Экзамен История Украины. 1. Первісне суспільство на території України (до 40 тис років до н е.)
 Скачать 0.74 Mb.
|
|
45.Загальноросійський визвольний рух в Україні другої половини XIX століття У другій половині XIX ст. одночасно з розвитком національного руху в Україні поширювалися й загальноросійський і польський визвольні рухи. У цих рухах, зокрема в загальноросійському, в цей час дедалі ширше розвивалися течії — демократична й ліберальна. Учасники обох течій були настроєні проти абсолютизму, кріпосництва, за політичні свободи, за демократизацію суспільства і конституційний правовий порядок. Але ліберали, які відображали інтереси помірковано настроєних кіл тодішнього суспільства, стояли за еволюційний прогрес у суспільстві, за мирні реформи, які мали здійснюватися в рамках «закону» властями, збереження приватної власності як головного рушія економічного розвитку і прогресу. Найбільш послідовні, або, як їх називають у вітчизняній літературі, радикальні або революційні демократи відображали й захищали загальнодемократичні вимоги й інтереси широких трудящих мас і передусім селянства. Лідери революційної демократії виступали проти соціального й національного гніту, за перебудовнг експлуататорського суспільства в суспільство справедливе, соціалістичне. 46. Національно-визвольні рухи в Україні другої половини XIX століття Реформи 60—70-х років намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій країни до потреб капіталістичного господарства. Відповідно запроваджувались деякі елементи буржуазної державності: виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління (земські та міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові судді), більш гнучкі буржуазні форми фінансового контролю і цензури, принципи всезагальності в комплектуванні армії та діяльності органів народної освіти тощо. Проте реформи були непослідовними і зберігали основні дореформені вищі й місцеві установи, існуючі порядки. Але у 80-ті — на початку 90-х років уряд удався до контрреформ, які значною мірою ліквідували результати попередніх його реформаторських дій. Поштовхом до реформ, що відбулися в 60 — 770-х роках XIX ст. в Росії, та Австрії, були передусім воєнні поразки обох країн. Росія програла Кримську війну 1854— 1855 pp. Англії, Франції, Туреччині та Сардинії. Австрія була розбита італійськими і французькими військами у 1859 p., Італією та Пруссією у 1866 р. Загроза внутрішній стабільності з боку селянського руху (в Росії), національно-визвольного руху угорців (в Австрії) примусили імператорів обох держав вдатися до "революції згори" — політичних та економічних перетворень з метою модернізації своїх країн у західноєвропейському дусі. Головними причинами реформ стали нездатність кріпаків через низьку продуктивність праці задовольнити потреби власних і поміщицьких господарств, зубожіння значної частини поміщиків і кріпосних селян, наростання антикріпосницького руху, критика європейською громадськістю царизму за обстоювання кріпосницьких порядків, станового устрою Російської імперії. Реформи торкнулися різних сфер суспільно-політичного життя (селянська — 1861 p., земська, фінансова — 1864 p., міська — 1870 p., шкільна — 1860—1864 pp., військова — 1864—1874 pp., поліцейська та ін.). 47. Особливості індустріалізації в Україні 1900 –1917 Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. Ознаки наступаючого буму передусім з'явилися у вугільній промисловості Донбасу. Між 1870 і 1900 рр., коли видобуток вугілля підстрибнув більш як на 1000 %, цей район давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт у Донбасі зростало й число робітників: у 1885 р. налічувалось 32 тис. працівників, у 1900 — 82 тис., у 1913— 168 тис. Цю галузь контролювали близько 20 спільних акціонерних товариств, і на 1900 р. близько 94 % їхніх акцій належало французьким і бельгійським інвеститорам, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт. Ці товариства утворили синдикати, що фактично заволоділи монополією на видобуток і продаж вугілля. Відтак капіталізм з'явився на Україні у цілком розвиненій 48. Визвольний рух в Україні 1900-1904 На початку XX ст. національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні набув політичного характеру: його учасники усвідомлювали необхідність боротьби за українську державу. У січні 1900 р. в Харкові діячі студентського руху Д. Антонович, Б. Камінський, М. Русов та інші разом із членами "вільних громад" заснували Революційну українську партію (РУП). її програму виклав адвокат М. Махновський у брошурі "Самостійна Україна". В ній він закликав народ до боротьби за єдину й неподільну вільну самостійну Україну від Карпат до Кавказу. РУП обстоювала інтереси селянства, працювала в масах. Рупівці взяли активну участь в селянському русі. У 1900-1901 рр, в Україні відбулося 670 селянських виступів, а 1902 р. він охопив Полтавську, Київську, Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі маєтки, ділили їхні землі. Повстання придушувалися збройною силою, але це лише загострювало суперечності. У 1902 р. М. Махновський створює Українську народну партію (УНП). Її основними цілями, сформульованими М. Міхновським у кількох програмних Документах, були: просвіта українського народу шляхом роз'яснення його національних інтересів; побудова самостійної демократичної держави; націоналізація землі й передача її селянам без викупу; усуспільнення засобів виробництва й ліквідація експлуатації. Лідер УНП М. Міхновський зробив вагомий внесок у справу розбудови української державності, вказавши на те, що нашому народові слід іти до незалежності, використовуючи досвід західної цивілізації. 1904 р. частина членів РУПу утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка на початку 1905 р. влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції. Інша частина під керівництвом В. Винниченка, С Петлюри й М. Порша у грудні 1905 р. проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). 49.Україна доби Першої світової війни У першій світовій війні становище українців було особливо тяжким і драматичним. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших кровопролитних боїв на Східному фронті. Її населення переносило розруху, спустошення в результаті військових дій, а також жорстокої політики по відношенню до населення як російського командування, так і австрійського. Українці змушені були воювати один проти одного. У російській армії було 3,5% млн. українських солдатів, в австрійській 250 тис. Вони боролися і вмирали за імперії, які ігнорували їхні національні інтереси. Царські власті закрили всі українські культурні центри, кооперативи, періодичні видання. Знову вводилося обмеження на вживання української мови. Українці Австрії створили загальну українську Раду на чолі з авторитетним парламентським діячем К. Левицьким. Рада закликала всіх українців боротися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії. Був створений легіон українських січових стрільців з 2,5 тис. осіб. Частина українських соціалістів виїхала з Росії і у Відні в 1914 р. створила партію "Союз визволення України". В. Дорошенко, М. Меденеаскій, М. 50.Революція 1905-1907р Революція за своїм характером була буржуазно-демократичною, її вимогами були: ліквідація поміщицького землеволодіння і наділення селян землею, повалення самодержавства і встановлення в країні конституційного республіканського ладу, надання народові політичних прав і демократичних свобод — свободи слова, друку, зборів і свободи совісті, встановлення 8-годинного робочого дня. Рушійними силами революції були пролетаріат і селянство. Революція 1905-1907 pp. була і селянського революцією: аграрно-селянське питання було основним соціально-економічним питанням революції. Тільки на середину року в Україні відбулося біля 1300 селянських виступів. Всюди завмирає промислове, іноді й торговельне життя. Закриваються освітні установи. До пролетарського страйку приєднуються також інтелігентські спілки. Присяжні засідателі в багатьох випадках відмовляються судити, адвокати — захищати, лікарі — лікувати. Мирові судді зачиняють камери в'язниць. Всеросійський політичний страйк восени змусив царя Миколу II видати маніфест про громадянські свободи. У маніфесті, який був виданий 17 жовтня 1905 p., цар обіцяв народам Російської імперії провести вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам країни. 51.Політичне життя в Україні 1907-1914 р. Маніфест про розпуск II Державної думи 3 червня 1907 р. обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Почався період реакції — жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Провідником цієї політики став міністр внутрішніх справ, а згодом голова уряду Росії Петро Столипін. Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах. Був заборонений збір коштів на будівництво пам'ятника Т. Шевченку в Каневі. Припинили свою діяльність «Просвіти». У 1910 р. був підписаний циркуляр про заборону реєстрації національних («інородчеських») товариств та видавництв. Було заборонено продавати українські книжки (у тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму. Із метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі 1908 р. створили міжпартійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М. Грушевський, С Єфремов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної автономії України в складі Росії, займалося культурно-просвітницькою діяльністю. 52.Причини ,характер і рушійні сили Великої російської та українськох революції 1907-1921 Причини для Росії
Характер: буржуазно-демократичний Для України
1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини. 2. Важке соціальне становище переважної частини населення. 3. Невирішеність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва. 4. Піднесення українського національного визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення. 5. Порушення стабільності Російської та Австро-Угорської імперій, загострення їхніх внутрішніх проблем унаслідок Першої світової війни.
Характер: націонал-демократичний, а потім ліворадкальний і прокомуністичний. Революція, селянська війна та голод 1917-1921 pp. На початок 1917 р. селяни Російської імперії вже володіли (або орендували) землею, загальна площа якої в чотири рази перевищувала володіння інших власників (зокрема “настирливих городян”, частка котрих у 1911 р. становила вже понад 20 %). 89 % засіяної орної землі зосереджувалося в селянських руках. Крах старого режиму в лютому 1917 р. спричинився до насильного захоплення селянами великих маєтків. У 1917 р. вони відібрали 43,2 млн га землі у 110 тис. поміщиків і 56 млн га — у 2 млн заможних селян (що їх правильніше було б назвати дрібними панами, оскільки пересічний розмір їхніх земельних ділянок досягав 28 га). Протягом 1917—1918 рр. площа всієї споживної землі, зосередженої в селянських володіннях (у 36 губерніях, стосовно яких існують певні відомості), зросла від 80 до 96,8 %, а середня площа селянського господарства — приблизно на 20 % (в Україні — навіть майже удвічі). В період між 1917 та 1919 рр. чисельність безземельних селян скоротилася майже наполовину, а володільців господарств площею понад 10 десятин — більш ніж на дві третини. Отже, на селі відбувався процес майнового “вирівнювання”. 8 листопада 1917 р., одразу ж після здобуття влади більшовиками, було оголошено декрет про землю. Він відбивав селянські вимоги, оприлюднені есерами, тож його прийняття було свідомим тактичним маневром Леніна, котрий прагнув заручитися підтримкою селян. По закінченні громадянської війни політика воєнного комунізму не послабилася. Навпаки, запроваджувалися нові утопічні заходи. Так, відтепер користування засобами комунікації й помешканнями ставало безплатним. Планувалися скасування грошей, ліквідація Центрального банку. Наприкінці 1920 р. були націоналізовані останні малі підприємства. Одночасно посилилося втручання держави в селянські справи — у вигляді директив, які культури треба вирощувати. Під час громадянської війни селяни так само мало покладалися на білих, як і на більшовиків. У січні 1921 р. в Західному Сибіру повстали 55—60 тис. селян. Поширивши свою владу на більш ніж 12 районів, вони перерізали комунікації й завоювали кілька міст, і між ними такі значні, як, наприклад, Тобольськ. Про руйнівність селянської війни у висвітлювані часи можна судити з таких цифр. Навіть із радянських офіційних даних зрозуміло, що в 1918—1920 рр., напередодні великого голоду 1921—1922 рр. (який забрав до 5 мли людських життів), у цілому загинуло понад 9 млн чоловік,— без урахування 2 млн убитих у першій світовій війні, а також налічувалося приблизно 1 млн біженців (за Франком Лорімером). Кількість померлих у 1918—1923 рр. 53.Лютневе збройне повстання 1917 року та українське суспільство Перші відлуння грому, що передвіщали революційну бурю, вдарили в Петрограді пізньої восени 1916 р. Вже в жовтні в Петрограді в страйках брало участь близько 200 тис. чоловік робітників. 1917 р. почалася новими виступами робітників у Петрограді. Загальна чисельність страйкуючих в січні 1917 р. в місті вже склала понад 350 тис. чоловік. Вперше за роки війни застрайкували оборонні заводи (Обухівський і "Арсенал"). З середини лютого революційні виступи вже не припинялися: страйки змінювалися мітингами і демонстраціями. 25 лютого страйк-ка в Петрограді стала загальною. 26-27 лютого самодержавство вже не контролювала ситуацію в столиці. Революційні виступи робітників отримали підтримку солдатів Петроградського гарнізону. Підсумком політики самодержавства, поставила країну перед революційним результатом, стали зречення 2 березня 1917 Миколи II від престолу і перемога в країні лютневої революції. Лютнева революція відбулася так стрімко, що багато її сучасники, навіть і ті, що були причетні до політики, схильні були бачити різні причини її перемоги. Прихильники монархії вважали, що лютий 1917 р. - це наслідок масонської змови, що поширився в середовищі ліберальної опозиції. Історики, дослідивши проблему, відкинули цю версію, справедливо вказуючи, що масони з їх обмеженою соціальною базою не могли викликати такий потужний демократичний порив народу, характерний для лютневої революції. Лютнева буржуазно-демократична революція має велике історичне значення. Вона увінчала перемогою багаторічну наполегливу боротьбу народів Росії. Лютнева революція докорінно змінила політичну обстановку в країні. Народ завоював політичні свободи. Із в'язниць І заслання повернулися тисячі революціонерів. Партії, що переслідувалися за царату, стали легальними. Перемога Лютневої революції дала Росії передовий політичний устрій. Проте Лютнева революція не здійснила такі важливі вимоги народних мас, як впровадження 8-год. робочого дня, конфіскація поміщицьких земель, припинення Імперіалістичної війни. Підсумком політики самодержавства, поставила країну перед революційним результатом, стали зречення 2 березня 1917 Миколи II від престолу і перемога в країні лютневої революції. Лютнева революція відбулася так стрімко, що багато її сучасники, навіть і ті, що були причетні до політики, схильні були бачити різні причини її перемоги. Прихильники монархії вважали, що лютий 1917 р. - це наслідок масонської змови, що поширився в середовищі ліберальної опозиції. Історики, дослідивши проблему, відкинули цю версію, справедливо вказуючи, що масони з їх обмеженою соціальною базою не могли викликати такий потужний демократичний порив народу, характерний для лютневої революції. Прихильники буржуазної опозиції - і "октябристи", і кадети - вважали, що лютий 1917 р. - це наслідок провалу всіх спроб укласти компроміс з царем. При цьому октябристи і праві кадети дорікали ліберальну буржуазію за надмірну непоступливість, а керівництво і ліве крило кадетів ті ж звинувачення адресували царя та його уряду, який не бажав проводити необхідні реформи. Лідеру кадетів П. Н. Мілюкова лютнева революція представлялася результатом слабкості російської державності, примітивністю російських державних структур в порівнянні з західними, утопічністю вимог і сподівань російської революційної інтелігенції, природним бунтарством народних мас, занепадом впливу правлячих станів, тягою національних районів до незалежності і світовою війною |