Экзамен История Украины. 1. Первісне суспільство на території України (до 40 тис років до н е.)
 Скачать 0.74 Mb.
|
|
10. Монголо-татарська руїна (1238-1242) У 1236 р. величезна монголо-татарська армія під проводом онука Чингіс-хана Батия розпочала похід на захід через Урал. Першою жертвою навали стала Волзька Болгарія. Татари зруйнували і розграбували її, а населення перебили. Протягом 1237-1238 pp., незважаючи на героїзм руських воїнів, були розгромлені війська Рязанського і Володимиро-Суздальського князівств. Монголо-татари здобули штурмом і спалили Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Москву, Твер і багато інших міст. Північно-східна Русь була спустошена. У 1239 p. монголо-татари почали вторгатися в українські землі. Вони захопили Переяслав і Чернігів, зруйнували і спалили їх. Восени 1240 р. монголо-татари підійшли до Києва. Батий був вражений красою і величчю давньоруської столиці і хотів здобути Київ без бою. Та кияни вирішили стояти на смерть. Обороною Києва керував Данило Галицький. Багато днів тривав штурм міста. Захисники, які залишились, зібралися в Десятинній церкві, стіни її не витримали ваги людей і впали. Усі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари повністю захопили Київ, зруйнували його, а людей винищили. Коли зраненого воєводу привели до Батия, кривавий хан помилував його за хоробрість. Спустошивши Київ, кочовики пішли на Галицько-Волинську землю. Переборюючи опір русичів, вони захопили й розграбували міста Ізяслав, Луцьк, Володимир, Галич та ін. У 1241 р. ординці вторгайся в Польщу, Угорщину, Чехію. Ослаблені численними битвами з русичами, вони не наважилися просуватися на Захід. Батий розумів, що в тилу залишалася розгромлена, але все ще сильна Русь. Війська Батия у 1242 р. повернули назад. У пониззі Волги він заснував державу Золота Орда (із столицею Сарай), під владою якої опинилися народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя, Західного Сибіру, Криму. Золота Орда була частиною Монгольської імперії. Батий підпорядковувався великому ханові, який перебував у Каракорумі.Монголо-татарська навала наробила багато лиха Україні. Було спалено і зруйновано міста та села, багато людей загинули чи потрапили в полон. Уповільнився процес економічного та політичного розвитку країни. 11. Золотоординське ярмо (1245-1363) Офіційно встановлене після поїздки Галицького до Орди в 1245 після убивства Чернігівського князя. Фактично ярмо падає в 1363 в битві на Синіх водах. Склад Ярма:
Територія була розділена на 2-ві частини: * Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська і залишилися Переяславські землі які підпорядковувалися ханству через посередників (Володимиро-Суздальське князівство). * Галицькі і Волинські землі були підпорядковані ханові через посередництво Галицького князя. 1-ша частина укр. земель – ярмо діяло в повному обсязі, 2-га частина(західно-українських земель) – ярмо в скороченій формі (данина, система ярликів, данина крові). За час Золотої Орди докорінним чином змінилася система міжнародних шляхів в східній Європі. 1-ший торгів. шлях – з Каспійського моря до Балтійського по Волзі, зх. Двіні і через Новгород. 2-гий шлях – по Волзі, Дону через Крим в майбутнє князівство Молдовське через Галичину – пд. Польшу – через Краків – Цембію – Саксонію – до Баварії. Два осн. шляхи існували мережею допоміжних торгівельних шляхів, декілька яких проходили через Київ до Литви. Татари витіснили землеробів із центру і пд. України. Рушійні сили: литовські, білоруські, українські феодали, селяни і міщани. 12. Боротьба польських, литовських, угорських та ординських феодалів на українські землі у 14 ст. Близько середини XIV ст. в складі Литовської держави вже були білоруські землі й частина українських (Волинь). Внаслідок цього Литовська держава значно зміцнилася й посіла помітне місце в політичному житті Східної Європи. Великі матеріальні та людські ресурси приєднаних білоруських і українських земель давали Литві можливість успішно протистояти німецькій феодальній агресії та Орді. Наступ литовських феодалів на українські землі полегшувався тим, що золотоординська держава вступила в період феодальної роздробленості, що з особливою силою проявилося в середині XIV ст. Після хана Бердибека у 1359 р. до вступу на престол Тохтамиша у 1381 р. в Орді змінилося понад 25 ханів. Колишня могутня монголо-татарська держава фактично розпалася на кілька частин. Зокрема, правителі татарських орд, що кочували в причорноморських степах, не мали постійної підтримки з боку центральної влади. Ольгерд, отже, мав можливість помірятися силами з західним улусом, не оглядаючись на верховного хана. Боротьба Литви з Золотою Ордою за Подніпров'я залишила ряд слідів у письмових джерелах того часу. Так, у Густинському літописі під 1361 р. є звістка, що в Києві князював Федір, далі розповідається, що Ольгерд, очевидно, в 1362 р. на Синіх Водах (притока Південного Бугу) розбив «трех царков татарских... И оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Ольгерд и инныя рускія державы во власть свою пріят, и Кіев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера сина своего». Литовським феодалам вдалося оволодіти Київщиною, Переяславщиною і Поділлям. Ольгерд приєднав Переяславщину до Київського князівства, Подільську землю віддав синам свого брата Коріата — Юрію, Олександру, Костянтину й Федору. Брати Коріатовичі, утвердившись на Поділлі, перестали надсилати данину в Орду і почали готуватися до боротьби з нею. Вони спорудили, зокрема, фортеці Смотрич, Бакоту й Кам'янець. Із зміцненням свого становища Коріатовичі поступово виходили з-під влади великих князів литовських. Спершу вони орієнтувалися на Польщу, а потім на Угорщину й Молдавію. Проте литовські князі не мали достатніх сил для повного визволення українських земель від татарського іга. Володимир Ольгердович, який княжив у Києві, наприклад, певний час перебував у залежності від татар, на що вказують дані письмових джерел і монети цього князя з татарським гербом. У грамотах подільських князів, спочатку Коріатовичів, потім Свидригайла, також є згадки про виплату данини татарам. Щодо Чернігово-Сіверської землі, то відомо, що в першій половині XIV ст. вона переживала політичну кризу: численні слабосилі князі перебували в повній залежності від татар. Більш активну участь у тогочасному політичному житті брало Брянське князівство. Під 1356 р. в Никонівському літописі є згадка про те, що Ольгерд «...воевал Брянеск и Смоленск». Але литовці не мали успіху, і Брянськ залишився за князем Василієм, що одержав у Орді ярлик на княжіння. Незабаром Василій помер, «и бисть в Брянске мятеж от лихих людей, а замятна веліа, и опустение града, и потом нача обладати Брянском князь велики Литовски». З літописної розповіді не ясно, коли саме Ольгерд утвердився в Брянську, видно лише, що після походу 1356 р. минув якийсь час. Проте можна припустити, що на початку 70-х років XIV ст. більша частина Чернігово-Сіверської землі вже знаходилася під владою Литви. Отже, у 40-х — 70-х роках XIV ст. більшість українських земель, політично роз'єднаних і послаблених залежністю від Золотої Орди, підпала під владу Польського королівства й Великого князівства Литовського. 13. Перша українська колонізація Дикого поля (1363-1478) Степи Дикого Поля були придатними для розвитку землеробства, скотарства та промислів, що спричиняло колонізацію їх ще в добу Київської держави. Перешкоджали цьому набіги степових кочівників, що хвилями прокочувались по цих землях від найдавніших часів (кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.). Особливо сприятливими для заселення українцями Дике Поле стало 14-15 ст., коли ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів кримських татар тут у 15 ст. сформувалося українське козацтво. Однак від початку I тисячоліття до н.е. до середини II тисячоліття н.е. він став ареною напруженої боротьби осілих землеробських племен і степових кочівників. Серед них останніми були монголо-татари. Після їх спустошень за причорноморськими степами на тривалий час закріпилася назва «Дике поле».Зі сходу "Дике поле" обмежовується державним кордоном з Росією, на півночі - Сіверським Дінцем, Оріллю та Тясьмином, а на заході - Синюхою і Кодимою (притоками Південного Бугу), державним кордоном з Молдовою. Не входить до неї Крим, який разом з прилеглими територіями Приазов'я і Причорномор'я до 1783 р. складав окреме політичне об'єднання - Кримське ханство.На території Дикого Поля зараз знаходяться Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська Харківська та Херсонська області України. 14. Кримсько – татарська Руїна (1478-1533). Велику небезпеку для українських земель становили постійні напади татар і турків. У середині XV ст., після розпаду Золотої Орди, на теренах Кримського півострова, у пониззі Дніпра, на Приазов'ї та Прикубанських землях утворилася держава під назвою Кримське ханство, столицею якої стало місто Бахчисарай. На чолі цієї держави стояла войовнича династія Гіреїв. 1478 року хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. Державною релігією Кримського ханства став іслам, а мусульманське духовенство відігравало важливу роль в управлінні державою. Наприкінці XV ст. кримські хани почали здійснювати загарбницькі походи на українські, російські, польські, молдовські та литовські землі. Татари мали досить боєздатну й підготовлену армію. Напади татар спустошували Поділля, Волинь, Холмщину, Галичину та Київщину. 1482 року Менглі-Гірей організував великий похід в Україну, під час якого захопив і пограбував Київ. Після цього погрому місто надовго втратило колишнє політичне й економічне значення. Підсумком кожної татарської навали в Україну було, насамперед, захоплення великої кількості здобичі й невільників. Торгівля невільниками, здебільшого в Кафі, примножувала прибутки кримських ханів. Після татарських походів цілі райони України перетворювалися на пустелю. Протягом другої половини 15 ст. орди кримських татар учинили 86 грабіжницьких нападів на українські землі. 15. Перший етап другої української колонізації Дикого поля (1533-1569) Колоніз поч.-ся з припинення кримсько-татарської руїні. Поділ-ся на 2 етапи: до Любл унії та після. На 1 етапі мета-відновлення зруйнованого під час кр-тат руїни.Рушійні сили: укр. відходницьке козацтво, укр. селяни і городяни на Волині та Поліссі.найбільші успіхи-на Поділлі швидко відбудов—ся міста і села.На кін 50-х по Дніпрові і на Поділлі-45 місті 103 містечка.Найб міста-Брацлав,Вінниця,Київ.Міста і містечка на відміну від 1 колоніз мають стійкі зв’язки з селом і поч-ють віступати посередником між укр. селом і зах-європейськими містами. Перед Любл унією в Польській, Литовській і Рос Українах – бл 300 міст і містечок і майже 1 млн 300тис мешканців. З кінця 1540-х част коз починає залишатися зимувати при кордоні у Запорізьких плавнях-виникає укріплення-Січ Байди Вишневецького. 15 жовтня 1563 – Вишнивецького убито в Царгороді. З кінцем 1568, наслідком турецьких скарг на шкоду й своєвільство українських козаків, великий князь видає лист на козаків.Великий князь наказує козакам рішуче аби вони вийшли з степів, з Низу з усіх уходів до замків і міст українських і не виходили більше своєвільно. За це обіцяє їм службу й плату при замках. 16. Люблінська унія та її наслідки для України Люблінська унія (1569) – угода про об’єднання Польщі і Великого Князівства Литовського (ВКЛ) в єдину державу – Річ Посполиту підписана 28 червня в м. Любліні на спільному сеймі польс. і литов. феодалів (1 липня було затверджено окремо депутатами польс. і лит. сеймів). Була укладена Велик. Князівством Литовським в умовах його поразки у війні з Росією (Ліванська війна 1558-83). Правлячі кола Польщі, скориставшись з тяжкого воєнного становища Литви, прагнули приєднати її територію. За Люблінської унії Польща і Литва об’єднувалися в єдину державу на чолі з виборним королем та спільними сеймом і сенатом. Разом з тим Литва зберігала свої права, суд, адміністрацію, військо, скарб, офіц. «руську» мову. Люблінська унія оголосила Лівонію спільним володінням Польщі і Литви, підтвердила приєднання до польс. корони укр. земель, що були до того в складі ВКЛ – Волонського, Підляського, Київського та Брацлавського воєводств (перед тим приєднання їх було оформлено універсалами польс. короля Сигізмунда 2 Августа, який одночасно був великим князем литовським; шляхту цих воєводств було зрівняно в правах з польс. шляхтою). Укладення Литвою унії викликало посилення соц. та нац. гноблення на Укр., що привело до піднесення визвольної боротьби укр. народу. Наслідки Люблінської унії для України. Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності. Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі. Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо. 17. Другий етап Другої української колонізації Дикого поля: економіка та етносоціальна структура (1569-1647) Поч-ся після Люблінської унії і до Б.Хмельн. Рушійнісили:укр.(осіле)козацтво,військове(надворне,реєстрове,низове),цивільне(козаки-селяни,-міщани,-купці,-пани).Колонізації сприяла європейська революція цін(поступове, але багаторазове знецінення золота і срібла, викликане напливом дешевих дорого цін металів з Америки до Європи)Це звобило економічно вигідним перевезення зерна і іеших с\г товарів з Укр до Зах. Європи на продаж. К-сть міст і містечок зросла до майжу 1 тис. Насел зросло до 3,5-6млн, до 40%яких мешкало у містах і міст. В рез-ті колоніз.:1)сформ-ся укр. нація аграрн типу 2)в укр. сусп. сформувалося 2 тенденції розвитку ринкового суспільства:-феод-кріпацька(на основі поширення фільваркової системи.;-стихійно-буржуазна(фермерського типу.носії:укр. козацтво і єврейство).Протиборство носіїв цих 2 тенденцій стало гол передумовою битви під проводом Б.Хмельн. 18. Заснування Запорізької Січі та його значення для українського суспільства Запорізька Січ – це військово-політична організація українського козацтва. Виникла внаслідок стихійної колонізації земель Середнього та Нижнього Подніпров'я в середині 16 ст. Назву отримала від способу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки - «засіки», «січі» - невеликих укріплених поселень у плавнях та островах басейну Дніпра. Запорозьке козацтво - складне соціальне явище, визнане феноменом світової історії. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'явилася 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін. З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені. В Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку історію; побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відносини, що сформувались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу. Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або розвивала нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті, були спрямовані на дотримання ідей української незалежності, права українцям бути господарями на своїй землі та не залежати від впливу чужоземців. Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і робила усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна сказати, що українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого утворення як Запорізька Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і вона б мала другу історію. Українська історія має чимало визначних подій та явищ, але наявність Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією, своєрідним стержнем її ідеї незалежності, її волі та спрямувань для її завоювання. Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки явище вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії, яке потрібно вивчати, досліджувати і не забувати. |