87. словники енциклопедичні, перекладні, тлумачні та інші типи словників. Загальна характеристика словників
88. багатозначні слова та омоніми.
89. Написання складноскорочених слів і графічних скорочень. Абревіатури загальновживані та вузькоспеціальні у юридичному тексті.
1.Предмет і структура курсу «Українська мова за професійним спрямуванням» Зв'язок з правовими дисциплінами.
Українська мова з професійним спрямуванням для юристів – це курс словесності в юриспруденції .Практична діяльність юриста, працівника органів внутрішніх справ пов’язана з інтенсивним усним і писемним спілкуванням, із підготовкою й оформленням значної кількості документів, із передачею та отриманням інформації в усній та писемній формах. Згідно із Законом про мови (ст. 18) та Цивільно-процесуальним кодексом України (ст. 9) судочинство в країні має бути здійснене українською мовою або національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, а ст. 127 Конституції України 1996 р. однією з обов’язкових вимог до кандидатури на посаду судді передбачає володіння державною мовою. Зазначене вимагає доброго знання мови загалом і фахової зокрема. Опрацювання юридичної термінології, врахування багатозначності слова, розуміння необхідності користуватися лексикографічними джерелами, вміння аналізувати текст дозволять реалізувати свої фахові знання при тлумаченні текстів у правничій діяльності. Звідси, випливають конкретні завданий курсу:
- розширення загальномовної підготовки юриста;
- поглиблене вивчення проблем мовного опрацювання й розуміння правових актів;
- ознайомлення з основними напрямами, ідеями та проблемами сучасної української літературної мови ;
- вивчення жанрів професійного спілкування та їх основних комунікатив них ознак;
- розвиток мовної інтуїції юриста;
- формування навичок самоконтролю у процесі творення зв’язних висловлювань.
Предметом курсу є:
- структура офіційно-ділового та наукового стилів української мови;
- мовні засоби (лексичні, морфологічні, синтаксичні )
- позамовні засоби офіці йно-ділового та наукового спілкування;
- документ як матеріальне втілення, реалізація писемної форми офіційно-ділового стилю.
Передумовою виконання вказаних та інших завдань курсу є, передусім, знання правової мови, елементарні вміння використовувати мовні засоби відповідно до ситуації .
Курс “Українська мова з професійним спрямуванням” порівняно з іншими предметами має специфічні ознаки. По-перше, курс належить до філологічних дисциплін .
По-друге, опанування курсу передбачає активізацію засвоєних у середній школі, в інших навчальних закладах знань з української мови .
Курс стане передумовою вивчення багатьох навчальних курсів, зокрема психології ділових стосунків, термінології фаху, науково-дослідної роботи студента тощо.
Курс “Українська мова за професійним спрямуванням” пов’язаний із правовими дисциплінами. Зокрема, вивчення питання про правовий статус державної мови в чинному законодавстві України, обговорення таких важливих понять, як взаємозалежність нації, держави, мови мас зв’язок із конститу ційним правом. Залучення до аналізу ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу, яка регламентує застосування державної мови в кримінальному судочинстві, розгляду питань, пов’язаних з мовними особливостями, створення текстів процесуальних документів, має зв’язок з дисципліною ”Кримінальний процес”.
Українська мова – державна мова в Україні. Основи мовної політики і чинники прискорення процесів упровадження державної мови. Мова - це ”характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяль ності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільності артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією” [Енциклопедія, с.318]. Тобто, мова – це знакова система, за допомогою якої люди передають Інформацію.
2.Мова як засіб професійного спілкування
Кожна національна мова – універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ і духовність. Українська мова – невмирущий скарб істини, краси, благородства, знань, мистецтва. Сьогодні йдеться про розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин.
Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовності культури, а й пов’язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона – елемент соціальної сфери.
У сучасному житті по – новому розглядаються питання функції мови. Старий поділ на професії “інтелігентні” та “неінтелігентні” зникає. Основний критерій – знання свого фаху, рівень опанування професійною термінологією.
Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.
Ми стали свідками народження нових професій і формування їх мови. У зв’язку з упровадженням української мови на підприємствах та установах помітно збагачується словник різних професій новою науково-технічною, суспільно – політичною лексикою і термінологією.
Що означає знати мову професії? Це – вільно володіти лексикою свого фаху, нею користуватися Мовні знання – один з основних компонентів професійної підготовки..
Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання та діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя. Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації та в контактах з представниками своєї професії.
3.Поняттяя про сучасну українську літературну норму.Типи мовних норм. Форми сучасної української літературної мови.
Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" Івана Котляревського, написані народною мовою. Отже, зачинателем нової української літературної мови став Іван Котляревський, а основоположником - Тарас Шевченко. Українська літературна мова як вища форма національної мови характеризується наявністю усталених норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість – одна з головних ознак української літературної мови. .
Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.
Мовні норми характеризуються:
- системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);
- історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);
- соціальною зумовленістю (виникають у зв'язку з потребами суспільства);
- стабільністю (не можуть часто змінюватися).
Із поняттям "мовна норма" пов'язане поняття "культура мови"
Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні. У сучасній українській літературній мові існують такі типи норм:
1. Орфоепічні (норми правильної вимови);
2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування);
3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.);
4. Лексичні (норми правильного слововживання);
5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників);
6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації);
7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);
8. Орфографічні (норми написання слів);
9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).
Останні три типи мовних норм називаються правописними. Сучасна українська літературна мова існує у писемній та усній формах. Вони однаково важливі для суспільства, обом їм властиві мовні норми. Однак за своїм функціонуванням кожна з них має; свої специфічні особливості.
Усна форма літературної мови обслуговує поточні потреби спілкування в суспільстві між людьми, безпосередньо пов'язаними між собою. Це мова ділового спілкування науки, освіти, засобів масової інформації. Кількість учасників усного спілкування обмежена Розумінню усної мови сприяють:
інтонація, тембр і сила голосу, дикція, паузи, міміка, жести та умови, у яких відбувається розмова.
Усне мовлення - це діалог.
В усному мовленні переважно використовуються прості речення, тому що при безпосередньому спілкуванні висловлена думка часто стає зрозумілою з півслова або з одного натяку,
Усна мова обслуговує побутові й виробничі процеси суспільства, то в ній переважає лексика побутового та виробничого характеру, можливе вживання розмовних слів, які перебувають на межі з діалектною лексикою.
Існує ціла низка "штампів'' привітання, прощання і загалом побутових діалогів, що є складовими мовного етикету.
Усній мові характерна спонтанність .непідготовленість.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної. політичної, наукової й культурної діяльності. Вона розрахована на сгіілкування з необмеженою кількістю осіб.
Вимоги до писемної мови
точність, послідовність і лаконічність викладених фактів, гранична чіткість у висловлюванні.
У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за темами спілкування.
Так, у ділових паперах крім звань графіки, орфографіі, пунктуації, існують суворі правила їх побудови, вживання стійких словосполучень і вибору лексичних одиниць.
Писемній мові властиві як прості-, так складні речення, вживання їх -потреба повно розгорнути й оформити складну думку. Потрібні слова добирати доречно, з урахуванням знань і правил правописусу, вдалого вибору слова.
Письменна мова дає нам можливість фіксувати кимось висловлене (відтворення висловленого в просторі та часі).
Українська національна мова існує у двох формах:
а) у вищій формі. загальнонародної мови - сучасній укранській літературній мові,
б) у нижчій формі загальнонародної мови - її територіальних діалектах.
Мова, що має унормований словник, загальновживані граматичні форми, усталену вимову й правопис називається літературною.
Сучасна українська літературна мова - оброблена унормована форма української національної мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і до наших днів. Сформувалася вона на основі середньонаддніпрянських говорів, але до її складу ввійшли й інші наріччя.
Сучасна українська літературна мова обслуговує складні потреби суспільства, усі сфери його діяльності, нею користуються ддержавні й громадські установи під час ділового спілкування, освіта, наука, засоби масової інформації і т.д.
Виконуючи такі важливі суспільні функціїї, національна літературна мова відзначається нормами, що є обов'язковими для всіх її членів. Українська літературна мова йде разом з поступом суспільства., вона розвивається й збагачується. Усталення, шліфування завжди супроводжують її, Свідченням цьому є роки видання "Українського правопису" -1946., 1960,1990,1993.
4. Поняття усного та писемного мовлення. Майстерність публічного виступу.Види підготовки до виступу.
Українська літературна мова має дві форми вираження — писемну і усну. У сукупності основних мовних засобів (у лексиці, фонетиці, граматиці) усна й писемна мова майже не відрізняються, але їм властиві й специфічні ознаки. Основна відмінність полягає у тому, що усна мова розрахована на слухове сприйняття, найчастіше скороминуче, неповторюване, а писемна мова розрахована на зорове сприйняття, яке може відтворюватись без змін скільки завгодно разів і допускає повільний аналіз.
Писемна мова пов'язана з попереднім обдумуванням, для неї характерний свідомий добір фактів та їх мовне оформлення. Усна мова звичайно є імпровізованою, чітко індивідуалізованою, емоційною й експресивною.
Писемна літературна мова відрізняється точнішим слововживанням, більшою кількістю абстрактної та термінологічної лексики, широким використанням складних конструкцій, відокремлених зворотів, вставних речень.
В усній формі літературної мови часто поєднуються різностильові елементи (книжно-писемні звороти, просторічні слова, діалектизми, жаргонізми тощо). Для усної мови типовим є вживання простих синтаксичних конструкцій. Публічний виступ – це один з видів усного ділового спілкування.
Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.
Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками і пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв’язання проблем. Максимальний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознайомлять з текстом доповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, посутніх доповнень і плідно вираженого рішення.
Доповідь звітна містить об’єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні і доречні цитати. Промова - це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волу слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця. Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.
Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер.
Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:
- виклад суті певного питання;
- акцентування на основному;
- висловлення свого ставлення й оцінки;
- підкреслення значущості, важливості й актуальності ( чи навпаки );
- підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).
Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві чи президії, а й до всіх присутніх, побудувавши його таким чином, щоб одержана ними інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.
Підготовка тексту виступу
Це тривалий процес нагромадження інформації з чітким окресленням кола тем, проблем, зацікавлень на найближчий та перспективний період.
Під час опрацювання матеріалу необхідно навчитися фіксувати інформацію для виступу (положення, постулати, гіпотези, хід міркування, аргументація, приклади, порівняння, ілюстративний матеріал, цифрові дані, висновки).
Роблячи виписки з цитатами, іменами, цифрами, відповідними поясненнями, схемами, таблицями, доцільніше користуватися картками однакового формату. На них зазначають розділ науки чи тему, стосовно якої можна використати зафіксований матеріал.
Опрацьовуючи наукові джерела, які безпосередньо не стосуються обраного дослідження, але з яким слід ознайомитися для загального уявлення про стан вивчення проблеми, пишуть анотацію. Вона складається з опису бібліографічних ознак книги, короткого викладу змісту, вказівок, кому адресовано це видання.
Стисло викласти інформацію можна тезами . Більш розгорнутою формою тез є конспект, в якому стисло викладають найістотніше в змісті джерела чи його фрагмента. Уміння раціонально зафіксувати й упорядкувати одержану інформацію сприяє її глибокому засвоєнню і свідчить про високу культуру розумової праці.
5.Промова адвоката, прокурора, судді під час судових засідань.Промови відомих адвокатів.
Судова промова − це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.
Виступаючи в суді з промовою, прокурор і адвокат підбивають підсумки не тільки судового розгляду справи, а усієї своєї попередньої праці, аналізують докази, висловлюють свою позицію у справі, міркування з питань, на які суду необхідно дати відповідь під час складання вироку, рішення, постанови, ухвали.
Судова промова державного обвинувача у кримінальному процесі своїм змістом має: громадсько-політичну оцінку злочину й особи підсудного; характеристику складу злочину, який вичерпний аналіз зібраних і перевірених на судовому слідстві доказів і обгрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного, кваліфікації його дій та міри покарання.
Судова промова захисника, зумовлена його функцією у кримінальному процесі − функцією захисту і повністю підпорядковується відстоюванню законних інтересів свого підзахисного.
Репліка − частина судової промови, основне призначення якої коротко, в стислій формі звернути увагу суду на перекручення фактів, домисли та принципово неправильні судження, допущені учасниками дебатів у своїх промовах (ст. 318 КПК України).
Судові промови впливають на формування внутрішнього переконання судді, допомагають суду глибше розібратися в усіх обставинах справи, всебічно, повно й об’єктивно дослідити ці обставини, установити істину у справі і прийняти правильне рішення.
Виходячи з предмета судової промови пропонується структура та зміст промови прокурора при відмові від обвинувачення:
викладення фактичних обставин справи, як вони були встановлені попереднім слідством;
заява про непідтвердження обвинувачення в суді − про відмову від обвинувачення;
аналіз та оцінка доказів, зібраних і досліджених під час попереднього і судового слідства;
фактичні обставини та юридичні підстави відмови від державного обвинувачення;
причини необгрунтованого притягнення особи як обвинуваченого до кримінальної відповідальності, пропозиції щодо їх усунення;
пропозиції про поновлення порушених прав підсудного;
пропозиції про подальшу долю справи.
Виходячи з теорії і практики судової риторики, можна виділити три основні засади судової промови: психологічну, етичну та логічну . Кожна з них впливає не тільки на зміст судової промови, а й на спосіб побудови.
Змістом судової промови завжди є певні думки, ідеї, доводи, міркування, пропозиції.
У структурі судових дебатів виділяються такі функції судової промови, як комунікативна та інформативна .
Судові дебати виступають здебільшого як засіб спілкування, комунікації, як спосіб обміну думками і судженнями. Це форма відстоювання судовими риторами своїх процесуальних позицій, процес взаємодії між ними. У цьому розумінні судові промови − засіб комунікативного зв’язку, спосіб реалізації комунікативної функції.
Для досягнення своєї мети, яку ставлять перед собою судові ритори, їм необхідно впливати на всю судову аудиторію. Для цього варто добре знати аудиторію, її мотиви, інтереси, переконання.
Увагу аудиторії можна притягнути і втримати певний час такими прийомами, як:
пряма вимога уваги від слухачів;
пауза;
зміни у звучанні голосу;
звернення до слухачів із запитанням, пов’язаним зі змістом промови;
несподіване переривання думки;
засоби мовної виразності (прислів’я, приказки, гумор, яскраві образи);
жести, міміка, рухи.
Підготовка судової промови розділяється на кілька етапів: збір матеріалів, аналіз матеріалів, систематизація матеріалів, письмова підготовка промови.
Аналіз матеріалів для судової промови на початку діяльності з будь-якої справи має, як правило, попередній характер. На цьому етапі важливо занотувати все, що аналізується, щоб час від часу повертатися до цих думок і перевіряти їх обгрунтованість.
Підготовка судової промови − це опрацювання зібраного матеріалу, добір і систематизація фактів, додаткова перевірка міркувань, правильність яких підлягає доказуванню, послідовність розміщення думок майбутньої промови.
Обсяг письмової підготовки може бути і буває різним залежно від характеру й складності справи, аудиторії, кваліфікації прокурора і адвоката, інших обставин.
Закінчивши систематизацію матеріалів і їх послідовне розміщення, ритор переходить до безпосередньої письмової підготовки судової промови.
Найкраща форма підготовки судової промови – це складання детальних тез промови.
Адвокатська практика рекомендує аналіз доказів давати судові в такій послідовності:
1. Найперше захисник аналізує й оцінює докази, подані обвинуваченням, які підтверджують наявність події злочину (див. промову адвоката В. Россельса у справі Муро-ва1; промову адвоката В. Алексеева у справі Коровіної2).
2. Аналіз доказів, які свідчать про наявність чи відсутність у діях підсудного складу злочину. (Див. промову адвоката Д. Островського у справі Луньова3, промову адвоката Л. Розенталя у справі Козітіса4.)
3. Подання і аналіз доказів, які встановлюють обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи. (Див. промову адвоката А. Каляева у справі Курді-на5, промову адвоката В. Поганкіна у справі Хілкова6).
4. Аналіз характеру вини (крайня необхідність, наявність необережності, необхідна оборона...) (Див. промову адвоката О. Дервіза у справі Верховського7, промову адвоката І. Успенського у справі Муранова8.)
5. Аналіз мотивів, якими керувався підсудний. Варто звернути особливу увагу при підготовці судової промови на промову адвоката С. Любітова у справі Назаренка*.
6. Кодифікація мови. Місце мови у комунікативній деонтиці юриста.
Будь-яка мова потребує охорони і турботи. Піклуватися про мову повинна кожна людина і суспільство в цілому. Свідома турбота про мову називається кодифікацією мови.
Кодифікація, пояснює словник, означає упорядкування, приведення до системи, до цілісного несуперечливого зводу (кодексу). У мові кодифікація — також уніфікація, упорядкування, відкидання всього чужого для літературної мови і прийняття всього, що її збагачує. Засобами кодифікації мови є словники, довідники з мови, підручники для середньої та вищої школи, наукові лінгвістичні дослідження, що встановлюють норму, твори (художні, наукові, публіцистичні), взірці мовлення людей, які досконало володіють українською мовою і мають високий соціокультурний авторитет, — талановитих письменників, учених, журналістів, артистів, дикторів. Кодифікатором, тобто оберігачем літературної мови, виступає вчений-мовозна-вець, письменник, журналіст, політик, диктор радіо і телебачення, артист, учитель, викладач вузу, редактор, коректор і будь-хто з нас. Кожний мовець, який володіє літературною мовою, є прикладом для інших. Але необхідно розуміти, що до деяких зразків хочеться наблизитися, а від інших — відійти
У лінгвістиці, психології, соціопсихолінгвістиці, етиці, юридичній деонтології комунікативну діяльність розглядають у загальних рисах як мовно-етикетний вияв вербальної поведінки співрозмовників. Традиційно діяльність – це застосування своєї праці до чого-небудь або праця, дії людей у якій-небудь галузі; виявлення сили, енергії чого-небудь .
Комунікативна діяльність виступає складовим компонентом національної комунікативної культури. Остання визначається належним рівнем реалізації у вербальному вимірі комунікативних норм і традицій, що склалися в межах національної та загальнонаціональної культур. Комунікативна діяльність працівників органів правопорядку – це інтелектуально-вербальні та невербальні дії, спрямовані на консенсусну взаємодію із особами різних вікових, гендерних, професійних та культурно-етнічних груп, які переважно виявляють (за несприятливих умов та обставин) негативну реакцію щодо захисту прав і свобод громадян, протиправних посягань на їх життя та здоров’я, державного устрою та громадського порядку.
Серед багатьох чинників, які, крім додержання законодавчих та моральних норм, регламентують комунікативну поведінку правників, особливе місце належить нормам літературного мовлення.
Існує щонайменше дві небезпеки, пов’язані із порушенням нормативності в мові юристів. Перша полягає у неоднозначності трактування норм права суб’єктами правовідносин, що пов’язано із неправильним застосуванням законів та інших нормативно-правових актів. І друга небезпека – мовно-культурологічна, соціальна, що призводить до руйнування системи національної мови. Причиною цього стає елементарне порушення норм літературної мови, невиважене використання термінів у формулюванні законодавчих положень, статей. Відомо, що для досягнення точності, ясності, простоти і сконденсованості викладу юридичних норм велике значення має правильність використання правничої термінології.
У формулюванні правової норми кожний термін виконує визначену лише йому функцію акумулювання і передачі інформації, яка має правове значення. А тому він має відповідати вимогам, що ставляться до термінів: повно, всебічно і точно означати те чи інше явище, подію, предмет; бути однозначним і адекватним для розуміння суб’єктів правових відносин.
7.Функціональна диференціація сучасної української мови.
Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах.
Кожний стиль має:
сферу поширення і вживання (коло мовців);
функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).
Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови.
Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.
Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.
Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і впливу.
Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, , офіційно-діловий та конфесійний. Для визначення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна.
У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.
Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також епістолярний, урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.
|
Скачать 1.09 Mb.