Экзамен История Украины. 1. Первісне суспільство на території України (до 40 тис років до н е.)
 Скачать 0.74 Mb.
|
|
62.Придушення авторитарно-бюрократичної диктатури Врангеля в криму Після розгрому військ Денікіна залишки білогвардійців укріпилися в Криму, де так звану "Російську армію" очолив генерал Врангель. Користуючись тим, що основні сили більшовиків були зосереджені на польському фронті, Врангель 6 червня 1920 р. виступив із Криму з 30-тисячною армією. Незабаром білогвардійці зайняли Мелітополь і вийшли на лінію Херсон - Нікополь - Бердянськ. У цих умовах керівники РРФСР запропонували Н. Махну укласти військовий союз проти Врангеля. Не йдучи на ідейно-політичний компроміс із більшовиками, Махно дав згоду виступити проти білих. 7 серпня, коли вдалося форсувати Дніпро і захопити плацдарм у районі Каховки. 21 вересня був створений Південний фронт під командуванням М. Фрунзе. Проте і білі встигли укріпити свої позиції в Північній Таврії. Крім того, в результаті проведеної ними мобілізації, чисельність "Російської армії" зросла до 45 тис. солдатів. У вересні війська Врангеля оволоділи Олександрівськом, Маріуполем, Нікополем, але скинути червоних із каховського плацдарму їм не вдалося. У жовтні білогвардійці перейшли до оборони. 29 жовтня Фрунзе завдав сильного удару з каховського плацдарму. У результаті запеклих боїв, зазнавши величезних втрат у людях і техніці, білі були вимушені знову відступити до Криму. Більшовиків чекав нелегкий штурм укріплень на Кримському перешийку. До цього часу співвідношення сил протиборчих сторін різко змінилося: Фрунзе мав у своєму розпорядженні 100-тисячну армію, війська Врангеля налічували близько 25 тис. солдатів і офіцерів. 7 листопада 1920 р. почався штурм Перекопських укріплень білих. При цьому важливу роль відіграли частини Махно, які разом із радянськими військами форсували Сиваш і вдерлися до Криму. 8 листопада червоні, ціною величезних жертв (у деяких частинах втрати склали 85 % особового складу) прорвали укріплення білогвардійців на перешийку. 13 листопада війська Червоної армії та загони Махна вступили до Сімферополя, 15 листопада був захоплений Севастополь. Наступного дня останні кораблі білогвардійців покинули Керч і Ялту. Крим повністю перейшов під контроль більшовиків. Після розгрому Врангеля Радянський уряд більше не потребував допомоги військ Махна і повернув зброю проти своїх учорашніх союзників. 20 листопада два командири Кримської групи махновської армії були викликані до штабу Фрунзе, де їх розстріляли без суду. Війська Махна у районі Євпаторії оточили радянські дивізії. Не вступаючи в переговори із більшовиками, махновці раптовим ударом прорвали кільце їхніх військ і пішли із Криму, зазнавши при цьому значних втрат. 26 листопада частини Червоної армії оточили штаб Н Махна в Гуляйполі. Але і цього разу Махну вдалося вирватися з оточення і піти на Правобережну Україну. Н Махно продовжував боротьбу з більшовиками до серпня 1921 р., після чого перейшов кордон Румунії, де залишки його армії були інтерновані. Сам Махно емігрував до Франції, де і помер у злиднях. Захопивши Крим, червоні влаштували тут небачену криваву вакханалію. За роки громадянської війни в Криму скупчилося величезне число біженців, переважно противників радянської влади, і далеко не всім з них вдалося емігрувати за кордон. Крім того, після здачі білими Криму, тут залишалося декілька тисяч білогвардійських офіцерів. Червоні оголосили про амністію всім колишнім офіцерам, але, коли офіцери пройшли реєстрацію, почалося їх масове винищення. Знищенням офіцерів, які повірили слову більшовиків, керували угорський комуніст Бела Кун і ветеран російських більшовиків Розалія Землячка. Були проведені й масові розстріли цивільних осіб. Всього за дуже приблизними даними у Криму було страчено понад 150 тис. чоловік. Наслідком світової та Громадянської війни були величезні людські втрати. Люди гинули в боях та внаслідок розв'язаного терору. Однак ще більше народу загинуло від голоду та хвороб. Сотні тисяч людей змушені були покинути рідну землю, рятуючи своє життя та життя своїх близьких. В значній мірі це торкнулося культурної та інтелектуальної еліти країни. 63.Повстанський рух в Україні(1920-1921) завершальний етап визвольних змагань, що припадає на 1920-1921 рр. Це обумовлено декількома причинами. Передусім, на сьогодні, стан його наукової розробки далекий від ідеального. Вітчизняна історична наука щойно почала долати заідеологізовані нашарування радянського історичного доробку, у якому останні роки збройного опору УНР та боротьба її військових структур проти насадження більшовицького режиму в Україні зазнали чи не найбільшого замовчування й відвертої фальсифікації Загалом військово-політичне становище в Україні восени 1920 р. зобумовлювали три найважливіші фактори. Перший –зовнішньополітичний, пов’язаний із спробами уряду УНР включити українське питання у польсько-радянські переговори у Ризі щодо визнання Радянською Росією легітимності останнього і формального визнання незалежності УНР. Другий фактор безпосередньо випливав із першого й стосувався військово-стратегічної ситуації Армії УНР на польсько-радянському фронті і можливостей продовження боротьби українськими військами проти Червоної армії за звільнення від неї території України. Нарешті, третій торкався внутрішнього становища України – наявності організованого антибільшовицького руху, спираючись на який, та координуючи із ним дії, військове і державне керівництво УНР сподівалося відновити свою владу в Україні. Загалом, слід зазначити, що весною-на початку літа 1921 р. повстанський рух в Україні набув масового загальнонаціонального характеру і змушував більшовицьку владу притягувати для боротьби з ним великі військові з’єднання. Незважаючи на чисельні арешти активістів руху, Штаб продовжував енергійну підготовку до повстання. 31 серпня 1921 року було запропоновано план збройного виступу в Україну, згідно якого вихідним пунктом для учасників походу мав бути район Кам'янця-Подільського. Всі партизансько-повстанські групи отримали завдання стосовно цієї операції. 64.Нова економічна політика в Україні(1921) Нова́ економі́чна полі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами. З другої половини 1920-х років почалися перші спроби згортання НЕПу. Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії тощо). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий. Безперечним успіхом НЕПу було відновлення зруйнованої економіки, причому, якщо врахувати, що після революції Росія втратила багато висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В той же час, відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок. Значні темпи зростання економіки, проте, були досягнуті лише за рахунок повернення в буд довоєнних потужностей, адже Росія лише до 1926—1927 року досягла економічних показників довоєнних років. Потенціал для подальшого зростання економіки виявився украй низьким. Приватний сектор не допускався на «командні висоти в економіці», іноземні інвестиції не віталися, та і самі інвестори особливо не квапилися до Росії через нестабільность, що зберігається, і загрози націоналізації капіталів. Держава ж була нездібна лише зі своїх засобів виробляти довгострокові капіталомісткі інвестиції. Також суперечливою була ситуація і в селі, де явно гнобилися «куркулі» — найбільш дбайливі і ефективні господарі. У них був відсутній стимул працювати краще. Змусити село збільшувати обсяг виробництва можна було лише переклавши її на колективний спосіб господарювання, що підкоряється централізованому плануванню. 65.Утворення СРСР та участь ук.народу. У цьому процесі 1. Державний статус України в 1921-1922 pp. 1.1. Юридичне становище УСРР. Українська СРР на початку 1920-х pp. була формально незалежною державою відповідно до Конституції 1919 р. Офіційна самостійність України була поступкою більшовиків українському національному рухові. Без української революції та національної держави 1917-1919 pp. не було б і радянської української держави. Але більшість керівників РКП(б) розглядали незалежність УСРР як засіб розв'язання тимчасових політичних завдань. У перспективі передбачалося злиття всіх радянських республік в одну державу. 1.2. Система управління республікою. Проте фактично суверенітет України був дуже обмеженим. Контроль центру над національними республіками забезпечувався трьома централізованими силами: - РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У; - Червоною армією; - каральними органами - НК (надзвичайними комісіями). У роки громадянської війни необхідність централізації пояснювалася потребами спільної боротьби проти «внутрішньоїконтрреволюції і міжнародного імперіалізму». 2. Договір між УСРР і РСФРР. «Договірна федерація». Наприкінці 1917 - на початку 1918 pp. Російська імперія розпалася на 13 держав, у тому числі на шість радянських і дві народні республіки. При утворенні національних радянських республік, зокрема й УСРР, наголошувалося не на їхній самостійності, а на тісному зв'язку з Російською Федерацією. Між радянськими республіками, які вважалися формально незалежними державами, налагодилися тісні економічні та військові зв'язки, вони мали однакову політичну структуру, у якій провідну роль відігравала одна більшовицька партія. Між РСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р. було укладено Союзний робітничо-селянський договір, за яким дві республіки вступали увоєнний та господарський союз. Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які склалися в умовах «воєнного комунізму». Характерно, що об'єднані наркомати (народні комісаріати) входили до складу Раднаркому РСФРР і мали уповноважених при Раднаркомі УСРР на правах народних комісарів. За УСРР залишилося право на окремі війкові формування. Це означало, що керівництво найважливішими сферами життя України здійснювалися з Москви. Подібні угоди були укладені радянською Росією і з іншими радянськими республіками. Така система відносин здобула назву«договірної федерації». Таким чином, радянська федерація почала формуватися ще задовго до офіційного створення СРСР. Того ж часу центральні відомства РСФРР, яким належало в однаковій мірі враховувати інтереси всіх радянських республік, часто приймали несправедливі та дискримінаційні щодо цих республік рішення. Були спроби втручання також у ті сфери життя України, які все ще залишалися у виключному віданні уряду республіки. Нехтування правами радянських республік нерідко викликалонапруженість у стосунках між ними і радянською Росією. 66. Українізація: соціально-політична сутність і наслідки (1923 – 1933 рр.). Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".Політика коренізації («українізації») була обумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами: 1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в якій нібито забезпечений гармонійний і вільний розвиток радянських республік і гарантується вільний розвиток національних меншин. 2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) і національної інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин. 3. Спробою більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучаючи до партій і до управління республікою представників неросійських народів [1920 р. в ВКП (б) У Українська становили лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УРСР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли ній лише 2%].4. Спробою радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження околиць, щоб він не вилився в антицентробижни напрями.5. Необхідністю зміцнення новоствореного державного освіти — СРСР, наданням прав «культурно-національної автономії» хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету і т.д. наслідки: 1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП (б) У Е. Квірінга і другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційною, міського російської та контрреволюційної, відсталою сільській української культури. У їх боротьбі українська культура повинна відступити і загинути. 2. Розширення сфери вживання української мови в державній життя. [Із серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не здав іспити, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введено обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію перекладені на українську мову.] 3. Зростає кількість український у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25-35%, а в 1927 р. — 52-54%. За кількісним зростанням стояли важливі структурні зміни. Однією з них була поява нової державно-політичної, господарської і культурної еліти, основою якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій. 4. Найбільший вплив «українізація» вплинула на розвиток національної освіти. Вона співпала за часом з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. — 97% українських дітей вчилися українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він склав лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. 5. Різко зростала кількість української преси (1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет в республіці). 6. Україномовні стаціонарні театри у 1931 р. становили 3 / 4 всіх театрів в Україні — в 1927/29 років у Києві побудовано найбільший в Європі того часу кіностудії. 7. Місто почав втрачати позиції цитаделі російської ідентичності. 8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилася серед компактно проживають за межами України Українский (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. Український). 67. Завершення промислової індустріалізації в Україні: соціально-економічна сутність та наслідки (1925-1939рр) В кінці 20-х років виникає гостра потреба перебудови СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне суспільство. Тому вводиться політика індустріалізації, яка направлена на прискорення розвитку промисловості в цілях технічного переозброєння економіки, створення військово-промислового комплексу, перехід від аграрно-індустріального суспільства до індустріально-аграрного. Процес індустріалізації можна поділити на чотири етапи: - 1926-1928 – підготовка і резолюція, - 1928-1932 – І п’ятирічка, - 1933-1937 – уповільнення темпів, - 1937-1941 – затухання. ХV з’їзд ВКП(б) – грудень 1927 року ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства. Вже у травні 1929 року ХІ з’їзд Рад затвердив п’ятирічний план розвитку народного господарства УРСР на 1928-1933 роки за яким передбачалось щорічний приріст промислової продукції на 20-22%, будівництво 400 підприємств (1500 – в СРСР). Серед них “Дніпрогес”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”, “Дніпроалюмінійбуд”, “ХТЗ”, “Крамашбуд” та реконструцію ряду підприємств. Разом з цим господарство УРСР було повністю підпорядковано центральним органам влади, замість ринкових відносин створювались централізована економіка, заборонялась приватна торгівля. Грандіозні плани першої п’ятирічки виконані не були, середній приріст промисловості склав біля 10%, фактичний видобуток вугілля в Донбасі склав лише 4, 5 млн. т замість 53 мол. Т, виплавка чавуну – лише 4,3 млн. т замість 6, 6 млн. т. але радянська пропаганда твердила що перша п’ятирічка була виконана за 4 роки і 3 місяці. На початку 1933 року країна опинилась на грані економічної катастрофи спричиненої політикою надіндустріалізації, тому з 1933 року нарощування темпів стрибкоподібно припиняється. Через це на другу п’ятирічку 1933-1937 було запропоновано помірні темпи зростання промислового виробництва 13-14%. В цей час зростає масове народне піднесення, розгортання соціалістичного змагання, (ізотовський рух 1932 рік), стаханівський рух. Але все ж таки низьким залишався рівень освіти робітників, 88% працюючих мали лише початкову освіту.В історію України політика індустріалізації увійшла як явище неоднозначне. Кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів.в 2 рази збільшилась чисельність робітників. За рівнем виплавки чавуну ІІ місце в Європі, ІV місце в світі – видобуток вугілля. Але в індустріалізації були і прорахунки: обмеженість території розміщення; постачання більшої частини продукції в Росію; забезпечення росту важкої промисловості, занедбаність легкої і харчової промисловості; урбанізація міст.Таким чином, в результаті проведення політики індустріалізації УРСР перетворилась в індустріально-аграрну республіку. |