украинский. 1. Предмет і структура курсу Українська мова за професійним спрямуванням Зв'язок з правовими дисциплінами
 Скачать 1.09 Mb.
|
|
Породження мовлення Породженням мовлення називають сукупність процесів переходу від мовленнєвого наміру до тексту, писемного або звукового, доступного для сприйняття та розуміння. Цей процес, який найточніше відбиває взаємозв'язок між мисленням і мовленням, що є одним з найважливіших у психолінгвістиці, по-різному потрактовувався представниками певних шкіл та концепцій. Представники теорії мовленнєвої діяльності ґрунтуються на концепції Л.С.Виготського, який вважав, що висловлюванню передують процеси наміру, формуванню думки тощо. Тому основними постулатами теорії породження мовлення є: 1) послідовні етапи породження мовлення співвіднесені з фазами будь-якої діяльності: планування, реалізація плану і складання результатів з метою подальшого вдосконалення; 2) мовленнєва діяльність здійснюється як ієрархічна система процесів, що включає рівень дій та рівень операцій; 3) процес породження мовлення є цілеспрямованим і мотивованим; 4) мовленнєва діяльність має евристичний характер: мовець, маючи певну мету, може свідомо або несвідомо обирати певний спосіб для досягнення цієї мети. Породження мовлення - процес, що водночас приводить до руху когнітивні та мовні структури в їх постійній взаємодії. Комунікативно орієнтована модель породження мовлення: Компонент, що кодує Семантичне уявлення Трансформаційний компонент Поверхнева структура Фонологічний компонент Фонетична структура Компонент, що кодує, послуговує для переводу інформації з немовленнєвої в семантичну. Семантичне уявлення містить всі види семантики. Завдяки трансформаційному компонентові здійснюється перехід у поверхневу структуру. Незважаючи на лаконічність та вичерпаність, в цій моделі не зафіксовано, де власне починається зовнішнє мовлення, де і як відбувається граматичне структурування. Значний внесок у спроби моделювання породження мовлення зробив Б.Ю.Норман, який запропонував таку схему: 1. Мотив. 2. Думка (мовна інтенція). 3. Внутрішнє слово (внутрішнє програмування, семантичний запис). 4. Перехід від глибинної структури до поверхневої - до зовнішнього мовлення. 5. Слово. Передвербальними етапами є намір та стадія формування думки. Л.С.Виготський вважає, що на стадії формування думки вона ще не готова, а С.Д.Кацнельсон розглядає цей етап більш детально: 1) ситуація мовлення, 2) денотативний зміст, 3) логічний компонент, 4) емоційний, модальний компонент. Таким чином, безперечним є факт, що мислення існує до мовлення, але не з'ясований перехід, оскільки думка є багатомірною, а слово - лінійне. Вербальними етапами вважається виникнення внутрішнього слова та перехід його до висловлення. Внутрішнє слово є своєрідним імпульсом, який сприяє руху асоцаітивно-вербальних зв'язків. Виникнення внутрішнього слова пов'язане з поєднанням особистих значень, що “розгортаються” залежно від фактора адресата. 29.Герменевтика як наука тлумачення текстів. З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини. Отже, герменевтикою називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків: - семантичного; - логічного; - психологічного; - гносеологічного; - соціологічного; - математичної теорії прийняття рішень На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб'єктивно-психологічних факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб'єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб'єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту. Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є «об'єктивною самостійністю» стосовно будь-якого суб'єкта, включаючи автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії. Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію, слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки: 1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо; 2) дається метод аналізу культурних явищ; 3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей. З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є X. -Г. Гадамер , К.Апель, П.Рікьор. Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною у філософському вченні Гадамера. За Гадамером, герменевтика є філософією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Сучасна філософія, відображаючи складний, динамічний, суперечливий, але єдиний світ, підійшла до необхідності нового погляду на проблеми співвідношення загальнолюдського і національного, суспільного і індивідуального, загального і особливого у суспільному розвитку. Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п'ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу. 30.Закон про мови в Українській РСР – нормативно – правова основа утвердження української мови як державної в Україні. На підставі Закону було складено й затверджено «Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року» В ній передбачено утвердження укр. мови як державної поетапно в різних регіонах країни. Однак програма виконувалася мляво, особливо в південних та східних областях ( Справу пригальмувало й те, що певні політ. сили протягом 1994 — 1-ї пол. 1996 настійно домагалися проголошення рос. мови як «офіційної» поряд із державною українською, тобто фактично двох держ. мов, оскільки термін «офіційна мова» в міжнар. практиці — це синонім терміна «державна мова». Визнання рос. мови як офіційної призвело б до істотного обмеження функції укр. мови в ролі єдиної держ. мови. Прийняття Закону «Про мову в Українській РСР» є фактом утвердження демократичних досягнень на території колишнього СРСР. Схожі закони прийняли Грузія, парламенти балтійських країн. На черзі була Україна. Закон про мову дав національному відродженню друге дихання. Він, правда, дещо різнився від радикальнішого законопроекту, який пропонували Спілка письменників, Товариство української мови. І все-таки закон був прогресивний, бо визнав, — і це головне, — що українська мова є державною. Водночас закріплювалося вагоме значення російської мови в Україні. Зокрема, службові особи зобов'язані володіти як українською, так і російською мовами, акти найвищих органів мають публікуватися обома мовами, вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов'язковим. Останній пункт всупереч Закону послідовно не виконується в незалежній Україні, коли вивчення лише української мови є обов'язковим, а російської — добровільним. Основними передумовами прийняття Закону про мови були: по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в процесі національного відродження в нових суспільних умовах; по-друге, багаторічна політика лінгвоциду щодо української мови, наслідки якої не викорінено повністю і сьогодні. Термін “лінгвоцид” (у дослівному перекладі - мововбивство) - це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу - нації чи народності. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне знищення людей, а етноцид - ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти. Щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою. За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Цей жорстокий мартиролог започаткував Петро I, видавши в 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській академії, у 1808 закрито Руський (слово “руський” використовувалося як синонім до слова “український” до середини 19 століття) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого було викладання українською мовою. У 1863 році з'являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. Навіть у таких умовах українська інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край. Політику законодавчих обмежень української мови продовжив радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з'являється малопомітне положення про вивчення другої мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов'язковою для вивчення, українську ж - необов'язковою навіть для корінних українців. Щодо української мови використовувалися й інші форми лінгвоциду: Лінгвоцид через освіту. Відома стара істина: чия освіта, того й мова. Микола Костомаров ще в шістдесятих роках 19-го століття писав: ”Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися своєю мовою - він стане вчитися чужою і наша народність загине...” Ті, хто керував освітою в Україні за сто років до слів Костомарова і сто після них, добре це усвідомлювали. Лінгвоцид через науку. Результати практично всіх наукових досліджень, що проводилися в Україні, публікували російською мовою. Українською в УРСР в 70-80-х роках виходило лише 5% науково-технічної літератури - переважно підручники для профтехосвіти та науково?популярні видання. Лінгвоцид через оголошення мови неприродною. Українську принизливо називали то “наріччям” російської, то “зіпсованою польською”, то “сумішшю польських і російських слів”. Ці твердження намагалися навіть обґрунтувати як наукові. Лінгвоцид через привілеї для панівної мови та її носіїв. Не знаючи російської, практично не можна було зробити кар'єру. У першій половині 80-х років, було навіть запроваджено положення, за яким учителі російської мови одержували зарплату на 15% більшу, ніж учителі української мови, при цьому клас ділили на підгрупи. Лінгвоцид через втручання у внутрішню структуру мови. Це був особливий винахід радянської системи: із мови свідомо усували самобутні, специфічні ознаки, деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. З української мови робили бліду, незграбну копію російської. Унаслідок такої мовної політики українська мова зводилася до примітивного газетного словника. Таких самих втручань зазнала й українська термінологія. Лінгвоцид через приниження престижу мови. Протягом століть українську оголошували мовою “холопською”, “селянською”, згодом “колхозною”, одним словом - непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є надзвичайно стійким. Лінгвоцид через боротьбу з друкованим словом. Забороняли видання українських книжок, часописів; в останнє десятиліття тенденцію скорочення українськомовних друкованих видань (книжок, газет, журналів) зумовлюють уже не законодавчі заборони, а економічні чинники. 31.Конституція України про функціонування та розвиток мов в Україні. Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10). Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено у преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі. Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Положення про українську мову як державну міститься у розділі I "Загальні засади" Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття "конституційний лад". Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові (частина третя статті 5 Конституції України). Положення статті 10 Конституції України, як і інших статей розділу I "Загальні засади", можуть бути змінені тільки у порядку, передбаченому її статтею 156, шляхом прийняття закону, який затверджується всеукраїнським референдумом. Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). До сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно до частини п'ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України визначаються законами. Зокрема, відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо. Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України. Згідно з чинним Законом Української РСР "Про мови в Українській РСР" від 28 жовтня 1989 року службові особи державних органів, установ і організацій повинні володіти українською мовою. Законодавчо визначеним є також питання про застосування української мови та інших мов у навчальному процесі в державних навчальних закладах України. Зокрема, Законом України "Про освіту" в редакції від 23 березня 1996 року та Законом України "Про загальну середню освіту" від 13 травня 1999 року (стаття 7) встановлено, що мова освіти, мова навчання і виховання у загальноосвітніх навчальних закладах визначається Конституцією України та Законом Української РСР "Про мови в Українській РСР". Цей Закон прийнято 28 жовтня 1989 року у розвиток положення статті 73 (в редакції від 27 жовтня 1989 року) чинної на той час Конституції , за якою українській мові було надано статус державної. Закон мав своїм завданням регулювання суспільних відносин у сфері розвитку і вживання української та інших мов, охорону конституційних прав громадян у цій сфері. Зокрема, ним встановлено, що мовою виховання в дитячих дошкільних установах, мовою навчання і виховання в загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах є українська мова. Порядок застосування мов згідно з пунктом 4 частини першої статті 92 Конституції України визначається виключно законами України. Володіння українською мовою є однією з обов'язкових умов для зайняття відповідних посад. Шляхом конституційного та законодавчого закріплення унормовується застосування української мови як державної. Таким чином, положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України. 32.Державна мова та її функції Державна мова - це ”закріплена традицією і законодавством мова, вживання якої обов ‘язкове в органах державного управління та дічоводства, гро мадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, нау ки, культури, у галузі зв’язку та інформатики” {Енциклопедія, с.126]. Дер жавна мова – мова, за якою закріплено правовий статусі яка виконує політич ну, ідеологічну, правову, економічну та інші функції не лише у внутрішній організації держави, а й у міжнародних стосунках. Державна мова – це один із символів держави, за допомогою якого людина ідентифікує себе як особис тість; цс мова корінної більшості населення, яке стало державотворчою нацією і ф>тщокує в усіх галузях державної діяльності. Термін державна мова з’явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонащональних державах немає потреби коястшуційного за кріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення. Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV -1 пол. XVI ст., оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному й приватному листу ванні. Проте доля цього статусу була складною. У ст.10 Конституції України також зазначається, що “в Україні гаран тується вільний розвиток, використання і захист російської та ін. мов національних меншин України ” і що ”держава сприяє вивченню мов міжна-р<м)ного спілкування “. Конституційне закріплення державності української мови вимагає створення в усіх регіонах України необхідних умов гро мадянам різних національностей для досконалого вивчення української мови, поглибленого оволодіння нею. Конституція України є правовою базою для успішного регулювання суспільних відносин у галузі всебічного розвитку І вживання української та ін. мов, якими користується населення України в державному, економічному, політичному, науковому та громадському житті, охорони конституційних прав громадян у сфері виховання шанобливого став лення до національної гідності людини, її культури і мови. Це означає, що держава бере на себе конкретні зобов’язання щодо забезпечення всебічного розвитку та функціонування української мови. На жаль, досягнення нашої держави на цій ділянці незначні (де-юре): нині мовний чинник використо вують як засіб дестабілізації суспільства (де-факто). Чинниками прискорення реального впровадження державності україн ської мови, очевидно, є такі: 1. Держава і суспільство мусять пам’ятати не лише про націотворчу, а й людинотворчу роль рідної мови: від мовного нігічізму до морального виродження – один крок!!! 2. Держава зобов’язана дбати про те, щоб не виникала невідповідність між декларуванням державної мови і реалізацією її статусу, . 3. Державність української мови має бути реалізована в галузі культури, ЗМІ, книговидавництва. 4. Держава повинна докласти максимум зусиль для культивування укра їнської мови у діаспорі шляхом створення україномовних шкіл і класів, біб ліотек, преси, радіо- й теле- тощо. 5. Держава повинна забезпечити повноцінне вивчення української мови на всіх рівнях освіти (особливо для мешканців – не українців, які не можуть бу ти повноцінними громадянами держави без знання державної мови. Тут до цільно вивчити досвід інших країн). 6. Статус максимального сприяння Українська держава повинна надати мовам тих народів, які не мають власних держав. 7. Держава повинна подолати відставання в галузі україністики (видання і перевидання). 8. Держава повинна розширити реальні функції української мови до стану, який вважається нормальним у нормальній цивілізованій державі, а для цього необхідним є новий Закон про мови, здатний забезпечити вільний розвиток і захист української мови та мов усіх корінних народів України, . Тобто, як зазначають учені, утвердження української мови як державної неможливе “без органічної взаємодії» принаймні двох засад: 1) створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах; 2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням” 33.Функції мови у суспільстві Мова як суспільне явище Мова – це складна і багатогранна знакова система, яка формувалась і вдосконалювалась протягом століть. Мова є одним із найважливіших чинників національної самобутності народу. Основні функції мови: 1) комунікативна – за допомогою мови люди спілкуються як під час безпосереднього контакту, так і віддалено в просторі й часі; 2) пізнавальна – мова є знаряддям пізнання, вивчення світу; 3) номінативна – мова називає всі предмети, явища, ознаки, відношення, які нас оточують; 4) акумулятивна – через мову людина засвоює інформацію та нагромаджує її, передаючи від покоління до покоління; 5) мислетворча – за допомогою мови людина формує і формулює думку; 6) емотивна – мова виражає почуття, емоції, суб’єктивну оцінку подій; 7) фатична – за допомогою типових мовних формул ввічливості ми вітаємось, прощаємось, встановлюємо контакт, готуємо слухача до сприйняття інформації, продовження або припинення спілкування; 8) естетична – мова є знаряддям створення культурних цінностей, зокрема літератури; 9) ідентифікаційна – мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти; 10) культуроносна – мова виражає культуру нації; 11) волюнтативна – мова виражає волю людини; 12) магічна – здатність мови, окремих словесних формул вплинути на плин подій, долю, здоров’я людини. Зараз ця функція менш актуальна, проте збереглись її окремі вияви – побажання, вітання, прощання, благословення, прокляття, евфемізми, табу, замовляння. Культура мови передбачає досконале оволодіння властивими мові закономірностями й уміння застосовувати на практиці лексичні, орфоепічні, граматичні, стилістичні норми літературної мови. 34.Синтаксичні структури у професійному мовленні У діловому мовленні складне речення, як і просте, обслуговує потреби мовного спілкування (як усного, так і письмового). Різні типи синтаксичних структур дають надзвичайно багаті можливості для якнайточнішого вираження змісту ділових паперів та передачі різноманітних логічних відношень. Складні синтаксичні структури відрізняються від простих речень своєю будовою: членами простого речення є слова або словосполучення, а членами складних конструкцій є кілька моделей речень (прості речення поєднуються і стають частинами складних речень). Одна з основних вимог до речень будь-якого типу у діловому мовленні є вимога чітко й містко виражати значний за обсягом і складний за змістом матеріал. Речення має бути цілісним і передавати інформацію в усій складності залежностей і зв'язків. Синтаксичні зв'язки у реченнях називають за функцією залежного члена речення: означальні (між означенням і підметом, додатком, обставиною), обставинні (між присудком і обставинами), додаткові (між присудком і додатком), присудкові (між підметом і присудком). З метою пов'язання компонентів думки, у діловому мовленні найчастіше серед різних типів синтаксичних одиниць використовують займенникові зв'язки (це займенники цей, такий, той, а також займенникові слова типу даний, відомий та ін.). Для встановлення різних відношень між однорідними членами використовуються сполучники типу: якщо не ... то, не тільки ... а й та ін. Логічний зв'язок між компонентами думки, послідовність. Цих компонентів виражаються за допомогою вставних слів по-перше, по-друге, отже, таким чином та ін. З цією ж метою використовуються синтаксичні конструкції типу незважаючи на..., завдяки... та ін. У діловій документації переважає розповідна форма викладу. Присудок ставиться здебільшого у формі теперішнього часу, перевага надається пасивним конструкціям {прибуток — одері жується, система освіти — перебудовується та ін.). Синтаксис ділових паперів характерний вживанням інфінітивних конструкцій (перебудувати, втілити, фінансувати та ін.), дієприслівникових і дієприкметникових зворотів; використанням серед дієслівних форм першої особи множини теперішнього і майбутнього часу (розглянемо, пропонуємо, звернемося та ін.), розщепленого присудка (виявити увагу, вести переговори та ін.). Серед синтаксичних структур складних речень у ділових паперах широко вживаються сполучники /, але, а, зв'язки між простими реченнями в межах складного синтаксичного цілого здійснюються за допомогою сполучників через те що, перш ніж, після того як та ін., а для позначення складних логічних зв'язків використовуються багатослівні сполучники типу відповідно до того, у зв 'язку з тим та ін. Досить рідко вживаються у діловому стилі модальні частки ніби, начебто, неначе, а також питальні конструкції. Загалом, використовуючи різні синтаксичні структури у діловому мовленні, слід добиватися, аби виклад був простим і зрозумілим. 35. Прямий порядок слів, вживання інфінітивних конструкцій, дієприкметникових та дієприслівникових зворотів. Загальна грамотність документа, що виражається в чіткості й логічності викладу дотриманні правописних норм, а також дотриманні правил, обов'язкових для ділових паперів, досягається, зокрема, за рахунок синтаксису. Здебільшого це прямий порядок слів з узгодженими й неузгодженими означеннями. Вставні слова, які пояснюють окремі поняття чи систематизують виклад, переважно стоять на початку речення. Щодо структури речень ділових документів, то майже всі присудки вживаються в теперішньому часі. Поширеними є пасивні структури типу: закон приймається; наказ виконується; вимога ставиться Синтаксис ділової' документації' визначається ще й вживанням інфінітивних конструкцій. Наприклад: поїхати у відрядження; написати листа; відбудувати споруду. Важливою ознакою ділових паперів є і часте використання дієприкметникових і дієприслівникових зворотів, що надають діловим документам стислості. Крім того, в діловому листуванні переважає непряма мова, а пряма вживається лише в тих випадках, коли є необхідність дослівно передати зміст деяких законодавчих актів. Стислість викладу інформації визначає і специфіку синтаксису. Найчастіше надається перевага простим реченням. Якщо ж використовуються складні, то вони невеликі: одне-два підрядних речення чи дієприкметниковий або дієприслівниковий звороти. Прямий порядок слів передає загальний зміст речення без спеціального наголошення окремих його елементів. Він полягає ось у чому:
Типова ознака ділового стилю - використання віддієслівних іменників. Вони створюють загальне уявлення про дію. Наприклад: провести технічний огляд службових автомобілів в установлений строк; подати звіт до 20 серпня поточного року. Віддієслівні іменники забезпечують однозначність, узагальненість змісту і надають документам певної офіційності. У ділових документах вживають розщеплені присудки, це мотивується тим. що вони конкретніші за дієслівні відповідники. Наприклад: пропонуємо проводити змагання за містом; рекомендуемо надавати перевагу одягу з натураіьної сировини. До складу розщепленого присудка може входити іменник-термін або кілька означень. У мові ділових документів є такі словосполучення дієслівного типу, які багато разів використовуються у конкретній виробничій чи адміністративно-виробничій ситуаціях, зокрема: взяти за основу; взяти до уваги; взяти на себе обов язок; зобов язання. Із метою економності вислову й точності відтворення думки в документах часто вживають дієприкметникові та дієприслівникові звороти. Рекомендацій щодо їх вживання такі:
Особливістю ділового мовлення є також переважне вживання непрямої мови. До прямої мови в діловому стилі звертаються тільки в тих випадках, коли дослівна передача тексту необхідна (цитування розпорядчих документів, законодавчих актів тощо). 36.Місце в реченні вставних слів та словосполучень у діловому мовленні. Слова і словосполучення, введені в речення з метою внесення в нього того чи іншого пояснення або надання йому різних модальних значень, називаються вставними. Вони не пов'язані з членами речення способами узгодження, керування чи прилягання, але за смислом поєднані з реченням. Тому виключення вставних слів і словосполучень із речення змінює його зміст, але не порушує синтаксичної будови. Вставні слова і словосполучення часто використовуються у діловому мовленні, при складанні ділових паперів, ними розпочинаються речення, абзаци. Але рекомендується вживати їх обмежено. Вставні конструкції в сучасному мовознавстві піддаються класифікаціям з різних боків. Найважливіші з них — за складом компонентів і за семантикою. Інші класифікації сполучаються з цими двома. За складом, наприклад, розглядаються вставні слова, словосполучення і речення у зв'язках з вираженням компонентів різними частинами мови та частками . За складом виділяються вставні слова, словосполучення і речення. У ролі вставних слів найчастіше виступають модальні слова: мабуть, певно, безперечно, можливо, безсумнівно та ін. Більшість із них співвідноситься з прислівниками: звичайно, нарешті, власне, імовірно, взагалі, навпаки тощо. Або просто прислівники, утворені від інших частин мови, у тексті стають вставними словами: по-моєму, по-твоєму, по-перше, по-друге, по-двадцяте, зрештою, наприклад, без сумніву, по суті (прислівникові сполучення) та ін. Деякі дієслова також можуть виконувати роль вставних слів, граматично відриваючись від інших слів у реченні (даруйте, дозвольте, бачу, може, розуміється, знаєте, чуєте, буває тощо). Деякі сполучники, частки відіграють роль вставних слів: проте, однак, власне, мовляв, мов (рідко), отже, втім тощо. Слова однак і проте бувають вставними і надають значення модальної протиставності тільки тоді, коли вони стоять у середині речення. На початку речення це звичайні протиставні сполучники сурядності і після них не треба ставити кому. У другу групу умовно можна виділити вставні словосполучення і сполучення слів: чого доброго, коротше кажучи, кажучи відверто, з дозволу сказати, чесно кажучи, з одного боку, як правило, як звичайно, як відомо, на щастя, на лихо, на диво, за словами... Словосполучення бувають вільні і фразеологічні (дієслівні та іменні). До вільних належать такі: на мою думку, сказати по правді, за словами (переказами) чиїмись тощо. До фразеологічних — в усякому разі, таким чином, власне кажучи, так би мовити, хвалити Бога (долю), пробачте на слові та ін. Характер відношень між вставним словом і словосполученням, з одного боку, і словом речення, з яким вони пов'язані, зовсім інший, ніж у звичайному синтаксичному словосполученні при вільному сполученні слів. Тут нема граматичної злитості, семантичної єдності компонентів, які дозволяють словосполученню виконувати номінативну функцію: «Постать Джмелева як пасічника, либонь, найколоритніша на Україні» (С. Колесник). Віднесеність вставного слова либонь до присудка зумовлена метою, характером та обстановкою висловлювання в цілому, а не необхідністю семантичного розкриття присудка. Вставними можуть бути й цілі речення, переважно односкладні — означено-, неозначено- та узагальнено-особові, безособові. Основні групи вставних конструкцій За значенням виділяються такі групи вставних конструкцій: 1. Ті, що виражають ступінь вірогідності повідомлюваного: безперечно, безумовно, справді, очевидно, можливо, може, розуміється, певно, звичайно, мабуть, здається та ін. 2. Ті, що вказують на зв’язок думок, послідовність викладу чи його завершення: по-перше, по-друге, між іншим, до речі, втім, проте, однак, отже, значить, словом, таким чином тощо. 3. Вставні конструкції, які виражають почуття мовця: на жаль, на лихо, на щастя, на диво, чого доброго, на біду превелику тощо. 4. Ті, що вказують на характер висловлення або спроби оформлення думок: сказати по правді, коротше кажучи, іншими словами, так би мовити та ін. 5. Вставні конструкції, які вказують на джерело повідомлення: на думку..., за словами..., як кажуть, признатися, думаю, каже, за повідомленням..., на наш погляд, по-моєму тощо. 6. Вставні конструкції, звернені до співбесідника, щоб привернути увагу: розумієте, бач, бачте, чуєш, пам’ятаєте, уявіть собі, даруйте, пробачте на слові та ін. Інші групи менш виразні і не дуже численні. Місце розташування вставних конструкцій в основному реченні довільне, проте найчастіше розміщуються вони на початку і в середині речення. Рідше зустрічаються в кінці його. З розділових знаків, що виділяють вставні конструкції в реченні відокремлюють їх від інших членів, переважають коми. Якщо вставні конструкції входять до складу відокремлених членів речення, то вони, як правило, не виділяються комами. В текстах ділової мови здебільше використовуються такі вставні слова і словосполучення: 1. Вставні слова і словосполучення, що вказують на ставлення мовця до висловленої ним думки. Наприклад: звичайно, напевно, безумовно, та ін. 2. Вставні слова і словосполучення, що вказують на те, кому належить висловлена думка (самому мовцеві чи комусь іншому). Наприклад: по-моєму, по-нашому, по-вашому, тощо. 3. Вставні слова і словосполучення, що вказують на зв'язок висловлюваного з контекстом. До них належать: отже, наприклад, значить, виходить, до речі, нарешті, та ін. Явище вставленості, або вставності, тлумачиться в українському мовознавстві неоднозначне через його змістову неоднорідність. Вставним конструкціям приписується суб'єктивно-оцінне значення, вставленим — додатково інформаційне. Психологічна ж основа для вставних і вставлених конструкцій та сама: включати супровідні «змісти» в речення, виражати другий, неосновний план повідомлення. Синтаксичний підхід до вставних конструкцій означає розгляд їх із погляду місця і ролі в структурі речення. 37.Складні випадки керуванняя та узгодження у діловому мовленні. Керування – один із способів поєднання слів, при якому слово вимагає конкретної відмінкової форми іншого слова, тобто керує формою іншого слова: оплачувати проїзд, платити за проїзд. Досить часто в ділових паперах трапляється неточність та двозначність формулювань, безпредметні й не дуже грамотні розмірковування, нечіткість у висловленні думки. Щоб уникнути таких помилок слід звернути увагу на сполучуваність слів у тексті документа. При дієсловах, які вимагають неоднакових відмінків від іменників, не вживається спільний додаток: Ми повинні прагнути до вдосконалення і повного опанування методів. Треба опанувати – методами, але вдосконалення – методів; Для організації роботи замало самого інформування, повідомлення фактів. Повідомляти – факти, інформувати – про факти. Спільний додаток неможливий. У стійких словосполученнях не замінюються окремі слова і не вводяться нові. Від цього словосполучення руйнується, а текст стає неграмотним: кожного взяло за самолюбство (перероблено вислів узяло за живе), для відома і для діла (перероблено до відома), для розуму і душі (перероблено до душі). Близькозначні слова (синоніми) можуть вимагати після себе неоднакових відмінків: повідомити директору (кому?) – інформувати директора (кого?); опанувати (що?) мову – оволодіти (чим?) мовою; властивий (кому?) – характерний (для кого?); сповнений (чого?) – наповнений (чим?); оснований (на чому?) – заснований (ким?); торкатися (чого?) – доторкатися (до чого?). Наприклад: нехай ці знання будуть властиві й характерні нам (властиві нам, але характерні для нас). Добираючи українські відповідники до російських, слід розрізняти мовні засоби: благодарить (кого?) – дякувати (кому?); причинять (что?) – завдавати (чого?); нуждаться (в чем?) – потребувати (чого?); подражать (кому?) – наслідувати (кого?). Напиклад: Голова подякував його (йому) за успіхи в роботі. Використання прийменників у російській і українській мовах неоднакове. Тому, слід звернути увагу на вживання прийменників, що їх вимагають дієслова: подготовиться (к чему?) – підготуватися (до чого?); стремится (к чему?) – прагнути (до чого?); предупреждать (о чем?) – попереджувати про (що?); думать о (чем?) – думати про (що?); случилось по вине – трапилось через провину. В українській мові розрізняють такі види керування: 1. Дієслівне – коли дієслово вимагає від іменника певного відмінка: вжити (чого?) заходів, запобігати (чому?) аваріям, заперечувати (що?) факти, повідомляти (чим?) телефоном, ігнорувати (що?) пропозицію, зазнати (чого?) поразки, наголошувати (на чому?) на головному, заслуговувати (на що?) на увагу, досягти (чого?) згоди. 2. Іменне – іменники, утворені від дієслів вимагають певних відмінків: попередження (чого?) незаконних дій, завідувач (чого?) відділу, завідуючий (чим?) відділом, забезпечення (чим?) літературою, опанування (чого?) курсу, оволодіння (чим?) мовою, освоєння (чого?) комп'ютера, запобігання (чому?) злочинним заходам. Існують інші види іменного керування: пам'ятник (кому?) Шевченкові, магазин Михайла Вороніна. 3. Прикметникове – коли прикметники керують формою іншого слова: характерний (для кого?, чого?) для директора, притаманний (кому, чому?) директору, властивий (кому?) менеджеру, хворий (на що?) на грип, багатий (на що?) на ідеї. Конкретної форми вимагають також прийменники прислівникового походження. Так, слова всупереч і завдяки вимагають давального відмінка: всупереч умовам, домовленості, вимогам; завдяки клопотанню, узгодженості, послугам. 38.Просте і складне речення у юридичному документі. Речення, яке має два або більше синтаксичних (підметово-пРисудкових) центрів, називається складним. Наприклад, речення Лиш той творити може, хто любить свій народ (В. Сосюра) — складне, бо в ньому є два синтаксичні центри: лиш той може творити і хто любить. Складне речення об'єднує кілька простих. Але, порівняно з простими реченнями, частини складного речення мають свої інтонаційні, синтаксичні й смислові особливості. Складні речення повніше передають думку, точніше виражають зв'язки між явищами. В усному мовленні в складному реченні між його частинами, що мають свої синтаксичні центри, робляться, як правило, невеликі паузи, а на письмі звичайно ставляться коми: Живемо так, що доля одного переплітається з долею іншого, немов коріння дерев, які ростуть поруч (М. Томенко). (Про випадки, коли між частинами складного речення коми не ставляться або ставляться інші розділові знаки, мова йтиме далі.) Частини складного речення, що мають свої синтаксичні центри, прийнято називати двояко: предикативними частинами або простими реченнями. Назва «просте речення» хоч і омонімічна, двозначна, проте вона зручна тим, що дає змогу без спеціальних пояснень переносити характеристики власне простих речень на предикативні частини складних утворень. Прості речення (предикативні частини) у складному реченні можуть об'єднуватися між собою різними зв'язками — як рівноправні і нерівноправні, за допомогою сполучників і без них. Цей зв'язок (між двома простими реченнями в складному) буває: сурядний —за допомогою сполучників сурядності: Сичі в гаю перекликались, та ясен раз у раз скрипів (Т. Шевченко). Слова — полова, але огонь в одежі слова — безсмертна, чудотворна фея, правдива іскра Прометея (І. Франко); підрядний — за допомогою сполучників підрядності й сполучних слів (тобто відносних займенників та прислівників): Людині треба, щоб її робота залишалася після неї жити (Ю. Яновський). Мені бачиться школа в селі, до якої з цілковитим правом можна б додати ще одне слово — не просто школа, а школа життя (Ю. Яновський); безсполучниковий—за допомогою лише інтонації: Переконатися пора: зробиш зло — не жди добра (Д. Білоус). Залежно від того, як поєднані між собою прості речення (предикативні частини), складні речення поділяються на складносурядні, складнопідрядні, складні безсполучникові і складні синтаксичні конструкції (багатокомпонентні утворення з різними видами зв'язку . 39.Документ – основний вид ділового мовлення. Основним видом писемного ділового мовлення є документ. Документ - це діловий папір, оформлений у заведеному порядку, що фіксує і передає інформацію, підтверджує її достовірність та об‘єктивність і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу . Організація роботи з документами та діяльність щодо їх створення називається діловодством. Документи виконують різні функції. До загальних їх функцій належить інформаційна (документ зберігає інформацію), соціальна (документ є соціально значущим об‘єктом), комунікативна (документ є засобом закріплення та передання культурних традицій). Специфічними функціями документа є правова (документ є засобом закріплення і зміни правових норм та відносин у суспільстві), управлінська (документ виступає інструментом управління), історична (документ є джерелом історичних відомостей про розвиток суспільства). Будь-який документ є складовою частиною системи документації. Система документації - це сукупність певних документів, взаємопов‘язаних за ознаками походження, призначення, виду, сфери діяльності та єдиних вимог до їх оформлення. Документація містить такі складові частини: документи щодо особового складу, довідково-інформаційні документи, обліково-фінансові документи, організаційні документи, розпорядчі документи. Є ще спеціалізована документація, яка стосується певного виду чи окремої сфери діяльності, напр., документи з організації зовнішньоекономічної діяльності, документи з господарської діяльності. 40.Вимоги до складання та оформлення різних видів документів .Реквізити документу. |