Предмет і метод ідпзк, пер
 Скачать 258.77 Kb.
|
|
1.Предмет і метод ідпзк, періодизація Науку іпдзк можна визначити як сферу людської діяльності,спрямовану на формування нових знань про виникнення і розвиток держави і права в зарубіжних країнах. Предмет вивчення науки історії держави і права зарубіжних країн є конкретні процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів і явищ,що розвиваються в хронологічній послідовності та проявляються в певному історичному просторі. Методологія ідпзк – це сукупність: а)загально філософських методів пізнання і пізнавальних принципів б)загальнонаукових дослідницьких методів і прийомів; в)спеціальних методів та прийомів,за допомогою яких досліджуються процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів в зар.країнах. Історія держави і права зарубіжних країн хронологічно вивчає історію державно-правових інститутів окремих дер-жав у рамках чотирьох основних періодів: історії держави і права Стародавнього світу, історії держави і права в епоху Середньовіччя, історії держави і права Нового часу, історії держави і права Новітнього часу. Ця періодизація відповідає чотирьом основним епохам розвитку світової цивілізації, найважливішою частиною якої є держава і право. Кожна з даних епох характеризується складністю і неод-нозначністю соціально-економічних і державно-правових процесів. Так, у часи Стародавнього світу поряд з рабовлас-ницькими Грецією і Римом існували країни з іншим способом виробництва, що в науці називаються “азіатським”. Це ряд країн Стародавнього Сходу. У багатьох регіонах світу пану-вав первіснообщинний лад. Лише подальший розвиток історії показав, що "азіатський спосіб виробництва" виявився дуже застійним щодо більш динамічного ладу країн Середземно-мор’я. У підсумку провідною тенденцією розвитку Стародав-нього світу ( ІV тис. до н.е. – V ст. н.е.) стало становлення і розвиток рабовласницького суспільства, для Середніх віків (V – XVІІ – XVІІІ ст.) – феодального суспільства, для нового часу (XVІІ – XVІІІ – кінець XІX ст.) – буржуазного суспільс-тва. Новітній час (XX ст.) – це початковий етап сучасної епо-хи з недостатньо чіткою основною магістральною лінією, але вже відзначеною соціалістичними революціями, появою соці-алістичної державності, падінням колоніальних імперій, структурною трансформацією “західного суспільства”. У межах кожного з цих періодів і у даному курсі розгля-дається історія держави і права окремих країн . 2.Державний лад країн з азійським способом виробництва
3. Виникнення і розвиток держави у Стародавньому Єгипті До утворення держави населення Єгипту проживало окремими громадами. Громади об’єднувались в області (номи), на чолі яких стояли правителі – номархи. Близько ІІІ тис. до н.е. відбулося об’єднання номів. Спочатку номи об’єдналися в дві самостійні держави: Верхній Єгипет і Нижній Єгипет. У XXX-XXVІІІ ст. до н.е. було об’єднано Верхній і Нижній Єгипет в єдину державу. Історія стародавньої єгипетської держави поділяється на декілька періодів: Раннє, Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє царство. Раннє царство (XXX – XXVІІ ст. до н. е.). Історія Раннього царства відома погано. Єгипетська держава цього періоду ще нагадує древній і доволі примітив-ний племінний союз. На чолі держави стояв цар.Період раннього царства характеризується форму-ванням державного апарату. Стародавнє царство (XXVІІІ – XXІV ст. до н. е.). Період Стародавнього царства – це час виникнення в Єгипті першої централізованої рабовласницької держави. Але під кінець Стародавнього царства влада фараонів почала слабнути, посилювалась влада номархів. Стародавнє царство роз-падається. Середнє царство (кінець ІІІ тис. до н.е. – 1600 р. до н.е.) Початок Середнього царства характеризується майже необмеженою владою номархів. Фараони в період розквіту Середнього царства постійно намагались об’єднати державу і зміцнити центральну владу. Вони прагнули обмежити владу номархів. Нове царство (XVІ – XІІ ст. до н.е.) . Багаточисельні війни сприяли розвит-ку рабства. Підвищується роль жерців, які стають майже незалеж-ними від центральної влади. У XІІ ст. до н.е. розпочинається занепад Нового царства. Пізнє царство (VІІ – VІ ст. до н.е.) . У цей час ще сильніше про-явився поділ суспільства на вільних і рабів. Привілейованим станом, поряд із жерцями, стають вої-ни. Військову опору фараонів складали іноземні найманці. У 525 р. до н.е. Єгипет був завойований. 4.Виникнення та розвиток держави і права у Стародавньому Вавилоні. Історія Стародавнього Вавилона поділяється на чотири основні періоди: 1) Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до Р. X.); 2) Касситський період (1518-1204 рр. до Р. X.); 3) період політичного ослаблення (1204-626 рр. до Р. X.); 4) Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до Р. X.). Уже в У-ІУ тис. до н.е. шуммерійці перейшли до осілого способу життя. Уже в ІУ тис. до н.е. у Месопотамії йшов процес зростання продуктивних сил, відбувалося соціальне розшарування. На території Межиріччя й особливо на його півдні – у Шумері – виникло чимало невеликих держав, центрами яких були міста. Їх взаємини характеризувалися постійними війнами. Довгі століття домінувало аркадське місто – патесіат Кіг, а на початку ІІІ тис. до н.е. лідерство перейшло до Лагаша. На початку ХХІ Уст. до н.е. до влади прийшов цар-реформатор Уруканіга. Суть його реформ:
Реформи Уруканіги підбурили проти нього і власну знать, і родову аристократію інших країн. Основні риси Царства Шумеру й Аккаду:
За часів правління Хаммурапі Вавилон досягнув вершин розвитку. Особливості Касситської Вавилонії:
Зі середини ІІ тис. до н.е. почастішали воєнні конфлікти Вавилона з Ассирією. У другій половині І Уст. до н.е. Вавилон став резиденцією Александра Македонського. У 126 р. до н.е. Вавилон остаточно зруйнували парфяни. 5. Суспільний і державний лад Вавилону Суспільство поділялося на дві групи-вільних та рабів. Вільні люди, незалежно від свого економічного становища поділялися на дві групи, авілуми та мушкенуми. Нижчий прошарок суспільства утворювали раби. Джерелами рабства були: військовий полон, боргове рабство, продаж батьками в рабство дітей, віддання в рабство злочинців. До рабів ставилися як до худоби. Раби не мали права виступати свідками в суді. Їх могли продати, закласти тощо. Раби поділялися на царських, храмових, приватних. Отже, в Стародавньому Вавилоні існувало рабовласницьке суспільство, хоча рабство й не мало класичного характеру. Також існували тамкари – банкіри, лихварі, торговці. Жерці володіли величезними багатствами. Жерці активно займалися торгівлею, лихварством, відігравали значну роль в управлінні. Окремим суспільним прошарком у Стародавньому Вавилоні були воїни. Основну масу вільних людей становили вільні общинники, ремісники, низи міського населення. Общинники спільно володіли землею, рабами, виконували різні повинності на користь держави. Стародавнє Вавилонське царство було централізованою державою. У руках царя була зосереджена законодавча, виконавча і судова влада. Але царська влада не була сильною. Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Знизу царська влада обмежу-валась сильним духовенством і богатими містами. Стародавньовавилонські правителі створили чіткий ме-ханізм управління. Служива знать витіснила родову. Помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботу всіх відомств імпе-рії . Помічник нубанди – шапір нарим – відповідав за стан систем водопостачання; мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи; глава корпорації лихварів – вакіль-тамкари – за збір царських мит і податків. Військове відом-ство очолював вакіль-амуррі. Названі чиновники очолювали у своїй місцевості всю адміністративну діяльність щодо збору податей. У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські чиновники різних рангів і ступенів. 6. Зобов’язальне право за законами Хаммурапі Договірне право було досить розвинутим. Існувала чітко сформульована система договорів, яка свідчила про значну роль банків. Для укладення договорів не вимагали дотримуватися якоїсь обрядовості, складних процедур. Вони укладались в усній або письмовій формі, переважала письмова форма. Сторони скріплювали укладену угоду своїми печатками або підписами. Договір купівлі-продажу та обміну. Така угода укладалася при свідках, як правило, у письмовій формі. Предметом договору могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Договір наймання. Вавилонське законодавство передбачало наймання речей та наймання послуг . Договір особистого наймання передбачав наймання рабів і вільних людей. Оплату здійснювали сріблом або продуктами господарства – худобою, зерном тощо. Договір позики. Цей договір укладали у письмовій формі. Несплата боржниками боргу чи навіть відсотків призводила до втрати ними, їхніми сім’ями волі. З огляду на це, Хаммурапі приступив до серйозної реформи боргового права, в ході якої передбачалося обмежити захланність лихварів, захистити боржника. Було ліквідовано по життєве боргове рабство. Обєктивні підстави несплати боргу: повінь, посуха. В цих випадках боржник звільнявся на цей рік від несплати боргу та відсотків на нього. Закони Хаммурапі передбачають й інші види договорів, а саме: договір зберігання, доручення, товариства, договір міни та інші. 7Утворення і розвиток держави і права у Стародавній Індії Індія була заселена ще з стародавніх часів. Першими жителями Стародавньої Індії були дравиди. Пізніше дравидів замінили багаточисельні племена, що відрізнялись одне від одного способом життя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну із давніших світових цивілізацій. Мо-хеджо-Даро і Хараппа – два найбільших міста стародавньої цивілізації – були столицями політичних об’єднань. Джерела не дають достовірних відомостей про класову структуру і по-літичну організацію суспільства Харапської цивілізації. За-лишені нею письмена не піддаються перекладу. Але в куль-турі Мохеджо-Даро багато спільного з культурою Шумеру. У ХVІІІ – XVІІ ст. до н.е. Харапська цивілізація переживає пе-ріод занепаду. Прихід індоарійських племен у середині ІІ ти-сячоліття до н.е. завершив занепад головних харапських центрів. З середини ІІ тис. до н.е. і до першої половини І тис. до н.е. в Стародавній Індії формуються класове суспільство і дер-жава. З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), що раніше вибирався зборами і міг зміщати-ся ними, стає все більш незалежним, підкоряючи собі органи племінного управління. За посаду раджі йде боротьба між представниками найбільш знатних родів племені. З часом ця посада стає спадковою. Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що мали великий вплив при призначенні царя. Але по-ступово збори всіх одноплемінників перетворюються в зі-брання знаті, що призводить до посилення влади царя. Органи племінної адміністрації поступово перетворю-ються в державні органи. Виші посади в державній адміністрації займають представники рабовласницької знаті. Племінна дружина поступово перетворювалась у по-стійне військо. Населення обкладається податками, які ста-ють обов’язковими і збираються спеціальними чиновниками. Так на основі родоплемінних колективів виникають державні утворення, невеликі за територією, у формі монархій або рес-публік. Найбільшою і найсильнішою державою того часу була Магадха. Найбільшої могутності вона досягла в ІV – ІІІ ст. до н.е. при династії Маур’їв, що об’єднала під своєю владою майже всю територію Індостану. У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського за-воювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 – 272 рр. до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афгані-стану і Белуджистану. Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусара Ашоки (272 – 232 рр. до н.е.). Було об’єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки почався занепад його імперії, яка з часом розпалася на самостійні держави. Незабаром після розпаду імперії на Індію насунулися хвилі загарбників: бактрійців, саків, скіфів, тюрків, кушанів та ін. Однак правління окупантів не зачепило основи індійсь-кого суспільства. Індія і під владою цих правителів продов-жувала залишатися сукупністю сільських общин або респуб-лік, що управлялися самостійно і були підпорядковані центральній владі. Основна маса загарбників з часом асимі-лювалася, прийняла релігію, традиції і спосіб життя корінних жителів. 8. Суспільний і державний лад Стародавньої Індії. Основу соціальної структури Стародавньої Індії становила община. Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей за варнами – замкненими групами. Професія, посада і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни. Остаточно касти сформувалися в епоху раннього серед-ньовіччя. Перехід з однієї варни до іншої був неможливим. Перша варна – найпривілейованіша – брахмани (двічі народжені). Лише він міг визнавати волю богів, вивчати священні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд коронації правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, податків і тілесних ушкоджень. Вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином. Друга варна – кшатрі (двічі народжені).Це були воїни, з яких походили племінні вожді, які з виникненням держави стали царями. Вони становили основну частину верхівки чиновників: правителів, воєначальників. В їх руках була військова влада. Третя варна – вайшьї займа-лися землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею. Вони сплачували основну масу податків. Тільки окремі вайшьї були багаті. Четверта варна – шудри. Вони не проходили обряду посвячення. Їхнім головним обов’язком було служіння “двічі народженим”. Шудра повинен був харчуватися зі столу господаря, носити його недоношений одяг. Шудри становили основну масу найманих людей, слуг, ремісників. У найбезправнішому становищі перебували чандали і парії. Люди цієї касти вважалися покидьками суспільства і виконували найбрудніші, принизливі роботи. Вони жили за межею поселення чи міста. Стародавня Індія знала інститут рабства. Його джерелом були війни. У рабів перетворювали злочинці. Існувало боргове рабство. Рабів не можна було вбивати, виганяти у літньому віці. Рабство в Стародавній Індії не було основою економічного життя. Державний устрій, суд, збройні сили Маурійська епоха характеризувалася посиленням монархічної влади і падінням ролі інститутів племінного управління. Основою держави вважався цар. Цар стояв на чолі державного апарату і мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його повелінням. Цар сам призначав вищих державних чиновників, був верховним суддею. На обмеження влади царя впливали релігійно-етичні норми, що наказували виконувати особливу обов’язок охорони підданих, опіки малолітніх, вдів, хворих. Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливового брахманського роду. Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників – паришад. Паришад складався із військової і жрецької знаті. Сабха - збори знаті і представників народу, що виконували важливі політичні функції. Територія держави поділялась на провінції, чотири з яких були головними і мали особливий статус. На їх чолі знаходились царевичі. Нижчою одиницею провінційного управління було село. На чолі провінцій стояли вищі державні чиновники – раджуки. У головних містах округа були канцелярії, з яких по всьому округу розсилались розпорядження. Джерела вказують на існування народних зборів, сходок усіх вільних громадян перших трьох варн, на яких також розглядалися державні справи. Судовий розгляд проводився від імені царя. Суд не був повністю відокремлений від адміністрації Армія складалася з піхоти, кінноти, колісниць, бойових слонів. У армії служили найманці. Кадри воєначальників комплектувалися лише з кшатріїв. 9. Джерела та основні риси права Стародавньої Індії У Стародавній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, було неві-доме. Повсякденне життя індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм характером були ско-ріше етичними, ніж правовими. Крім того ці норми мали яск-раво виражений відбиток релігії. Норми, що визначали пове-дінку людей у повсякденному житті (дхарми), містилися в збірниках – дхармашастрах. Найбільш відомою в нашій літе-ратурі дхармашастрою є Закони Ману. Закони Ману складаються з 2685 статей. Усього закони поділені на 12 глав. У Законах детально описується походження варн, визначаєть-ся призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особли-вістю Законів Ману є релігійний характер усіх його поло-жень. Право власності. У період створення Законів Ману в Ін-дії вже добре розуміли різницю між власністю і володінням, а охороні приватної власності приділялась значна увага. Закони називають сім можливих способів виникнення права власності: спадкування, дарування, купівля, завоювання, лихварство, виконання роботи, а також одержання милостині . Серед головних видів власності Закони Ману називають землю. За незаконне присвоєння чужої власності накладався великий штраф. Втручатись у справи власника заборонялось. Закони Ману охороняють і рухоме майно. Зобов’язальне право. Зобов’язальні відносини розроблені в Законах Ману доволі детально. В основному, в законах говориться про зобов’язання із договорів. Закон твердо встановлює непорушність боргових зобов’язань. Закони Ману значну увагу приділяють договору вільних найманих працівників. У Стародавній Індії був відомий і договір оренди землі. Купівля-продаж є одним з договорів, що згадується в За-конах Ману. Договір вважався дійсним, якщо здійснювався в присутності свідків, а продавцем був власник речі. Договір визнавався недійсним, якщо був укладений п’яним, божевільним, дитиною, старим, рабом, не уповноваженим. Недійсною була угода, здійснена за допомо-гою обману або примусу. Шлюбно-сімейне право. Закони Індії мали детальні нор-ми про сім’ю і шлюб. Жінка не мо-гла користуватись власністю самостійно. Шлюб вважався релігійним і моральним обов’язком лю-дей, його мета – виконання релігійного обов’язку, дітонаро-дження, продовження роду і, нарешті, сексуальна насолода. Шлюбний вік для чоловіків – не менше 20 років, для ді-вчат – 12 і навіть 8 років. Вибір нарече-ного чи нареченої залежав від волі батьків. Закони встановлювали одношлюбність. Дружині забо-ронялося залишати свого чоловіка і дітей. Закони Стародавньої Індії, здебільшого, фіксують статус жінки, навіть заміжньої, як неповноправного суб’єкта права. Жінка не могла вдруге вийти заміж. Кримінальне право.
10.Виникнення і розвиток держави і права у Стародавньому Китаї. Згідно з китайськими легендами виникнення держави в Китаї пов’язане з підкоренням у XVІІІ ст. до н.е. племені Ся племенем Шан. Давньокитайська держава сформувалась як рабовласницька за своєю суттю, її столицею у різний час були різні міста — Шанцю, Хао, Аньян та ін. Ван перетворюється з племінного вождя-воєначальника в обожнюваного правителя-царя, наділеного обширною владою. Утворюється адміністративно-виконавчий апарат, що складається з численних управителів, намісників, військових командирів, жерців та ін., який допомагає ванові-цареві управляти масою общинників, тримати в покорі рабів. Утверджується верховна власність вана-царя на землю, чому сприяє уява про вана як про земне божество. Особливістю виникнення держави в Китаї є те, що процес переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства був активізований підкоренням одного народу іншим. Значні військові події були фактором, який прискорив чи завершив процес розпаду первіснообщинного ладу й утворення держави. Історія Стародавнього Китаю поділяється на чотири періоди, кожен з яких пов’язаний з правлінням певної династії. Перший період – Шан (Інь) – (XVІІІ до XІІ ст. до н.е.)- рабовласницький період Другий період Чжоу – ( XІІ ст. – ІІІ ст. до н.е.) Третій період – царство Цінь – (ІІІ до н.е.) Четвертий період – царство Хань – (ІІІ ст. до н.е.- ІІІ ст.. н.е.) |