороба і тоді вже, коли сюди прийшли мирні поселенці. Клімат тут був зовсім сухий, навіть близькість моря не м’ягчила його; це через те, що степи були зовсім відкриті вітрам з усіх 4-х боків. Отже - північний вітер прино­сив з собою холода; східній - страшенну засуху та жар. Струмені та криниці на південно-східній частині сте­пів бували тілько по-над річками, а в степах нагорі не було жодного; тому й шляхи всі лежали по-над річками. 40)

Весна відріжнялась дуже несталою та перепадостою годиною. Літом уся трава в степах вигорала та висихала і степи уявляли з себе пустиню. Коли ж не бувало засух, - з'являвся другий страшенний ворог, який губив усю рослину на величезній площі, то була сарана - дійсна кара Божа по південних степах.

„Сарана", - оповідає Боплан: - „летить не тисячами й но мільонами, а хмарою, простягаючись на 5 - 6 миль в довжину та 2 - 3 милі вшир. Що-року вона при­носилась східнім та південно-східніми вітрами з Та­тарії, Черкасії, Басії та Минґрелії й пожирала хліб ще на корню та трави по степах; де тілько не пролетять її хмари, де не зупиняться на який час - там через яких-небудь 2 годині не залишається ані билиночки. Біда дуже збільшувалася, коли сарана не загибала до осени: в жовтні вона загибала, але перед тим кожна клала в землю до 300 яєць, з яких на весну виводилась сила сарани... Неможливо висловити, яка сила її буває: день Сіріє від неї.Треба самому бачити, щоб це знати". 41)

Сарана була Божим гнівом для рослин, а мош­кара була ним для людей та скотини.

„Береги Дніпровські", - говорить Боплан: - „відомі невиразною кількістю мошкари; уранці літають прості

12

мухи; о півдні з’являються великі, дюймів у 2 зав­більшки, нападають на коней і кусають їх у кров; але самі найзліші, невиносні комарі' та мошкара вилітають увечері: від них неможливо спати инакше, як не під козацьким пологом (невеличке шатро), коли не хочеш, щоб мати роспухле обличчя. Я можу в тому запевнити, бо сам те перетерпів: опух мого виду спав ледве через 3 дні, а вії так припухли, що я не міг глядіти на Божий світ; страшно було на мене глянути". 42)

Таким-же, заносним шляхом прибувала в степи ще одна страшенна гостя - чума, проти якої не було ніякої допомоги, ніяких заходів. 43)

До цього всього треба було ще відвоювати степи від татар, щоб поселитися там. Татари, з’явившись сюди у XIII ст., були зовсім задоволені цими міс­цями, - цим морем трави, яка їм була необхідна для їхньої скотини. Неприступним гніздом для татар був Крим, де вони оснувались. Відвоювання Криму було історичним завданням для Росії, починаючи з XVI ст.; але розв’язане це завдання було тілько в 1783 р. В XIII - XVI ст.ст. Новоросійські степи належали до татар; татарські кочівья простягались ще далі на північ і переходили навіть в сьогочасні Харьківську та Пол­тавську губ., які теж уявляли з себе тоді почасти дике поле. Через ті степи протікали три величезні ріки (Дніпро, Буг, Дністер), які несли свою воду у саме море, але на біду - на всіх тих ріках, як ми вже знаємо, були пороги, які дуже перешкоджували ходити човнами по ріках, або ж, краще сказати, дозволяли те тілько за порогами; до того треба додати, що Дністер був дуже быстрою рікою, а по Бугові зовсім неможливо було ходити по верховині його. 'Гуди вели тілько татарські „ізвічні" шляхи: Чорний, Кучманський та Волошськийпо правобережжю Дніпра, Муравский, Ізюмський та Калміуський по лівобережжю. Перейти спокійно по степах, які відділяли Крим від Росії, могли тілько татари, що виростали в степах; російські ж війська, як то по­казує історія походів кн. Голіцината Мініха, повинні були терпіти у тих походах великі труднощі, не дивлючись на ті всі заходи, які вживались проти того. Степові пожежі були страшенною силою у руках степовиків: повітря в степу дуже нагрівалось від вогню; до тієї великої сухости та жару ще треба додати непросвітний дим, який виїдав очі та не давав дихати; скотина й люди почували себе, як у гарячій печі. Найголовнішим же було те, що такі пожежі захоплювали широкий про*

із

стір навкруги та знищували усю траву. В якому ж становищу залишались люди, стративши своїх коней? Вони неодмінно повинні були загинути коли не з го­лоду та утоми, так від татарських піщалів, бо татари ані на хвилину не пускали з очей стомленого війська і увесь час слідкували за ним, як ворони за своєю здо­биччю. В такому становищі опинилось військо кн. Голіцияа. У степу не було ані містечок, ані хуторів, взагалі ніяких постійних осель, де було б можна від­почити на який час та знайти захист. Мініх, як то відомо, повинен був збудувати на протязі всього свого шляху невеличкі кріпости (редути) та варти, щоб удержати зв’язок з Україною. Мало й того: від р. Са­мари вже не було лісів - цих натуральних кріпостей для постійних поселенців, починались вони після того тілько у плавнях.

„Можна проїхати", - оповідає Мантейн: - „15 - 20 верстов і не зустріти ані єдиного кущика, ані ма­ленького рівчака; отже тому треба було тягти дрова з одного місця на друге, не відаючи, чи знайдуться вони на нових місцях*.

Такі труднощі та небезпека загрожували в сте­пах великому війську. Але також важко було й неве­личким гуртам людей. Щоб упевнитися в тому, треба тілько згадати, що потерпіли московські посланці до Криму Тяпкін та Зотов, яких було послано підпи­сати мир у 1681 році; еє дивлячись на те, що саме звання посланців повинно було їх захищати, що з ними був чималий гурт рейтарів та козаків, - вони весь час пробули в страшенній небезпеці та страхоті, терпіли від голоду, від безвіддя, від диму і зітхнули вільно тілько у самому Кримові, де відслужили службу, подя­кувавши Господу Богу та його Пречистій Матері, що „провів таким страшним шляхом живих та здорових, та не попустив на їх ворогів". Яке ж було становище, питаємо, тих людей, які осмілювались поселитися в степу на весь час як постійні поселяне? їм потрібно було вести боротьбу і з татарами, які вважали ті степи своєю власністю, і з природою. Про мирне заселення краю не можна було й думати до другої половини 18 ст. Перші поселенці повинні були тратити усі свої сили на боротьбу з татарами: їм ніколи було звертати свою увагу на утворення культури, господарства, бо для того необхідним був спокій, якого не було в тім краю дуже довгі часи. Вони повинні були поселитись в най­більш захищеному, безпечному місці, а таким місцем

14

були острова за Дніпровськими порогами; серед відкри­того степу їх знищив би перший татарський загін, а там, в тих плавнях, вони змогли б знайти все необхідне за-для свого ні в-кочового, пів-постійного життя, бо тілько таке життя й можливо було вести самим пер­шим поселенцям.

15

ДРУГИЙ РОЗДІЛ

ПЕРШІ ПОСЕЛЕНЦІ - ЗАПОРОЖЦІ

Перші поселенці - запорожсьні козаки. - Вплив місцевих обставин на внутрішню організацію їхньої громади. -Військове значіння Запо­рожжя. - Заселення запорожцями степів: землі, одняті Запорожжям у XVIII столітті; запорожсьні оселі; статистика населення.

ПЕРШИМИ поселенцями Новоросійських степів у XVI - XVIII ст. були запорожсьні козаки, котрі за­сновували свої Січі за дніпрянськими порогами і першу на острові Хортиці заснували з самого початку другої половини XVI століття (за відомого кн. Дм«. Вишпівецького. 1) 3 цього часу місце Січи перемінялось - воно було то на острові Томаківці, то на Микитиному Розі, то на Чортомлицькому Річищі, то на р. Каменці, то на Базалуці, то на урочищі Олешках, то над річ­кою Підпільною (Нова Січ, всіх їх було вісім). 2) Пе­ренесення Січи з одного місця на друге залежало не од однієї, а од багатьох причин; величезну ролю грали тут природні обставини. 3) Скажемо більш того: при­рода місцевости, яку ми дуже докладно описали раніш, зробила рішучий вплив на будування Січи та на її побут. Що з себе уявляла Запорожська Січ в першу добу свого історичного істнування (напр., у XVI і на­віть у XVII столітті)? Військове братство, котре хова­лось від татар на дніпрянських островах серед плав­нів, котре відмовилось по необхідности від багатьох форм звичайного громадського життя - від родини, при­ватної власности, хліборобства та иншої культурної праці. Чи могло бути по-другому? Смілива купка укра­їнців лише і могла оселитися на дніпрянських остро­вах серед плавнів; коли б вона оселилась у відкритому степу, її б негайно знищили татари, а тут на Дніпрі наша річ - плавні уявляли з себе цілий лябирінт заток, островів, де, як оповідає Боплан, одного разу заплу­талися і відтіля не могли вийти турецькі галєри-байдаки, котрі вирішили було погнатися за козацькими чов­нами; тут же більша частина їх і загинула і турки після

16
того не відважувалися плисти далеко вгору поДніпрові. Правда, річні долини Дніпра та Буга не були вкриті товстим шаром чорноземлі, як більш високі степи, але запорожцям не потрібні були чорноземні лани, бо вони з самого початку ще не сіяли хліба; бо коли б вони спробували посіяти що, то воно негайно було б зни­щене татарським загоном. Цілком зрозуміло, значить, те, чому заселення степів почалося з річних долин: тут запорожці, як ми бачили, мали багато риби, диких звірів та птиці; зрозуміло, чому головним робом запорожці ловили рибу та полювали; тут же були дуже сприяючі умови за-для розитку скотарства, котре дійсно швидко тут дуже широко росповсюджилось. Великий Луг - ця виличезна плавня - зробився їх батьком, а Січ матірью. Професор Д. І. Еварницький записав цікаве оповідання старого 116 літнього Розсолоди, котрий народився у 1772 році, був сином запорожця і добре пам’ятав про Запорожський побут. Ось що він оповідає про запорожську землю, звичайно дуже її ідеалізуючи (Еварницький, Запорожье, II, стор. 6 - 9):

„Тепер як сказати, що воно тоді було, так і не повірять. Тоді цвіти усякі цвілй, тоді трави великі росли. Ось тут, де тепер у нас церква,'так така була Тирса, як оцей ціпок, що у мене в руці; як глянеш, так наче жито стоїть; а комиш, як той ліс, - іздалек так і біѴіе, так і вилискується. А що вже пирій, ковилі, мурава, орошок, курай, бурунчуки, то як увійдеш у них, так тілько небо та землю і видко, - діти було губ­ляться в траві. Оце підніметься угору, виросте, та впьять і впаде на землю, та так і лежить як та хвиля на морі, а поверх неї уже й друга росте. Як запалиш було її, так вона неділі три, або й чотирі горить. Підеш косить, косою не одвернеш, поженеш пасти коней, то і не побачиш їх, заженеш волів, тільки роги мріють. Чи випаде сніг, чи настане зіма, байдужісінько: хоч який буде сніг, а трави не закриє. Пустиш собі чи коня, чи товаряку, чи овець, так вони так пустопаш і пасуться, тілько отари і ходили чабаньці; а як заженеш їх у траву, так вони поміж нею наче комашня мріють, - тілько увечері і вздриш; тоді вже коло їх роботи, - вибірати тирсу, що поналазе у вовну!.. А що вже по­між тією травою та ріжних ягід, то й казати нічого. Оце як вийдеш було у степ та як розгорнррт грзву. то полуницю так і бери руками. ОцієУ^^МіО «oNer⁴^ пер порозвелась, ховрашків та гусешті тод<Гне^_чутИ'
. От які

„К. бджоли тієї? А меду? Мед і по пасіках, мед і по зімовниках, мед і по бурдюгах так і стоїть було у липбвниках: скілько хочеш, стілько й бери; більш усього від диких пчіл. Дика пчола скрізь було сидить: і на комишах, і на вербах; де буркун, у буркуні, де трайа, у траві. За нею і проходу не було; то було вирубують дупла, де вона сидить. А ліса того? Бузинина, свидина, вербина, дубья, грушья! Груш було як напада з гілля, так хоч бери граблі та горни валки: так і лежать на сонці, поки не попечуться. Садки такі були, наче сукном по­криті, - так патока з них і тече. А товщина ліса яка була? Верби такі їжі-Богу десять аршин у обхват... Земля свіжійша була, ніхто її так не вимагав, як те­пер, сніги лежали великі, і воду пускали велику, то й дерево росло добре. А звіру, а птиці? Вовки, лисиці, барсуки, дикі кози, чокалки, виднихи - так один за од­ним і біжать, так і пластають по степу. Вовків така сила була, що їх кийками били, а з їх шкур чоботи но­сили та кожанки робили. А їжака того, їжака? І казати нічого? Були ще й дикі свині, такі гладкі та здорові; вони більш усього по плавнях шниряли. Оце як поба­чиш у плавні яку свиню, то скорійш кидайсь на дерево, а то хрю! хрю! чмак’ чмак! та до тебе так рилом і пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто; як забаче чоловіка, зараз до нього, товкиць рилом! З ніг звале, тоді й давай рвати. Були й дикі коні; цілими табунами ходили; три-чотирі так і ходять... А що вже птиці було, так, Боже великий! Качок, лебедів, дрохов, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетарваків, куріп’ят, - так хо-хо-хо! Та все які плодющі! Одна куріпка виведе було штук двадцять п’ять куріп’ят за місяць, а журавлі як понаплодять дітей, то ходють та тільки крюкають. Стрепетів сільцями ловили, дрохов волоком тягли, тетарваків, як настане ожеле­диця, дрюками били. І що за сила тієї птиці була? Як підніметься з землі, сонце застеле, а як сяде на дерево, то й гілля не видко; самий ком’ях висе; а як спуститься на землю, то вона, наче долівка, так і зачор­ніє. А лебеді як заведуться биться проміж себе, то піднімуть такий крик, що батько було вискочуть із бурдюга та давай на їх стрілять, щоб порозгонити, а а вони піднімуться вгору та тільки порось-порось-порось!... Нема тепер і тиї сили риби, що тоді була. Оця риба, що тепер, так і за рибу не вважалась. Тоді все чічуга, піетрюга, коропи та осетри за все одвічали. У одну тоню її витягали стілько, що на весь курінь ставало".

їв

Живучи на Дніпрові, запорожці не могли не взнати всіх його колін, закрутів, островів; по ньому вони спускались у своїх легких човнах - чайках плюндрувати